185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури. Видавнича група "Основа"
 Скачать 1.9 Mb.
|
|
Імпресіонізм (франц. impression — враження) — модерністська течія в мистецтві та літературі, яка відзначається ушляхетненим, витонченим відтворенням особистих вражень та спостережень, мінливих, миттєвих відчуттів та переживань. Імпресіонізм сфор- мувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у маляр- стві (назва утворилася від назви картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця», 1873). Його представники (К. Моне, О. Ренуар, Е. Деґа та ін.) основним завданням для себе вважали найприродніше 336 додатки зобразити зовнішній світ, витончено передати свої миттєві вра- ження, настрої тощо. Плідним імпресіонізм виявився і для музики (М. Равель, К. Дебюссі та ін.). На межі XIX–XX ст. він поширився в літературі, але не віднайшов тут такого програмового характеру, як у малярстві, не мав свого окремого угрупування й наближався то до натуралізму (у прозі), то до символізму (у поезії). За мету ставилося передати те, яким видався світ у даний момент через призму суб’єктивного сприйняття. Вислів братів Ж. та Е. Ґонку- рів можна вважати гаслом творчості усіх майстрів імпресіонізму: «Бачити, відчувати, виражати — у цьому все моє мистецтво». Для їх творів характерні суб’єктивізм зображення, підкреслений лі- ризм, використання різноманітних тропів (метафор, епітетів, сим- волів тощо). Описи стають більш епізодичними, фрагментарними, великого значення в них набувають засоби відтворення кольорів, звуків, що передають зміну внутрішніх почуттєвих станів автора. Часто письменники вдаються до форми ліричного монологу, ви- користання незакінчених фраз, думок, що допомагає відобразити плин настроїв та вражень героя. Найвідомішими представниками імпресіонізму в літературі були брати Ґонкури, А. Доде, Гі де Мопассан, П. Верлен (Фран- ція), С. Цвейг, А. Шніцлер (Австрія), С. Жеромський (Польща). Імпресіоністичні тенденції спостерігалися й у творчості україн- ських письменників (М. Коцюбинський, М. Вороний, М. Хвильо- вий, Г. Косинка та ін.). У драматичній творчості імпресіонізм ви- являється в розбиванні сценічної дії на окремі значущі елементи, використанні незакінчених фраз, створенні невловимого настрою, а також у високому ступені поетизації драми. Подібно до ліри- ки імпресіонізм найчастіше поєднується в драмі із символізмом (М. Метерлінк, О. Уайльд та ін.). Інтуїтивізм (лат. intuitivo — уява, споглядання) — напрям, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу завдяки творчій фантазії, яка сприяє його естетичному сприйнят- тю й оцінці. Основоположником цього напряму є французький фі- лософ А. Берґсон (1859–1941), який у працях «Матерія і пам’ять» (1896), «Сміх» (1900), «Творча еволюція» (1907) та ін. розробив концепцію мистецтва й художньої творчості. Першоосновою світу він уважав «чисту тривалість», а матерію, час, рух — лише фор- мами її прояву. На його думку, пізнати цю «тривалість» можна лише за допомогою інтуїції, яку він розумів як безпосереднє «про- зріння», де «акт пізнання збігається з актом, що породжує нову дійсність у свідомості людини». А. Берґсон твердив, що тільки 337 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій інтуїція осягає життя в усіх його проявах, а не інтелект, який здатний розглядати предмети й живих істот лише збоку. Інтуїція проникає всередину об’єктів пізнання і є підсвідомим, інстинк- тивним стимулом художньої творчості. А художня творчість, за А. Берґсоном,— особливе, ірраціональне бачення дійсності. На- укове пізнання, на його думку, має фрагментарний чи «кінемато- графічний» (механічно складений із окремих знімків дійсності) характер, тому не може осягнути, а тим більше відтворити в по- няттях безпосередні зміни дійсності. Найвищим знанням Берґсон проголосив індивідуальне переживання, інтуїцію, а мистецтво — формою такого пізнання світу, оскільки джерелом художньої уяви є душа людини. На бергсоніанстві виріс італійський філософ та літературозна- вець Б. Кроче, ідеї інтуїтивізму пропагували російські філософи М. Лосський, С. Франк, С. Трубецькой та ін. Особливий вплив ідеї Бергсона справили на модерністську поезію (О. Блок, Ґ. Апол- лінер, Р.-М. Рільке та ін.), бо він обґрунтував думку про «гіпно- тичну силу» поезії, у якій «б’ється серце автора і Душа світу». А. Берґсон уважав, що не лише зміст, а й сам ритм поезії відби- ває внутрішнє буття особистості й спонукає її до нових відкриттів у собі та дійсності за допомогою власної інтуїції. Він наголошував на необхідності пошуку нових естетичних форм, здатних відобра- жувати передусім враження і почуття людини. Кларизм (лат. clarus — ясний, світлий) — модерністська те- чія в російській поезії (1907–1913), представниками якої були М. Кузьмін, С. Городецький та ін. Кларизм виник у середовищі символізму, був своєрідною ланкою між символізмом і акмеїзмом, тяжів до «земної дійсності» та радості земних переживань, чуттє- вого кохання, ясності життя. Конструктивізм (лат. constructio — побудова) — один із на- прямів авангардизму, що виник на початку XX ст., виявив тен- денції раціоналізації мистецтва за критеріями доцільності, еко- номності, лаконічності формотворних засобів, що призвело до спрощення та схематизації естетичних чинників під кутом зору утилітарних (виробничих) інтересів. Така настанова була прита- манна літературі «нової діловитості» (Німеччина), ЛЦК (Літера- турному центру конструктивістів) у Росії, де висувалися вимоги «організації речей смислом», тобто дотримання смислового на- вантаження на одиницю літературного матеріалу, локального принципу та прозаїзації поезії (К. Зелінський, І. Сельвінський та ін.). 338 додатки Кубізм (франц. cubisme, від лат. cubus — куб) — авангардист- ська течія в західноєвропейському (французькому) малярстві. Її представники (П. Пікассо, Ж. Брак та ін.) у пошуках «четвертого виміру» та задля розмивання берегів живопису намагалися в ком- позиційних конструкціях розкласти оманливий видимий світ на геометричні складові частини. Цей творчий процес супроводжу- вався спрощенням колористики та форми. Картина трактувалася як самоцінний об’єкт із власним, незалежним від довкілля бут- тям. Тому поняття «істина», «реальність» стосувалися не дійсно- сті, а картини. В основу теоретичної концепції кубізму поклада- лися натурфілософія неокантіанства (Г. Конн, Е. Кассірер та ін.). Запроваджувалася «мова» плюралістичного характеру, зумовлю- ючи незавершеність будь-яких інтерпретацій художнього явища. «Скільки очей, що споглядають художній об’єкт, стільки і його образів»,— зазначав П. Пікассо. Ототожнення картини та її відо- браження у свідомості також випливало із позитивістського вчен- ня (Б. Рассел, Л. Віґгенштайн, А. Айєр та ін.). Сучасники (Ґ. Аполлінер) називали творчість кубістів «орфі- змом», «ліризмом», спроможним сформувати новий художній світ із ніякого завдяки ірраціональному неміметичному акту. Кубізм вплинув на інші види мистецтва, зокрема на літературу. М. Жакоб уважав, що смисл літературного твору міститься в ньому самому, а не в довколишньому світі. Ґ. Аполлінер використовував прийом колажу (уривки діалогів та фраз із вуличного натовпу). Кубічна естетика позначилася на прозі та драматургії Г. Стайн, схильної до варіювання фраз, обертання їх за колом сюжету. В українському поетичному авангардизмі кубізм не мав осо- бливого поширення, хоч твори деяких поетів наповнювалися ку- бічними елементами, наприклад вірш панфутуриста Г. Шкурупія «Геометрія». Летризм (франц. la letter — літера, шрифт) — авангардистський рух, започаткований 1946 року в Парижі; різновид конкретної по- езії. Його представники (І. Ісу, М. Леметр та ін.) вважали, що сло- во вичерпало свої зображально-виражальні та комунікативні мож- ливості, тому потребує заміни літерою. Вони сформулювали свою програму «оновлення» мистецтва, передовсім поезії, проголошеною «універсальною». Естетика летризму сприяла розвитку дизайну. Література аболіціоністська (лат. abolitio — усунення, від- міна) — література 30–60-х рр. XIX ст. в США, пов’язана із суспільно-політичним рухом за визволення негрів від рабства. За- сновником цієї літератури став Р. Хілдрет — автор роману «Раб, 339 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій або Спогади Арчі Мура» (1836). Найвизначнішим твором, у яко- му змальовано жахливе становище негрів-рабів, вважають роман Г. Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» (1852). Мотиви аболіціонізму відчутні у творах видатних американських письменників Г. Лонґ- фелло, Р. Емерсона, В. Уїтмена та ін. Марінізм (італ. marinismo, від імені поета XVII ст. Дж. Марі- но) — стильова течія в італійській літературі, представники якої (М.-А. Акілліні, Дж. Артале та ін.) абсолютизували наслідування художніх принципів доби Ренесансу, обстоювали гедоністичний критерій життя як запоруку протистояння космічній дисгармонії. Марінізм характеризується посиленими формотворчими тенденці- ями (віртуозні тропи, алегорії тощо), має спільні риси з бароко. Модернізм (франц. moderne — сучасний, найновіший) — за- гальна назва нових літературно-мистецьких течій, що виникли на межі XIX–XX ст. як заперечення традиційних форм та естетики минулого, в основі яких лежить проповідництво індивідуалізму, естетства, формалізму тощо. Мистецтво втрачає функцію наслі- дування життя, зосереджує увагу на висвітленні нового ставлен- ня до людини та її проблем, основним завданням митців стають пі знання законів людської свідомості та пошуки різноманітних форм відтворення нової художньої реальності. На розвиток куль- тури мали великий вплив різні філософські теорії та концепції Ф. Ніцше, А. Берґсона, З. Фрейда та ін. Часто письменники й самі стають філософами, поєднуючи певні філософські ідеї та художню уяву (Ж.-П. Сартр, А. Камю та ін.). У літературі модернізм виникає спочатку у французькій поезії в другій половині XIX ст. (Ш. Бодлер, А. Рембо, П. Верлен та ін.), згодом поширюється в інших європейських країнах і з’являється в прозі (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст та ін.), у драматургії (Г. Ібсен, М. Метерлінк та ін.). Виявляється він також у інших ви- дах мистецтва: живописі (П. Пікассо, С. Далі, К. Малевич та ін.), у музиці (К. Дебюссі, Я. Сибеліус, М. Равель та ін.) тощо. У модернізмі вирізняють ранній і зрілий періоди. Ранній модернізм — умовна назва модерністських течій, що ви- никли в останній третині XIX ст. і сприяли становленню нового культурного напряму. Він уперше відмовляється від зображення «життя у формах життя», пориває з традиціями реалізму. Голов- ними модерністськими течіями цього періоду були імпресіонізм і символізм. Зрілий модернізм складається на початку XX ст. У ньому про- стежуються новий підхід до опанування дійсності, пошуки різних 340 додатки форм її одухотворення, що яскраво виявилося в поетичній твор- чості Р. М. Рільке, Ґ. Аполлінера, Т. С. Еліота та ін. До зрілого модернізму належать такі течії, як імажизм, екзистенціалізм, у російській поезії — імажинізм, акмеїзм тощо. Поширюються також інші течії й школи, що свідчать про використання поперед- ніх художніх традицій і стилів. Це — неоромантизм, неореалізм, неокласицизм, необароко тощо. У 10–30-ті рр. XX ст. у творчій практиці Дж. Джойса, М. Пруста та інших письменників виникла літературна школа «потоку свідомості» (див. розділ 4.10.1). Модер- нізм став однією із визначальних прикмет ХХ ст.: на його засадах утверджувалася лірика В. Єйтса, Ф. Ґарсії Лорки та інших поетів, він вплинув також на творчість таких письменників, як Е. Хемін- гвей, У. Фолкнер, Ф. Моріак та ін. На зміну модернізму в останній третині ХХ ст. приходить постмодернізм, який утвердився у твор- чості Дж. Апдайка, У. Еко та ін. Модернізм сприяв кардинальній зміні художнього мислення і форм творчості в літературі ХХ ст. Неореалізм — художньо-мистецька течія, яка не сприймала принципу зображення «життя у формах життя», «нова форма ре- алізму»; напрям в італійській літературі і кіномистецтві середини ХХ ст. Поставши на ґрунті класичного реалізму, неореалізм узяв від модернізму філософське заглиблення в проблеми особистості та світу, у ліричну стихію. Неореалісти героями своїх творів зробили звичайних, простих людей — вихідців із народу, яким властиві високі духовні якості. Естетичні засади цього напряму в кіномистецтві розробив Ч. Дзаваттіні, який основною метою митця вважав зображення гідності особистості в жорстокому й несправедливому світі. Твори неореалізму відрізнялися точністю деталей, достовірністю пока- зу умов життя людей тощо. Часто підґрунтям для кіносценаріїв ставали газетні хроніки, конкретні життєві факти. Неореалізм виявився також в інших видах мистецтва — скульптурі, графіці тощо. Характерними ознаками неореалістичних літературних тво- рів є їх лірична стихія, органічне поєднання автобіографічних елементів із художньою вигадкою. Інколи окрема деталь озна- чала для них більше, ніж розгорнутий сюжет. Найвизначніші письменники-неореалісти — В. Пратоліні, А. Моравіа та ін. Це явище спостерігалося, крім Італії, також у літературах інших кра- їн: США, Україні, Росії. Ця течія виявила себе у 20-ті рр. ХХ ст. у творчості українських письменників Г. Косинки, В. Підмогиль- ного, С. Плужника та ін. 341 характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій Неоромантизм — стильова течія модернізму, визначальною ознакою якої є спроба подолання розриву між ідеалом і дійсністю (характерна для романтизму) завдяки могутній силі особистості, здатної перетворити бажане на дійсне. Ці течія постала на межі XIX–XX ст. і виявилася у творчості К. Гамсуна, Р. Л. Стівенсо- на, Р. Кіплінга, представників «Молодої Польщі» та ін. В Украї- ні неоромантизм окреслився в ліриці та драматичних творах Лесі Українки, яка цю тенденцію в літературі назвала «новоромантиз- мом». Своїм «проривом у блакить» вона створювала основу для подальших поетичних здобутків українських представників «роз- стріляного відродження» (О. Влизько, М. Йогенсен та ін.), «празь- кої школи» (О. Теліга, О. Ольжич та ін.). «Поезія конкретна» — літературна течія авангардизму, що ви- никла на початку 50-х рр. ХХ ст. Вона зорієнтована на організації мовних елементів (літери, морфеми тощо) за просторовим принци- пом, удаючись до їх вигадливого розміщення та розмаїтого шриф- тового оформлення. Змістовий чинник тут виконував другорядну роль. «Конкретна поезія» переносила увагу зі змісту на фонетичну форму, текст трактувався як певна послідовність графічно зобра- жених звуків. Джерело її естетики — у творчості кубістів, дада- їстів (К. Швіттерс), відомі представники — Дж. Кошут («Неонові електричні світлові скляні літери», 1966), Б. Коблінг («Чотири конкретні поеми», 1967) та ін. Популізм (франц. populisme, від лат. populus — народ) — фран- цузька літературна школа 20–30-х рр. ХХ ст., яка основним своїм завданням вважала реалістичне зображення знедолених людей, але без політичного забарвлення (А. Терів, Л. Лемоньє, М. Мар- дель та ін.). Цей термін уживається також у значенні опрощення мисте- цтва до рівня смаків простолюду. Преромантизм (франц. preromantisme — передромантизм) — сукупність ідейно-стильових тенденцій у європейській літературі другої половини ХVІІІ — початку ХІХ ст., які, не пориваючи із сентименталізмом, передбачали появу романтизму. Найповніше ця тенденція проявилася в Англії та Шотландії (Т. Чаттертон, Дж. Макферсон, Г. Волпол та ін.), зумовивши появу так званого готичного роману. Реалізм магічний — художній метод у творчості деяких пись- менників, у творах яких фантастичне та реальне перемішано, «сплавлено» в єдність, частіше відбувається в буденній обстановці. 342 додатки Вторгнення фантастичного не супроводжується яскравими ефек- тами, а подається як звичайна подія. Створення особливої фан- тастичної дійсності є засобом пізнання та відображення глибин- ного, прихованого смислу явищ реального життя. Магічний ре- алізм притаманний передусім латиноамериканській літературі («Акул — Ямба — о!» А. Кампетьєра, «Мертве море» Ж. Амаду, «Маїсові люди» М.-А. Астуріаса, «Сто років самотності» Ґ. Ґарсії Маркеса). Романтизм революційний — одна із стильових хвиль в україн- ській поезії на межі 10–20-х рр. XX ст., яка, на відміну від кла- сичного романтизму, схильного до неподоланного розриву між ідеалом і дійсністю, намагалася одним ударом покінчити з усіля- кими суспільними суперечностями. Наполягаючи на абсолютиза- ції заперечення одних цінностей задля тотального утвердження інших, революційний романтизм, на якому позначилися модні на той час ознаки більшовизму, переймався мотивами абстрактного комізму («Електрида» В. Еллана, «Навколо» В. Сосюри, «В елект- ричний вік» М. Хвильового та ін.), хоч і зберігав національний колорит. Подеколи революційний романтизм обстоював принципи аскетичного ригоризму, доходив навіть до «оспівування» амораль- ного «червоного терору» (В. Чумак) і цим відрізнявся від неоро- мантизму, який прагнув уможливити духовний ідеал у дійсності, підняти цю дійсність до нього. Рококо (франц. rocaille — дрібні камінчики, черепашки) — ху- дожній стиль мистецтва і літератури, що сформувався у Франції та інших країнах Європи у ХVІІІ ст. й обстоював культ грації, шля- хетності, вишуканого естетизму. Класицизм утрачає на той час деякі характерні ознаки, висока трагедія і комедія замінюється пастораллю, балетом-феєрією, італійською комедією масок. У про- зі набувають поширення шляхетні романи, чарівна казка тощо. Ро- коко, на відміну від класицизму, тяжіло до інтимізації мистецтва, до мініатюрних, невибагливих форм, уникало контрастів. Започат- кувалося воно в малярстві (А. Ватто, Ф. Буше та ін.), засвідчило- ся появою європейського фарфору тощо. У літературі пожвавився інтерес до анакреонтичних і пасторальних мотивів, епіграм, еле- гій тощо. Типові риси рококо проявилися в поемі Вольтера «Орле- анська діва», романи Дідро «Нескромні скарби», у ранній ліриці Й. В. Ґете, О. Пушкіна, в анакреонтиці М. Ломоносова. |