185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури. Видавнича група "Основа"
 Скачать 1.9 Mb.
|
|
Античність (лат. antiquus — минулий, старовинний; anti- quitas — минувшина, давнина, старовина) — період історії 800– 600 рр. до н. е. у регіоні Середземного моря; «давнина» греків і римлян, сукупність історичних і культурних надбань, яка мала найбільше значення для формування європейської культури. Ан- тичність дала людству багату міфологію, поеми Гомера «Іліада» і «Одіссея», Вергілія «Енеїда», байки Езопа, Бабрія та Федра, твори визначних драматургів-трагіків Есхіла, Софокла, Еврипі- да, комедіографів Аристофана та Плавта, поетів Тіртея, Алкея, Алмана, Архілоха, Анакреона, Сапфо та ін., літературознавця та філософа Аристотеля, «батька історії» Геродота, високі зразки ораторського мистецтва. Вона започаткувала розвиток багатьох літературних жанрів (трагедія, комедія, поема, ода, гімн, елегія тощо). Ця доба відрізняється від попередніх і наступних спільними та сталими культурними традиціями, а з початку I ст. до н. е., уна- слідок розширення Римської імперії, також і політичною та куль- турною цілісністю. У вужчому розумінні античністю вважають історію давньої (архаїчної) та класичної Греції, еллінізму та Римської імперії (але лише доби республіки, принципату та домінату). У ширшому розумінні античність містить також історію Єгип- ту, Межиріччя, Сирії, Персії та Малої Азії починаючи із започат- кування писемності (бл. 3500 до н. е.). Популярність античної ци- вілізації вже з часів Середньовіччя зростала з кожним століттям. 322 додатки Греко-римська література стала однією з важливих підвалин для створення літератури народів Західної Європи. Наприкінці V ст. до н. е. античний світ не витримав натиску варварських племен і був знищений. На руїнах могутньої Римської імперії на терито- рії Західної Європи виникли феодальні держави. Фундаментом для них стали здобутки античної цивілізації. Латина стала мовою духовенства, учених і письменників, а також міжнародного спіл- кування. Давньогрецька мова була мертвою вже десь із початку нової ери. Особливе зацікавлення античністю виявили гуманісти епохи Відродження — могутнього культурного руху, що докорін- но змінив науку, філософію, літературу і мистецтво. Гуманісти відстоювали можливості людського розуму і свято вірили в його всеосяжність, захищали вільні почуття людини, її прагнення до пізнання навколишнього світу — і раптом усе це знайшли в бага- тьох творах грецьких письменників. Досконало ж розроблені ан- тичними майстрами художні засоби і стилістичні форми збагачу- вали твори художників-гуманістів. Отже, як і народна творчість, античність стала могутнім фундаментом для нової світської літе- ратури та мистецтва. Бароко (італ. barocco — дивний, химерний) — напрям у лі- тературі XVII–XVIII ст., який посідає важливе місце в розвитку європейської культури; прийшов на зміну Відродженню. Його ху- дожня система надзвичайно складна: їй властиві мінливість, по- ліфонічність, ускладненість форми. Література бароко поєднує релігійні та світські мотиви й образи, тяжіє до різних контрастів, складної метафоричності, до алегорій і емблематичності, прагне вразити читача пишним, барвистим стилем та риторичним оздоб- ленням твору. У різних країнах і літературах бароко склалося неодночасно. Видатними ліриками бароко були італійський поет Джамбаттіста Маріно та іспанський поет Луїс де Гонгора-і-Арготе, найталановитішим виразником філософських і художніх принци- пів бароко в жанрі драми — іспанський драматург Педро Кальде- рон де ла Барка. В українській літературі розквіт бароко припа- дає на кінець XVII і на XVIII ст., простежується в різних жанрах, зокрема в поезії Л. Барановича, І. Величковського, Г. Сковороди, в ораторській прозі І. Галятовського, у козацьких літописах Само- видця, С. Величка та ін. Веризм (італ. verismo, від лат. verus — правдивий) — реалістич- ний напрям в італійській літературі та мистецтві, який сформу- вався в останній третині XIX ст. під впливом класичного реалізму, натуралізму європейських літератур та своєрідності національної 323 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій дійсності в Італії після Рисорджименто — боротьби за національну єдність країни (1870). Напрям був заснований Дж. Вергою, у по- дальшому розвинутий Л. Капуаном, П. Москаньї, Дж. Пуччіні та ін. Проголошувався універсальним напрямом, а роман із сучасно- го життя — універсальним жанром, шляхом до створення нової лі- тератури, перейнятої гострими соціальними проблемами. Веризм сприяв розвитку в Італії побутового театру (Дж. Джонакоза), нової музики (Дж. Пуччіні, Р. Леонкавалло), малярства (Ф.-П. Пікеті, Дж. Пеліца да Вальпедо) та ін., прокладаючи шлях сучасному нео- реалізму в італійській літературі та мистецтві. Відродження (Ренесанс) (лат. renascor — відроджуюсь, франц. Renaissanse — Ренесанс) — доба в історії культури та мистецтва XIV–XVI ст., започаткована в Італії ще в період Передвідроджен- ня (Данте Аліґ’єрі, Ф. Петрарка, Дж. Бокаччо). Уперше термін Ренесанс вжив історик мистецтва Дж. Вазарі в XVI ст. Видатними митцями цієї доби були Рафаель Санті, Леонардо да Вінчі, Міке- ланджело Буонарроті (Італія); П’єр Ронсар, Франсуа Рабле (Фран- ція); Мігель Сервантес де Сааведра (Іспанія); Еразм Роттердам- ський (Нідерланди); Вільям Шекспір (Англія); Ян Кохановський (Польща) та ін. У літературах європейських країн письменство замість лати- ни звернулося до національних мов, народної творчості при одно- часній зацікавленості античними зразками. За доби Відродження формується гуманістичний світогляд, сповнений віри в людину, в її спроможність перетворити світ на засадах краси і гармонії. Герметизм (італ. ermetismo, від ermetio — замкнений) — на- прям в італійській поезії в період міжвоєнного двадцятиліття (Д. Унгаретті, Е. Монтале, А. Гатто та ін.), затверджений у літера- турі як естетична реакція на тоталітарний фашистський режим, як художня відповідь на виклик історії. Поети зосередилися на основному мотиви — трагізм людського буття, самотності осо- бистості, на пошуках духовних цінностей у глибинах незалежної душі. Вони захоплювалися експериментуванням у версифікації, обстоювали принцип артизму в поезії філософсько-медитативного спрямування. Класицизм (лат. classicus — зразковий, взірцевий) — худож- ній стиль і напрям у європейській літературі та мистецтві XVII– XIX ст., для якого є характерною орієнтація на художню твор- чість Давньої Греції та Давнього Риму, що проголошувався іде- ально класичним (зразковим), гідним наслідування. Теоретичним 324 додатки підґрунтям класицизму була антична теорія поетики («Поетика» Аристотеля), основні положення якої втілювала французька «Пле- яда» (XVI ст.). Найповнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне» (1674), написаний після того, як класицизм у літературі Франції сформувався. Н. Буало встановив суворі вимоги до кожного жанру, узаконив жанрову специфіку та ієрархію жанрів. Автори класицизму брали сюже- ти з античної міфології та історії, використовували жанри ан- тичності (трагедія, дидактична поема, ода, бійка, сатира тощо). У драматургії проголошується закон трьох єдностей: єдність дії (головна дія не може перериватися не пов’язаними з нею поді- ями чи епізодами); єдність часу (події мають відбуватися протя- гом однієї доби); єдність місця (місце дії не змінювалося). Героями класицистичних творів були переважно люди високого походжен- ня. У галузі мови вимагалися ясність і чистота, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка б відповідала засадам теорії трьох стилів. У поезії мали використовуватися тільки певні віршові роз- міри. Найвизначнішими письменниками-класицистами у Франції були Ф. де Малерб, П. Корнель, Ж. Расін, Ж. Б. Мольєр, Ж. де Ла- фонтен та ін. Під впливом французької літератури класицизм по- ширився в інших країнах Європи: Англії (Дж. Аддисон), Італії (В. Альфєєрі), Німеччині (І. Готшед), Росії (В. Тредіаковський, М. Ломоносов, Г. Державін та ін.). Класицизм веймарський — напрям у німецькій літературі про- світницької спрямованості, що виник у 80–90-ті рр. XVIII ст. Він відбився у творчості Й. В. Ґете, Ф. Шиллера, теоретичних працях Й. Вінкельмана, В. Гумбольдта та ін. і прийшов на зміну періоду «Бурі і натиску», руссоїстському культу чуттєвості, орієнтуючись на античність як ідеал духовної та фізичної досконалості. Водно- час цей напрям не дотримувався жорстких естетичних нормати- вів, на відміну від французького класицизму, тяжів до розмаїття жанрів, масштабності образів, простоти композиції. Натуралізм (франц. naturalisme, лат. natura — природа) — літературний напрям, що характеризується об’єктивістським, фактографічним зображенням дійсності, трактуванням обумов- леності людського характеру біологічними, спадковими чинника- ми та соціально-матеріальним середовищем. Він виник у Франції в 70-ті рр. XIX ст., у 80–90-ті рр. охопив літератури інших євро- пейських країн та США. Теоретичні засади цього напряму розроб- ляли брати Едмон і Жюль Ґонкури, І. Тен, Е. Золя. Програму на- туралізму виклав Е. Золя в книгах «Експериментальний роман» 325 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій (1880), «Романісти-натуралісти» (1881). Натуралісти прагнули з науковою точністю відтворювати дійсність, наводити описи пев- них картин життя, середовища, де перебуває людина, відмовля- ючись від їх художньої інтерпретації (їхні твори — це «клінічний документ», «історія спадкової хвороби», «протокол судової екс- пертизи», «точна копія факту»). Вони виступали проти авторсько- го втручання в перебіг подій, проти оцінки зображуваного, важли- ве місце у своїх творах відводили опису, що не давало можливості створювати узагальнювальні картини й образи. У літературі XX ст. традиції натуралізму також посіли помітне місце. Багато письменників, спираючись на досвід сміливого відо- браження непривабливих явищ дійсності, використовуючи окремі прийоми натуралізму (підвищений інтерес до сфери конкретики, різноманітних описів тощо), створили своєрідні (з певними худож- німи здобутками) твори (А. Барбюс, Т. Драйзер та ін.). Постмодернізм (лат. post — префікс, що означає наступність; франц. moderne — сучасний, найновіший) — загальна назва окре- слених останніми десятиліттями XX ст. тенденцій у мистецтві, що виникли після модернізму й авангардизму. Постмодернізм по- ширився наприкінці 60-х рр. XX ст. (поп-арт, «неореалізм», геп- пенінг тощо). Головним він уважає варіювання та співіснування і найдавніших, і новітніх форм. Відтак принципи повторюваності та сумісності перетворилися на стиль художнього мислення з при- таманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, циту- вання, переінакшення, ремінісценції, алюзії тощо. Постмодернізм стирає грані між високим мистецтвом та кітчем, медитацією та геппенінгом тощо. Постмодерністи особливу увагу надають психо- логізму, що активізує в індивідуальній свідомості закріплені ар- хетипи, перетворює мистецьке явище на густу сув’язь асоціацій і метафор. Велике значення в постмодернізмі надається тексту в тексті. У цей період поширюється такий різновид модерного ро- ману, як «антироман». Просвітництво — доба в історії європейської культури, XVIII ст., «Століття Просвітництва». У цей час формуються нові уявлення про світ, людину, суспільство, про смисл життя тощо. Письменники, філософи, учені того часу вважали, що вони несуть людям світло нової істини, тому їх називали просвітниками, а всю добу — Просвітництвом. Просвітники стверджували, що з усіх цінностей людини най- більшою є розум, що у Всесвіті діють однакові універсальні за- кони, і людина буде щасливою тоді, коли пізнає їх і влаштує 326 додатки власне життя за цими законами, найвищим з яких є закон Розу- му. XVIII ст.— це доба моралі, що ґрунтується на вимогах Розуму. В основу Просвітництва було покладено наукові знання, були зро- блені визначні відкриття у фізиці, хімії, математиці, психології тощо, наука набула світського характеру. Відкривши новий погляд на світ, просвітники вирішили по- яснити все життя з позицій Розуму. Так виникла видатна фран- цузька «Енциклопедія», у статтях якої викладалися нові погляди на природу, людину, науку, релігію, мистецтво тощо. «Енцикло- педія» («біблія нового часу») нараховувала 35 томів і видавалася майже 30 років починаючи з 1751 р. Очолили видання математик Жан д’Аламбер та філософ і письменник Дені Дідро. Королівська цензура і церква переслідували енциклопедистів. Перші два томи були спалені владою, наступні томи видавалися нелегально. Серед авторів видання були відомі мислителі, письменники, учені (Воль- тер, Руссо, Монтеск’є, Гольбах та ін.). Французька «Енциклопе- дія» довершила переворот у духовному житті Європи. Найвидатні- ші із її укладачів були також видатними письменниками (Вольтер, Дідро, Руссо та ін.), які створили класичні зразки просвітницької художньої літератури. В Англії рух Просвітництва започаткува- ли письменники Д. Дефо, Дж. Свіфт, Ґ. Філдінг, шотландський поет Р. Бернс. Німецька література доби Просвітництва розквіт- ла в другій половині XVIII ст. (Г. Лессінг, Й. Ґете, Ф. Шиллер та ін.). Найвідомішим українським просвітником був Г. Сковорода. Реалізм (лат. realis — речовий, дійсний) — один з ідейно- художніх напрямів і творчий метод у літературі та мистецтві XIX ст. Починаючи з 30-х рр. він набуває розвитку у Франції, згодом — в інших країнах. На відміну від романтизму в реаліз- мі на перше місце висувається пізнавально-аналітичний підхід, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб ху- дожнього узагальнення. Художня література стає засобом пізнан- ня людиною себе і навколишнього світу, набуває ідеологічного звучання. Визначальними для реалізму є прагнення до об’єктивного та достовірного відображення подій, послідовне дотримання принци- пу художнього відтворення життя «у формах самого життя»; пере- орієнтація з минулого на сучасне; конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, правдивість в їх зображенні; віра в гуманістичні ідеали; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; перевага прозових жанрів (роман, повість, новела, оповідання) тощо. 327 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій Поняттям «реалізм» наприкінці XVIII ст. позначали певний тип мислення і поведінки (практичність, тверезий глузд). З кінця 20-х рр. XIX ст. цей термін почали вживати французькі критики стосовно «нової школи» в літературі, на відміну від «літературних ідей» (класицизм) та «літературних образів» (романтизм). Перши- ми теоретичне обґрунтування реалізму як напряму в літературі та мистецтві здійснив художник Ж. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх картин під назвою «Реалізм» (1855) об- ґрунтував програмні засади реалізму. Письменники Шанфльорі і Л.Дюранті виступили з теоретичними деклараціями в збірнику «Реалізм» (1857) і журналі «Реалізм» (1857). Відтоді поняття «ре- алізм» стало широковживаним. У літературознавстві існують різноманітні концепції і тлума- чення реалізму, його змісту, хронологічних меж існування. Дея- кі дослідники вважають реалізм властивим літературі та мисте- цтву споконвіків, виділяючи «античний реалізм», «ренесансний реалізм», «просвітницький реалізм», «реалізм XIX ст.», «ре- алізм XX ст.»; інші пов’язують його з добою Відродження або з появою сімейно-побутового роману XIX ст. Існують інші версії тлумачення реалізму, розглядання його як художньої системи, типу художнього мислення і творчості. Найвидатнішими пред- ставниками реалізму у світовій літературі визнані Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, У. Теккерей, Ф. Достоєвський, Л. Тол- стой та ін. Романтизм (франц. romantisme) — літературний напрям, який сформувався на противагу класицизму. Виник наприкінці XVIII ст. в Німеччині, Англії та Франції, на початку XIX ст. по- ширився Польщею, Росією, Австрією, згодом охопив інші країни Європи, Північної і Південної Америки. У XVIII ст. романтичним називали все незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустріча- ється лише в романах, а не в житті. Романтизм як новий тип свідомості та ідеології, що охопив різні сфери людської діяльності, був пов’язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Визна- чальними для нього стали заперечення раціоналізму доби Просвіт- ництва, відмова від реалістичного зображення дійсності, неприй- няття буденності й звеличення «життя духу», культ почуттів, за- глибленість у внутрішній світ людини, захоплення фольклором, давньою історією, інтерес до фантастики, екзотичних картин при- роди тощо. В естетиці романтизм протиставив класицистичному «наслідуванню природи» творчу активність митця з його правом 328 додатки на самобутність і оригінальність. Мистецтво підноситься до рівня найвищої цінності та сприймається як вияв глибинної суті й сенсу життєдіяльності. Романтизм відкидає нормативність, понад усе цінує твор- чу свободу, фантазію. Теоретики романтизму обстоювали ро- зімкненість літературних родів і жанрів, взаємопроникнен- ня різних видів мистецтва тощо. Заслуга романтиків полягає в розвитку жанрів історичного роману та драми, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, балади, романсу. Надзвичайного розквіту досягла лірична поезія і пісня. Водночас у різних кра- їнах романтизм виявив специфічні риси, виконував особливі соціально-історичні та культурні функції. Провідними тут були мотиви трагічної долі особистості, «світової туги», «космічного песимізму» (Ф. Шатобріан, Дж. Байрон, Е. Т. А. Гофман та ін.). У країнах Центральної та Південно-Східної Європи домінантою романтизму став національно-визвольний рух, взаємовідноси- ни особистості з колективом людей, мотив «національної туги» тощо. Утвердження національної незалежності значною мірою визначило розвиток романтизму в США, сприяло появі творів різних жанрів (Ф. Купер, Е. По, Г. Лонгфелло та ін.). У роман- тичній літературі Росії набула поширення романтична поема з такими ж ознаками ліро-епічного жанру, як у Дж. Байрона (поеми К. Рилєєва, О. Пушкіна, М. Лермонтова та ін.). В Укра- їні провідна роль в утвердженні романтичного типу творчості належить П. Кулішу й Т. Шевченку. Наприкінці XIX ст. роман- тичні ідеї набули в європейській (Г. Гауптман, Г. Ібсен, М. Ме- терлінк) і в українській (Леся Українка) літературах нового звучання, що дало можливість окреслити їх як ідейно-стильову течію під назвою неоромантизму. |