мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
адаптацію як часткові зміни традиційної культури під впливом донорської та реакцію як повне відторгнення культурних зразків донорської групи. Акультурацію розглядали спершу як процес контактування відмінних у культурному відношенні етнічних груп, у результаті чого обидві змінюють вихідні культурні моделі, а культури змішуються. Аналізу підлягали здебільшого зміни традиційних культур під впливом західної цивілізації. Дослідники вважали, що невідворотним і неминучим результатом такої взаємодії культур є стан етнічної однорідності, що згодом було кваліфіковано як спрощений погляд на етнокультурну взаємодію. Саме в межах цього підходу виникла концепція плавильного котла культур. П оступово теорія акультурації зазн авала змін, згодом акультурацію почали розглядати в аспекті психології індивіда. Дослідники виокремили чотири головних форми акультурації: 1) аси м іляц ію як прийняття людиною чужої культури з відмовою від власної, первинної; 297 2) сепарацію - заперечення чужої культури зі збереженням власної культурної ідентичності; 3) маргіналізацію як утрату власної первинної культурної ідентичності за умови відсутності зацікавлення в чужій культурі через дискримінацію чи сегрегацію з боку чужої культури; 4) інтеграцію як поєднання своєї й чужої культури. Найбільш оптимальною формою акультурації, на думку сучасних дослідників проблеми, є інтеграційна, що зумовлює формування двокультуральної особистості. Результатом акультурації є адаптація індивіда до життя в чужій культурі. Така адаптація має два вияви: психологічний і соціокультурний. Перший відтворюється у психологічному задоволенні, формуванні почуття особистісної та культурної ідентичності. Другий полягає в умінні вільно орієнтуватися в новій культурі, вирішувати власні соціальні проблеми, в отриманні гарної роботи, наявності професійних досягнень, добробуту і т. ін. Акультурація здійснюється в кілька етапів: 1) нульова фаза як підготовча (збір інформації про культуру іншого народу, перше знайомство з мовою); 2) фаза вживання в культуру (вороже ставлення до культури й мови, порушення уявлення про ідентичність, утрата орієнтації в соціокультурному просторі); 3) адаптивна фаза (деяке примирення з чужою культурою шляхом пошуку спільного з власною культурою або допустимого для себе) етап рівноваги, що здебільшого триває два роки при перебуванні в чужій країні (зменшення міри критики чужої культури, прагнення створити об’єктивну думку) остання фаза (повернення додому й адаптація до своєї культури, порівняння культур і вражень). Сьогодні дослідники акультурації знов звернулися до вивчення взаємодії етнокультурних груп і культур в умовах міжкультурних контактів у зв’язку з посиленням міграційних процесів. З огляду на це тлумачення акультурації зазнало модифікації - вона постає як процес зміни лише однією групою своєї первісної культурної моделі в умовах контакту двох етнокультурних груп або взаємного вибіркового засвоєння ними елементів культури одна одної. 298 В етнології подібну міжкультурну взаємодію розглядають у межах чотирьох варіантів культурних контактів: 1) додавання, що передбачає засвоєння етнокультурною групою деяких досягнень іншої, контактної; 2) ускладнення як якісної зміни культури етносу під впливом більш зрілої культури (таким є вплив китайської культури на японську); 3) зменшення як втрату власних культурних елементів шляхом впливу більш розвинутої культури (приміром, айни свого часу втратили навички виготовлення керамічного посуду під впливом японської культури); 4) збіднення (ерозії) як руйнування культури (поступове зникнення айнської культури під впливом японської наприкінці XIX ст.). Якщо раніше дослідники акультурації акцентували більшу увагу на процесах впливу домінуючої культури на підпорядковану й підкорену, то сьогодні предметом дослідження є і зворотний вплив, а також змішування культурних традицій. Результати акультурації зумовлені зрілістю культур, способами міжетнічних контактів (завоюваннями, економічною експансією, політичним впливом, мирним співробітництвом тощо), глобальною та регіональною ситуацією, мовною політикою держави в умовах полілінгвокультурної ситуації в країні чи регіоні тощо. 5. Культурний шок Вплив чужої культури на людину спричиняє психічну напругу, стрес через неповну акультурацію, нетотожність культур, що в етнологічній літературі кваліфікують як «культурний шок Термін уведений американським дослідником Р. Обертом у 1955 р. Культурний шок виникає на підставі значної відмінності м атеріальних і духовних культур двох народів в умовах особистісного, безпосереднього контакту представника однієї культури із представникам и інш ої й супроводж ується нерозумінням, неадекватною інтерпретацією або прямим відторгненням чужого з позицій власної культури. 299 Виявами культурного шоку є напруга через зусилля, спрямовані на досягнення психологічної адаптації; почуття втрати; почуття самотності; порушення рольових очікувань і самоідентифікації; тривога від усвідомлення культурних розбіжностей, яка може перетворю ватися на відразу до нової культури; почуття меншовартості через неспроможність керувати ситуацією. Культурний шок спричинений руйнуванням звичної системи орієнтацій, стереотипів, установок, норм і цінностей. Він може мати негативні й позитивні наслідки для індивіда. Сучасні дослідники розглядають його як частину звичайного процесу адаптації до нових умов, що сприяє культурному розвиткові особистості. Перебіг культурного шоку характеризується п’ятьма етапами в моделі и-подібної кривої адаптації: від добре до гірше, далі - до погано, краще, добре. Чинниками подолання культурного шоку є індивідуальні характеристики людини (стать, вік, освіта, професія тощо), мотиви адаптації, досвід, дистанція між рідною й чужою культурами, важливість збереження обличчя, умови нового середовища існування. У міжкультурній ком унікації застосовую ть термін «комунікат ивний шок - різке усвідомлюване розходження в нормах, традиціях спілкування народів, що виявляється в умовах безпосереднього комунікативного акту й викликає подив, неадекватно інтерпретований представником однієї лінгвокультурної спільноти з позицій власної комунікативної культури. Виявом комунікативного шоку є як невербальна комунікативна поведінка, так і сфера соціального символізму народу. Комунікативний шок може викликати шумові ефекти або спричинити комунікативний конфлікт чи цейтнот. Міжкультурний тренінг У теорії та практиці міжкультурної комунікації головним методом оволодіння міжкультурною компетенцією є міжкультурний тренінг , метою якого є зниження етноцентризму, формування культурного релятивізму, толерантності до чужої культури й підготовка людини до міжкультурних контактів, зокрема, спілкування. Тренінгу передують дидактичні методи 300 минчанин просвітницька робота - отримання знань про історію народу, географічне положення країни, звичаї, традиції, літературу, мистецтво тощо; орієнтування, що є програмою набуття норм, цінностей, правил поведінки в чужому культурному середовищі; и інструктаж, у процесі якого людина отримує інформацію щодо проблем, які можуть виникнути під час контактів з чужою культурою. В основі міжкультурного тренінгу лежить, по-перше, загальнокультурний тренінг, що дає змогу усвідомити норми, установки й цінності власної культури; подруге, тренінг диференціації, спрямований на вияв розбіжностей і навичок їхнього розпізнавання; по-третє, тренінг культурного релятивізму; по-четверте, методика рольових ігор, орієнтована на ігрове переживання в ситуаціях міжкультурного спілкування за умови усунення його конфліктних моментів і на формування вмінь і навичок сприйняття чужої культури. Практичне заняття Тема Теорія і практика міжкультурної комунікації 1. Теорія і практика міжкультурної комунікації: об’єкт, предмет, передумови, завдання. 2. Міжкультурна й етнокультурна компетенція, їхні складники. 3. Мовна репрезентація стереотипів. 4. Прецедентні феномени, їхня роль в міжкультурній комунікації. 5. Символи, архегипи, міфи, їхня роль в міжкультурній комунікації. 6. Паравербальні засоби в міжкультурній комунікації. 7. Принципи етноцентризму та культурного релятивізму в теорії міжкультурної комунікації. 8. Проблеми інкультурації й акультурації. 9. Культурний шок. 10.Міжкультурний тренінг. Завдання 1. Опрацюйте розділ Особенности национального характера отдельных народов мира із книги АС. Бароніна Этническая психология. - К, 2000. - СО працю йте розділ Реальный мир, культура, язык. Взаимоотношение и взаимодействие із книги С.Г. Тер Мінасової«Язьік и межкупьтурная коммуникация. - МС. Ознайомтесь зі статтею О.О. Селіванової «Лингвокультурньїй аспект коммуникативного шума у книзі «International Scientific Conference LINGVAPAX 8 .» - Kiev: UNESCO, KSLU, 2 0 0 0 .- У оІ.З.-С. 51-55. 4. Випишіть із тексту прецедентні феномени. Визначте їхній тип і зміст за енциклопедичним словником. Наведіть приклади універсальних і національно-специфічних прецедентних феноменів різних типів. Які прецедентні феномени наявні в етнокультурній компетенції українців? Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння? А без ліку руйнований Вавілон - хто відбудовував його щоразу?.. В яких халупах жили будівники золотосяйної Ліми? Куди пішли муляри того вечора, як закінчили Китайський мур Великий Рим повен тріумфальних арок хто спорудив їх? Над ким тріумфували цезарі? І хіба в славетній, щедро оспіваній Візантії були самі палаци для громадян? Юний Александр завоював Індію. Невже сам Цезар розбив галлів. А чи мав коло себе бодай кухаря? Філіп іспанський плакав, бо затонув його флот. Невже ніхто більше не плакав? Як багато історій. Як багато запитань (П. Загребельний, Диво. Які стереотипи оцінки тварин наявні в українській етносвідомості. Випишіть із фразеологічного словника української мови фразеологізми, у яких зафіксовано оцінні стереотипи тваринного світу. Використайте з цією метою розділ «Мовна концептуалізація тваринного світу в українській фразеосистемі» із книги О.О. Селіванової «Нариси з української фразеології». - К. - Черкаси, 2004. - С. 143-165. 6. Випишіть із художнього твору зарубіжної літератури в перекладі українською мовою приклади специфічних для цієї культури реалій, паравербальних засобів, прецедентних феноменів, символів тощо. Користуйтеся коментарями та примітками до обраного вами твору або тлумачними чи енциклопедичними словниками ТЕМА 10. МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ КОМУНІКАЦІЇ 1. Методика аналізу усного діалогічного спілкування. 2. Методика аналізу комунікативної ситуації в аспекті діалогічності її складників. 3. Контент-аналіз. 4. Методики когнітивного картування тексту та дискурсу. Наративний аналіз дискурсу. Методика аналізу усного діалогічного спілкування Усне діалогічне спілкування в повсякденних та інституційних інтеракціях досліджують у дискурсології в межах конверсаційного аналізу, етнографії мовлення, течій дискурс-аналізу, а також у лінгвопрагматиці, наративному аналізі, колоквіалістиці, лінгвістичному аналізі діалогу, соціолінгвістиці. Ми пропонуємо методику аналізу усного діалогічного спілкування, яка інтегрує доробок усіх цих галузей. Перш им етапом дослідження є постановка мети, завдань і, якщо потрібно, робочої гіпотези дослідження усного діалогічного мовлення, адже від цього залежить обсяг матеріалу, тематика вибірки, способи та форми запису тощо. Другим етапом є збір матеріалу. М. Макаров зазначає:«Сьошдні можна констатувати відсутність єдиної системи загальновизнаних і загальноприйнятих методик і процедур збору, представлення й опису мовного і насамперед — мовленнєвого матеріалу. Чимало робіт легко обходяться «штучними» прикладами, які вигадані самими авторами. Лише в межах соціолінгвістики, конверсаційного аналізу та дискурс-аналізу трапляються роботи, які містять детальні 303 транскрипти комунікативних подій, останнім часом їхня кількість поступово зростає». Дослідник як приклад коректного підходу до збору й опису мовленнєвого матеріалу наводить наукові праці Е. Щеглова, Г. Закса, М. Стаббса, Г. Джефферсон, М. Култарда, Дж. Сінклера, Д. Бодена, Д. Цимермана й інших. Проблемними питаннями на цьому етапі є такі: 1) з ’ясування кількості учасників спілкування, найбільш придатної для аналізу (М. Макаров вважає, що оптимальною є ситуація спілкування в малій групі до 7-8 осіб); 2) визначення засобів запису комунікативної взаємодії (найбільш адекватно відображають спілкування відеозаписи з різних фокусів, які найбільш повно надають уявлення про екстралінгвальні аспекти комунікації, паравербальні засоби тощо); 3) установлення обсягу матеріалу (розв’язання цього питання залежить від завдань дослідження: не обов’язково набирати величезну статистику, головне, щоб матеріал забезпечував коректність і достовірність висновків; варто звернути увагу на жанрову цілісність або тематичну єдність фрагментів запису); 4) вибір спостерігача, вільного, не залученого до спілкування чи включеного в розмову - кожний із цих варіантів має негативні наслідки для встановлення достовірності результатів (з одного боку, якщо інформанти знають, що за ними спостерігають, вони поводяться менш невимушено, напружуються, намагаються контролювати власне мовлення; з іншого, включене спостереження певним чином руйнує узвичаєне для комунікантів середовище спілкування); 5) спосіб графічного запису усного діалогічного спілкування. Остання проблема є найбільш не розробленою. Шляхом корпусного методу сформовано деякі бази дани х усних дискурсів (Ланкастерський корпус розмовного англійського мовлення, Бірмінгемська колекція англійських текстів, Корпус розмовного американського варіанта англійської мови тощо). Вербальний матеріал звичайно фіксують у транскрибованому вигляді, проте транскрипцію не можна використати для позначення статусу комунікантів, невербальних складників, умов і обставин комунікації, інтенцій та стратегій спілкування, багатьох паравербальних засобів тощо. Фонетичні та просодичні ознаки 304 жипого мовлення вимірюють за допомогою різноманітних пристроїв, які застосовують в експериментальній фонетиці, хоч процес обробки мовлення тривалістю 45-50 хвилин такими пристроями є доволі складним і копітким. Запис вербальних компонентів може здійснюватися за допомогою чотирьох альтернативних систем) стандартної орфографії, яка відповідає нормам запису літературної мови; 2) літературної буквеної транскрипції, яка подає відхилення у вимові; 3) псевдофонетичної транскрипції, яка враховує ще більші відхилення у вимові; 4) фонетичної транскрипції, яка застосовується у фонетиці науковцями, але такий запис ускладнює обробку тексту. Якщ о ж використовувати звичай ну або традиц ійн у транскрипцію, то, як зауважує М. Макаров, запис п’ятихвилинної розмови може зайняти 2 5-3 0 годин часу дослідника. Хоч загальновизнаної нотаційної системи, тобто стандартної системи позначень різних параметрів живого мовлення, не створено, однак деякі спроби все ж наявні в конверсаційному аналізі та дискурс- аналізі. У конверсаційному аналізі методику транскрибування розробила Г. Джефферсон, яка використала модифіковану версію орфографії. Її транскрипти надають інформацію про час і місце розмови, інтонацію, просодику, швидкість, сміх і деякі інші аспекти вимови. Наприклад, у її системі транскрипції введено такі позначення: (0,5) - цифрами позначено паузи між висловленнями, словами в секундах) - мікропауза, яку важко виміряти; () - фрагмент мовлення, що не є ясним і не може бути записаним; [ ] - накладання висловлень; (хх) - сміх, усмішка в голосі; слоххво - слово вимовлене з посмішкою чи сміхом; // - на висловлення частково накладається висловлення іншого мовця; 305 . — крапка вказує спадний або фінальний інтонаційний контур, але це необов’язково кінець розмови; , - перелічувальна інтонація; ? - висхідна інтонація, але необов’язково питальна; ! — оклична інтонація; (0) - коментар автора, не є частиною висловлення; = — між висловленнями відсутня пауза слово- - перерване слово; слово — підкреслена літера позначає інтонаційний наголос; слово - слово вимовлене енергійно і дещо гучніше, ніж звичайно; СЛОВО — слово вимовлене дуже голосно, криком слово - слово або його частина, яку вимовили нібито проковтнувши. Існують традиції застосування нотаційних систем щодо німецької мови К. Еліха та Й. Ребайна (НІАТ - Halbinterpretative Arbeitstranskription). На роботу з комп’ютером орієнтовано систему транскрипції дискурсу DT (Discourse Transcription) Дж. Дю Буа. У межах Лондонсько-Лундського корпусу за участю Я. Свартвіка, Р. Квьорка і Дж. Ліча розроблено оригінальну нотаційну систему запису мовлення. М. Макаров пропонує власну нотаційну систему, яку він назвав ТРУД - транскрипція усного дискурсу. Дослідники чимало уваги приділяють встановленню принципів нотаційних систем. Такими принципами вважають простоту і зручність у користуванні, легкість у читанні, вивченні й інтерпретації, доступність для комп’ютерної обробки й аналізу (програмна сумісність). М. Макаров подає принципи нотаційних систем як максими, розроблені ДО Коннелом і С. Ковалем. Це вибірковість (транскрипція має бути релевантною щодо завдань дослідження і тому вибірковою), конвенційність, лексична цілісність слів, не порушувана ніякими іншими позначеннями, об’єктивність сприйняття, однозначна відповідність символів компонентам комунікації, пріоритет описів паравербальних і невербальних складників, роздільність описів ситуації, невербальних і паравербальних складників від вербального транкрипту. 306 У науковій літературі по-різному подають загальну композицію транскриптів. Існують три |