185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури. Видавнича група "Основа"
 Скачать 1.9 Mb.
|
|
Основні течії, стилі, методи Абстракціонізм — одна із течій авангардистського мистецтва, філософсько-естетичною основою якої є ірраціоналізм, відхід від ілюзорно-предметного зображення, абсолютизація чистого ви- раження і самовираження митця засобами геометричних фігур, ліній, кольорових плям, звуків тощо. Абстракціонізм виник на початку XX ст. (В. Кандинський, Наталія Гончарова, П. Пікассо та ін.), апогею досяг у 50-ті рр. Творчі пошуки представників цієї течії виявилися в малярстві, графіці, скульптурі тощо, вплинули також на художню літературу, на «концептуальне мистецтво», зо- крема на «конкретну поезію». 329 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій Авангардизм (франц. avant-garde — передовий загін) — тер- мін, яким позначають так звані «ліві» (нореалістичні) течії у ми- стецтві, що виникають у кризові періоди, коли певний напрям або стиль переживає вичерпаність своїх зображально-виражальних можливостей, існує за рахунок інерції, тиражуючи застарілі здо- бутки та замикаючись на своїх канонічних зразках. Протест про- ти війни, заперечення різних негативних явищ людського буття авангардисти поширили на мистецтво, у якому хворобливі момен- ти вони подають в абсурдній формі, афішують епатаж, у царині лі- тератури намагаються зруйнувати поетичний синтаксис, створити нову мову тощо. В історичному аспекті XX ст. авангардизм роз- глядається як одне з помітних відгалужень модернізму. Звідси — безапеляційне заперечення традицій та афішування епатажу, що найбільше виявилося в поезії й драматургії. З незначними відмін- ностями такі тенденції спостерігалися в різноманітних авангар- дистських течіях: футуризмі, кубізмі, експресіонізмі, сюрреалі- змі, дадаїзмі, абстракціонізмі, конструктивізмі тощо. Категорич- не заперечення унормованої естетики супроводжувалося вимогами негайно розмити її «береги», розчинити в речах або в соціальній дійсності. Відтак виник «поп-арт». Час існування течій авангардизму був недовготривалим. У су- часних умовах вони набули вигляду «неоавангардизму». Цим те- чіям притаманне бунтарство, яке, починаючи з протесту проти застарілих форм мистецтва, поширилося й на форми суспільного життя, що засвідчують російський футуризм, німецький експре- сіонізм, французький сюрреалізм тощо. Заперечення традиційних мистецьких форм поєднується зі сміливим пошуком нових жанрів, стилю, мови тощо. Експерименти не завжди були вдалими, проте авангардисти зробили внесок в оновлення та збагачення зображаль- но-виражальних засобів мистецтва: наприклад, поети-футуристи, розвиваючи тонічне віршування, збагатили систему версифікації і знайшли нові поетичні структури й жанри. Художній досвід аван- гардистів мав певний вплив на розвиток літератури XX ст. Акмеїзм (грецьк. akme — вищий ступінь, найвища якість, кві- туча пора) — модерністська течія в російській поезії, що виникла на початку XX ст., представники якої, заперечуючи містику сим- волістів, посилену увагу звернули на все земне, предметне, орієн- тувалися на нові естетичні ідеали, створюючи «лірику природи» та «лірику культури». Зародження акмеїзму пов’язано з ім’ям М. Гумільова. Спочатку він належав до групи молодих поетів, які вважали себе «третім поколінням символістів», що об’єднувались 330 додатки навколо журналу «Аполлон». Однак творчі пошуки М. Гумільова призвели до протиріч із принципами символізму, і поет із прибіч- ника цього напряму перетворився на його супротивника, розробив естетичні засади нової течії. До нього приєдналися такі поети, як О. Мандельштам, А. Ахматова, С. Городецький та ін., разом з яки- ми М. Гумільов 1911 року заснував літературне об’єднання «Цех поетів», що невдовзі перетворилося на центр акмеїзму. Маніфе- стом нової течії стала стаття М. Гумільова «Спадщина символізму й акмеїзм», де автор виклав свою естетичну програму. Один з постулатів акмеїзму був пов’язаний з утвердженням первісно-біологічного начала людини, що протиставлялося його соціальному існуванню. Звідси й інша назва течії — адамізм (від імені біблійного Адама). Великого значення акмеїсти надавали формі вірша і зразком для себе визнавали ліричні твори Т. Готьє. Поряд із цим акмеїсти вирізняли В. Шекспіра, Ф. Рабле, Ф. Війона. Акмеїсти утверджу- вали автономність мистецтва і духовну незалежність митця від су- часності. Естетичними засадами акмеїстів були самодостатність по- етичного слова та відповідне його функціонування в житті. Основні принципи зводилися до творення елітарної поезії, в центрі якої — людина в її духовних та історичних проекціях. Естетизм та нові теми (зокрема африканська тематика) побутувала в поезії М. Гумі- льова, рання поезія А. Ахматової оберталася навколо «вічних тем», О. Мандельштам синтезував міф, культурологію, сучасність. Після 1917 р. група припинила своє існування. В історії «срібного віку» російської поезії акмеїзм залишився яскравою сторінкою, визна- чивши пріоритети російської культури початку XX ст. Байронізм — ідейно-естетична концепція, яка постала в євро- пейському романтизмі XIX ст., пов’язана з творчістю англійсько- го поета Дж. Байрона, притаманна В. Гюго, А. де Він’ї, А. Міцке- вичу, М. Лермонтову. Основні риси байронізму — тираноборство, волелюбність, бунтарство, демонізм, абсолютизоване неприйняття недосконалої дійсності. В Україні байронізм позначився на «Істо- рії Русів», на творчості Є. Гребінки, М. Петренка, Л. Боровиков- ського та ін. представників Харківської школи романтиків, згодом П. Куліша, однак спромігся розкритися лише незначними своїми гранями, передусім у пейзажній ліриці. Елементи байронізму спо- стерігалися в ранній поезії І. Драча, М. Вінграновського. Дадаїзм (франц. dada — гра в конячки) — авангардистська лі- те ратурно-мистецька течія, у якій абсолютизувалися авангардист- ські принципи, заперечувалися будь-які авторитети й традиції. 331 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій Течія виникла 1916 року при цюріхському клубі «Кабаре Воль- тера», де збиралися німецькі письменники (Г. Белль, Г. Анрі та ін.), а назву отримала завдяки румунському поетові Т. Тзара, який віднайшов слово «dada» у словнику Ларруса, де воно мовою негритянського племені кру означало «хвіст священної корови», а італійською — «дитячий дерев’яний коник». Дадаїзм швидко поширився у Швейцарії, Франції, США, знайшовши прихильни- ків і серед художників (В. Кандинський, М. Дюшан та ін.). Дадаїсти оголосили будь-який виріб твором мистецтва, якщо художник узяв його зі звичайного середовища і дав йому назву. Так створювалися колажі із клаптиків шпалер чи фрагментів друкованої продукції. У поезії використовувалися елементи сти- хійної словотворчості, у музиці переважала какофонія. Епатаж (відхід від загальноприйнятих норм) традиційних смаків дадаїсти доводили до крайніх меж, організовували скандальні літературні вечори «хімічної», «гімнастичної» поезії, прагнучи розширити її зображально-виражальні можливості явищами та предметами поза мистецької сфери. На ґрунті дадаїзму виник сюрреалізм. Декаданс (франц. decadance — занепад, розклад) — узагальне- на назва кризового світосприйняття, що виявилося в літературі, мистецтві, культурі. Як конкретне явище декаданс виник у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було вжито цей термін для позначення нових художніх тенденцій, які заперечува- ли існуючі канони й нормативи у творчій практиці. Мотиви дека- дансу вперше виявилися в поезії французького символізму. В обіг цей термін увів Т. Готьє. Головним було «несприйняття життя», відмова від змалювання дійсності; тяжіння до ірраціональності, фантастики, містики, що допомагає відобразити складні зрушен- ня у свідомості людини; чуттєве, інтуїтивне, підсвідоме пізнання світу. Художник, за визначенням декадентів,— це жрець, носій божественного розуму: йому дано збагнути зв’язки між видими- ми і невидимими світами, оскільки за допомогою творчості — од- кровення — він розкриває таємниці Всесвіту й світової гармонії: «Ти навіть квітки не зірвеш, щоб зірку не потурбувати» (Пауп, Англія). Творчість, на їх думку,— це таїна, загадка, інструмент пізнання світу, що дозволяє забути ненависну дійсність. У центрі декадентських творів постає людина, яка відчуває свою відчуже- ність у світі, утрату моральних ідеалів та віри в майбутнє. Основ- ними мотивами стають сум, відчай, розчарування, містицизм, сомнамбулічні мрії, тонкий психологізм, віртуозний психоана- ліз тощо. Підкреслена хворобливість і занепад життя набувають 332 додатки значення улюблених тем, які перетворюються на джерело витон- чених переживань. Декадентські вияви відчувалися у творчості багатьох митців, які належали до різних художніх напрямів, те- чій, шкіл тощо. У літературах країн Європи декаданс поширився на зламі XIX– XX ст. Підґрунтям для нього стало поєднання елементів різних мистецьких спрямувань. Наприклад, від романтизму він бере не- прийняття оточуючого світу, розчарування в дійсності, прагнення втекти від недосконалого життя у світ краси та прекрасної ілюзії. Одним із провідних мотивів є утвердження ролі мистецтва, його пе- реваги над реальністю. Часто герой декадентських творів має враз- ливу психіку, що сприяє глибокому прозрінню, а навколишній світ змальовується в підкреслено брутальних тонах. Так відбувається поєднання романтизму з натуралізмом у межах декадансу. Прояви декадансу притаманні й деяким реалістичним творам, надаючи їм особливої трагічності та безнадії. Мистецтво декадансу знайшло адекватні форми для відображення духовного напруження епохи й дало яскраві зразки дійсно художніх творів у межах літератур- них напрямів, течій, шкіл, угрупувань тощо. Отже, декаданс є ско- ріше специфічним умонастроєм, ніж художньою системою. Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — напрям у фі- лософії та модерністська течія в літературі, представники яких у працях і художніх творах намагалися розкрити таємницю буття загалом. Витоки цього вчення сягають XIX ст., як течія екзистен- ціалізм формується у 30-ті–40-ві рр., а найбільшого розвитку дося- гає у 50–60-ті рр. XX ст. Його джерелом стали праці С. К’єркегора, Ф. Ніцше, Ф. Достоєвського; у подальшому цю теорію розвинули М. Хайдеггер, К. Ясперс, А. Камю, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр та ін. Як система це вчення внутрішньо неоднорідне, а його естетич- ні засади близькі до теорії інтуїтивістів. Основні ідеї філософії ек- зистенціалізму по-різному розвивають її представники. Залежно від світоглядних орієнтацій письменників, які водночас виступа- ють і як філософи-екзистенціалісти, у вченні існує декілька течій: релігійна (Г. Марсель), атеїстична (А. Камю, Ж.-П. Сартр), онто- логічна (М. Мерло-Понті). Єдиним джерелом художнього твору М. Хайдеггер уважав самого митця, який виражає тільки себе, а не об’єктивну реальність. На його думку, мистецтво не можна аналізувати, його потрібно лише переживати, а правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна й індивідуальна, бо реальність у худож- ньому творі піддається «запереченню», «переборенню», що під- тверджує активність свідомого та підсвідомого в митця. 333 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій Інші представники екзистенціалізму (Г. Марсель, К. Ясперс) розвивають ці постулати в дещо містичній площині. У творах пись- менники намагаються розкрити причини невлаштованості люд- ського життя і тому на перше місце висувають такі поняття, як абсурд буття, жах, відчай, самотність, страждання, смерть. Най- частіше вони використовують міфопоетику, притчову алегорію, прийом розповіді від першої особи (оповідь), щоб вірогідніше пере- дати відчуття людиною трагізму свого існування. На цій підставі Ж.-П. Сартр назвав письменників «ковалями міфів», «творцями знаків». Представники цієї течії стверджували, що єдине, чим во- лодіє людина, є її внутрішній світ, право вибору, свобода волі. Характерні риси екзистенціалізму — суб’єктивізм, індивіду- алізм, песимізм, заперечення насильства. Екзистенціалізм набув поширення не тільки в літературах країн Європи: Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр (Франція), Е. Носсак (Німеччина), А. Мер- док, В. Ґолдінґ (Англія), М. де Унамуно (Іспанія), а й в американ- ській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн) та японській (Кобо Абе). Експресіонізм (лат. expression — вираження) — одна із аван- гардистських течій у мистецтві, що оформилася в Німеччині на початку XX ст., передусім у малярському середовищі: об’єднання «Міст» (1905) та «Синій вершник» (1911). Німецькі художники- експресіоністи своїми попередниками вважали бельгійського ху- дожника Дж. Енсора з його образами — масками та скелетами, що втілювали жах перед дійсністю; а також норвезького художника Е. Мунка, картини якого називали «криками часу». У творчості ні- мецьких художників (Е. Кірхер, Е. Хенкель, А. Кубін та ін.) теж відчувається жах перед сучасним і майбутнім, безнадійність існу- вання та беззахисність людини у світі. Термін експресіонізм уперше був ужитий у Берлінському журналі «Штурм» (1911) його засновни- ком Х. Вальденом. Течія проіснувала до початку 30-х рр. XX ст. Її джерелом були романтизм, філософські ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, А. Шопенгауера та ін.; естетика постала на запереченні не тільки міметичних («наслідування природи») різновидів мистецтва, а й ім- пресіонізму, який спирався на вираження миттєвих вражень митця. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», через напруження його переживань та емоцій. Згодом експресіонізм поширюється й у літературі, зокрема в лі- риці (Г. Тракль, Б. Брехт та ін.). Ця течія виявлялася і в прозі (Л. Франк, М. Брод та ін.), і в театральному мистецтві (Г. Колі- щер, Е. Барлах, ранній Б. Брехт та ін.). 334 додатки Основні жанри — лірична поезія, гротескна поема, публі- цистична драма, що перетворювалася на схвильований монолог автора. Для експресіонізму характерні «нервова» емоційність, ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність і плакатність, відсутність прикрас тощо. Тому часто у творах екс- пресіоністи поєднували протилежні явища — примітивізм буден- щини з космічним безміром, побутове мислення з вишуканими поетизмами, вульгарність із високим пафосом тощо. Дійсність вони зображували в зіткненні протилежностей (позитивне — не- гативне, біле — чорне). Такі ознаки були характерними і для ми- стецьких творів, що виникли раніше, ніж було означене поняття експресіонізму. Певні його риси спостерігалися, наприклад, у но- велах В. Стефаника, розкривалися пізніше в поезії Т. Осьмачки, Ю. Клена, М. Бажана, у драмах М. Куліша, у театрі «Березіль» Леся Курбаса, який обстоював стиль «експресивного реалізму». Головні мотиви у творчості експресіоністів — підкреслений пе- симізм, потворність буття, деформація людської психіки, утрата ідеалів і віри в майбутнє тощо. Біль за людину, її знеособлення, де- гуманізація суспільства переростає в крик відчаю. Експресіоністи претендували на повнішу (порівняно з реалістами, символістами й імпресіоністами) передачу сутності буття, яке поставало в їхніх творах катастрофічним і безцільним. Тому на першому місці у тво- рах глибока тривога за долю людини в духовно зруйнованому світі. Естетизм (грецьк. aisthesis — чуття, почуття, aisthetios — здатний відчувати) — тенденція та художній рух в англійській літературі в мистецтві, які сформувалися наприкінці XIX ст. під впливом ідей Дж. Рескіна (вивів вічну за своїм значенням форму- лу: зв’язок краси і правди, краси і добра, краси і справедливості), У. Пейтера (уважав, що «естетичний дослідник розглядає усі пред- мети, з якими йому доводиться мати справу, усі твори мистецтва, всі гарні форми природи і людське життя як сили та явища, здатні породжувати приємні відчуття»), творів О. Уайльда (уважав, що мистецтво живе своїм життям незалежно від дійсності, і тому воно перебуває в опозиції до свого часу; також відзначав, що життя на- слідує мистецтво, а не навпаки, що «немає книжок моральних або аморальних, є книжки добре написані або написані погано»). О. Уайльд свої погляди на мистецтво виклав у статтях і в пе- редмові до роману «Портрет Доріана Грея». Він відривав естетику від етики і заперечував зв’язок мистецтва з мораллю. Імажизм (франц. image — образ) — модерністська течія у світо- вій літературі, провідним у якій є поняття образу як самодостатньої 335 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій одиниці поетики художнього твору. Вона зародилася в англо- американських мистецьких колах у 10-ті рр. XX ст. Теоретиком імажизму вважається Т. Е. Г’юм — засновник клубу «Школа іма- жизму». Пізніше до цієї течії належали Е. Паунд, Р. Олдінгтон, Дж. Флетчер, Т. С. Еліот та ін. Основні засади імажизму зводилися до усвідомлення значен- ня образу як інтелектуального та емоційного комплексу, що одно- часно вважався не оздобленням, а органічною цілісністю поетики. Імажисти впроваджували верлібр (вільний вірш), а також япон- ські хоку. Вірш, згідно з їх уявленнями,— це ланцюжок своє- рідних образів, які втілюють існуючий порядок речей у світі на противагу «неточному» емоційному світосприйняттю романтиків. У поетиці імажисти вимагали ясності мови, відмовлялися від тра- диційної метрики та строфіки вірша. Імажизм сприяв збагаченню поетичних форм в англійській літературі. Він був одним із ранніх проявів тенденцій до персоніфікації, що властиво модерністській літературі. В українській поезії певні ознаки імажизму мала твор- чість Б. І. Антонича. Імажинізм — течія в російській поезії, пов’язана з імажизмом, яка з’явилася 1919 року. Принципи її сформульовані в маніфе сті, що був надрукований у журналі «Сирена» (Воронеж, 1919) від іме- ні засновників нової течії (С. Єсенін, Р. Івнєв, В. Шершеневич та ін.), які потім заснували видавництво «Імажиніст», випускали по- етичні збірки, журнали. Російські імажиністи в основу свого розуміння естетики ху- дожньої мови вкладали ключове поняття — образ —і вважали, що поезія — це лише «ритміка образів». С. Єсенін виступав за злиття образної та реальної стихії в одне ціле. Група формально існувала до 1927 р., а С. Єсенін вийшов з її складу ще 1922 р. Імажиністи мали певні досягнення в царині форми, метафоризації поетичної мови, засвоєнні традицій фольклору тощо. Крім того, вони про- голосили незалежність мистецтва від держави, пріоритет вільних пошуків у літературі, що збагатило їхню творчість. |