мовознавство селиванова. Удк8Г42ббк81
 Скачать 9.73 Mb.
|
|
способи відображення: вертикальний яку драматичному творі), колонки (для кожного комуніканта відведено власну колонку) і партитура (за принципом нотного стану подають інформацію різних типів; перебіг спілкування фіксують шляхом правобічного запису, подібного до запису нот). На трет ьому етапі дослідники упорядковують дібраний матеріал залежно від мети й завдань дослідження. Упорядкування матеріалу передбачає, крім транскрибованого запису вербальних складників, з’ясування: 1) складу (кількості) й комунікативного статусу учасників спілкування (статусних, позиційних і ситуаційних ролей, їхньої симетричності / асиметричності); комунікативних функцій, які партнери репрезентують шляхом відповідної організації мовного коду, дотримання конвенцій і правил спілкування, використання паравербальних засобів тощо (певні особливості розмови можуть бути індексікальними, тобто конвенційно відповідними рольовим характеристикам комунікантів, наприклад, порядок взяття ходу — комунікативну ініціативу отримують звичайно комуніканти з вищим статусом обличчя); 2) обставин діалогічної комунікативної взаємодії (місця, часу, спілкування обличчям до обличчя чина відстані, причин, загальних намірів комунікантів, наявності сторонніх осіб і т. ін.); 3) соціокультурних параметрів спілкування (інституційність / неінституційність, належність відповідній культурі чи субкультурі); 4) типу діалогу за заданими параметрами (наприклад, за сферою спілкування, за інтенцією, типом інтеракції, ступенем знайомства, фіксованістю теми, відкритістю, офіційністю, балансом облич тощо); 5) паравербальних засобів спілкування у співвідношенні з вербальними. На четвертому етапі здійснюється аналіз й інтерпретація зафіксованого і представленого матеріалу. Насамперед потрібно визначити змістову тематику діалогу, виокремити інтеракційні юніти, секвенції, ад’яцентні пари, реплікові кроки і комунікативні ходи. Таке членування діалогу зумовлює дальше встановлення типів комунікативних ходів і їхньої ролі в розробленні відповідних 307 тем. Аналіз комунікативних ходів передбачає опис їхніх інтенцій, стратегій і тактик, з ’ясування їхніх функцій у діалогічному дискурсі, а також реакції на них співрозмовників у межах ад’яцентних пар. Ад’яцентні пари демонструють зміну комунікативних ролей що в аналізі діалогу Г. Хене і Г. Рейбока розглянуто як три типи взяття ходу 1) зміну комунікативних ролей з перебиванням; 2) плавну зміну ролей 3) зміну ролей після паузи. Сигналами зміни ролей є інтонація, паравербальні засоби, граматичні показники, усталені конструкції на кшталт: Чи знаєте Ви..., Чи так? Зміна ролей повязана з комунікативною ініціативою, показниками якої можуть бути перебивання співрозмовника як агресивне взяття ходу (наприклад, Достатньо вже казати, тепер я скажу Помовчи, дай мені сказати), підхоплення. коли чужий комунікативний хід немовби присвоює собі наступний мовець, відмова від взяття ходу (мовчання) або зміна теми {Достатньо вж е про це говорит и, давай зм іним от ему Зміну теми супроводжує метакомунікативний елемент, або дискурсний маркер. Порядок «взяття комунікативного ходу характеризують на підставі показників їхньої відповідності реакції співрозмовника: 1) ум овної релевантності або нерелевантності реакц ії (наприклад, на запрошення релевантною буде реакція відмови чи згоди, але реакція поради буде нерелевантною); 2) преференційності / непреференційності реакції (приміром, на запрош ення реакція відм ови буде релевантною , але непреференційною); 3) транзитивної релевантності, сильними місцями якої є паузи, форми адресації, питальні конструкції на кшталт: Чине так Добре Транзитивна релевантність виникає, коли мовець змушений відповідати нате, про що його не спитали, але мали спитати { - Яку пи в квартиру неподалік (пауза) на Франка Якщо комунікативний хід із такими питальними конструкціями перервано співрозмовником, який вже відповідає на першу частину репліки (Н априклад, - С ь ого дн і га р на погода (пауза - Прекрасна. - Чине так констатуємо накладання ходів (overlap). 308 Інтерпретація секвенцій потребує з ’ясування їхн ьої відповідності моделям секвенцій (прототипним структурам знань), зумовлених типом комунікативної взаємодії та ситуації спілкування (наприклад, якщо на привітання немає адекватної комунікативному кодексу реакції - вербальної чи паравербальної, коли виникає пауза, невмотивований сміх, секвенція чи ад’яцентна пара не відповідає моделі спілкування). Необхідно також установити біч н і секвенції - ті, які не релевантні базовій секвенції, визначити їхню функцію в розмові (наприклад, релевантними в секвенції звинувачення є спроби виправдатися або згода зі звинуваченням; якщо на звинувачення співрозмовник відповідає - Котра година - і співрозмовник надає на це адекватну відповідь, така секвенція вважається бічною, не релевантною першому комунікативному ходу, який потребує завершення секвенції). Бічними секвенціями в конверсаційному аналізі також є комунікативні ходи, які свідчать про неправильне розуміння, є проханням повторити, пояснити, подивом або навмисним відходом від небажаної теми. У лінгвопрагматиці й аналізі діалогу застосовують термін пр а гм ат о гр а м а » - своєрідний протокол взаєм них дій комунікантів у діалогічному розмовному мовленні. Побудова прагматограми передбачає аналіз інтенційно-стратегічних характеристик комунікативних ходів, їхніх тактик і втілення їх ум овних засобах, тобто характеристику трьох категорій спілкування партнерів: макрорівня (фаз розмови, головних і другорядних топіків), проміжного рівня (ходів, або реплік) і мікрорівня (засобів різних мовних рівнів, що беруть участь у діалозі). Представники інтеракційної соціолінгвістики, на відміну від конверсаційного аналізу, значну увагу під час аналізу усного діалогічного мовлення приділяють описові контекстуалізації розмови, тобто релевантних для спілкування структур різноманітних знань комунікантів або знань, які перешкоджають успішності комунікативних дій. Сигналами контекстуалізації є вербальні, паравербальні й невербальні засоби (специфічна лексика, наголос, просодика, паузи, рухи тіла, жести, міміка, підтекст, гіресупозиції специфічні для певної культурної або 309 субкультурної групи). Сигнали контекстуалізації сприяють ін терпретації непрям их висловлень, імплікатур, а також дотриманню конвенцій і правил спілкування в конкретних ситуаціях. Усне діалогічне мовлення вивчають також на підставі трансакційного аналізу відповідно до концепції «его-станів» американського психоаналітика Е. Берна, представленої в працях Люди, які грають в ігри. Психологія людської долі» та «Ігри, в які грають люди. Психологія людських стосунків». Трансакційний аналіз передбачає: 1) з ’ясування дом інантних его-станів комунікантів (Дорослого, Дитини та Батька 2) характеристику комунікативних дій, вербальних, паравербальних і невербальних засобів їхньої репрезентації; 3) установлення прихованих трансакцій, підсвідомої гри учасників спілкування; 4) зіставлення їхніх станів і дій із типовими, стандартними сценаріями комунікативної взаємодії різних его-станів (спілкування Батька з Батьком, Батька з Дитиною тощо). Важливим є визначення залежності таких рольових трансакцій від вибору відповідних мовленнєвих жанрів. 2. Методика аналізу комунікативної ситуації в аспекті діалогічності її складників Із метою аналізу комунікативної ситуації, посередником якої є текст, поданий у письмовій чи друкованій формі, можна застосувати методику, що ґрунтується на описаній у темі 5 цього підручника моделі комунікації; розробленій на підставі концепції діалогічності М. Бахтіна, доробку Московсько-Тартуської семіотичної школи, психолінгвістичних досліджень і теорій сучасної лінгвонрагматики й диекурсології. Ця методика містить кілька етапів. Першим етапом є встановлення діалогічних відношень аналізованого тексту із системою інших текстів у текстовій синтагматиці й парадигматиці, що передбачає визначення мовленнєвого жанру, типу текстеми, їхніх стилістичних, структурних, змістових, прагматичних і функціональних ознак. Другий етап зумовлений діалогічністю тексту як макрознака з особистістю адресанта в соціокультурному контексті породження й полягає у вияві місця тексту у творчості автора, інтерпретації авторського задуму й інтенційн о-стратегічної програми, реконструкції відображення в текстовій моделі уявної дійсності авторського світогляду, структури свідомості, зокрема, й ментального лексикону мовної особистості. Текст, за словами Ю. Лотмана, є відображенням структури свідомості автора та його світогляду, але одночасно перед нами розкривається і структура свідомості автора, і створена цією свідомістю структура світу модель світу й модель авторської особистості). Для цього етапу важливим є явище розщеплення адресанта в аспекті діалогу реального автора з автором-функцією. Третім етапом є вияв діалогічних віднош ень тексту з особистістю адресата, його свідомістю , установками, інтерпретантою, з’ясування ваги тексту в літературному просторі епохи його рецепції, оцінка ефективності й функціїтексту відносно інтерпретатора. Цей етап ґрунтується як на вбудованій у текст програмі адресованості, закладеній автором орієнтовно на уявного гіпотетичного читача, так і на реальному комунікативному впливові на конкретного читача відповідно до концепції розщеплення адресата й діалогу реального адресата з адресатом-функцією. Прийомами, що визначають розуміння й оцінку тексту реципієнтом є психолінгвістичні методики шкалювання тексту (Ю. Сорокін, Є. Тарасов, О. Шахнарович й ін.), розрізання тексту (А. Брудний, Л. Школьник, суправербальний метод М. Рубакіна, який ще у 20-ті р. р. здійснив спробу читацької проекції тексту шляхом моделювання смислових (ментальних) репрезентацій. Четвертий етап являє собою опис діалогічних відношень тексту й комунікантів з інтеріоризованим буттям шляхом вияву співвідношення можливого світу описаних у тексті подій із реальними подіями, фактами біографії адресанта, а також з урахуванням значущості тексту для епохи його продукування й інтерпретації. Співвідношення макрознака тексту й заміщеної ним дійсності досліджували Ю. Лотман і представники його школи шляхом семіотичного аналізу тексту. Ця ланка аналізу спрямована на вивчення заміщеної подібності (мімезису), а також відмови від неї й акцентуації на вигаданому, алюзивному світі (діегезису). На цьому етапі можуть прислужитися методика семантики можливих світів (Я. Х інтікка, Л. Долежел, М. Райян, Т. Павел, А. Баранов й ін.), когнітивна процедура моделювання ментальних просторів (Ж. Фоконьє, М. Тернер й ін.), процедура наративного аналізу (приміром, Т. Оуклі застосовує цю процедуру з метою пояснення взаємодії (бленду) ментального простору реального світу з ментальними просторами події й оповіді). На пятому етапі аналізу підлягає діалогічність тексту із семіотичним універсумом культури шляхом вияву рекурсивно- прокурсивних зв’язків тексту з іншими текстами та продуктами культури етносу чи цивілізації, а також відстеження метаобразів тексту, що відображають архетипи як праформи свідомості й забезпечують єдність, цілісність й ефективність текстового сприйняття. З цією метою можливим є використання архетипного аналізу, що передбачає глибинну когнітивну обробку текстів, звірення концептуального простору із зафіксованими в науковій літературі списками архетипів, висування гіпотези архетипу і її доведення шляхом встановлення засобів експонування архетипів у текстах у вигляді тем, сюжетів, образів, символів, метафор тощо. Першим зразком архетипного аналізу можна вважати розробки представників Кембриджської школи Дж. Фрезера, який дослідив архетипи давніх християнських текстів й обрядів. Зразки архетипного аналізу подано в наукових працях Є. Мелетинського, М. Бодкіна, В. Топорова, Н. Фрая, В. Маслової, Л. Бєлєхової й ін. Ш остий етап потребує від дослідників звернення до діалогічності внутрішнього семіотичного простору тексту шляхом реконструкції текстового концепту, опису тем атичних макроструктур, вияву функціональної природи їхнього поєднання й чергування в тексті, характеристики концептуального простору тексту, мовних засобів концептуалізації, глибинних смислів, підтексту. Допоміж ними на цьому етапі є методики концептуального аналізу, когнітивного моделювання, когнітивного картування тощо. Сьомий етап є обґрунтуванням головних текстово- дискурсивних категорій і мовних засобів їхньої репрезентації. Аналіз певних образних засобів, стилістичних фігур, принципів висування потрібно здійснювати одночасно з характеристикою семіотичного простору тексту, описом діалогічності тексту з іншими складниками дискурсу 3. Контент-аналіз Контент-аналіз являє собою стандартну методику аналізу змісту повідомлень, текстів і текстових масивів, що передбачає з’ясування певних кількісних характеристик, за якими можна зробити висновок щодо змісту, особливостей мислення, намірів, настанов, ціннісних орієнтацій автора тексту. Необхідною умовою використання контент-аналізу є наявність матеріального носія інформації. Дослідники вважають, що перші приклади контент-аналізу можна спостерігати ще уст, коли у Швеції частотність появи в тексті книги певних тем була критерієм їхньої єретичності. Наприкінці XIX ст. у США за замовленням деяких суспільних організацій методом контент-аналізу ЗМІ (насамперед газет) було здійснено дослідження тематичних пріоритетів преси. Було виявлено, що газети надають перевагу кримінальній хроніці, пліткам, скандалам і спорту, практично ігноруючи сфери релігії, науки та мистецтва. Однак широке застосування контент-аналіз отримав починаючи з х р. р. XX ст. насамперед у суспільних науках, зокрема, у соціології в дослідженнях рекламних і пропагандистських матеріалів. У політологічній науці контент-аналіз використав Г. Лассвел із метою вивчення пропагандистських матеріалів часів Першої та Другої світових воєн. Під час Другої світової війни експерти лондонського радіо проводили регулярний моніторинг текстів нацистської пропаганди у ЗМІ, що сприяло з’ясуванню типової послідовності дій міністерства пропаганди Німеччини і прогнозуванню важливих подій у політичній і військовій сферах. У 60-ті р. р. методики контент-аналізу набули особливої актуальності: їх було вдосконалено, вони отримали різні варіанти й комп’ютерну підтримку. Крім галузей соціології, політології, антропології, історії, літературознавства та психології, контент-аналіз застосовують у мовознавчих дисциплінах, зокрема, в теорії мовної комунікації, прикладній лінгвістиці, соціолінгвістиці, лінгвістиці тексту, стилістиці, дискурсології (за підрахункам и О. Холсті на використання контент-аналізу в теорії мовної комунікації припадає 313 приблизно 30% досліджень). У теорії мовної комунікації та дискурсології контент-аналіз спрямований на різні сфери спілкування й мовленнєві жанри (наприклад, тексти ЗМІ, рекламу, заяви політичних діячів, програми партій тощо). Контент-аналіз передбачає кілька етапів. Першим є визначення сукупності джерел або повідомлень, що підлягають вивченню корпусу мовних даних). Приміром, об’єктом дослідження обрано програми політичних партій на парламентських виборах 2009 року в Україні. Щодо матеріалу встановлюють відповідні критерії: 1) спільність типу джерела, мовленнєвого жанру повідомлення (наприклад, телереклама, політичні гасла, статті на політичну тему У ЗМІ); 2) відповідні позиції і статуси комунікантів; 3) розмір повідомлень (обсяг і довжина або тривалість); 4) частотність їхньої появи; 5) спосіб поширення повідомлень; 6) місце, час поширення повідомлень тощо. На другому етапі здійснюють формування вибірки повідомлень зі значного масиву на підставі концептуальної змінної (такою змінною можуть бути категорії демократії, прав людини, м атеріального добробуту тощо). Концептуальна змінна представлена в текстах відповідними мовними одиницями (наприклад, жіноче питання позначене мовними одиницями гендер, фемінізм, жіночий рух, рівність прав чоловіків і жінок тощо). Важливо визначити весь список можливих значень таких одиниць, усунувши небажану полісемію з метою забезпечення семантичної достовірності. Третій етап передбачає з’ясування одиниці аналізу (слова, теми як висловлення із певним змістом), вимогами до якої є невелика довжина або обсяг, змістова місткість, здатність до ідентифікації, невелика кількість значень, репрезентативність у вибірці. Наприклад, одиницею аналізу обрано заголовки газетних статей певного періоду. О диницям аналізу (словам , сполукам, висловленням, текстам, абзацам ) приписую ть відповідні концептуальні змінні. Четвертий етап потребує від дослідника виокремлення одиниці числення (приміром, частотності вживання слова, теми, з’ясування 314 довжини текстів, кількості строк, абзаців; тривалості трансляції, кількості малюнків і т. ін.). На пятому етапі здійснюють процедуру підрахунку із застосуванням спеціальних комп’ютерних програм, формул, таблиць, статистичних методик. Ш остий етап є інтерпретацією отриманих результатів відповідно до мети й завдань дослідження (наприклад, висновок про те, що є головною думкою автора або скритою інформацією). На цьому етапі відбувається підтвердження висунутої раніше робочої гіпотези або її спростування. З метою усунення можливих неточностей і суб’єктивності інтерпретації застосовують методики арбітражу, (^-сортування і шкалювання шляхом парного порівняння і т. ін. Наприклад, для О-сортування використовують шкалу від 1 до 9, перше число відповідає найнижчому ступеню інтенсивності вимірюваної ознаки, а 9 - найвищому. Після розподілу досліджуваних явищ за цією шкалою вираховують середнє арифметичне число для кожного випадку у кількох арбітрів, що певною мірою компенсує довільність оцінок одного дослідника, хоч і тут не відкидається елемент суб’єктивізму. Контент-аналіз може бути кількісним і якісним залежно від обраної мети та концептуальної змінної. Кількісний аналіз здійснює підрахунки того, що говорять, а якісний - як говорять (наприклад, оцінюють факти розміру заголовка політичної програми кожного кандидата або наявність малюнків чи фотографій). Зазвичай якісний контент-аналіз є менш складним, ніж кількісний, оскільки виміри якісного контент-аналізу не торкаються змісту повідом лення. |