1. Публіцистичність як стильова ознака, манера письма. Публіцистика
 Скачать 0.66 Mb.
|
|
16. Логіка і психологія доказів і переконань у журналістиці Поняття «переконання» має низку смислових значень, КОТРІ РІЗНЯТЬСЯ ОДНЕ ВІД ОДНОГО. По-перше, утворюючи впорядковану систему поглядів і уявлень людини, сукупність переконань виступає як її світогляд; по-друге, під переконанням розуміють процес засвоєння людиною зовнішнього світу, що передбачає якісну зміну вихідних установок під впливом життєвого досвіду й зовнішніх чинників; по-третє, про переконання говорять як про спосіб свідомого та організованого впливу на психіку індивіда ззовні, про метод впливу на свідомість людини через звернення до її власного критичного судження, що використовується в комунікації та взаємодії. В цьому контексті йтиметься саме про третє смислове значення поняття переконання. Переконання як спосіб психологічного впливу спрямоване на зняття своєрідних фільтрів на шляху інформації до свідомості й почуттів людини, воно використовується для того, щоб перетворити інформацію, яка повідомляється, в систему установок і принципів індивіда. За таких умов переконання веде до сприйняття і введення нових відомостей у систему поглядів людини, її світогляд. Цей спосіб впливу грунтується на свідомому ставленні індивіда до інформації, на її аналізі і оцінці. Його ефективність залежить від багатьох чинників, у тому числі від майстерності суб'єкта переконання. Комунікатор, висуваючи систему аргументів, повинен дотримуватися принаймні таких правил: аргументи мають бути логічними, правдивими, правдивість — очевидною, а їхня кількість — достатньою для доведення основної тези. Хоча тому, хто сприймає систему логічних та аргументованих доказів, необхідно свідомо поставитися до процесу формування переконань, це зовсім не означає, що самому актові переконувального впливу бракує елементу неусвідомленого. Ще Платон свого часу доводив, що переконувати людей можна не лише шляхом логічних доказів істинності нового знання, але й шляхом навіювання. Вважається, що найсприятливішими умовами для переконання є дискусія, групова полеміка, суперечка. Думка, що склалася за таких умов, набагато глибша, ніж та, яка виникла в результаті пасивного сприймання інформації. Отож можна стверджувати, що переконання, впливаючи не тільки на розум, але й на почуття людини, належить до такого способу психологічного впливу однієї людини на іншу або групу людей, який діє на раціональне та емоційне начало індивіда, формуючи при цьому нові погляди, стосунки, що відповідають суспільним вимогам та міжособистісним нормам. Зазвичай розрізняють прямий і непрямий (опосередкований) способи переконання. Прямий спосіб переконання має місце тоді, коли той, хто слухає (або слухають), зацікавлений в інформації і зосереджує всю свою увагу на логічних, сприятливих, правдивих, очевидних аргументах. Непрямий спосіб переконання характеризується тим, що люди, які піддаються впливові засобами переконання, підвладні випадковим чинникам, зокрема, таким як привабливість комунікатора. Вважається, що прямий спосіб переконання є аналітичнішим, стійкішим і менш поверховим. Він також з більшою вірогідністю здатен вплинути на установки й поведінку індивіда. У соціальній психології сукупність певних заходів, спрямованих на підвищення ефективності мовного впливу, отримала назву «переконувальна комунікація». На її основі здійснюються прикладні дослідження особливостей комунікативного впливу, розробляється експериментальна риторика, тобто мистецтво красномовства, виокремлюють і аналізують основні та допоміжні елементи переконання, складові переконувального комунікативного впливу. Свого часу американський журналіст Г. Лассуел запропонував модель комунікативного процесу для вивчення переконувального впливу, яка охоплює п'ять елементів: • хто передає повідомлення (комунікатор); • шо передається (повідомлення, текст); • як здійснюється передавання (канал); • кому спрямоване повідомлення (аудиторія); • з яким результатом здійснено повідомлення (ефективність впливу). В низці досліджень показано, що ефективність переконувального комунікативного впливу певною мірою залежить від ступеня зацікавленості партнерів один* в одному, тобто слухач має володіти певним мінімумом схильності до сприймання і прийняття інформації, а комунікатор — певним мінімумом зацікавленості в тому, на кого спрямований вплив. З-посеред виокремлених вимог, які вказують на ефективність переконання як методу впливу, наведемо такі: • зміст і форма переконання мають відповідати віковим особливостям особистості (зокрема дослідники виявили, що установки молодих людей менш стабільні); • переконувальна комунікація має враховувати індивідуальні особливості людини; • переконанню слід бути логічним, послідовним, доказовим, аргументованим; • переконуючи інших, необхідно використовувати як загальні теоретичні відомості, так і конкретні факти, приклади; • намагаючись переконати інших, комунікатор сам повинен вірити в те, про що говорить. Водночас, якщо людина не бажає, щоб її переконували, то тут не допоможуть ні логіка, ні привабливість комунікатора, ні аргументи, які він застосовує. Ефекту впливу не можна також досягти, якщо той, хто переконує, зверхньо ставиться до аудиторії, або, навпаки, поблажливо, прагне лише самоствердитися й не більше. Саме тому психологи радять: щоб переконувати, слід спочатку виокремити те спільне, що об'єднує людей, і встановити психологічний контакт, а вже потім разом проаналізувати всі аргументи обох партнерів і дійти спільного результату. Поняття про вплив журналістських матеріалів. Типологія впливу: вплив сильний і слабкий, глибокий і поверховий, прямий і непрямий, безпосередній і опосередкований, постійний і спорадичний, очікуваний і неочікуваний, свідомий і неусвідомлюваний, навмисний і випадковий, індивідуальний і фронтальний, конструктивний і деструктивний, життєдайний і згубний тощо. Диференціація впливу: за авторством (мій, твій, наш тощо), за сферою (внутрішній, зовнішній), за вектором дії (відцентровий, доцентровий), за критерієм свободи (вивільнюючий, обмежуючий), за змістом (природний, соціальний), за характером (оригінальний, традиційний), за значущістю (суттєвий, несуттєвий), за часом (своєчасний, несвоєчасний) тощо. Пропозитивні (на основі угоди) та прескриптивні (тиск, пресинг) соціально-психологічні механізми впливу. Пропозитивні механізми впливу: переконування, навіювання, механізм впливу шляхом демонстрації прикладів, зразків поведінки тощо. Прескриптивні механізми впливу: вимога, розпорядження, інструктування, заохочення, дозвіл, заборона, покарання (різного роду санкціонуючі впливи). Чинники впливовості журналістських матеріалів: суспільна актуальність, зв’язок із проблемами, які хвилюють аудиторію; ситуативність (тобто авторська ідея у вигляді висновків із роздумів), драматизм (самого життя, драматизм розповіді, сюжету); оригінальність, новизна повідомлення; доступність, зрозумілість; оперативність інформації; її зовнішній привабливий вигляд (колір, ілюстрації, заголовки, ліди тощо). Найпоширеніші прийоми маніпулювання в журналістиці: повтори (психологічний вплив у формі постійних повторів тих чи інших фактів поза їх залежністю від істини), "селекція" (відбір певних прикладів, позитивних чи негативних, їх викривлення, перебільшення певних тенденцій), "наклеювання ярликів" (наприклад, звинувачувальних, образливих тощо), "проекція" (перенесення певних якостей (позитивних чи негативних) на інше явище, людину), "свідчення" (не обов'язково коректне посилання на авторитети з метою виправдати той чи інший вчинок, гасло тощо), "гра в простоту" (наприклад, максимальна спрощеність форми подачі журналістського тексту). 17. Журналістика в контексті з іншими видами творчої діяльності Журналістика поєднує або ігнорує культурні, політичні, економічні, національні, геополітичні, стратегічні, глобалізаційні та інші, з одного боку, параметри, з іншого — координати. Журналістика самореалізується через професійну діяльність, тобто з допомогою, по-перше, особистісноіндивідуального підходу, по-друге, організаційно-колективного моделювання. Іншими словами: журналістика — це поєднання творчих і продуктивних модуляторів, з допомогою яких твориться кінцевий продукт (інформаційний, аналітичний, масовоінформаційний, елітарний, друкований, періодичний, телевізійний, радіо тощо). За характером журналістська професійна діяльність може бути: а) інтегративно-об'єднувальною, б) стимуляційно-продуктивною, в) кризовою, г) провокативною, д) викривальною тощо. Теорія журналістики, тобто принципи систематизації знань, термінологія, взаємодії законів функціонування журналістики як виду діяльності та журналістської науки, що вивчає цей вид діяльності, як і будь-яка інша теорія (наука), — не може бути вичерпною чи непроблемною. Багато що залежить від конкретних об'єкта і предмета дослідження, від кінцевої мети і проміжних завдань, навіть очікуваних результатів, підтвердження припущень та гіпотез. Успішний варіант пошуку й реалізації нових підходів і концепцій передбачає для дослідника не просто творче осмислення «літератури питання» й активне «просування» власної позиції в теорію (це називають також «теорією середнього рівня» або «робочою теорією»). Формулювання позиції цінне насамперед із погляду здатності конструювання власної теоретико-журналістської платформи, тобто того базису, який необхідний для переходу на вищий рівень осмислення науки, в т.ч й Генерування нових ідей (по-перше) і доведення їхньої функціональності та Генетичності, наприклад, у вигляді «оживлених» макетів та схем, тобто моделей (по-друге). Журналістика як складна соціальна система — не просто суспільний, політичний, культурний, національний, державотворчий та державозміцнюючий, плюралістичний та демократично-ціннісний феномен, а насамперед соціокультурний адекват дійсності (з усіма вадами та досягненнями), який функціонує за правилами соціокультурної моделі. Як і мова (система духовного життя людини і нації[134]), журналістика є теж/може бути ідеальною дійсністю, впорядкованою за певними законами, канонами і правилами, відповідати функціональній природі (духовної екзистенції, біеволюції, фазового самоототожнення, духовної апеляції, передавання та збереження Духу/інформації, мислення, спілкування/комунікування, моралі/етики, національної ідентифікації, пізнання та осягнення світу, волютативності, сенсорності/почуття). Журналістика, подібно до мови, є (у більшості історичних держав) і утверджується (у новосформованих країнах) як національний зображально-Гносеологічний адекват, включаючи, по-перше, онтологічне, по-друге, просторове, по-третє, часове членування дійсності, по-четверте, кількісне членування реальності, по-п'яте, ототожнення та диференціацію реалій у мові автора, по-шосте, статику та динаміку в мові автора/ЗМІ, по-сьоме, відображення причинно-наслідкових зв'язків і, по-восьме, категорії об'єктивності/суб'єктивності. Наприклад, Радіожурналістика – це вид журналістської діяльності, що базується на використанні технічних засобів радіомовлення, а також сукупність радіопередач, які належать до галузі журналістики (не радіомистецтва), результат творчої діяльності радіожурналістів. Радіожурналістика має низку специфічних властивостей, які відрізняють її від інших видів журналістики. Саме в радіоефірі дуже важлива особистість радіоведучого та якості, якими він володіє. Ведучий на радіо – це уособлення і творчої групи програми, і певних ідей, і певного способу життя, мислення, світогляду. Для слухача ведучий радіопрограми – це узагальнений образ представників певного прошарку населення, вікової чи соціальної групи. Тому дуже важлива майстерність радіоведучого, його особистісні якості, професійні навички та життєвий досвід. Журналіст, не залежно в якій сфері він працює, має бути творчою креативною особистістю. 18.Конфлікт як засіб розкриття характеру. Типи конфліктів. В характері проявляються, чітко окреслюються соціально значимі властивості і орієнтації, риси людської індивідуальності, розкривається своєрідність конкретно-історичної дійсності, визначається цінність особистості в контексті епохи. Характер особистості найповніше проявляється в конфліктній ситуації. Конфлікт художній - це протиборство, протиріччя між зображуваними в творі діючими силами: характерами, характерами і обставинами, різними рисами характеру. Конфлікт у публіцистиці - головний засіб розкриття характеру, поняття бінарне. Він має відображати об'єктивне соціальне протиріччя, динаміку суспільного процесу і водночас є засобом відображення, художньо-публіцистичним прийомом у розкритті характеру. Як і в літературі, бінарний механізм конфлікту в публіцистиці спрямований на глибоке розкриття характеру особистості та обставин, які формують її. Природа конфлікту в публіцистиці - соціально-моральна. Особистість характеризується дією, яка чітко і виразно проявляється в ситуації конфлікту - розмежування, зіткнення, боротьби. Оскільки конфлікт у публіцистиці базується на соціальних фактах, несе в собі соціальну оцінку дійсності, то і вибір самого конфлікту диктується, насамперед, соціальною дійсністю з динамікою її безперервних змін і протиріч. Навіть якщо у публіцистичному творі йдеться про індивідуально-психологічний конфлікт, він все одно розглядається автором на рівні і в світлі соціальних теорій та уявлень з обов'язковим оціночним знаком, який в літературному творі може бути і відсутнім. Реалістичність конфлікту впливає і на його багатоскладовість. Його вищі поверхи можна визначити відповідно до основного положення мистецтва слова, тобто сфери творчості про характери і обставини як внутрішньо-психологічний і зовнішньо-подієвий. Внутрішньо-психологічний реалізується на рівні людини і її характеру, зовнішньо-подієвий - навколишньої дійсності. Гармонійне поєднання цих двох аспектів конфлікту веде до продуктивних наслідків. Синтез характерів і подій дає змогу повно і точно зафіксувати, скорегувати орієнтири соціального розвитку суспільства, його соціально-економічних, політичних, духовних основ, постулатів, проблем і завдань. Спостереження над природою конфлікту дають змогу виділити його визначальні ознаки: форма соціально-політичного і ідейно-естетичного освоєння і осмислення протиріч дійсності; соціально-політична детермінованість, заангажованість; співвіднесення з проблематикою, тематикою та ідейно-емоційною спрямованістю твору; чітко виражена авторська концепція дійсності і людини; оціночна характеристика публіциста. Дослідження багатоманітності конфлікту у публіцистиці, дають можливість виділити, як домінуючі в практиці, такі їхні типи: подієвий, проблемно-тематичний, конструктивно-технологічнйй. Виходячи з практики, матеріалу, яким оперує публіцист»можна умовно виділити узагальнені конфлікти типу "людина-проблема" і "факт-проблема". Перший у чистому вигляді проявляється у художньо-публіцистичних жанрах, другий - в аналітико-публіцистичних. Ці конфлікти взаємопов'язані, їхнє штучне роз'єднання неможливе, оскільки вони знаходяться в діалектичному взаємозв'язку. Конфлікт у публіцистичному творі - це характеристика особистості дією з перемінним виявленням її психічного складу, духовного світу і виховання. Конфлікт забезпечує оповіді високу динамічність. Не випадково публіцисти дошукують в біографії героя до такого опорного моменту, який би працював на ідею твору. 19.Журналістський текст як продукт професійного мовлення Ще починаючи з праць Аристотеля з риторики, аналіз тексту і, відповідно, процес його свідомого творення передбачав урахування навіть орієнтації адресата. Звідси відомі давньогрецькі настанови: "Коли тебе не зрозуміли - винен ти, бо невдало сказав". Власне, вся риторика Аристотеля містить рекомендації будувати текст відповідно до налаштування, намірів і здатностей слухача (у подальшому - читача). Отже, журналістський текст – цілеспрямоване відображення дійсності автором-суб’єктом на масового адресата, аудиторію Аудиторія – не тільки “масовий споживач”, “який прийме все, бо некваліфікований, байдужий та інертний”, а й дегустатор, вибагливий контролер, який розуміється на правдивості чи спотвореності факту. Журналістський текст, по-перше, соціальний і соціалізований, тобто динамічний з функціонального погляду, адже є одним із способів людських взаємин – комунікації, по-друге, з морфологічного (структурального) погляду, він – цілісна структура, побудована за законами і нормами тієї чи іншої мови, впорядкована певною системою мовних знаків. ПЕРШОЮ І ВИРІШАЛЬНОЮ особливістю художнього журналістського твору є його СОЦІАЛЬНА ГОСТРОТА ТА ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ. Працівник мас-медіа повинен зважувати можливий соціальний резонанс будь-якого виступу. Головна мета його твору - інформаційного чи аналітичного, позитивного чи негативного - впливати на суспільну свідомість, зміну, утвердження чи посилення соціальних установок, активізувати людину, спонукати її до дії, до виправлення недоліків, примноження успіхів. Журналіст повинен відчувати настрій і погляди своїх читачів, швидко реагувати на ті чи інші події, розуміти суспільні процеси. Досвід показує, що журналіст тоді досягає найвищого успіху, коли висловлює і виражає думки і настрій читачів, коли йому вдається ніби підслухати тих, кому він адресує свій виступ. На відміну від наукових та художніх творів журналістський виступ відзначається актуальністю і оперативністю. Актуальність журналістського твору випливає з того, що мас-медіа повинні щоденно відгукуватися на те, що є новим, що сьогодні хвилює людей. Саме слово “актуальний” (від латинського - асtualis) - справжній, теперішній, сучасний, означає важливий у даний час, назрілий і такий, що вимагає вирішення. У журналіста повинен бути вироблений постійний інтерес до того, що ми називаємо “злобою дня”. ДОКУМЕНТАЛІЗМ. Журналістський твір, від інформації на три рядки до великого за розміром нарису, будується на справжніх достовірних фактах. 20. Методи і прийоми журналістської праці. Метод озброює журналіста засобами аналізу дійсності, засобами агітаційного та пропагандистського впливу на аудиторію. Кожен журналіст оперує ними у відповідності із конкретним призначенням матеріалу та особливостями теми, що розробляє. Метод журналіста обумовлений в значній мірі світоглядницькими позиціями. Він включає в себе сукупність засобів пізнання та спілкування , прийомів впливу на масову аудиторію, які забезпечують необхідний рівень ефективності журналістської діяльності. Відзначають три головних методи пізнання дійсності, збирання матеріалу в журналістиці.1.Метод інтерв”ю. 2.Метод спостереження. 3.Метод вивчення документів “Метод маски” – улюблений метод журналістів інвестигейторів. Так, німецький журналіст Герхард Кроммредер проводив свої розслідування, перевтілюючись у неонациста, магазинного злодія, турецького біженця Таким чином, “метод маски” дозволяє створювати ефект присутності (читач ніби на власні очі бачить те, що відбувається, ніби насправді чує голоси головних героїв) і посилює образно емоційний вплив на читача, а факти, отримані в результаті такого збору інформації, відрізняються детальністю, правдивістю, яскравістю. За допомогою “методу маски” журналіст дізнається ту інформацію, яка найчастіше приховується від широкого загалу. Метод “журналіст змінює професію”, коли співробітник редакції на певний час змінює професію. Члени колективу, куди на деякий час вливається інвестигейтор, як правило, не знають, що їхній колега – журналіст, який спостерігає за їхньою роботою. Такий метод збору фактажу дозволяє дослідити проблему “зсередини”. російський журналістикознавець М.Кім зауважує, що “представникам ЗМІ не можна перевтілюватись у лікарів, суддів, юристів, працівників державних служб” , тобто журналіст не може вдавати з себе представника тієї професії, діяльність якого пов’язана з життям, здоров’ям і добробутом людей. 21.Аналіз і синтез у журналістському творі Аналіз (від грец. αναλυσις — розклад, рос. анализ, англ. analysis, нім. Analyse) — розчленування предмета пізнання, абстрагування його окремих сторін.
Синтез (від грец. συνθεσις — поєднання, з'єднання, складання) — поєднання абстрагованих сторін предмета і відображення його як конкретної цілісності; метод вивчення об'єкта у його цілісності, у єдиному і взаємному зв'язку його частин. У процесі наукових досліджень синтез пов'язаний з аналізом, оскільки дає змогу поєднати частини предмета, розчленованого у процесі аналізу, встановити їх зв'язок і пізнати предмет як єдине ціле. 21.Аналіз і синтез у журналістському творі. Аналіз і синтез належать до поширених методів пізнання дійсності (поряд із методами спостереження, вивчення документів тощо). Журналістика - це своєрідний акт творчості, що безперервно супроводжується аналізом, спирається від початку і до кінця на аналіз і синтез. У теоретичній літературі зустрічаємо таке визначення аналізу: "Аналіз - логічний прийом, метод дослідження, який полягає у тому, що досліджуваль-ний предмет (факт, ситуація, явище) подумки розчленовується на складові елементи, кожний з яких потім досліджується окремо як частина розчленованого цілого для того, щоб виділені в ході аналізу елементи поєднати за допомогою іншого логічного прийому - синтезу - в ціле, збагачене новим значенням". Аналіз у журналістиці не можна зводити лише до розчленування фактів і явищ на складові елементи. Він, як і синтез, набуваючи різноманітних модифікацій (коментування, зіставлення, протиставлення, аналогія тощо), дає можливість розкрити суть, зміст фактів, предметів чи явищ, виявити їхню соціальну значимість. Аналіз - це лише початок вивчення того чи іншого предмету (явища, процесу). Він не є самоціллю. В публіцистиці він потрібний для того, щоб досягти певного раціонального результату, розв'язати на основі фактів конкретне завдання. "Синтез - це мисленнєве поєднання частин факту (системи фактів), події, розчленованих у процесі аналізу, встановлення їхнього взаємозв'язку і пізнання явищ як єдиного цілого...". Якщо в процесі аналізу, предмет пізнання подумки розчленовується на складові елементи, то в процесі синтезу елементи його так само уявно об'єднуються в єдине ціле. Однак при цьому відбувається не механічне складання, а віднаходження нових зв'язків, нової якості, нового предмета, народженого взаємодією по-новому об'єднаних частин. В дійсності розчленування і об'єднання становлять єдиний процес - логічний аналіз і синтез, що є відображенням закономірностей буття. Аналіз і синтез - це складна логічна операція, що має чітко визначене діалектичне спрямування (розчленовуючи, водночас інтегрувати), яка, при всій, здавалось би, суперечливості, різнонаправленості дій, має одну мету - дати читачеві вичерпне і ємне уявлення про досліджувальний предмет (факт, явище, процес), його гносеологію, генетику, історію, сучасний стан і перспективи розвитку. 22.Сенсація у пресі та її різновиди Сенсація – це подія, що викликає загальне зацікавлення. Особистість журналіста в таких матеріалах розчиняється, натомість всю увагу аудиторії прикуто саме до змісту сенсації. Сенсаційні матеріали можемо розділити на три групи: власне сенсаційні, сенсації-прогнози та псевдо сенсаційні матеріали. Власне сенсаційні матеріали - характеризуються оперативністю їхньої подачі. Вони займають провідні місця у випусках новин телебачення та радіо, газети виділяють для них перші полоси. Інколи навіть з’являються екстрені випуски новин, щоб детально ознайомити аудиторію з подією, яка стала сенсацією і може вплинути на подальшу долю країни чи регіону. Власне сенсаційні матеріали спрямовані на те, аби вчасно поінформувати аудиторію про безпрецедентний випадок, який може вплинути на громадську думку. Власне сенсаційні матеріали об’єктивно формують громадську думку, аудиторія, як правило, довіряє більше, ніж іншим двом групам сенсаційних матеріалів. Це, як ми вже говорили, зумовлено насамперед тим, що журналіст не є “творцем” сенсації, а, навпаки, – “ретранслятором” події. журналіст намагається максимально насичити свій матеріал подробицями події, на які очікує аудиторія. Отже, можемо зробити висновок, що власне сенсаційні матеріали відрізняються від решти сенсаційних матеріалів об’єктивністю, оперативністю, а журналіст виступає лише посередником між подією та аудиторією. Сенсації-прогнози - ця група є похідною від першої. Це, так би мовити, вже пост-скриптум до власне сенсації. Матеріали другої групи з’являються, в основному, через декілька днів після сенсаційної події, почасти у формі публічистичних та аналітичних матеріалів. Але інколи засоби масової інформації використовують сенсації-прогнози як власне сенсації. Таким штучним способом ЗМІ намагаються привернути увагу читачів до вже відомої інформації, додавши прогноз розвитку події, яка є сенсацією. Нерідко таким прийомом користуються “жовті” засоби масової інформації. Вплив на підсвідомість характеризується згадуванням про власне сенсацію, що стала стереотипом, і це згадування про сенсацію автоматично змушує аудиторію цікавитися матеріалами, пов’язаними з нею. Отже, сенсації-прогнози фактично є штучним явищем; мета її – привернути увагу якомога більшої аудиторії. Сенсації-прогнози є авторськими, тобто журналістськими, і вони не пов’язані з об’єктивною дійсністю. Псевдосенсації - це фактично штучні сенсації, які широко використовуються в “жовтих” засобах масової інформації. Вони майже завжди невикликані якоюсь подією або ж подія сама є штучною. Такий тип сенсацій використовується для посилення зацікавленості аудиторії окремими особистостями, які є відомими або ж відзначаються загальною популярністю. Такі сенсації провокують зацікавленість аудиторії, адже використання прізвища відомої особи викликає відповідні асоціації в аудиторії. Особистість журналіста у псевдосенсаційних матеріалах відіграє чи не найголовнішу роль. Журналістові потрібно обрати тему і побудувати свій матеріал так, щоб заінтригувати аудиторію штучною сенсацією. Часте використання псевдосенсацій- них матеріалів у окремому засобі масової інформації може призвести до втрати аудиторії і нівелювати дієвість будь-яких матеріалів цього ЗМІ. 23.Мовно-стилістичні ознаки журналістського тексту Слід зазначити, що "мова газети" — поняття багатогранне, оскільки на шпальтах газети присутні всі стилі літературної мови: інформаційна хроніка витримана у діловому стилі, урядові постанови, дипломатичні документи . Деяким жанрам властива найбільше публіцистичність (пропагандистські матеріали), в інших "гібридних" жанрах поєднуються риси публіцистичного і літературно-художнього стилів (нарис, фейлетон), а ще в інших переважають ознаки усного розмовного мовлення (інтерв'ю, репортаж) тощо. Отже, реалізуючи такі різноаспектні функції, як повідомлення і вплив, мова газети не може обмежитися рамками одного якогось стилю. А це свідчить про те, що особливості функціонування мови у сфері журналістики визначають багато чинників. Наприклад, поліфункціональність преси вимагає від мови гнучкості, масовість — універсалізації, постійна динаміка розвитку суспільства — оновлення. Проте у газетному мовленні, на жаль, трапляються численні відхилення від мовностилістичних норм на рівні лексики, фразеології, у системі граматики.Аналіз причин планах засвідчує, що вони зумовлюються, зокрема, недостатнім опануванням норм літературної мови, впливом просторічних елементів, усного мовлення, діалектного оточення, в якому перебуває чи з якого вийшов журналіст, міжмовною інтерференцією, особливо на лексичному рівні.
24. Взаємодія змісту і форми в журналістському тексті Теоретики і практики журналістики широко оперують такими поняттями, як зміст і форма. Зміст журналістського тексту не вичерпують життєві явища і факти. Зібрані й осмислені, вони відтворюються автором відповідно до його задуму, обумовленої ним теми, досліджуваної проблеми, ідейної позиції і принципової концепції. Отже, не лише відібрана журналістом інформація (різноманітні відомості, факти, свідчення, докази, документи), але й задум, тема, проблема, ідея, концепція твору виступають як складові його змісту. Те ж саме відбувається і з формою. Її елементами - на рівні конкретного тексту - є мова і стиль, жанрова структура, сюжет, композиція, архітектоніка, мелодія, ритм, тон викладу тощо відносна самостійність форми, як і елементи змісту окреслюються автором уже на початку його творчої роботи над виступом. І якщо він не буде з перших же кроків визначатися в плані їх взаємодії, це ускладнить увесь подальший хід справи. Бо коли відсутня така взаємодія між елементами змісту, - порушується смислова, логічна єдність тексту. За відсутності її між елементами форми - матеріал просто розпадається, порушується структурна цілісність твору. Теоретики журналістики вважають, що визначенню змісту і форми - через одночасно спрямований на них вплив - активно сприяють такі важливі чинники - тип видання, його принципова спрямованість, традиції, вимоги до висвітлення тих чи інших життєвих явищ (приміром, солідний часопис ніколи не дозволить собі опублікувати сумнівної якості матеріали, а бульварна газета, навпаки); - характер аудиторії, якій адресований даний газетний виступ чи яку хочуть зацікавити означеним повідомленням (наприклад, якщо це молодіжне видання, то воно надає перевагу молодіжній проблематиці, втілення якої потребує відповідних їй жанрів, стилістики, тону розмови тощо); - тиск суто професіональних моментів, як-то: терміновість виступу, що унеможливлює для журналіста серйозну роботу над ним; ліміт місця в газеті; випереджувальна публікація в інших часописах тощо. (Коли у журналіста обмаль часу, він не буде "замахуватися" на серйозну статтю чи грунтовний огляд, а напише оперативний звіт чи коментар, тобто навіть вагомий, соціально значущий зміст постарається підпорядкувати лаконічній, миттєво "спрацьовуючій" формі викладу); 25.Сюжет-конфлікт-характер. Параметри реалізації авторського “Я”. Конфлікт у журналістському творі – це відображення, документованих, реальних суперечностей життя. на відміну від художнього твору, для якого характерне узагальнення відтворення, у журналістському суперечності об’єктивної дійсності відтворюються безпосередньо. Завдання журналістики полягає у тому, щоб оперативно підмітити реальні суперечності на конкретних життєвих прикладах, сформулювати практичну проблему, що потребує розв’язання, вивчення, дослідження, обговорення. Конфлікт зумовлює запитання, проблему, якщо це не елементарне повідомлення про факт, подію. Якщо у художньому творі конфлікт реалізується у сюжеті, тобто у системі подій, взаємин між персонажами, розкритті їхніх характерів у дії та вчинках, то у журналістському творі реальна життєва суперечність розкривається переважно за допомогою логіки понять. Головним у публіцистичному творі є авторська думка, яка цементує увесь життєвий матеріал. Дія, яка розгортається у журналістському творі, не завжди завершена. Суперечність між реальним і бажаним потребує вирішення насамперед у самому житті. Сюжет – це система відтворених чи створених уявою художника подій, взаємин між персонажами, розкриття їхніх характерів у вчинках, поведінці. Паралельно вживається термін фабула (від лат. – розповідь, казка, байка) – поданий у причинно-часовій послідовності ланцюг подій, пригод, випадків. Фабулу ще визначають як хронологічне розгортання подій і думок. У частині журналістських творів наявний сюжет або елементи сюжету в його традиційному розумінні, тобто, як зв’язки і суперечності. Такий сюжет характерний насамперед для художньо-публіцистичних жанрів – нарису, фейлетону, памфлету. Основою такого сюжету є реальні життєві події, які журналіст відтворює з документальною точністю або вдаючись до зміни прізвищ, не називаючи точного місця події. Іноді, як у сатиричних жанрах, ці імена є настільки прозорі, що зрозуміло про кого йде мова. Слід відрізняти характер у житті від характеру в літературі та характеру в публіцистиці. Характер у художньому творі - це зображені у світлі авторського ідеалу, відносно постійні властивості і мінливі стосунки, які утворюють своєрідну соціально-психологічну єдність, що формується і виявляється у зовнішній і внутрішній діяльності людини в найрізноманітніших ситуаціях. Характер у публіцистичному творі має немало точок зіткнення з характером літературним. Та, не дивлячись на таку спільність, характер у публіцистиці має свої творчі можливості, закономірності й специфіку. "Технологія" відтворення характеру різноманітна. Від літературного характеру вона відрізняється здебільшого самим принципом (соціально-типовим) відбору життєвого матеріалу. І попри все, хоча публіцистична творчість і не вимагає об'ємного психологізму, багато творів вигідно різняться саме скрупульозним дослідженням душевних порухів героя. Для митця, відомо, домінанта творчості - образ для публіциста домінанта - думки. Та все ж "психологічний профіль" особистості - відправна точка. 26.Журналістський твір: зміст і форма, елементи і структура. Журналістський твір - це продукт творчої діяльності літератора: журналіста, публіциста; це результат тривалого процесу творення, що має певні стадії. Найзагальніші стадії творчого процесу такі: а) пізнання дійсності; б) написання тексту; в) його редагування. Розглянемо першу сходинку творчого процесу, а саме: пізнання дійсності. Журналістське пізнання дійсності має свою специфіку. Основний принцип такого пізнання - ситуаційний, конкретно-хронологічний підхід до вивчення дійсності. Основний метод - всебічність пізнання, встановлення "фундаменту фактів", що дає об'єктивну картину реальності. Всебічність пізнання дійсності забезпечується цілою системою методів, куди входять такі їх типи: а) методи вивчення /спостереження, робота з документами, аналіз, інтерв'ю - це найбільш поширені/; б) методи викладу /розповідь, аргументування, переконування тощо. Задум, тема, ідея, концепція - конструктивні елементи змісту журналістського твору. Отже, щоб зрозуміти їхній, слід розібратися в категорії змісту. "Зміст - певним чином упорядкована сукупність елементів і процесів, що утворюють предмет чи явище /в даному випадку журналістський текст у широкому значенні/ і характеризують його глибинні зв'язки, основні риси і тенденції". Категорія змісту включає такі основні групи елементів: - подієво-фактичні /описувані явища, події як щось цілісне; система фактів, що лежать в основі опису; аргументи та докази/; - проблемно-тематичні /тема, її підтеми і відгалуження, магістральна проблема, що вбирає в себе багато різнопланових тем, вузлові питання, конфліктна ситуація/; - ідейно-концептуальні /ідейна позиція автора, принципова концепція, висновки, рекомендації тощо/. Концепція завершує логічний ланцюжок змістових понять, куди входять: задум, тема, ідея. Якщо задум - лише намір розкрити певну тему; |