Лекції фармакологія. Фарма лекции. З фармакології для студентів медичних факу
 Скачать 3.61 Mb.
|
|
ЛЕКЦІЇ З ФАРМАКОЛОГІЇ ДЛЯ СТУДЕНТІВ МЕДИЧНИХ ФАКУ- ЛЬТЕТІВ 2 Матеріали лекцій складено авторським колективом ( І.С. Чекман, Ю.М.Ко- лесник,І.Ф. Бєленічев, Н.О. Горчакова, Н.В. Бухтіярова, С.А.Моргу- нцова, О.О.Нагорна) відповідно до навчальної програми з фармакології для студентів вищих медичних навчальних закладів III – IV рівнів акредитації. Ма- теріал лекцій відзначається оптимальним обсягом, раціональною структурою, чіткістю, логічністю, послідовністю й лаконічностю викладу, добре ілюстро- ваний. Заслуговує на увагу те, що традиційний матеріал подано на рівні най- сучасніших досягнень науки і практики із застосуванням термінології за но- вими міжнародними номенклатурами (хімічною, МКХ, анатомічною, гістоло- гічною), Міжнародною системою одиниць (С І) у галузі фармакології і суміж- них наук. Для студентів медичного факультету вищих медичних навчальних закладів Ш – IV рівнів акредитації. 3 ВСТУП ФАРМАКОЛОГІЯ В СИСТЕМІ МЕДИЧНИХ І БІОЛОГІЧНИХ НАУК Фармакологія (від грец. pharmakon ліки або отрута і logos наука) – наука, що вивчає дію лікарських засобів та інших біологічно активних речовин на організм людини і тварин. Видатний український учений академік О.І. Черкес дав таке ви- значення фармакології: "Фармакологія – це наука про фізіологічні і біохімічні ме- ханізми дії ліків, про їх фізико-хімічні властивості, про шляхи введення в організм, розподіл, виведення, дозування, про всі питання взаємодії організму і ліків". Одне з важливих завдань фармакології – створення нових високоефективних лікарських засобів на основі продуктів хімічного і напівхімічного синтезу, сиро- вини природного походження (рослини, тканини, органи тварин, мінерали, проду- кти життєдіяльності мікроорганізмів і грибів), на основі генно-інженерних техно- логій та квантово-фармакологічних досліджень, а також вивчення механізмів їх- ньої дії з наступним впровадженням у практичну медицину. Фармакологія, як фундаментальна наука вивчає основні закономірності взаємо- дії хімічних, у тому числі лікарських засобів з біологічними системами організму. Фармакологічні дослідження проводяться на біологічних системах різної скла- дності – на цілому організмі, на окремих клітинах, субклітинних утвореннях, ре- цепторах, ферментах, компонентах отомембрани та ін. Зміни функціонування біо- логічної системи є проявом біологічної дії (активності) хімічної або лікарської ре- човин. Природничонаукова основа фармакології – це насамперед фізіологія і біохімія, а також деякі хімічні, медичні і загальнобіологічні науки: патологічна фізіологія, мікробіологія, фізична хімія, біофізика та ін. Без засвоєння цих дисциплін немож- ливо правильно орієнтуватися у тих складних процесах, які відбуваються в орга- нізмі людини і тварин, а отже призначати ті чи інші лікарські засоби з лікувальною або профілактичною метою. У свою чергу фармакологія є основою сучасної те- рапії, зокрема фармакотерапії. Знання фармакології є безперечно важливим для лікаря будь-якої спеціаль- ності. Більшість лікарських засобів – це високоактивні речовини з чіткою спрямо- ваністю дії і найменша неточність у призначенні їх може спричинити серйозні по- рушення в організмі хворого. Якісні відмінності у фармакології грунтуються або на різній кількості, або на різній хімічній будові лікарських засобів. Часто перед лікарем стоїть складне завдання – вибрати з великого арсеналу лікарських засобів не тільки найефективніший, а й найменш токсичний препарат, а також зменшити ризик прояву негативної дії. Це вимагає глибокого розуміння того, що один і той же препарат за неоднакових умов (наприклад, за різних доз, чинників зовнішнього середовища, станів організму та ін.) може виявити ефект лікувальний або токсичний. Так, атропін, морфін, дигоксин у порівняно невеликих – терапевтичних дозах виявляють лікувальний ефект, але із збільшенням дози діють токсично. 4 Відомий з цього приводу вислів видатного лікаря і природознавця епохи Від- родження Парацельса "Dosa sola facit venenum" ("Тільки доза робить речовину отруйною"), проголошений ним ще у XVIст., став постулатом в розвитку уявлення про токсичну і терапевтичну дію лікарських засобів. Фармакологія охоплює три основні розділи: теоретичну (загальну), експери- ментальну і клінічну фармакологію Теоретична (загальна) фармакологія вивчає основні закономірності взаємодії організму і лікарських речовин, обгрунтовує методи дослідження нових біологічно активних сполук і раціональне застосування вже відомих лікарських речовин, а також створює теорії і концепції щодо механізмів дії і фармакологічної активності цих речовин. Експериментальна фармакологія вивчає вплив біологічно активних і лікарських на організм тварин в умовах експерименту, виконує роль сполучної ланки між теоретичною і клінічною фармакологією. Складовими частинами її є фізико-хімічна, квантова, біохімічна, молекулярна та фізіологічна фармакологія. Фізико-хімічна фармакологія вивчає фізико-хімічні процеси (комплексоутво- рення, адсорбція, каталіз), що лежать в основі взаємодії лікарських засобів з ком- понентами біомембрани. Квантова фармакологія досліджує роль функціонально активних груп моле- кули медикаменту у прояві його лікувальної дії. Біохімічна фармакологія з'ясовує зміни в обміні речовин під впливом лікарсь- ких засобів Молекулярна фармакологія аналізує особливості взаємодії лікарських засобів з рецепторами 1 організму. Фізіологічна фармакологія здійснює аналіз функціональних змін органів і сис- тем, що виникають під впливом лікарських речовин. Важливим для експериментальної фармакології є вивчення дії лікарських ре- човин на моделях патологічних станів або захворювань експериментальних (лабо- раторних) тварин. Значний внесок у систематичне вивчення дії лікарських ре- човин при різних патологічних процесах зробили російські (М.П. Ніколаєв, С.В. Анічков, В.В. Закусов, М.В. Лазарєв, А.В. Вальдман, М.Д. Машковський) та українські (О.І. Черкес, М.С. Харченко, Р.В. Рудий, Н.М. Дмітреєва, С.М. Кіт, Ю.І. Іванов) та інші вчені. Для визначення досліджень у цьому напрямі ними був вве- дений терміни "патологічна фармакологія", "фармакологія патологічних про- цесів". Сьогодні вивчення дії лікарських речовин у інтактних лабораторних тварин і в умовах експериментальної патології проводиться за міжнародними стандар- тами, що отримали назву GLP (good laboratory practicy). Терапевтична дія лікарських засобів реалізується шляхом впливу її на ті чи інші біоструктури організму. Розкриття суті цього впливу дозволяє уявити механізм дії лікарських засобів і прогнозувати побічні ефекти. Для проведення досліджень при створенні нових або поглибленому вивченні відомих лікарських засобів сучасна фармакологія широко використовує різні методи: квантово-хімічні, біохімічні 1 Під рецепторами розуміють молекулярні структури (наприклад, на клітинній оболонці), які харак- теризуються вибірковою спорідненістю до певних речовин і здатні вступати з ними у взаємодію. 5 (активність ферментів, стан обміну білків, вуглеводів, ліпідів); електрофізіологічні (зміни біопотенціалу мембран вимірювання іонних токів); морфологічні та гістохімічні із застосуванням світлової й електронної мікроскопії; фізико-хімічні (рН – потенціометрія, колориметрія, електронний парамагнітний і ядерний магніт- ний резонанс); імунорадіологічні; радіолігандні; флуоресцентне зондування та ін. У свою чергу фармакологічні методи широко використовуються в різних галузях медицини, передусім у біохімії, фізіології та патологічній фізіології. Успіхам сучасної фармакології сприяло застосування методів математичного моделювання, які дають можливість провести обєктивний аналіз отриманих ек- спериментальних даних, оцінити їх кількісно та якісно (питання фармакокінетики, теорії рецепторів та ін.). Останнім часом розроблено багато підходів до пошуку і створення лікарських засобів, серед яких найпродуктивнішими слід вважати квантово-хімічний та скринінг (від англ. Screen – просіювати) та моделювання молекул фармакологічно активних сполук. Результатом є створення ефективних лікарських засобів, близь- ких за будовою до медіаторів, гормонів, метаболітів та інших біогенних регуля- торів, і накопичення великої кількості матеріалу про зв'язок між хімічною струк- турою і біологічною (фізіологічною) дією різних хімічних речовин. Принцип мо- делювання сполук з різною спрямованістю фармакологічної дії став значним кро- ком у перед порівняно з емпіричним (від грец. empeiria –дослід) шляхом пошуку лікарських засобів. Використовуючи сучасні комп'ютерні методи та квантово- хімічні розрахунки, фармакологи у співдружності з хіміками намагаються на ос- нові накопичених відомостей про залежність структура – дія створити принципово нові сполуки з заданими фармакологічними властивостями. Експериментальні дослідження біологічно активної речовини (виявлення спе- цифічної активності порівняно з еталонними препаратами 2 , встановлення токсич- ної дії) закінчується складанням попередньої програми (протоколу) клінічних до- сліджень. Матеріали щодо фармакологічної активності, токсичності, канцероген- них, тератогенних й мутагенних властивостей досліджуваної речовини, еко- номічна довідка про її вартість і можливість виробництва, зразки препарату у лікарських формах, тощо надсилають в уповноважений Міністерством охорони здоров'я експертний орган, який після розгляду даних доклінічного вивчення ре- човини і позитивної оцінки дає дозвіл на її клінічне випробування. Клінічна фармакологія вивчає вплив лікарських речовин на організм людини. Згідно з визначенням В003, клінічна фармакологія вивчає взаємодію ліків з ор- ганізмом людини в умовах патології. Цю галузь науки розвивали Ю.О. Петровсь- кий, Б.Є. Вотчал, К.М. Лакін, Я.Б. Максимович, М.П. Скакун та ін. Завданням клінічної фармакології є дослідження нових і переоцінка відомих препаратів, удосконалення лікарської терапії, розроблення методів ефективнішого і без- печнішого використання лікарських засобів. Під час клінічного дослідження нової лікарської речовини для визначення її фармакотерапевтичної дії (виключення психогенного чинника) використовують 2 Лікарські речовини (фармакологічні стандарти або препарати порівняння) з відомими фармаколо- гічними або токсикологічними властивостями, з якими порівнюються речовини під час доклінічних і клінічних досліджень. 6 плацебо (від лат. placeo – подобаюсь), тобто фармакологічно індиферентну речо- вину, яка за зовнішнім виглядом та смаком імітує досліджувану. При цьому хво- рого не слід інформувати про властивості речовини, яку він приймає. Такий метод дослідження називають сліпим. Лікувальну дію досліджуваної речовини вважають доведеною, якщо вона істотно переважає ефект плацебо, який може бути у 25 – 30% випадків. Сьогодні більш адекватним вважають подвійний сліпий метод, коли в невідомій для хворого і лікаря послідовності чергують введення лікарської речо- вини і плацебо. Про застосування такого методу повідомляють третю особу (наприклад, керівника дослідження). Такий підхід дозволяє невілювати суб'єк- тивність як з боку хворого, так і з боку лікаря в процесі клінічних випробувань. В процесі розвитку фармакології і накопичення великої кількості матеріалу від неї відокремились і набули самостійності деякі розділи (наприклад, токсикологія, вітамінологія), сформувались нові наукові напрями. Створення високоефективних знеболювальних, психотропних, протипухлин- них, гормональних, протимікробних лікарських засобів сприяло вдосконаленню анестезіології, психіатрії, ендокринології, сприяло підвищенню рівня хіміотерапії при онкологічних, інфекційних та інших захворюваннях. Реакція, організму на введення лікарських речовин не завжди однотипна і зале- жить від генетичних чинників, які визначають характер метаболічних процесів. Спадкові (типові й нетипові) реакції організму при взаємодії його з лікарськими засобами вивчає фармакогенетика. Різні системи організму генетично детерміно- вані і скоординовані з імунною системою. Тому застосування лікарських засобів може тією чи іншою мірою впливати на імунітет, виявляючись у вигляді імуно- стимуляції чи імунодепресії. Це привело до виникнення в 60-х роках імунофарма- кології, яка вивчає вплив на імунітет як лікарських речовин, так і різних хімічних сполук (ксенобіотиків). У міру становлення суміжних медико-біологічних наук фармакологія, збагачу- ючись їх досягненнями і грунтуючись на своєму досвіді, справляє істотний вплив на їх розвиток. Наприклад, завдяки успіхам ембріології, педіатрії, геронтології і геріатрії (від грец. geron – старий і iatreia – лікування) почали широко ро- зроблятися питання вікової фармакології, зокрема таких її галузей, як перина- тальна фармакологія (досліджує вплив лікарських засобів на плід від 24 тижнів до пологів і на новонародженого до 4 тижнів); педіатрична фармакологія ( вивчає особливості дії лікарських засобів на дитячий організм); геріатрична фармакологія (вивчає особливості дії лікарських засобів на організм у похилому та старечому віці, обгрунтовує принципи застосування і дозування їх, веде пошук лікарських засобів, здатних запобігти або зменшити передчасне старіння організму, а також займається лікуванням і профілактикою хронічних захворювань в осіб похилого і старечого віку). Вікова фармакологія має велике значення для розуміння основ взаємодії лікарських речовин і організму. Радіаційна фармакологія стала складовою частиною радіобіології і радіаційної медицини, яка поряд з вивченням дії відомих лікарських засобів на організм лю- дини і тварин при уражені іонізуючим випромінюванням проводить пошук нових 7 високоефективних радіопротекторів 3 та речовин, що сприяють виведенню радіонуклідів. У процесі становлення космічної медицини виникла космічна фармакологія. Виявилось, що в умовах невагомості може спостерігатися перебудова обміну ре- човин (зміна мінерального складу кісткової тканини, водно-сольовий дисбаланс) і нейрогуморальної регуляції, порушення функціонального стану серцево-судинної системи та ін. Таким чином, завданням космічної фармакології є створення лікарських засобів, призначених для профілактики і корекції несприятливого впливу на організм людини космічних факторів, а також підвищення розумової і фізичної активності космонавтів. Фармакотерапія (від грец. pharmacon – ліки, отрута, зілля; therapeia – ліку- вання) – науково обгрунтоване застосування лікарських засобів для лікування кон- кретного захворювання з урахуванням особливостей перебігу, тривалості хво- роби, форми і стадії патологічного процесу, патогенетичних механізмів розвитку хвороби, супутніх захворювань. Фармакотерапія має на увазі лікування окремих захворювань (інфаркт міокарда, виразкова хвороба), клінічна фармакологія віддає перевагу характеристиці лікарського засобу (інсулін, гепарин). В ХХ ст. відокремились нові розділи фармакологічної науки. Фітотерапія (від грец. phytos – рослина) вивчає дію на організм фізіологічно активних речовин рос- лин. Токсикологія (грец. toxicon – отрута, logos – наука) вивчає механізм токсичної дії лікарських засобів і розробляє методи упередження та лікування отруєнь ліками та інших ускладнень фармакотерапії. Хіміотерапія вивчає застосування "хіміотерапевтичних засобів" для лікування і профілактики інфекційних, парази- тарних, онкологічних та ін. захворювань. 3 Лікарські речовини, які підвищують стійкість організму до іонізуючого випромінювання і застосову- ються для профілактики променевої хвороби. 8 Історія лікознавства і фармакології. Історія застосування лікарських засобів така ж стародавня, як і історія людства. Джерелами їх для первісної людини були рослини, мінерали та харчові продукти. На жаль, до нас дійшло дуже мало відомостей про склад лікарських засобів дав- нини. Проте відомо, наприклад, що неандертальці в період мустьєрської культури (близько 100 – 45 тис. років тому) використовували лікарські рослини (очевидно, ті, що інстинктивно розпізнавали тварини), а також засоби тваринного поход- ження (тваринний жир, суміш його з попелом тощо). Є підстави припускати, що неандертальці володіли деякими медичними навичками. Вони почали застосо- вувати для лікування вогонь (обкурювання людей та одягу) і воду. Історики вважають, що в цей період, у зв'язку із зародженням нових культур, з'явилися перші ворожбити і чаклуни, які займалися також лікуванням. З розша- руванням суспільства на класи, за часів рабовласницького ладу, лікувальна справа відокремилась у самостійну професію. Стародавні медики залишили нащадкам ба- гато рукописних праць, що тепер є джерелом відомостей про рівень лікознавства тих часів. Лікарі стародавніх країн Єгипту, Індії, Китаю описали лікування хворих різними засобами рослинного, тваринного та мінерального походження. Чималі значення про лікарські засоби були накопичені в стародавньому Єгипті. Відомості про це дійшли до нас з папірусів. Найповнішим і найкраще збереженим є папірус Еберса, названий за прізвищем німецького єгиптолога, який знайшов його в 1873 році під час розкопок у Фівах. Датовано цей папірус приблизно XVII ст. до н.е. На 110 сторінках у ньому описано 250 захворювань і 874 способи їх лікування, зокрема, застосування лікарських рослин (ялівцю, гранату, акації, кропу, кмину, часнику, ромашки, полину, очерету, лотоса, блювотного горіха – чилібухи, рицини та ін.). З речовин природного походження згадано оцет, вино, терпентин; з мінеральних речовин – сірку, селітру, сполуки сурми, натрію хлорид, малахіт, мідь, алебастровий порошок, вугілля тощо; із засобів тваринного поход- ження – молоко кіз, мозок, печінку і кров тварин, бичачу і риб'ячу жовч, мед. Засоби боротьби проти хвороб описані також у Берлінському папірусі (назва за місцем зберігання), який було знайдено серед руїн Мемфіса. На 21-й сторінці цього лікарського порадника наведено понад 170 рецептів лікарських засобів у різ- них формах: примочок, пластирів, промивань, мазей, відварів, пілюль. Використо- вували й складні лікарські засоби, що іноді складалися з десятків компонентів. Найдавнішим джерелом вивчення медицини і лікознавства Індії є Аюрведа ("знання життя") – додаток до священних книг віруючих індусів – вед. Відомо три редакції Аюрведи: найдавніша належить лікареві Атрейї, пізніше тексти вед об'єднали і склали до них коментарі лікарі Чарака і Сушрута. Аюрведу створено очевидно, в IX – III ст. до н.е., згодом її не раз доповнювали. В Аюрведі описано багато хвороб і понад 1000 лікарських рослин, засобів тваринного походження (молоко, сало, тестикули, кров, жовч, мозок ссавців, птахів, риб), мінеральних ре- човин (мідь, залізо, миш'як, сурма). Велику славу серед давніх індійських лікарів мала ртуть, її вважали засобом проти багатьох хвороб. "Лікар, який обізнаний з цілющими властивостями коріння – людина; який знає силу молитов – пророк; а той, хто знає дію ртуті – бог", - записано в Аюрведі. Ртуть та її солі застосовували 9 для лікування хворих на сифіліс; парами ртуті знищували шкідливих комах. Грун- товно викладено в Аюрведі способи лікування ран (за допомогою пов'язок, про- сякнутих оліями, заливанням ран киплячими рідинами, припікання їх розпече- ними предметами), а також використання п'явок, проносних і блювотних засобів. За найдавніших часів зародилася китайська медицина. У пам'ятках давньоки- тайської письменності є багато відомостей медичного характеру. У збірнику пісень "Шицзін" (ХІ –VІ ст. до н.е.), "Трактаті про внутрішнє" ("Нейцзін", VІ ст. до н.е.), книзі "Чжоуські ритуали" (ХІ – VІІ ст. до н.е.) описано перебіг хвороб і способи лікування. Здавна в Китаї застосовували голкотерапію та припікання; як лікарські засоби використовували женьшень, опій, морські водорості, квітки ка- мелії та персиків, папороть, лимонник, камфору, іпекакуану, кокони шовкопряда, печінку морських риб, сурму, ртуть, свинець, срібло, мідь та ін. Найдавнішою в світі своєрідною фармакопеєю є "Трактат про коріння і трави" ("Шень-нуна", між ХІ і V ст. до н.е.), де описано 365 лікарських рослин. У медицині стародавнього Тибету асортимент лікарських засобів досягав 1000 назв. Тибетські лікарі широко застосовували ревінь, валеріану, м'яту, солодку, мед, кумис, вино, солі важких металів тощо. Високорозвинутою була культура доколумбової Америки. Задовго до прибуття сюди європейців індійці використовували кору хінного дерева для лікування хво- рих на малярію, шанобливо називаючи її "кіна кіна" (кора гір), листя й кору дерева родини черешневих при захворюванні на дизентерію (мабуть, лікувальний ефект зумовлювався наявністю у рослині в'яжучої речовини – таніну), а також напер- стянку та багато інших рослин (1200 видів). Великий внесок у лікарську справу зробили народи стародавніх Греції та Риму. Давньогрецький історик Пліній твердив, що промивні (проносні) засоби і крово- пускання вперше почали застосовувати в Греції. Греки спостерігали проносний ефект у кіз після поїдання чемериці, тож грецькі лікарі призначали цю рослину як проносний засіб. Вперше спробу систематизувати відомості про лікарські засоби зробив слав- нозвісний давньогрецький лікар, реформатор античної медицини Гіппократ (бл.460-377 рр. до н.е.). Гіппократ вважав, що організм людини містить у собі чотири рідини: кров, слиз, жовту і чорну жовч. Порушення рівноваги між цими рідинами призводить до хвороби. Це наївне з позицій сучасної науки уявлення для свого часу було кро- ком вперед, оскільки пояснювало лікування хворих не впливом надприродних сил, а лікарськими засобами. У стародавньому Римі вчення Гіппократа розвинув видатний лікар, один з кла- сиків античної медицини Клавдій Гален (близько 130-200 рр. н.е.). Він встановив, що лікувальний ефект виявляє не сама рослина або її частина (листок, квітка, кора, корінь та ін.), а наявні в ній активні речовини. Гален запропонував добувати їх з рослинної сировини шляхом настоювання на вині, оліях, оцті, розробив способи виготовлення настойок, екстрактів, мазей, пластирів, порошків з рослин. Такі пре- парати й досі називають галеновими. Розглядаючи історію лікознавства, слід згадати ім'я лікаря і ботаніка І ст. н.е. Педанія Діоскорида, про якого Гален сказав: "Діоскорид… краще за всіх 10 стародавніх виклав вчення про лікувальні засоби". У книзі "Materia medica" Діоскорид описав понад 500 видів рослин із зазначенням різними мовами їхніх назв, особливостей, місць поширення. Він розробив класифікацію рослин за мор- фологічними (ботанічними) ознаками. Праці Діоскорида були посібниками для ботаніків і лікарів у середні віки і в пізніші часи. Занепад античної культури, що прискорився падінням Римської імперії (476 р.), негативно позначився на розвитку різних галузей науки, зокрема лікознавства. В епоху середньовіччя поряд з лікарськими засобами, широко використовувалися талісмани, амулети, які, як вважалося мали силу відвертати хвороби й допомагати недужим. Вчення про лікарські засоби розвинули середньовічні арабські лікарі. Високий рівень медицини арабського Сходу значною мірою визначила багата на славні тра- диції медицина народів Середньої Азії. У VІІІ ст. Середню Азію завоювали араби й вона увійшла в єдиний арабський халіфат. Найвизначнішими представниками медицини народів Середньої Азії з часів середньовіччя були Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна) і Аль-Біруні. Авіценна (980-1037) відіграв величезну роль у розвитку медицини, зокрема лікознавства. Його книгами протягом кількох сторіч широко користувалися лікарі Сходу і Заходу. У "Каноні лікарської науки", а також у спеціальних працях з лікознавства ("Книга про ліки при серцевих хворобах", "Про властивості цикорію", "Про властивості оцту") він висвітлив не тільки властивості тих чи інших лікарських засобів, а й способи застосування їх при різних хворобах. У другій книзі "Канону лікарської науки" Авіценна подав відомості про 810 лікарських засобів, одержаних з рослин, мінералів, тканин тварин. Серед праць іншого видатного вченого середньовічного Сходу Аль-Біруні (973-бл.1050) значний інтерес становить "фармакогнозія", в якій описано понад 1000 лікарських засобів. Цінність цієї праці полягає в тому, що крім опису лікарсь- ких рослин та різних препаратів, у ній наведено їхні назви кількома мовами. Це дає можливість точно встановити, про які саме лікарські рослини й речовини пи- сав Аль-Біруні, а також скласти уявлення про асортимент лікарських засобів, що використовувалися в той період у різних країнах. Добре розвиненим було лікознавство в Київській Русі, про що свідчать різно- манітні історичні джерела. Київська Русь мала широкі міжнародні зв'язки – із Західною Європою, Візантією, Сирією, Іраном, Індією, Китаєм, іншими країнами. Давньоруські книжники були обізнані з медичними творами античних авторів, а також візантійців, вірмен, сирійців. Відомості з лікознавства знаходимо в пошире- них у Київській Русі перекладених і оригінальних лікарських порадниках, працях природничого характеру, літературних пам'ятках – патериках, "житіях", "словах", літописних зведеннях, збірниках законоположень, "травниках", "зільниках" тощо. Найдавніша збережена пам'ятка писемності Київської Русі – "Ізборник Свято- слава". Цей збірник літературних творів складено в 1073 і 1076 рр. для великого князя київського Святослава Ярославовича. Другий "Ізборник" складено на основі тлумачних і оригінальних рукописів великокнязівської бібліотеки. Серед різно- манітних повчань в ньому подано найзагальніші відомості про розвиток і старіння організму, причини захворювань, способи лікування. З тлумачних праць інтерес 11 викликає "Шестиднев" Іоанна Болгарського (1263 р.), що містить короткі відо- мості з анатомії та лікарської ботаніки за творами Діоскорида і Теофраста. Велику увагу приділяли рослинним барвникам. Часто знавці секретів приготу- вання фарб – художники – відзначалися лікарським умінням. Так, талановитий живописець чернець Києво-Печерської лаври Алімпій (ХІ – початок ХІІ ст.) був відомий і як цілитель "прокажених" (під проказою розуміли найрізноманітніші шкірні хвороби). Арсенал лікарських форм, що їх застосовували лікарі за часів Київської Русі, був досить багатим: порошки ("порохи"), мазі ("масти", "мазуни"), настої і відвари ("питие", "зелье"). "Лечьци" виготовляли "горошки" (прообраз пілюль), які слід було класти хворому під язик. Використовували камені для припікання, призна- чали ванни з різних трав. Лікарське "зелье" зберігали в спеціальних "погребах" (то- гочасних аптеках). Більшість лікарських засобів призначали для вживання натще, рідко – "всыть". Були призначення з "распростертием на 40 дни" і навіть на два місяці. Одним з найвизначніших представників культури доби раннього Відродження в Європі був лікар і хімік Філіп-Ауреол-Теофраст-Бомбаст фон Гогенгейм (1493- 1541), відомий як Парацельс (тобто більший за Цельса – уславленого вченого-ме- дика Стародавнього Риму). Для лікознавства діяльність Парацельса мала істотне значення в трьох аспектах. По-перше, він почав широко застосовувати для ліку- вання солі важких металів і металоїдів: заліза, ртуті, сірки, миш'яку та ін.). По- друге, розвинув вчення про дозування лікарських речовин: "Усе є отрута і ніщо не позбавлене отруйності, тільки доза робить отруту непомітною", - вказував він. По- третє, виступаючи проти схоластики в медицині, Парацельс брав за основу роботи лікаря спостереження і досвід: "Теорія лікаря – досвід, ніхто не може стати лікарем без науки й досвіду". У ХVІ – ХVІІІ ст. наукове лікознавство поповнилось низкою ефективних пре- паратів рослинного походження з арсеналу народної медицини країн Європи, Азії та Америки. У другій половині ХVІІІ ст. були видані грунтовні праці з лікознавства видат- ного українського вченого Н.М. Амбодика-Максимовича, вихованця Києво-Мо- гилянської Академії. Його книга "Врачебное веществословие, или описание цели- тельных растений" була присвячена лікарським рослинам, містила ботанічний ат- лас рослин. Значні зміни в розвитку лікознавства відбулися на зламі ХVІІІ – ХІХ ст. У першій половині ХІХ ст. починається активне становлення фармакологічної науки, яка набуває експериментальної бази і розвивається у співдружності з біологією, хімією та фізіологією. В цей період були одержані в чистому вигляді рослинні алкалоїди: морфін, стрихнін, хінін, кофеїн та ін. Тоді ж впроваджені деякі синтетичні хімічні речовини, зокрема ефір (1846) і хлороформ (1847) як засоби для наркозу. Перші роботи з експериментальної фармакології були виконані в Росії профе- сором Петербурзької медико-хірургічної академії О.П. Нелюбіним (1785-1858). У 1847 р. Р. Бухгейм (1820-1879) організував у Дерптському (тепер Тарту) універси- теті першу лабораторію експериментальної фармакології, де вивчали вплив 12 лікарських засобів, особливо солей металів, на організм тварин. Згодом експери- ментальний метод дослідження був застосований в інших наукових і навчальних центрах. Викладач Казанського університету, згодом професор Московського університету О.А.Соколовський (1822-1891) у 1858 р. опублікував експеримен- тальну працю "Про дію різних засобів на нервову систему відносно теорії Дюбуа- Реймона з заспокоєння і збудження нервів". У Київському університеті св. Воло- димира В.І. Дибковський (1830-1870) захистив у 1861 р. дисертацію "Фізіологічні дослідження отрут, що специфічно впливають на серце". Значний внесок у розвиток експериментальної фармакології в Росії зробили Є.В. Пелікан (1824-1884), І.М. Догель (1830-1916), В.К. Анреп (1852-1919). У 1886 – 1890 рр. експериментальну лабораторію при терапевтичній клініці С.П. Боткіна очолював молодий вчений фізіолог І.П. Павлов (1849-1936), який ви- конав дослідження впливу препаратів адонісу, конвалії, строфанту, лобелії, чеме- риці, препаратів калію, літію, цезію, рубідію тощо на роботу серця та інших ор- ганів. Працюючи на посаді керівника кафедри фармакології Військово-медичної академії, а також у фізіологічних лабораторіях Інституту експериментальної меди- цини, І.П. Павлов своїми дослідженнями сприяв розвитку фармакології, якій він надавав дуже великого значення і про роль якої висловлювався так: "Фармакологія як медична доктрина… річ надзвичайно важлива. Міркуючи взагалі, абстрагую- чись від деталей, слід визнати, що перший щодо універсальності лікувальний прийом – уведення лікарських речовин у людський організм. Адже хоч який-би був випадок, навіть акушерський, хірургічний, майже ніколи не обходиться без того, щоб разам із застосовуваними спеціальними заходами не було введено в ор- ганізм ліків. Зрозуміло, що точне вивчення цього універсального інструменту лікаря має, або повинно мати, величезне значення". Основоположником фармакології в Росії був М.П. Кравков (1865-1924), який багато зробив для вивчення лікарських засобів, що діють на нервову та серцева- судинну системи, ендокринні органи. У дослідну практику ним було впроваджено метод ізольованих органів. Учні М.П. Кравкова – М.П. Ніколаєв (1893 –1949), М.І. Граменицький (1882-1942), Г.Л. Шкавера (1884-1953), С.В. Анічков (1892-1981), В.В. Закусов (О1903-1986) – стали відомими вченими. Значний внесок у розвиток фармакології зробили О.О. Лихачов (1866-1942), який вивчав вплив лікарських за- собів на теплообмін у людини, М.В. Вершинін (1867-1951) – досліджував лікарські речовини рослинного походження і впровадив у медичну практику камфору, до- буту з ялицевої олії, О.П. Орєхов (1881-1039) і В.І. Скворцов (1879-1959), які виділили з рослин і вивчили значну кількість алкалоїдів з вираженою фармако- логічною активністю. У другій половині ХІХ ст. відбувався подальший розвиток фармакології як експериментальної науки. У цей час у розвинених країнах Європи набуло значних масштабів промислове виробництво лікарських засобів. Хіміки і фармакологи по- чали інтенсивно працювати в галузі синтезу нових препаратів. Це збагатило фар- макологію новими класами лікарських речовин: снодійними, жарознижуваль- ними, дезінфікуючими тощо. Спрямованому синтезу нових лікарських засобів сприяло розкриття хімічної структури алкалоїдів. Особливо великих успіхів на той час досягла фармакологія в Німеччині. Слід відзначити великі заслуги німецького 13 вченого О.Шмідеберга (1838-1921), який уперше поставив завдання вивчити дію на організм різних хімічних речовин незалежно від їхнього лікувального впливу, й підкреслив важливість вивчення особливостей взаємодії між ліками і тканин- ними структурами. Осередками розвитку фармакології в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. були кафедри фармакології медичних факультетів університетів Харкова, Києва, Одеси, Львова. Співробітники кафедри фармакології Харківського університету Г.Г.Корітарі (1805-1890), Є.С.Гордієнко (1812-1897), І.М.Станкевич (1832-1929), М.Л.Залесь- кий (1827-1892), С.Я.Попов (1850-1914), Я.Я.Постоєв (1864-1929) вивчали власти- вості речовин рослинного і тваринного походження. Нині кафедра вивчає особли- вості впливу лікарських засобів в умовах гіподинамії. Кафедру фармакології Київського університету було організовано в 1842 р. З 1868 по 1870 р. її очолював видатний учений і педагог В.І.Дибковський, який за- клав основи фармакології серцево-судинної системи. Посібником для кількох по- колінь студентів та лікарів були його "Лекції з фармакології". В них на високому науковому рівні подано класифікацію лікарських засобів, обгрунтовано зако- номірності взаємодії лікарських речовин і організму, охарактеризовано вплив різ- них препаратів на ту чи іншу систему. В лекціях також розглянуто питання загаль- ної фармакології, зокрема залежність дії лікарських речовин від їх фізико-хімічних властивостей, від стану організму. Учні В.І. Дибковського вивчали фармакоди- наміку атропіну, апоморфіну, деяких органічних сполук, виконали оригінальні до- слідження з загальної фармакології. Після В.І. Дибковського кафедрою фармакології у Києві завідували П.П. Су- щинський, Е.Г. Гейбель. Останній видав курс лекцій з фармакології (1881), а також відредагував російський переклад "Підручника з фармакології" Р. Бухгейма. У 1898 р. керівником кафедри був обраний Ю.П. Лауденбах. При ньому наукова ла- бораторія кафедри збільшила обсяг наукових досліджень. У 1908 р. Ю.П. Лауден- бах опублікував роботу "Про дію зміїної отрути й протизміїної сироватки на серце і кровоносні судини". Він вивчав також вплив токсинів на кров і матку, продов- жував розробку питань загальної фармакології. У 1925 р. кафедру фармакології Київського медичного інституту очолив Г.Л. Шкавера (1884-1953), учень М.П. Кравкова, який вивчав фармакологію гормо- нальних препаратів. З 1944 до 1971 р. кафедрою завідував О.І. Черкес (1894-1974), який створив велику наукову школу фармакологів. Академік О.І. Черкес та його учні вивчали фармакологію серцевих глікозидів, засобів, що впливають на вегета- тивну нервову систему, знижують артеріальний тиск. Розроблений за його пропо- зицією препарат унітіол широко застосовують при отруєннях ртуттю, миш'яком свинцем, препаратами серцевих глікозидів, а також при захворюваннях нервової системи. Йому належать класичні монографії з питань токсичності отруйних ре- човин. Основним напрямком наукової діяльності академіка О.І.Черкеса була біохімічна фармакологія, основоположником якої він став не тільки в Україні, але у світі. Кафедру фармакології Одеського університету організував у 1902 р. професор П.Я. Борисов (1864 -1916), який вивчав вплив грязей одеських лиманів і ропних 14 ванн на організм людини. З 1920 до 1928 р. кафедрою завідував Д.М. Лавров (1867- 1929), а з 1928 до 1958 р. – С.В. Циганов (1890 -1958). У цей період на кафедрі вивчали фармакологію органопрепаратів, кровозамінників, препаратів лікарських рослин. Професор Я.Б. Максимович (1919 -1985), завідувач кафедри з 1960 до 1985 р., розробив основні положення фармакології метаболітів, що сприяло вивченню вітамінних, гормональних препаратів, засобів з амінокислот. Дослідження колективу кафедри фармакології у Львові були спрямовані на вивчення препаратів, які використовують при захворюваннях органів травлення, нервової системи, порушеннях обміну речовин, а також на питання фітотерапії (В. Соберанський, 1860 –1902; Л. Попельський, 1865 – 1920; Ю.О. Петровський, 1905 –1957; А.А. Гаврилюк, 1901 –1972). Розвитку нейрофармакології сприяли роботи українських учених Я.Б. Макси- мовича (Одеса), Г.О. Батрака (19 - 198 ) (Дніпропетровськ), колективів кафедр фармакології медичних вузів Харкова і Донецька. Харківські фармакологи, крім того успішно вивчають питання тканинної терапії. Роботи науковців кафедри фар- макології Івано-Франківського медичного університету присвячені серцево-су- динним засобам, засобам що впливають на вегетативну нервову систему (Ф.В.Ковшар, 1899 –1968), Буковинського медичного університету – снодійним (С.П. Закривидорога, (1898 –1970), діуретичним (Ю.І. Іванов, 1935 – 1998) засо- бам, Тернопільського (М.П. Скакун, 1924 – 2005) – засобам, що впливають на функції печінки і органів травлення та Луганського медичного університетів (І.Х. Пасічник) – антигіпоксичним та антидотним препаратам. Традиційним напрямком наукових досліджень фармакологів України зали- шається вивчення серцево-судинних, протизапальних, протиаритмічних, антидот- них засобів (Вінницький, Запорізький медичні університети, медичні факультети Ужгородського та Сумського університетів). На кафедрі фармакології Кримського медичного інституту протягом тривалого часу вивчають протиалергічні засоби, сульфаніламідні препарати, препарати, що впливають на мозковий кровообіг, лікарські рослини Криму (М.С.Шварсалон, 1894-1969, В.П. Баскакова, І828-1998, ІП. Фомочкін, 1935 – 2006). Важлива роль у розвитку фармакології в Україні належить науково-дослідним інститутам. У 1934 р. було створено науково-дослідну установу, якій згодом при- своєно назву Київський (з1992 р. Український) науково-дослідний інститут фар- макології і токсикології АМН України. У цьому інституті розроблено антидоти (унітіол, аллоксим тощо), ряд протизапальних і протипухлинних засобів (М.І.Лу- ганський, О.І.Черкес, П.В.Родіонов та ін.). Істотний внесок зробили колективи Харківського науково-дослідного інституту хімії і технології лікарських форм (те- пер Державний центр лікарських засобів), де працювали фармакологи В.П.Тутаєв, М.А.Ангарська, а також Харківського Національного фармацевтичного універси- тету (В.П. Сало). У ХХ ст. фармакологія досягла великих успіхів. Значного розвитку набула фар- макотерапія, з'явився новий розділ –хіміотерапія. Початок хіміотерапії було по- кладено П.Ерліхом, який у 1909 р. запропонував сальварсан для лікування хворих на сифіліс. Медицина на той час збагатилася синтетичними протималярійними (плазмохін), протимікробними (сульфаніламіди), протитуберкульозними, 15 протипротозойними засобами. Нову еру в розвитку фармакології відкрили ан- тибіотики. Першим з них був пеніцилін. з'ясування хімічної будови антибіотиків дало можливість добувати їх синтетичним шляхом. У першій половині ХХ ст. в медичну практику впроваджено гормональні препарати гіпофіза, щитовидної за- лози, статевих органів, кори надниркових залоз, а також інсулін. Завдяки розвитку вчення про вітаміни арсенал лікарських засобів поповнився вітамінними препаратами, які застосовуються з лікувальною та профілактичною метою. Вчення про медіатори, основу якого заклали англійський фізіолог і фарма- колог Г. Дейл і австрійський фізіолог О. Леві, сприяло створенню нових високоак- тивних фармакологічних засобів, які діють на синапси. Поступово формувався і такий розділ, як психофармакологія. Протягом останніх десятиріч онкологічна практика збагатилась препаратами протипухлинної дії. Успіхам фармакології сприяла співдружність з суміжними дисциплінами – синтетичною хімією, біохімією, фізичною хімією, біофізикою, фізіологією, мікробіологією, патологією. Важливим завданням сучасної фармакології є дослідження механізму дії фізіологічно активних речовин, особливо вибіркового впливу їх на різні органи і системи. У сучасному фармакологічному дослідженні широко застосовуються фізіологічні, біохімічні, фізико-хімічні, гістохімічні методи, а також електронна осцилографія, електронна мікроскопія, методи мічених (радіоактивних) атомів, ядерно-магнітного резонансу. Багато уваги приділяється встановленню залеж- ності між хімічною структурою і дією речовин з потенційними лікувальними вла- стивостями. Нарис з історії лікознавства доцільно доповнити деякими відомостями про ро- звиток фармації. Ця галузь медичних і хімічних знань своїм корінням сягає у да- леку давнину. Згадки про застосування свіжих рослин для лікування хворих зустрічаємо в творах Гіппократа, Діоскорида, Галена, Авіценни, Парацельса та ін. У період середньовіччя значний вплив на розвиток фармації мала алхімія. Саме алхіміки розробили методи, які й тепер застосовують для виготовлення лікарських засобів (перегонка, фільтрування, кристалізація, дистиляція тощо). Як самостійна наукова галузь фармація сформувалася у ХVІІІ ст. Фармацевти одержали з рослин морфін, вератрин, стрихнін, бруцин, хінін, кофеїн, кодеїн та багато інших біологічно активних речовин. Розвитку фармації в Україні сприяло утворення в Києві першого у Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської академії, яка дала путівку в життя цілій плеяді українських учених, що заклали основи для розвитку багатьох галузей медицини взагалі і лікознавства, зокрема. "Багато найліпших, найдійовитіших ліків, так само як добра та здорова їжа, го- тується з рослин", - навчав своїх учнів професор, вихованець Києво-Могилянської академії Нестор Максимович Амбодик-Максимович. Пізніше його учень, випуск- ник Києво-Могилянської академії Іван Лепехін повернувся після довготривалих експедицій до Академії з найбагатшою на той час колекцією лікарських рослин. І. Лепехін детально описав не тільки ботанічні, а й лікувальні властивості кожної рослини. У Росії збирання і культивування лікарських рослин у ХVІІІ ст. проводив Ап- текарський приказ. Було закладено аптекарські городи в Петербурзі і в Лубнах. У 16 80-х роках ХVІІІ ст. аптекар Іван Гейтер відкрив у Києві першу аптеку. Аптекар Т.Є. Ловиц (1757 –1804) виявив абсорбційну властивість вугілля. У ХХ ст. поряд з фармацією розвивається фармацевтична промисловість. У Росії і в Україні проводяться дослідження з фармацевтичної хімії, фармакогнозії, технології лікарських форм. Істотний внесок у цю справу зробили українські вчені М.О.Валяшко, П.О. Петюнін, Д.Г.Колесников, М.А. Ангарська (Харків), М.М.Туркевич (Львів) та ін. Центром, який координує дослідження в галузі фармакології, є Національна академія наук України і академія медичних наук України. До її складу входять учені, відомі своїм внеском у створення і впровадження нових лікарських засобів (О.В. Кірсанов, Г.І. Деркач, П.С. Пелькіс, О.В. Богатський, Б.Г. Болдирів, В.М.Марковський, В.В.Фролькіс). Характерною рисою наукових досліджень у галузі лікознавства стає намагання використовувати природні ресурси України для забезпечення потреб населення в лікарських засобах. Головні зусилля спрямовані на пошук нових лікарських пре- паратів для боротьбі з серцево-судинними захворюваннями, злоякісними пухли- нами, радіаційним ураженням організму. Особлива увага приділяється розвитку вікової фармакології з урахуванням особливостей дії лікарських засобів на ор- ганізм хворих дитячого та старечого віку. Фармакологія поділяється на 2 частині: загальна та спеціальна. |