Шпора. 1 1 Поняття міжнародного права як особливої системи права Поняття міжнародного права як особливої системи права
 Скачать 1.64 Mb.
|
|
Спеціалізовані суди. Трибунал по морському праву Специфіка юрисдикції Трибуналу полягає в тому, що він вирішує справи за участю не тільки держав, але також і міжнародних організацій і навіть фізичних і юридичних осіб. Трибунал складається з 21 судді, обраних на нараді держав - учасниць Конвенції по морському праву. В складі Трибуналу створено декілька камер, що спеціалізуються на відповідних питаннях морського права: морське дно, рибальство, навколишнє середовище. 10.6. 10.5. Вирішення спорів міжнародними організаціями 10.5. Вирішення спорів міжнародними організаціями Міжнародним організаціям належить виключно важлива роль у вирішенні спорів. Їх функції в цій сфері набагато ширші, ніж у органів, єдиною функцією яких є вирішення спорів. Чільне місце в їх діяльності займає запобігання виникненню спорів і конфліктних ситуацій. Механізм вирішення спорів організаціями має переважно політичний характер, але при цьому він заснований на міжнародному праві. Політична процедура має значною мірою погоджувальний характер. Вона в основному спрямована на досягнення рішення, прийнятного для всіх сторін в спорі. Крім того, більшість організацій мають органи, спеціально призначені для вирішення спорів. ООН Генеральна Асамблея і Рада Безпеки можуть закликати держави, що сперечаються, використовувати будь-який з мирних засобів вирішення спорів. Держава, що не є членом ООН, може повідомити Генеральну Асамблею або Раду Безпеки про будь-який спір, в якому вона є стороною. Спостерігається тенденція до зростання ролі Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки в мирному вирішенні спорів. Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р. підкреслює превентивні функції ООН в цій сфері. Рада Безпеки несе головну відповідальність за підтримання миру, і їй належить основна роль у вирішенні спорів в цій сфері. Відповідні повноваження закріплені в гл. VI Статуту, яка надає Раді Безпеки право вимагати від сторін в спорі вирішити його шляхом вказаного засобу - переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів та ін. Рада Безпеки може розслідувати будь-який спір або ситуацію, які здатні привести до неузгодженості або викликати спір, для визначення того, чи не може їх продовження загрожувати миру. Будь-який член ООН має право повідомити Раду Безпеки про такий спір або ситуацію. У всіх цих випадках резолюції Ради Безпеки мають характер рекомендацій. За взаємною згоди сторін будь-який спір може бути переданий на розгляд Ради Безпеки, яка у такому разі робить рекомендації. Наприклад, в спорі Мальти і Лівії про розмежування континентального шельфу Рада Безпеки в 1980 р. рекомендувала звернутися до Міжнародного суду, що і було зроблено. Генеральна Асамблея має право обговорювати будь-яке питання в межах Статуту, включаючи спори, і приймати відповідні резолюції. Вона може рекомендувати заходи по мирному врегулюванню будь-якої ситуації, здатної заподіяти шкоду дружнім відносинам держав. Генеральна Асамблея активно використовує своє право звертати увагу Ради Безпеці на ситуації, що загрожують миру. Прийнята в 1991 р. Декларація щодо встановлення фактів направлена на посилення ролі Генеральної Асамблеї у встановленні фактичної сторони спору або ситуації в цілях запобігання їх розвитку. Секретаріат здійснює функції по мирному врегулюванню переважно через Генерального секретаря. Він брав участь у врегулюванні на Близькому Сході, Кіпрі, в Афганістані, у вирішенні проблеми Намібії тощо. В одному з випадків він діяв сам, в інших звертався за допомогою держав. В 1965 р., коли спалахнув конфлікт в Домініканській Республіці, він звернувся до США з проханням надати добрі послуги. В Декларації про запобігання і усунення спорів 1988 р. передбачається підвищення ролі Генерального секретаря в цій сфері. Спеціалізовані установи ООН в своїх установчих актах містять положення про порядок вирішення спорів. Спір, невирішений шляхом переговорів, передається головному органу організації. Якщо і це не дає результату, спір передається на розгляд суду або арбітражу. Показово, що не було випадку, щоб головний орган не вирішив спір. У його розпорядженні серйозні важелі впливу на членів. У спеціальних галузях співпраці міжнародні органи володіють ширшими повноваженнями при вирішенні спорів, чим в політичній сфері. Одна із старих організацій - Міжнародна організація праці вирішує спори таким чином. Кожен член, якщо він не задоволений тим, як інший член виконує яку-небудь конвенцію , може подати скаргу в Міжнародне бюро праці (секретаріат). Адміністративна рада також може це зробити за власною ініціативою або за скаргою одного з членів. У разі потреби скарга передається слідчій комісії, яка представляє доповідь Адміністративній раді. Доповідь містить рекомендації щодо вирішення питань, поставлених скаргою. Якщо доповідь не приймається сторонами в спорі, то будь-яка з них може передати його на розгляд Міжнародного суду. Якщо член протягом певного часу не виконує рекомендації комісії або рішення Міжнародного суду, то Адміністративна рада може рекомендувати конференції членів такі дії, які вона вважає доцільними, з тим щоб забезпечити виконання вказаних актів. Регіональні організації Регіональні організації мають близькі за своїм характером механізми вирішення спорів. Унікальним є механізм, створений в рамках ЄС. Він можливий лише за умов значного рівня інтеграції. ОБСЄ Розвиненою є система розгляду спорів в рамках ОБСЄ. Відповідно до Будапештського документу 1994 р., що перетворив нараду в організацію, остання має на меті розвивати можливості і активність превентивної дипломатії, збільшувати свою здатність у врегулюванні конфліктів і криз. Основи спеціального механізму по вирішенню спорів були закладені Радою НБСЄ в 1992 р., який прийняв Конвенцію по примиренню і арбітражу. Конвенція передбачила створення Палати примирення і арбітражу. Палата має своїми органами примирливі і арбітражні комісії, а також бюро. До звернення в Палату примирення сторони в спорі повинні використовувати інші засоби, перш за все переговори. У разі невдачі кожна із сторін може передати спір комісії примирення, яка створюється ad hoc. Згоди на це іншої сторони не вимагається, якщо тільки остання не заявить, що спір стосується її територіальної цілісності. Кожна із сторін призначає по одному членові. Із загального списку посередників Бюро вибирає три інших члена. Завдання комісії - надати сторонам допомогу у врегулюванні спору відповідно до міжнародного права і їх зобов'язань, на основі актів НБСЄ (ст. 24). Діяльність примирливої комісії є не судовою, а політичною процедурою. Тому комісія припускає врегулювання на основі не тільки права, але і політичних зобов'язань. Комісія може бути створена за заявою однієї із сторін в спорі. При недосягненні згоди сторін Комісія висловлює в своїй доповіді пропозиції по мирному врегулюванню. У разі незгоди сторін з пропозиціями доповідь направляється Раді міністрів ОБСЄ. Після закінчення 30 днів з моменту представлення доповіді Раді міністрів ОБСЄ будь-яка із сторін в спорі може передати його на розгляд арбітражу, але для цього необхідна попередня заява обох сторін, що сперечаються, про визнання його юрисдикції. Кожна із сторін призначає по одному арбітру, не менше трьох арбітрів призначає бюро. Арбітраж вирішує спір тільки на основі міжнародного права. Його рішення обов'язкове для сторін. Рада Європи З інших регіональних організацій процедура мирного вирішення спорів найґрунтовніше врегульована в рамках Ради Європи. Основним актом є Європейська конвенція про мирне вирішення спорів 1957 р. Вона поділяє спори на юридичні, як вони визначені в Статуті Міжнародного суду, і інші. Відносно перших, сторони Конвенції приймають обов'язкову юрисдикцію Міжнародного суду. В результаті будь-яка із сторін може без згоди іншої сторони передати спір до Міжнародного суду. Що ж до неюридичних спорів, то для них передбачена примирлива процедура і арбітраж. Конвенція була підставою обов'язкової юрисдикції Міжнародного суду в спорі про континентальний шельф Північного моря в 1969 р. Нагадаємо, що в більшості регіональних організацій створені спеціалізовані суди з прав людини. Співдружність Незалежних Держав як одну зі своїх головних цілей визначила мирне вирішення спорів і конфліктів. Одночасно Статут СНД підтверджує прихильність принципу мирного вирішення спорів. Спеціальний розділ Статуту СНД присвячений запобіганню конфліктам і вирішенню спорів (гл. IV). Держави-члени зобов'язалися приймати всі можливі заходи для запобігання конфліктам. Вони утримуватимуться від дій, здатних привести до загострення спорів. Додаватимуться зусилля до справедливого мирного вирішення спорів шляхом переговорів або "належної альтернативної процедури врегулювання спорів". У разі невдачі спір може бути переданий в Раду глав держав. Юридична природа ухвалюваних в таких випадках рішень Ради глав держав не визначена. Дана Рада правомочна в будь-якій стадії спору, продовження якого могло б загрожувати миру і безпеці, рекомендувати процедуру його врегулювання. Механізм вирішення спорів в СНД носить погоджувальний характер і є менш розвиненим порівняно з іншими міжнародними організаціями. 11.2. 11.1. Поняття джерела права міжнародних договорів 11.1. Поняття джерела права міжнародних договорівМіжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб Право міжнародних договорів - галузь міжнародного права, принципи і норми якої визначають порядок укладення, дії і припинення дії міжнародних договорів. Ця галузь займає ключове місце в системі міжнародного права, оскільки пов'язана зі всіма його галузями і інститутами. У теорії і практиці використовується також таке поняття, як міжнародне договірне право. Джерелами права договорів є звичаєві норми, які значною мірою кодифіковані і розвинені універсальними конвенціями:
Об'єктом права міжнародних договорів є власне міжнародні договори. Вони визначають взаємні права і обов'язки сторін у політичній, економічній, науково-технічній, культурній і інших сферах. Міжнародний договір є основним джерелом міжнародного права. На основі міжнародних договорів створюються і функціонують міжурядові організації. Зміни, які відбуваються у праві міжнародних договорів, неминуче зачіпають інші галузі міжнародного права. Через це право міжнародних договорів займає особливе місце в системі міжнародного права. Сьогодні в світі налічується більше 500 тис. багатосторонніх і двосторонніх договорів. 11.3. 11.2. Поняття та види міжнародних договорів 11.2. Поняття та види міжнародних договорів Першим документом, який дав офіційне визначення міжнародного договору стала Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р, в якій приймають участь понад 80 держав. Для України Конвенція набула чинності 13 червня 1986 р. Під міжнародним договором у Конвенції визначається міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі і врегульована міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування. Конвенція 1969 р. застосовувалась щодо договорів між державами, тому виникла необхідність визначити статус міжнародних договорів, які укладаються державами та міждержавними організаціями. У 1986 р. було укладено Конвенцію про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями, що врегулювала всі питання, пов’язані з укладанням, дією договорів між державами та міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями, оскільки кількість таких договорів у сучасному світі постійно зростала. Традиційно в науці міжнародного права під міжнародним договором розуміють угоду, що укладається між основними суб’єктами міжнародного права, перш за все між державами, що регулює відносини між ними шляхом створення взаємних прав та обов’язків. Учасниками міжнародного договору можуть бути, відповідно до Віденської конвенції 1969 р., виключно держави. Саме в такому розумінні термін «договір» використовується у тексті Конвенції. Однак це не означає, що інші суб’єкти міжнародного права не мають право укладати міжнародні договори. Застереження ст. 3 Конвенції прямо вказує на можливість укладання договорів між державами та іншими суб’єктами міжнародного права (перш за все між міжнародними організаціями). Віденська конвенція про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями не тільки зняла питання про розширення кола суб’єктів права міжнародних договорів, але й аналогічно врегулювала порядок їх укладання, виконання та припинення дії. Учасниками міжнародного договору за Віденськими конвенціями 1969 та 1989 рр. мають бути мінімум дві сторони, два суб’єкта міжнародного права. Двостороння угода, в якій один із учасників є державою, а другий – фізичною чи юридичною особою не є міжнародним договором. Не є міжнародним договором угоди внутрідержавного характеру, в тому числі договори між федеральними органами державної влади та органами державної влади суб’єктів федерації про розмежування компетенції, оскільки вони регулюють внутрішні відносини у межах однієї держави – суб’єкта міжнародного права, а не міжнародні відносини. Слова Віденської конвенції «договір означає міжнародну угоду» відбивають сутність міжнародного договору, його узгоджувальну природу. При розробці визначення міжнародного договору Комісією міжнародного права ООН були відкинуті спроби визначити міжнародний договір тільки як «формальний акт». За такого підходу під поняття міжнародного договору підпадали і деякі акти, які хоча і є державними, однак не є угодами між державами. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір передбачає волевиявлення принаймні двох суб’єктів міжнародного права, при чому ці волевиявлення в договорі не існують ізольовано одне від одного, а є узгодженими, спрямованими на досягнення однакової мети. Такі узгоджені волевиявлення в договорі і утворюють угоду – суть договору, яку не можна ототожнювати з угодою як одним із найменувань міжнародного договору. Угода становить юридичну сутність будь-якого договору, в тому числі й міжнародного. Вона має базуватися на добровільності поступок на переговорах, на рівноправності сторін. В іншому випадку може бути поставлено під сумнів дійсність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і міжнародного договору в цілому. Мова договору є головним елементом за допомогою якого воля суб’єктів міжнародного права отримує прояв зовні. Саме в мові договору, у формулюваннях його тексту відображається реальність волі суб’єктів та узгодженість державних воль. Міжнародний договір існує саме як угода, втілена у тексті. Питання про те, якими саме мовами буде автентифіковано зміст досягнутих домовленостей (текст договору) вирішується самими учасниками договору. Двосторонні договори, за звичай, укладаються мовами сторін, що домовляються в двох екземплярах, кожний з яких має два тексти цими мовами. Різномовні тексти договору є автентичними. Втім, можуть мати місце випадки, коли текст договору укладається або третьою мовою, або трьома мовами. Так, у міжнародно-договірній практиці нашої держави склався звичай, за яким двосторонні угоди України з державами Середньої Азії або Закавказзя нерідко укладаються російською мовою. З Китаєм Україна інколи укладає договори українською, китайською та англійською мовами. У такий спосіб держави домовляються, що в разі виникнення труднощів стосовно тлумачення тексту, спорів щодо застосування договорів та ін., текст договору, викладений третьою мовою буде мати переважну силу. Автентичний текст міжнародного договору, який завжди є офіційним, не потрібно ототожнювати з офіційним перекладом цього тексту на іноземну мову. Зокрема, прийнята в 1950 р. Конвенція, відома в Україні (за офіційним перекладом Міністерства закордонних справ) як Конвенція про захист прав і свобод людини в автентичному тексті англійською мовою має назву Convention for the protection of human rights and fundamental freedoms. Із назви випливає, що укладачі Конвенції не проводили різницю між поняттями „права людини” та „фундаментальні свободи”. В офіційному українському перекладі ці поняття були несправедливо ототожнені. Неточні офіційні переклади міжнародних договорів (особливо якщо йдеться про міжнародні договори в галузі прав людини) можуть породити хибну практику виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань. Слід зазначити, що у випадках спорів Україна не матиме змоги для свого виправдання посилатися на цей текст, хоча він і є офіційним перекладом тексту договору. Поняття «договір» використовується як родове поняття, що охоплює всі найменування міжнародних договорів, що укладаються в письмовій формі, а саме: договорів, конвенцій, пактів, угод, протоколів, статутів, спільних заяв, заключних актів та ін. Юридичних розбіжностей між різними видами актів не існує, як не існує загальновизнаної класифікації цих найменувань. Однак в результаті тривалого використання за певними договорами закріпилися відповідні назви. Наприклад, статутами називають договори, якими створюються міжнародні організації, договори з консульських питань; договори, що кодифікують норми міжнародного права називають конвенціями; договори про припинення стану війни та укладання миру – договорами (мирними). Договорами називаються також договори про дружбу та співробітництво, про взаємну допомогу та ін. Те, що найменування міжнародного договору не визначає його юридичної сили та значення випливає з того, що одні й ті самі види договорів можуть мати різні назви. Наприклад, консульська конвенція чи консульський договір, устав чи статут міжнародної організації. У ст. 36 Статуту Міжнародного Суду ООН йдеться про договори, а у ст. 38 використано термін «міжнародні конвенції» для визначення джерел рішень Міжнародного Суду. Застосування в одному документі двох різних термінів підтверджує те, що термін «договір» використаний як родове поняття, а не у вузькому розумінні як одна з назв. Саме як родове поняття «договір» використано в Віденських конвенціях. Як родове поняття договір використовується в Конституції України (ст. 9), а також у національному законодавстві у цілому. Міжнародні договори найчастіше втілені в одному документі, втім за визначенням, що міститься в Віденській конвенції, міжнародним договором буде угода незалежно від кількості документів, які її утворюють. Суть полягає в тому, наскільки пов’язані ці документи між собою. Зовні взаємопов’язаність документів знаходить прояв у тому, що ці документи є певними кроками на шляху досягнення тієї мети, заради якої мав процес узгодження воль суб’єктів відповідної домовленості. Термін „міжнародний договір” є родовим визначенням, внаслідок чого конкретна домовленість держав може мати будь-яку назву, або взагалі її не мати. Однак така домовленість неможлива за відсутності об’єкту домовленості та мети заради якої (яких) домовленість досягається. Віденська конвенція не містить положень, які б прямо розкривали сутність мети договору та його об’єкта. Проте, як зазначається у ст. 18 Конвенції, держава (за певних умов) зобов’язана утримуватися від дій, які позбавили б договір його об’єкта та мети. А за ст. 31, договір має тлумачитись у світлі об’єкта та цілей договору. Право укладати міжнародні договори є важливим елементом міжнародної правосуб’єктності, необхідним атрибутом основних суб’єктів міжнародного права, перш за все держав. Кожна держава користується правосуб’єктністю укладати міжнародні договори. Правосуб’єктність міжнародних організацій укладати договори регулюється правилами відповідної організації. За радянських часів, як зазначалось у літературі з міжнародного права, Українська РСР широко користувалась правом укладання міжнародних договорів, що давало можливість республіці забезпечити свої інтереси на міжнародній арені. Не потрібно наголошувати, що повною мірою реалізувати свою міжнародну правосуб’єктність, перебуваючи в складі СРСР Україна не могла, оскільки суверенітет України носив суто формальний характер. УРСР виступала учасником двосторонніх та багатосторонніх договорів, які регламентували широке коло міждержавних відносин, що, зокрема, стосувалися політичних, економічних, правових питань, питань війни та миру, захисту прав людини, роззброєння, зовнішньої торгівлі, науки, освіти, культури. Втім, як повноправний суб’єкт міжнародного права Україна постала на міжнародній арені лише із здобуттям незалежності у 1991 р. Розвиток зв’язків між державами в самих різних галузях має наслідком значне збільшення кількості міжнародних договорів, які укладаються в сучасному світі. Як вже зазначалось, цим пояснюється підвищення інтересу сучасної правової науки до міжнародних договорів не тільки як до категорії міжнародного права, а й як до джерела внутрідержавного права. Поняття міжнародного договору охоплює широке коло міжнародних договорів, різних не тільки за змістом, а й за формою. В зв’язку з цим набуває важливого значення їх класифікація. |