Шпора. 1 1 Поняття міжнародного права як особливої системи права Поняття міжнародного права як особливої системи права
 Скачать 1.64 Mb.
|
|
Підписання Підписання договору в одних випадках означає остаточне ухвалення тексту, в інших - вираз згоди на його обов'язковість. Воно може бути остаточним або попереднім. До останнього виду належить парафування (підписання за допомогою ініціалів підписуючої особи) і підписання ad referendum (до схвалення), тобто відкладене підписання. Парафування засвідчує автентичність тексту, після чого уповноважені вже не можуть вносити до нього зміни. Як правило, за парафуванням слідує повне підписання. Правда, відомі випадки, коли парафуванню надається статус повного підписання в результаті подальшого затвердження договору. До парафування вдаються з різних мотивів, наприклад досить часто договір парафується його уповноваженими розробниками, а підписується главами держав або урядів. Підписання ad referendum зазвичай використовується в тих випадках, коли уповноважений згоден з підготовленим текстом, але вважає за доцільне дістати схвалення уряду, наприклад, якщо зміст тексту не зовсім відповідає отриманим ним інструкціям. Після схвалення договору державою підписання ad referendum знаходить статус повного підписання. Порядок підписання договору зазвичай узгоджується сторонами в процесі переговорів. У минулому підпис під договором обов'язково супроводжувався печаткою. Нині нерідко обмежуються підписом. Сам по собі факт підписання договору може мати серйозне політичне значення, сприяти поліпшенню відносин між учасниками. Істотне значення підписання універсальної конвенції, покликаної встановити норми загального міжнародного права, для формування відповідних звичаєвих норм. У деяких міжнародних організаціях прийнята процедура, яка взагалі не передбачає підписання. У Міжнародній організації праці (МОП), наприклад, конвенції приймаються конференцією і передаються на затвердження державам. Ратифікація, затвердження, приєднання Ратифікація - акт затвердження міжнародного договору найвищими органами державної влади, що виражає згоду на його обов'язковість. Порядок ратифікації визначається внутрішнім правом. Відповідно до Конституції та Закону України «Про міжнародні договори України» ратифікація здійснюється Верховною Радою України у формі закону. Відомі випадки винесення питання про ратифікацію особливо важливих договорів на референдум. В європейських державах на референдум виносились питання про ратифікацію договору про Європейський Союз, а недавньому минулому – Лісабонського договору про внесення змін до установчих договорів ЄС. На підставі акту про ратифікацію підписується ратифікаційна грамота. Процес ратифікації вважається завершеним після обміну ратифікаційними грамотами (у разі двостороннього договору) або після здачі їх на зберігання (у разі багатостороннього договору). Відмова від ратифікації не вважається порушенням міжнародного зобов'язання, але може спричинити негативні політичні наслідки. У посланні Президента США про положення країни 1979 р. йшлося, що відмова США від ратифікації договору ОСВ-2 завдасть відчутного удару по відносинах з союзниками в Європі. Згода міжнародної організації на обов'язковість для неї договору здійснюється актом офіційного підтвердження, що приймається її компетентним органом. Затвердження, ухвалення - процедури надання згоди на обов'язковість договору, який не потребує ратифікації, але що передбачає схвалення після підписання. Ці процедури здійснюються Президентом і Урядом. Багато договорів містять стандартне положення про те, що затвердження проводиться кожною із сторін відповідно до її внутрішнього права. Приєднання - акт згоди на обов'язковість договору, укладеного іншими державами. Можливість приєднання передбачається в самому договорі або узгоджується його учасниками. Як правило, приєднання здійснюється тими ж органами, що і ратифікація або затвердження. Цей порядок закріплений Законом про міжнародні договори. Договір є єдиним, збалансованим цілим. Тому згода на обов'язковість частини договору може мати місце лише у випадку, якщо це допускається договором або якщо з цим згодні інші договірні держави. Спроба деяких західних держав прийняти лише частину Конвенції ООН з морського права викликала негативну реакцію Генеральної Асамблеї, яка 1 листопада 1988 р. прийняла Резолюцію про морське право. Резолюція підкреслила важливість забезпечення цілісності Конвенції, запобігання застосуванню її ухвал вибірково, всупереч її об'єкту і цілям. Застереження Застереження - одностороння заява, що зроблена державою або міжнародною організацією в процесі укладення договору, яка має на меті виключити або змінити юридичну дію певних положень договору відносно автора застереження. Право держави робити застереження було закріплене Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (ст. 19). Проблема застережень пов'язана з тим, що в багатосторонніх конвенціях бере участь велика кількість держав, інтереси яких далеко не завжди співпадають. Нерідкі випадки, коли, підтримуючи конвенцію в цілому, держава вважає неприйнятною для себе те або інше окреме положення. Інститут застережень покликаний забезпечити якомога ширшу участь держав. З цього видно, що інститут застережень має сенс лише відносно багатосторонніх договорів, хоча у Віденській конвенції про право міжнародних договорів про це прямо не сказано. Відносно двосторонніх договорів існує правило, згідно якому застереження рівнозначно пропозиції про перегляд прийнятого тексту. Неможливість застережень до двосторонніх договорів підтверджена Комісією міжнародного права ООН, яка в даний час кодифікує правила щодо застережень. Застереження робляться при підписанні, ратифікації, затвердженні, ухваленні або приєднанні до договору, а також при повідомленні про правонаступництво відносно договору. Застереження, зроблене при підписанні, повинно бути підтверджено при ратифікації, затвердженні. Правом робити застереження володіють ті ж особи і органи, які представляють державу при підписанні, ратифікації і затвердженні договору. Застереження не повинно суперечити цілям і принципам договору, змінювати його головний зміст. Воно не може мати місця, якщо такого роду застереження заборонені договором або якщо договір допускає лише певний вид застережень, до якого дане застереження не відноситься. Є немало договорів, що не допускають застережень, наприклад Договір про створення Економічного союзу країн СНД. Застереження може бути у будь-який момент знято державою, що його зробила . Застереження, яке безумовно допускається договором, не потребує згоди інших договірних держав. У всіх інших випадках така згода необхідна. Якщо з обмеженого числа учасників, а також з цілей і принципів договору виходить, що він повинен застосовуватися лише в цілому між всіма учасниками, то застереження до нього потребують ухвалення всіма учасниками. В інших випадках заперечення проти застереження частини учасників не перешкоджає участі в договорі держави, що зробила застереження. Застереження вважається прийнятим учасником, якщо протягом року він не заявить заперечення. Застереження до засновницького акту організації потребує ухвалення її відповідним органом. Юридичні наслідки застереження полягають в тому, що вона воно відповідні зміни до договору у взаєминах сторони, що його зробила, і сторін, що його прийняли. У разі заперечень проти застереження з боку окремих учасників в їх взаєминах з державою, що зробила застереження, відповідне положення не застосовується. Застереження не змінює положень договору у взаєминах інших учасників. Окрім застережень держави роблять заяви про тлумачення, мета яких полягає в уточненні сенсу того або іншого положення або його розуміння автором заяви. Такі заяви можливі відносно як багатосторонніх, так і двосторонніх договорів. На відміну від застережень, вони не змінюють змісту договору і не потребують згоди інших учасників. Зобов'язують вони лише державу, яка їх зробила. Проте заяви про тлумачення не можна вважати позбавленими всякого правового значення. Вони є різновидом практики. Згідно Віденської конвенції про право міжнародних договорів, разом з контекстом договору при тлумаченні враховується практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення (п. 3 ст. 31). Практиці відомі також загальнополітичні заяви, що містять оцінку договору або його окремих положень. Такі заяви можуть мати лише політичне значення. Проте часом буває нелегко провести межу між заявою, що має і не має юридичного значення. За всіх умов односторонні заяви не впливають на зміст договору і не зобов'язують інших учасників. Тому навряд чи обґрунтовано включення в закон про ратифікацію заборони іншим державам робити певні заяви. Депозитарій Депозитарій (хранитель) договору визначається угодою договірних сторін. Депозитарієм можуть бути держава, уряд, міжнародна організація або її вища посадова особа. Реально депозитаріями є держава і організація, а не їх органи. У роки "холодної війни" щоб уникнути політичних ускладнень для ряду загальних договорів великого значення призначався не один, а декілька депозитаріїв. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. визначав депозитарієм уряди СРСР, Великобританії і США. Такий прийом зустрічався і в подальшому. Договір про відкрите небо 1992 р. передбачив як депозитарії уряди Канади і Угорщини. У подібних випадках документи, що належать до договору, можуть здаватися як одному з депозитаріїв, так і всім ним. Функції депозитарію носять міжнародний характер і повинні здійснюватися неупереджено. У разі розбіжностей між якою-небудь державою і депозитарієм останній інформує про це всіх учасників, які і ухвалюють рішення. Основні функції депозитарію наступні: зберігання оригіналу договору і зданих на зберігання повноважень; підготовка і розсилка завірених копій договору; отримання і зберігання інших документів, що відносяться до договору, і інформування про них учасників; реєстрація договору. Набуття договором чинності Набуття чинності договором означає настання моменту, з якого договір починає діяти як міжнародно-правовий акт. Як правило, порядок вступу договору в силу визначається в його тексті. Зазвичай двосторонній договір набуває чинності після його остаточного схвалення обома сторонами. Договір, що підлягає ратифікації набуває чинності після обміну ратифікаційними грамотами, який потребує завердження - після обміну відповідними повідомленнями. Договір, що не потребує ратифікації або затвердження набуває чинності після підписання. Багатосторонній договір набуває чинності для держав в різний час, залежно від того, коли кожна з них остаточно оформить свою участь. Набуття чинності договору і початок його застосування зазвичай співпадають за часом, але не завжди. У Конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 р. передбачено, що вона набуває чинності після здачі ратифікаційної грамоти або акту про приєднання, а застосовуватися буде лише у разі збройного конфлікту. Часом договір передбачає, що його положення почнуть застосовуватися через певний термін після набуття чинності його. До набуття чинності договір не зобов'язує договірні держави. Проте норма загального міжнародного права зобов'язує їх утримуватися від дій, здатних позбавити договір його об'єкту, зробити неможливим досягнення його цілей. Такий обов'язок існує з моменту підписання договору до його остаточного ухвалення і набуття чинності або повністю від участі в підписаному договорі. Вона розповсюджується і на ті випадки, коли суб'єкт остаточно оформив свою участь в договорі, але договір не набув чинності через те, що інша сторона або сторони ще не зробили цього. Обов'язок припиняється, якщо набуття чинності дуже затягується. До набуття чинності договір може застосовуватися тимчасово, якщо це в ньому передбачено або якщо сторони домовилися про це іншим чином. Публікація і реєстрація договорів В історії дипломатії таємні договори заслужили сумну славу. З їх допомогою вирішувалися долі народів і держав, готувалися війни. Такі договори несумісні з основами національного і міжнародного демократичного правопорядку. Демократичному правопорядку властивий наступний принцип: закон не зобов'язує, якщо він не опублікований (non obligat lex nisi promulgate). Істотну роль в русі за заборону таємних договорів зіграв російський Декрет про мир 1917 р., що декларує відміну таємної дипломатії і який поклав початок публікації таємних договорів. Разом з тим слід враховувати, що повна відмова від таємних угод або їх окремих положень навряд чи можлива. Укладаються договори про військово-технічну співпрацю, про постачання товарів та ін., публікація яких може мати негативні наслідки. Сказане свідчить, що повне виключення таємних угод з міжнародної практики навряд чи можливо. Вихід бачиться в тому, щоб секретні договори не суперечили опублікованим, а секретні статті і додатки - тим, що опубліковані. Такий підхід починає знаходити визнання. За всіх умов не підлягають застосуванню неопубліковані договори, що зачіпають права людини. Реєстрація- це засіб обмеження можливості використання таємних договорів. Статут ООН вимагає, щоб кожна міжнародна угода члена Організації була зареєстрована в Секретаріаті і їм опублікована. На випадок нереєстрації передбачена санкція: сторони на такий договір не можуть посилатися ні в одному з органів ООН. Іншими словами, для ООН незареєстрований договір юридично не існує. Проте це не впливає на обов'язкову силу договору відносно сторін. Останнє положення було підтверджене Міжнародним судом. У рішенні про юрисдикцію відносно спору між Катаром і Бахрейном, Міжнародний суд визначив, що нереєстрація "не має ніяких наслідків для дійсності угоди, яка не стає менш обов'язковою для сторін". Реєстрація договорів передбачена і статутами регіональних організацій. Існує також система внутрішньої реєстрації. В Україні система реєстрації договорів знаходиться у веденні МЗС. Чинні міжнародні України вносяться в єдиний державний реєстр нормативних актів. 11.6. 11.5. Форма договорів 11.5. Форма договорів Міжнародне право не встановлює обов'язкової форми договору. Сторони мають право визначати її на свій розсуд. Форма не впливає на юридичну силу договору. Договори укладаються в письмовій і усній формі. Переваги письмової форми зробили її домінуючою в договірній практиці. Багато договорів містять детальні ухвали, використовуються цифрові показники формули, географічні карти тощо. Усні угоди також нерідко зустрічаються в практиці. Досить часто вони використовуються для оформлення перетворення дипломатичних місій в посольства і для встановлення дипломатичних відносин, тобто в тих випадках, коли не вимагається детальних ухвал. Зрідка зустрічаються випадки, коли усні угоди укладались з важливих політичних питань. У такій формі СРСР в 1934 р. уклав угоду про взаємну допомогу з Монголією. Між США і Японією в 1960 р. було укладено усну угоду про те, що американські військові кораблі і літаки, що несуть ядерну зброю, можуть знаходитися на території Японії. В 1946 р. між постійними членами Ради Безпеки ООН було укладено усну угоду про географічний розподіл місць в цьому органі. Усні угоди нерідко називають джентльменськими угодами, що не зовсім правильно. Існують два види усних угод. До першого належать ті, що породжують міжнародно-правові зобов'язання. Існування такого роду угод є загальновизнаним. У заяві директора бюро МЗС Японії йшлося: "Той факт, що угода в усній формі володіє юридичною силою міжнародного договору, визнаний доктриною і практикою". До іншого виду усних угод належать ті, які створюють морально-політичні, а не юридичні зобов'язання. Вони і є джентльменськими угодами. Існування таких угод загальновизнано. Зазвичай джентльменські угоди ніяк не фіксуються. Враховуючи відмінності в процедурі оформлення письмових і усних договорів, Віденські конвенції стосуються тільки перших. Разом з тим Віденські конвенції 1969 р. і 1986 р. визнають юридичну силу усних угод. У Конвенції 1986 р. йдеться: "Той факт, що дана Конвенція не застосовується... до міжнародних угод не у письмовій формі, не зачіпає: а) юридичної сили таких угод; би) застосування до них будь-яких норм, викладених в даній Конвенції, під дію яких вони підпадали б через міжнародне право..." (ст. 3). Отже, звичаєві норми, що кодифікуються конвенціями, застосовні і до усних угод з урахуванням їх специфіки. Договір є єдиною системою норм, які повинні тлумачитися у взаємозв'язку. Як правило, він складається з трьох частин. Перша - преамбула - указує мотиви укладення договору, його цілі і принципи. Всі ухвали договору повинні тлумачитися в світлі відповідних положень преамбули. Іноді цей момент підкреслюється в самому договорі. У цьому плані представляє інтерес думка Міжнародного суду, висловлена в рішенні у справі "Угорщина проти Словаччини": "Саме мета Договору і наміри сторін, що уклали його, повинні превалювати над його буквальним застосуванням. Принцип сумлінності зобов'язує сторони застосовувати його доцільно і так, щоб його мета була досягнута". Друга - центральна частина - висловлює зміст. Третя - завершальна частина - містить ухвали про порядок надання згоди на обов'язковість договору, про набуття ним чинності і припинення дії тощо. Ця частина обов'язкова навіть до набуття чинності договору. Багато договорів містять також додатки, правова сила яких, як правило, однакова з основною частиною договору і які складають, так би мовити, четверту, додаткову частину, яка містить детальні ухвали з цифровими показниками, формулами, картами. Найменування договорів різні, на їх юридичну силу це не впливає. Найбільш поширені найменування: договір, угода, конвенція, протокол, статут. Особливою формою є угода шляхом обміну нотами з тотожним змістом. Угода з того або іншого питання може бути зафіксована також в спільній заяві або комюніке, в декларації. Мова договорів представляє складну проблему перш за все через необхідність викласти його зміст різними мовами, які до того ж відображають специфіку національної правової системи. Як загальне правило, двосторонні договори складаються на мовах обох сторін. Кожен з них є автентичним, тобто рівно справжнім. Сторони керуються текстом своєю мовою. У разі розбіжностей беруться до уваги обидва тексти, застосовується тлумачення, що зближує їх сенс. У разі істотних відмінностей між мовами сторін часом складають текст договору на трьох мовах. Російсько-індійська угода про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів 1993 р. укладена російською, хінді та англійською мовами. Всі тексти є автентичними, проте у разі розбіжностей основним вважається текст англійською мовою. Багатосторонні договори універсального характеру прийнято укладати офіційними мовами ООН: англійською, арабською, іспанською, китайською, російською і французькою. Іноді договір укладається однією з цих мов. У таких випадках депозитарій готує офіційні переклади іншими мовами. |