185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури. Видавнича група "Основа"
 Скачать 1.9 Mb.
|
|
Сентименталізм (франц. sentimentalisme, від лат. sentiment — почуття, чуттєвість, чутливість) — напрям в європейській 343 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій літературі другої половини ХVІІІ ст. — початку ХІХ ст., який виник і розвинувся на противагу жорстоким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва куль- ту абсолютизованого розуму і проголосив «культ почуттів». Він отримав свою назву за твором англійського письменника Л. Стер- на «Сентиментальна подорож» (1768). Тогочасне суспільство від- крило здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, до тонких чуттєвих переживань. Значними явищами цього напряму вважаються твори «Юлія, або Нова Елоїза» Ж. Ж. Руссо (Фран- ція), «Памела, або Винагороджена цнота» С. Річардсона (Англія), «Страждання молодого Вертера» Й. В. Ґете (Німеччина), «Бідна Ліза» М. Карамзіна (Росія). Найпоширенішими жанрами сентименталізму були елегія, по- слання, епістолярний роман, повість, дорожні нотатки, щоденни- ки та інші види прози, де переважають сповідальні мотиви. Улю- блені персонажі й теми письменників-сентименталістів — люди простого звання, діти, прості явища природи, сільський побут, кохання тощо. Символізм — одна з течій модернізму, напрям у поезії, де вико- ристовується художній символ замість образу, що відтворює пев- не явище. Символ у творі постає як знак мінливого «життя душі» й «пошуку істини». Символізм виник у Франції в 60–70-ті рр. ХІХ ст., згодом поширився в інших європейських країнах. Термін запровадив французький поет Ж. Мореас у «Маніфесті символіз- му» (1886). На його думку, митець-символіст має змальовувати не предмет, а ефект, який той створює; поет — зображати не об’єкт, а свої враження й почуття від нього. Він наголошував, що симво- лічна поезія — ворог «об’єктивного опису», бо для неї конкретні явища — лише видимість. Символізм будувався на сформульо- ваному Ш. Бодлером законі «відповідностей». Слово в символіз- мі — натяк, образ-загадка. Символісти вважали поета божеством, оскільки той інтуїтивно відчуває шлях до істини. Інтуїція в них дорівнювалася містичному прозрінню, адже з її допомогою поет пізнає правду «таємничішу й глибшу, ніж правда матеріальна». Символізм з’явився задовго до його теоретичного обґрунтуван- ня в «Маніфесті символізму» Ж. Мореаса. Його історія починаєть- ся з опублікування 1857 року збірки «Квіти зла» Ш. Бодлера; дру- гим важливим кроком була поява 1866 року «Сатурнічних поезій» П. Верлена, а також творів А. Рембо, С. Малларме. На основі ху- дожніх відкриттів цих поетів символізм набуває значення напря- му в поезії. Для нього характерні інтерес до проблем особистості, 344 додатки іносказання, орієнтація на ірраціональний бік слова — його зву- чання, ритм, які мали замінити точне значення слова. Символі- сти прагнули внести в поезію «дух музики», вважаючи її видом ми стецтва, найближчим до світу таємничого. Великий вплив на розвиток концепції символізму мали німецький романтизм, а та- кож філософські ідеї А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Соловйова. Для реалізації естетичних засад у творчій практиці символісти викори стовували такі художні засоби, як складний метафоризм, алегорію, натяки, символіку, мелодійність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо. Найвідомішими представниками символізму, крім французь- ких, були Е. Верхарн, М. Метерлінк (Бельгія), С. Ґеорґе (Німеччи- на), Р. М. Рільке, Г. Гофмансталь (Австрія) та ін. Значного розви- тку цей напрям набув у Росії, де його представники поділялися на дві групи: «старші символісти» (В. Соловйов, В. Брюсов, Д. Мереж- ковський, З. Гіппіус, К. Бальмонт та ін.) і «молодші символі сти» (Андрій Білий, О. Блок та ін.). В українській літературі симво- лізм виявився у творчості поетів, які входили до угрупувань «Мо- лода муза», «Українська хата» (М. Вороний, О. Олесь, Д. Загул, П. Тичина та ін.). Художні здобутки символізму суттєво вплину- ли на розвиток літератури ХХ ст., а твори багатьох письменників- символістів увійшли до скарбниці всесвітньої літератури. Сюрреалізм (франц. surrealite — над реальне, надприродне) — авангардистська течія, яка виникла спочатку в літературі, потім поширилася на інші види мистецтва. Вирізняється зображенням хворобливих марень, галюцинацій, сновидінь тощо. Уперше цей термін ужив французький поет Ґ. Аполлінер до одного зі своїх тво- рів, вкладаючи в нього значення «нового реалізму». Сюрреалізм формувався, відводячи особливу увагу підсвідомо- му та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо. Початком цієї течії вважається 1924 р., коли з’явився часопис «Сюрреалістична революція» та набув розголосу написаний А. Бретоном маніфест сюрреалізму, у якому висловлювалося сподівання, що нібито від- кривається новий шлях повного звільнення мистецтва від знедухо- вленої дійсності через сферу «надреального», покликану не лише оновити художню діяльність, а й життя. Естетичну платформу сюрреалізму поділяли П. Елюар, Л. Арагон, Ф. Ґарсія Лорка та ін. Найповніше сюрреалізм розкрився у віртуозних картинах С. Далі. «Філософія життя» — філософський напрям, який склався в дру- гій половині ХІХ ст. в Німеччині та Франції, що було пов’язано 345 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій з переломними зрушеннями в тогочасному світобаченні, нехтуван- ням ірраціональних процесів, духовних цінностей. Як опозиція схематичному позитивізму, ця філософія визнавала життя як пер- шооснову буття й свідомості, сприймала його у вигляді цілісності, на противагу штучним механістичним утворенням, окреслювала- ся в різних трактуваннях життєдіяльності. А. Бергсон розглядав цей напрям як космічний порив; А. Шопенгауер — як подолання світової волі; Ф. Ніцше — як волю до влади; В. Дільтей — як потік вражень, що непідвладні повною мірою аналітичному розуму. Ви- явився інтерес до «наук про дух». Формами осягнення дійсності вважалися музика, поезія, творче осяяння, тому пріоритетне зна- чення надавалося творчій особистості. На основі «філософії життя» формувалися теоретичні засади модернізму, що були закладені спочатку Ш. Бодлером, потім — А. Рембо, П. Верленом, С. Малларме та ін. Тогочасне мистецтво опановувало ці філософсько-естетичні віяння, яке поширилося майже в усіх європейських країнах. Засновником «філософії життя» вважають німецького філо- софа Ф. Ніцше (1844–1900). Основним її поняттям є категорія «життя», що як єдина реальність звільнена від матеріальності, є формою вияву «космічної закономірності». Ф. Ніцше заперечує логіку розуму в пізнанні дійсності. На його думку, проникнути в таємницю Всесвіту здатна тільки людина з її волею та сильною душею. Ця філософія відзначається усвідомленням загальної кри- зи, занепад життя Ф. Ніцше бачить у послабленні віри, песимізмі, забутті моральних цінностей. Філософ намагається подолати дека- дентську безнадію і створити нове, оптимістичне вчення, у центрі якого людина, «що більша за Бога, бо може сама перетворювати світ навколо себе». Ф. Ніцше оспівував культ «надлюдини», якій повинно все підкорятися. Він протиставляє сильну волю особи- стості загальному хаосу буття. «Усе дозволено!» — таке гасло вису- нув Ф. Ніцше, маючи на увазі те, що весь світ має служити людині та її життю, а людина може робити все, до чого прагне її душа. Отже, значення філософії Ф. Ніцше полягає в тому, що він утвер- джував багатогранність і вартість людського життя, проголошував центром і метою Всесвіту особистість, від якої залежить загальне існування. Ідеї Ф. Ніцше вплинули на формування світогляду й творчої манери багатьох письменників (Ф. Кафка, Дж. Джойс, Т. Манн та ін.). Формалізм (лат. forma — форма, вигляд) — один із напрямів авангардизму в мистецтві початку ХХ ст.; узагальнене поняття 346 додатки для характеристики дадаїзму, конструктивізму, кубізму, футу- ризму, абстракціонізму та інших течій, які об’єднували митців, що особливу увагу приділяли формі художнього твору. Він мав прихильників у більшості країн Європи та Америки в усіх видах мистецтва. Поширенню формалізму сприяло засилля прагмати- зму, яке, у свою чергу, породжувало прагнення багатьох митців обстоювати «чистоту» мистецтва, його незалежність від політики, моралі тощо. Прихильники і творці цього напряму не вживали терміна «фор- малізм» у негативному значенні, об’єднувалися в спілки, видава- ли часописи, публікували маніфести. Із цим поняттям пов’язана назва одного з методів вивчення художньої літератури, спрямова- ного переважно на дослідження форми творів,— «формальний ме- тод у літературознавстві», що виник як реагування на поширення формалізму в мистецтві. Футуризм (лат. futurum — майбутнє) — один із напрямів аван- гардизму ХХ ст., який відзначався неприйняттям вічних цінно- стей і культурних надбань попередніх епох, акцентуванням «гру- бих» речей, доведенням своїх заперечень проти сучасного світу до абсурду. Уперше він виник в Італії. У 1909 р. письменник Ф. Марінет- ті опублікував «Маніфест футуризму», у якому проголосив повний розрив із традиційною культурою, утвердження естетики сучасної урбаністичної цивілізації з її динамікою та знеособленням людини, культ сили, бунтарського духу в мистецтві, необхідність пошуку нових художніх засобів (звукове письмо, вільний синтаксис тощо). Російський футуризм як самостійний напрям виник 1910 року і розвивався своїм шляхом, на відміну від італійського. У росій- ській поезії склалися чотири групи футуристів: «Гілея» (кубофу- туристи) — В. Маяковський, Велімір Хлєбніков, В. Каменський, О. Кручених, Д. і М. Бурлюки та ін.; «Асоціація егофутуристів» — І. Северянін, І. Ігнатьєв, К. Олімпов; «Мезонін поезії» — В. Шер- шеневич, Р. Івнєв та ін.; «Центрифуга» — С. Бобров, М. Асєєв, Б. Пастернак. «Кубофутуристи» свою програму виклали в маніфестах і ви- давали альманахи («Ляпас суспільному смаку», «Садок суддів» та ін.). Вони заперечували стару культуру, усталені форми жит- тя, прискорюючи створення «всесвітнього людства» і «всесвітньої гармонії», займалися експериментаторством у царині поетичних форм, засобів художньої виразності, «словотворенням» тощо. Ве- лімір Хлєбніков цей напрям називав ще «будетлянством». 347 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій «Егофутуристи», навпаки, усі зміни пов’язували з розвитком людської свідомості, тому їхні вірші вирізняються особливим лі- ризмом. Група «Мезонін поезії» більше орієнтувалася на класику, на пошуки нових засобів художньої виразності, не відмовляючись від здобутків світової культури. Представники «Центрифуги» вважали себе продовжувачами найкращих традицій поезії ХІХ ст., своє завдання, за словами Б. Пастернака, убачали «в одухотворенні дійсності силами своєї душі й творчості». В Україні футуризм пов’язаний з іменем М. Семенка. Усі ета- пи розвитку цього напряму — кверофутуризм, тобто передфуту- ризм (1914), панфутуризм (1818–1927), «Нова генерація» (1927– 1931) — тісно пов’язані з його творчістю. Найпродуктивнішим у художньому аспекті виявився для М. Семенка період кверофу- туризму (цикли далекосхідних поезій, «поемомалярство» тощо). М. Семенко збагатив світовий футуризм поєднанням сучасних форм з елементами українського бароко XVII–XVIII ст. Традиції футуризму помітні в сьогоденному неоавангардизмі. Найвідоміші літературні рухи й угрупування «Авангард» — літературно-мистецька група, що діяла в Хар- кові у 1926–1930 рр. після розпаду «Гарту». До «Авангарду» на- лежали поети В. Поліщук (керівник), О. Левада, Г. Чернов (Ма- лошийченко), Р. Троянкер, прозаїк В. Ярина, художники В. Єр- мілов, Г. Цапок. Декларації «Авангарду» проголошували «тісний зв’язок мистецтва з добою індустріалізації», обстоювали «кон- структивний динамізм», або «динамічний спіралізм» як «стиль епохи», спрямований на «боротьбу проти відсталості, міщанства, просвітянства, хатянства, за дійсний європеїзм у художній техні- ці». Однак художня практика «авангардівців» часто спростову- вала такі домагання, вона майже ніколи не дотримувалася вимог естетики конструктивізму. 1930 року «Авангард» самоліквідував- ся. «Авангард» здійснив три видання: «Бюлетень “Авангарду”» (1928), «Мистецькі матеріали “Авангарду”» (1929; два випуски). Балабанів гурток — гурток українських культурно-освітніх діячів першої половини XVII ст., залучених Гедеоном Балаба- ном (1530–1607) до редакційно-видавничої діяльності, що роз- горнулася в Стрятині (поблизу м. Рогатин) та Крилосі (поблизу м. Галич). Керував стрятинською друкарнею небіж Г. Балаба- на — Федір, редакторську роботу здійснював Федір Касіянович, 348 додатки активно працювали Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Тарасій Земка. Балабанів гурток продовжив справу Острозького науково- літературного гуртка (друга половина XVI ст.), підняв книговидав- ничу справу в Україні на новий якісний рівень (введення до тек- сту сюжетних гравюр-ілюстрацій). Невдовзі (на початку XVII ст.) учасники балабанового гуртка переважною більшістю склали осно- ву Києво-Печерського науково-літературного гуртка «Атеней». «Буря і натиск» (нім. «Sturn und Drang») — літературний рух, що виник наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. ХVІІІ ст. у Німеччині, зумовлений бурхливим несприйняттям канонів класицизму та Про- світництва. Рух названий за однойменною драмою Ф. М. Клінгера. Осередками його були Франкфурт, Страсбург і Геттінген. Найви- разніше він позначився на творчості Й.-Г. Гердера, Ф. Шиллера та ін., які вважали себе «буремними геніями», «штюрмерами», онов- лювачами німецької літератури та культури. Й.-Г. Гердер обґрун- тував програму цього руху, що мала великий вплив на національне відродження європейських народів, зокрема слов’янських. ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) — пись- менницька організація, яка існувала в Харкові упродовж 1926– 1928 рр. Виникла внаслідок розпаду спілки «Гарт», у якій ще 1925 ро ку утворилася група М. Хвильового «Урбіно», що вбача- ла головне своє завдання в удосконаленні художньої майстернос- ті. На основі цієї групи і сформувалася ВАПЛІТЕ з орієнтацією на європейський рівень літератури, з відмовою від «масовизму». Склад керівних органів ВАПЛІТЕ змінювався, але фактично орга- нізацію очолював М. Хвильовий. У листопаді 1926 р. на загальних річних зборах було обрано новий склад президії. Президентом став М. Куліш, заступником — М. Яловий, секретарем — А. Любчен- ко. Контрольну Раду склали О. Досвітній, Г. Епік, О. Слісаренко. На початку 1927 р. до ВАПЛІТЕ входило 25 осіб: В. Вражливий, О. Громів, І. Дніпровський, О. Довженко, О. Досвітній, Г. Епік, П. Іванов, М. Йогансен, Л. Квітко, Г. Коцюба, О. Копиленко, М. Куліш, А. Лейтес, А. Любченко, М. Майський, П. Панч, І. Сен- ченко, О. Слісаренко, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, Д. Фельд- ман, М. Хвильовий, М. Яловий, Ю. Яновський. Позиції М. Хви- льового й ваплітян, заявлені під час дискусії 1925–1928 рр., були піддані дискредитації у виступах компартійних лідерів (Й. Сталін, В. Чубар, Ф. Таран, Л. Каганович, Г. Петровський, А. Хвиля та ін.), у партійних документах («Тези ЦК КП(б)У про підсумки укра- їнізації» (червень 1926), постанова «Політика партії в справі ук- раїнської художньої літератури», 1927). Можливо, з тактичних 349 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій міркувань ВАПЛІТЕ виключила з організації М. Хвильового та О. Досвітнього, а на своїх загальних зборах у листопаді 1927 р. об- рала до президії М. Куліша, А. Любченка, О. Слісаренка. Однак і це суттєво не допомогло: унаслідок ідеологічних переслідувань 28 січня 1928 р. ВАПЛІТЕ оголосила про саморозпуск. ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) — лі- тературна організація, заснована на Всеукраїнському з’їзді проле- тарських письменників (Харків, 25–28 січня 1927 р.). Найактив- ніші члени ВУСППу: Б. Коваленко, О. Корнійчук, І. Микитенко, І. Кулик, В. Коряк, І. Ле, М. Шеремет, П. Усенко, М. Доленго та ін. Організація, займаючись не так творчою, як адміністративно- партійною роботою, мала свої друковані органи («Літературна га- зета», журнали «Гарт», «Красное слово», «Проліт»). Проіснувала до 1932, склала ядро майбутньої Спілки радянських письменників України. «Гарт» — Спілка пролетарських, створена 1923 року у Харкові. Очолював її В. Еллан (Блакитний). Статут проголошував «Гарт» як об’єднання письменників, «котрі стремлять до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури, користуючись україн- ською мовою як знаряддям творчості, поширення комуністичної ідеології та переборювання буржуазної, міщанської, власницької ідеології» [Гарт: альманах 1. — Харків, 1924. — С. 172]. Йшло- ся також про залучення до літературної творчості «пролетарських мас». «Гарт» мав численні філії у Києві, Одесі, Дніпропетровську, Кам’янці та за океаном. Філії продовжували діяти й тоді, коли сама організація припинила існування у 1925 р. Членами «Гар- ту» були В. Еллан (Блакитний), К. Гордієнко, І. Дніпровський, О. Довженко, М. Йогансен, І. Кириленко, О. Копиленко, В. Ко- ряк, Г. Коцюба, І. Кулик, М. Майський, В. Поліщук, І. Сенченко, В. Сосюра, М. Тарновський, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Деякі з них входили одночасно і до «Плугу». З-поміж учасників «Гарту» спостерігалися розбіжності, пов’язані, насамперед, із надмірним адмініструванням творчості, прямолінійним офіційним спряму- ванням на «широкі маси», на творення «пролетарської літерату- ри». Таких позицій не поділяв М. Хвильовий. 1925 року «Гарт» розпався. Частина письменників на чолі з М. Хвильовим утворила ВАПЛІТЕ, інша пізніше пішла до організації ВУСПП. «Гілея» — угрупування російських футуристів; утворило- ся за ініціативою В. Хлєбнікова та Д. Бурлюка в 1910 р., коли з’явив ся перший збірник «Садок суддів І». До складу «Гілеї» |