мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
4. Методики когнітивного картування тексту та дискурсу Когнітивне картування є методикою побудови інформаційної моделі повідомлення або дискурсу в цілому, що містить ментальні репрезентації змісту та жанру текстового складника комунікації, представляє глобальну картину кореляції та функціонування см ислових програм, зумовлених інтенціями, стратегіями продукування та сприйняттям повідомлення й інтерактивністю комунікантів. Термін «когнітивна карта уведений у 1948 р. американським психологом Е. Толменом у праці «Когнітивні карти у щурів і людини». Методику когнітивного картування розроблено у працях Р. А ксельрода та його колег, девона мала політологічне спрямування, тобто відображала каузальну структуру політичних текстів та застосовувалася щодо аналізу кризових політичних станів і моделювання мислення політиків із метою встановлення чинників впливу на прийняття рішень. Когнітивна карта передбачала контент-аналіз політичних текстів та побудову графів 'їхньої каузальної структури, дерева цілей (goal tree), у вузлах якого перебувають описи деяких важливих подій, а відношення, що пов’язують ці події, позначені стрілками або дугами, що визначають інтереси, типові реакції, переваги, уявлення політичних лідерів. Побудова такої карти уможливлює прогнозування їхньої поведінки (Г. Почепцов). Оцінку взаємовпливу політичних подій позначали стрілками зі знаками плюс і «мінус» або нуль. Ступінь впливу однієї події, описаної у тексті, на іншу фіксували спеціальними маркерами - вагами, що мають трикомпонентну шкалу впливовості від 1 до 3 (якщо вплив відсутній або його характер не визначено, стрілка не має маркера або отримує знак 0). Застосування ваги визначає вектор розвитку політичної ситуації. Когнітивне картування має жорсткий і м’який різновиди: перший ґрунтується лишена текстах, другий додає ще і знання експертів про політичну ситуацію або проблему. А. Баранов наголошує на тому, що, попри суб’єктивізм, когнітивне картування демонструє непогані результати за критеріями надійності. Головною проблемою є трудомісткість і складність побудови карти, адже її загальний обсяг може сягати 200-300 вузлів. Між вузлами встановлюють загалом три типи каузальних відношень: А сприяє В, А перешкоджає В і А ніяк не впливає на В. Когнітивне картування застосовують не лише для політичного тексту та дискурсу, ай для художніх текстів. Запропонована автором цього підручника модель когнітивної карти тексту та дискурсу ґрунтується на розробленій діалогічній моделі текстової 316 комунікації та концепції Т. ван Дейка, який у праці «Епізодичні моделі в обробці дискурсу характеризує макро- і суперструктури, епізодичні, ситуаційні моделі дискурсу, їхню структуру та функці'і, описує емпіричні явища, що послужили базою для цих моделей при породженні тексту та його сприйнятті й розумінні. Підґрунтям ситуаційних моделей Т. ван Дейка є принцип повторного переж ивання як вторинної актуалізації, «приписування» (frame attachment) набутих досвідним шляхом знань, що адаптуються до прочитаного тексту і забезпечують ефективність сприйняття інформації. За таким само принципом організовано моделі фреймів інтерпретації (Ч. Філлмор), сценаріїв Р. Шенк), сцен (Ф. Бартлет), подійних фреймів (JI. Барсалу), ментальних моделей (Ф. Джонсон-Лерд) й інші когнітивні моделі, які відтворюють досвідну мережу свідомості комунікантів як базу створення й розуміння тексту. У процедурній сем антиці фреймові теорії визначають моделювання процесів розуміння на підставі операцій активації фрейму, висунення фрейму-кандидата й конкуренції фреймів Ю. Чарняк, Т. Виноград, Р. Шенк, Ч. Ригер, Г. Скрегг, У. Чейф та ін.). В. Дем’янков пояснює використання цих фреймів так «Починаючи інтерпретувати текст, ми активізуємо певну контурну схему, у якій чимало позицій ще не зайняті. Більш пізні епізоди тексту заповнюють ці лакуни, вводять нові сцени, що комбінуються в різні зв’язки - історичні, причинно-наслідкові, логічні й т. ін. Інтерпретатор поступово створює внутрішній світ, який із просуванням по тексту все більше конкретизується залежно від підтверджених або непідтверджених очікувань». Т. ван Дейк уводить також поняття бази тексту як когнітивної моделі локально та глобально зв’язної послідовності пропозицій. Крім того, дослідник занурює цю базу до комунікативного контексту, відмітивши необхідність урахування для розуміння епізодичних моделей контексту суперструктури знань про канони мовленнєвого жанру, якай активує у свідомості комунікантів типові для контекстної моделі епізодичні моделі. Не менш важливим Т. ван Дейк вважає залежність епізодичних моделей від цілей та інтересів комунікантів. Керівною інстанцією, що визначає узгодження всіх епізодичних моделей, на думку вченого, є контекстуальна модель Ця керівна система відповідає за стратегічне комбінування кількох ситуаційних моделей вона використовує інформацію мікрорівня з короткотривалої па м ’яті чи бази тексту, що перебуває в епізодичній пам’яті, й узгоджує її із загальним контекстом і цільовою інформацією, а також зі спільними сценаріями, а потім висуває ефективну гіпотезу відносно того, які фрагменти моделей треба вилучити з пам ’яті або активізувати і як їх потрібно поєднувати. Контекстуальну модель описують не в термінах акгантів і предикатів, а параметрів, що встановлюють специфіку жанру дискурсу, його стратегії, рольові статуси комунікантів і т. ін. У найсучасніших когнітивних дослідженнях комунікативних процесів і комп’ютерних розробках проблем породження й розуміння мовлення подібні структури знань отримую ть теоретичне обґрунтування й експериментальну верифікацію як фрейми взаємодії, або інтерактивні фрейми (interactive frame), які одночасно виступають схемами розуміння текстів і мовленнєвих дій. Такі фрейми ґрунтуються на комунікативному досвіді учасників спілкування й полегшують комунікативну діяльність, сприяють кооперації й ефективності мовлення. На нашу думку, з огляду на постулю вання сучасною когнітивною лінгвістикою необхідності синтезу різних підходів до встановлення м ентальни х реп резентац ій, представлення глобальної картини їхнього функціонування в системі кореляцій, підпорядкованій цілям породження та сприйняття мовленнєвих продуктів, когнітивна карта є синергетичним поєднанням жанрової моделі як прототипної структури особливостей певного класу текстів і комунікативних ситуацій; інтерактивної моделі, яка фіксує задум, інтенції, інтерактивно-стратегічні програми, статуси та ролі комунікантів, а також концептуального простору тексту, що містить загальний текстовий концепт і підпорядковані йому різні типи концептів смислового масиву тексту, топіки, пропозиції й засоби їхнього зв’язку (конектори) тощо. Жанрове моделювання здійснюється на підставі прототипного підходу і передбачає з ’ясування типу текстеми та мовленнєвого жанру, фіксацію інваріантних структурних, семантичних, тематичних і прагматичних ознак, а також можливих аномалій як відхилень від жанрового канону Інтерактивна модель взаємно детермінована жанровою і містить характеристику типу інтеракції, комунікативних статусів партнерів спілкування, аналіз інтенційно-стратегічних програм комунікантів щодо планування, проведення, коригування й завершення дискурсу, контролю над ним. Інтерактивна модель подібна до контекстуальної моделі Т. ван Дейка, яка характеризує лише конкретну комунікативну ситуацію. В текстовій комунікації побудова інтерактивної моделі ґрунтується на знаннях про автора тексту, його творчість, ідіостиль, соціокультурний контекст породження, програму адресованості передбачуваному читачеві тощо. Інтерактивна модель міжособистісного спілкування передбачає фіксацію типу інтеракції, статусів, стратегій і тактик комунікантів, балансу статусів обличчя протягом спілкування тощо. Концептуальний простір тексту інтегрований із жанровою й інтерактивною моделлю і являє собою складну ієрархію концептів, вершиною якої є ключовий текстовий концепт. В. Красних називає його своєрідною точкою вибуху», що служить, з одного боку, відправним моментом породження тексту, з іншого, метою при його сприйнятті. К лю човий концепт розглядається не лише як конденсована інформація про текста і як ключові поняття, що виражають ідейно-естетичну або прагматичну програму тексту. Текстовому концепту підпорядковані інші концептуальні сфери, репрезентовані в тексті (антропоконцепти, культурні, ідеологічні, тематичні концепти тощо), а також топіки тексту, пов’язані макроконекторами, що встановлюють логічні, смислові й тема- рематичні зв’язки між топками та концептами. На нижньому рівні когнітивної карти топіки представлені фреймовими моделями пропозиційно-асоціативного типу та їхніми операторами з конекторною функцією. 5. Наративний аналіз дискурсу Наративний аналіз є комплексом методик, які виявляють глибинні структури текстів-оповідей і їхнє співвідношення з поверхневими структурами дискурсу. У фокусі цього методу перебуває абстрактна ідентифікація універсальних елементів оповідей. Методики наративного аналізу залежать від дискурсивної 319 специфіки. Наратив художнього твору називають штучним, а наратив усного спілкування - природним. Приміром, аналіз літературних видів оповіді (штучного наративу) здійснюють на підставі структурування їхньої сюжетної схеми та вияву актантів і функцій. Такий наративний аналіз передбачає побудову актантної моделі тексту, сюжетних граматик, установлення можливих трансформацій. Літературознавці розглядають наратив як текст епічного твору, за винятком прямого мовлення персонажів; або як зображення розвитку подій у часі. Р. Варт трактував наратив як універсальну форму мовного існування: «оповідь долає національні, історичні й культурні бар’єри, вона присутня у світі, як саме життя». Дослідник вважав головним недоліком наративного аналізу - приреченість на дедуктивні методи, оскільки спершу дослідник створює гіпотетичну модель опису, а потім поступово переходить від моделі до різних зразків оповідей, які одночасно відповідають моделі й відхиляються від неї. Структуралісти уподібнювали наратив мові, розглядали йогов опозиції мови й мовлення, тобто наративних схем і їхніх конкретних реалізацій; визначали синтагматику наратива як побудову послідовності подій згідно із законами причин і наслідків і парадигматику як набір персонажів й обставин поза часом. Наративність вважали ознакою певного типу дискурсу. Зокрема, Е. Бенвеніст протиставляв історичну оповідь і дискурсу вузькому розумінні слова, використовуючи критерій особи (не-особа характеризує історію, а особи Я / Ти - дискурс) і розподіл дієслівного часу. Ж. Женет, навпаки, оповідь вважав результатом нарації, а дискурс - актом нарації. Семіотики А. Греймас і Ж. Курте першими поставили питання про наявність наративної компетенції, проектуючи її на знання жанрів і літературних форм, за допомогою якого ми породжуємо й розуміємо конкретні тексти. Наративна компетенція містить семіотико-наративні структури, які є джерелом головних позначуваних форм, характеризуються віртуальним існуванням, відповідають мові, а не мовленню й керують дискурсивними структурами. На думку розробників наративного аналізу, ми живемо в суспільстві, що «розповідає історії», за допомогою цих 320 оповідей ми усвідомлюємо наше життя та події, які в ньому трапляються. Головними принципами наративного аналізу є такі: 1) генеалогічний підхід до використання інтертекстуальних ресурсів, що реалізується шляхом поєднання історичного й синхронічного інтертекстового аналізу; 2) визнання варіативності дискурсу, оскільки різні репертуари формують різні версії й оцінки учасників і подій відповідно до риторичних потреб безпосереднього контексту) констатація багатомірності та конфліктності суб’єктів у дис курсі; 4) конструювання суб’єктів у дискурсі, тобто особистість конструює себе в розмові як власну версію. Наративний аналіз виник на підставі наукових розробок глибинних систем оповіді В. Проппом, Ж. Дюмезилем, К. Леві- Строссом. В. Пропп виявив тридцять одну функцію при аналізі російських казок і регулярну повторюваність трьох випробувань героїв: підготовчого, вирішального та звеличувального. Така схема формально встановлювалася й була канонічною. У наративному аналізі вона отримала назву нарат ивної схеми й уможливила поглиблення знань про внутрішні механізми функціонування казок у різних культурах (Є. Мелетинський, А. Дандес, Д. Польм та ін.). Із часом випробування почали розглядати лише як поверхневі фігури дискурсу, за якими стоять більш глибинні логічні операції. Указках було встановлено й інші наративні перспективи, пов’язані з діяльністю героя й антигероя в полемічній структурі змагання та конфронтації. Наративні схеми в реальних текстах отримують різні варіації, пов’язані зі стратегічними відхиленнями, розширенням, локалі зацією тощо. Тому особливу увагу в наративному аналізі приділено трансформаціям, механізм яких розроблений К. Леві-Строссом. Дослідник розглядав їх на підставі варіацій міфу та взаємодії його з іншими міфами. Трансформації фрагментів наративних схем зумовлюють зміну інших фрагментів схем, що характеризує такі трансформації, як горизонтальні, синтагматичні та внутрішньо- текстові. Парадигматичні трансформації глибинних структуру поверхневі розглядаються в наративному аналізі в аспекті генеративної концепції Стандартно ї си н такси чн ої теорії Н. Хомського. Наративний аналіз природної оповіді в дискурсі демонструють дослідження У. Лабова, В. Байта, Дж. Брунера, Валецького й ін. Т. ван Дейк зазначав, що дослідж ення простих оповідей повсякденного життя тісно пов’язані з тими, які здійснені структурним аналізом міфів і казок. Згідно з теорією У. Лабова, наратив інкорпорує базисні структурні елементи: героїв, сюжет, час місце дії, оповідача і траєкторію. Статус наративу забезпечений наявністю принаймні двох речень, пов’язаних часом. Повний наратив починається з абстракта (резюме, о рієн тації, продовжується як ускладнена дія, зупиняється у фокусі оцінки, завершується розв’язкою й повертається в теперішній час з висновувальною частиною. Дж. Брунер розробив перелік регулярних ознак наративу: дії, місця дії, діяча, засобу, мети, проблеми / ускладнення / складності як різновиду дисбалансу або конфлікту між п’ятьма елементами, який породжує наступну дію, події та рішення, що створюють цілісну, зв’язну оповідь. Т. ван Дейк пропонує власну методику наративного аналізу. Він вважає, що наратив є дискурсом дії, тому наративу властиві такі категорії, як наміри / інтенції, цілі й агенти (особистості, що виконують дії). Дослідник розмежовує інтенції та цілі: «ціль подібна до інтенції, але поміщає дію в рамку, куди входять інші дії, події та взаємодії», тобто ціль здійснює функціональний контроль над нашими діями спільно з їхніми наслідками. Дія є успішною, якщо її наслідки чи результати ідентичні його інтенції (слабкий успіх) або цілі (сильний успіх). Наприклад, я хотів купити книгу і купив (релевантність цілі, сильний успіх), я хотів купити книгу, але мені ії подарували (релевантність інтенції, слабкий успіх), я хотів купити книгу, але не вистачило грошей (дія є неуспішною). Визначальною характеристикою наративу Т. ван Дейк вважає відповідність оповіді трьом головним прагматичним умовам: 1) максимам спілкування X. Грайса; 2) анонімності слухача або відсутності цільового адресата) оповідь має бути цікавою, добре зап ам ’ятовуватися, створювати свій можливий світ, який можна порівняти з реальним світом. 322 Учений виокремлює низку макроструктур наративу: 1) анонсування чи вступну частину - редукований зміст оповіді Я зараз тобі таке розповім про цю людину...)', 2) експозицію як репрезентацію часу, місця, умов, попередніх подій та головних агентів; 3) ускладнення історії шляхом розповіді про не передбачені слухачем або незвичні для нього події, що змінює емоційний стан партнера спілкування або зовнішні обставини ситуації (наприклад, в адресата виникає злість, подив, страх) резолюцію як розв’язку подій, що може бути успішною (сильний і слабкий варіанти успіху) або неуспішною. Факультативними елементами наративу є цінності, що пере дають стан оповідача, і мораль, що є майбутнім планом дій як висновком з оповіді (наприклад, я ніколи так не зроблю). Перспективною є методика наративного аналізу суб’єктів дискурсу, яка передбачає з’ясування інтертекстуальних сюжетів чи культурних сценаріїв, на базі яких комуніканти здійснюють рольове позиціювання (наприклад, у відповідній ситуації комунікант поводиться, як Золушка, або відповідно до культурного сценарію сильно ї ж інки-українки , повязано ї з архетипом М атері в колективному позасвідомому українців, а на підставі цього - з культом Великої Богині, що виник ще за часів трипільської культури, а згодом трансформувався в культ Богородиці). Зважаючи на рольові позиції наведена методика наративного аналізу спрям ована також наз ’ясування рівня сумісності інтертекстуальних сюжетних ліній з позиціями комунікантів. Деякі дослідники намагалися поєднати методику аналізу суб’єктів дискурсу з концепцією категорії членства Г. Закса і конверсаційним аналізом. Така інтеграція передбачала, крім наведених вище завдань, аналіз експліцитних та імпліцитних засобів рольового позиціювання і встановлення значення цих ролей для розвитку інтеракції, змістової та формальної організації комунікативних ходів, ад’яцентних пар, секвенцій, для виникнення біч них секвенцій, місць релевантної транзи ти вності, комунікативної ініціативи учасників діалогу. Особливу увагу було зосереджено на поясненні зв ’язку макроструктур наративу з вибором рольового позиціювання партнерів спілкування. Недоліками застосування схем наративного кодування є аналіз ідеалізованих, неконтекстуалізованих оповідей, невідповідність їх реальним оповідям живого дискурсу. На думку представників конверсаційного аналізу, нараіивний аналіз має бути зосередженим на тому, як ці оповіді вбудовані в інтеракцію дискурсу, оскільки оповідь виконує чимало різних інтеракціональних функцій: розважальну, звинувачувальну, скарги тощо. Конверсаціоналісти пропонують альтернативні способи дослідження наративу. Метою таких досліджень є з’ясування способів розв’язання наративом інтеракційних завдань. Об’єктом таких розвідок є інтерв’ю. Мюррей пропонує три рівні наративного аналізу об ’єкта інтерв’ювання: 1) особистісний (як оповідь відображає життєвий досвід); 2) міжособистісний (як історію представлено для інтерв’юера); 3) соціальний чи суспільний рівень, на якому встановлюються зв’язки з широким контекстом. У когнітивно орієнтованому наративному аналізі канонічну наративну схему ототожнюють із прототипом. Відхилення від прототипу потребує процедури генерування смислу: інтерпретатор напевному відрізку дискурсивного аналізу перемикає системи семіотичного усвідомлення тексту. Текст накладається на прототип наративної схеми і набуває рис підвищеної умовності, іронії чи пародії. ■ , |