Дудик_Стилiстика укр. мови_2005. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.12 Mb.
|
|
28 Стилістика як лінгвістичне вчення переклад 1933 і укр. переклад 2001). Учений вважав, що для глибшого розуміння сутності мови й мовлення їх потрібно розглядати у двох окремих лінгвістиках — у лінгвістиці мови ів лінгвістиці мовлення, що начебто це «дві зовсім різні речі», що «в мовленні нічого немає колективного: прояви його — індивідуальні і миттєві». Насправді ж в індивідуальному мовленні усіх, хто належить до будь-якої мовної спільноти, колективно усвідомлюване і вживане (лексика, граматика, фонетика та ін.) по-особливому переважає над індивідуальним — усією сукупністю своєрідних словесних та інтонаційних засобів і навичок, якими характеризується мовлення окремої особи. В україністиці терміни «мова» і «мовлення» широко усталились тільки у 80-ті роки XX ст. Цьому вагомо сприяла праця сучасного російського лінгвіста Олексія Леонтьева (нар. 1936) «Язык, речь, речевая деятельность» (1963) і дослідження методичного спрямування українського мовознавця-психолога І. Синиці, автора книги «Психологія усного мовлення учнів» (1984). У 1965 р. вийшла його праця «Психологія писемної мови учнів» (мало б бути «мовлення», а не «мови»). Явища «мова» і «мовлення» не протиставні одне одному, але й не тотожні. Співвідношення між мовою і мовленням — це співвідношення загального (мови) і часткового (мовлення). У цьому співвідношенні мова є провідним і регулюючим началом, бо мовлення індивіда витворюється під впливом мовлення колективу, бере початок від уже наявної мови і тому є вторинним явищем. У мовленні конкретно виражається мова — у формі усної розмови або в записаному тексті. Мовлення — це суб'єктивний вияв мови, який піддається дослідженню значно важче, ніж мова, що являє собою абстрактну систему своєрідних знаків. В. фон Гумбольдт писав: «У мовленні ніхто не сприймає слів у зовсім однаковому значенні; незначні відтінки значення переливаються по всьому обширу мови, як кола по воді при падінні каменя»; «Людина надає мовленню особливого характеру через свою індивідуальність». Особиста творчість «безперервно прагне внести в мову що-небудь нове»; «Мова не є чимось замкненим у собі: жива хвиля б'є по ній вічним прибоєм із невичерпних джерел індивідуального мовлення...». У розрізненні понять «мова» й «мовлення» цілком очевидна не тільки теоретична, а й практична потреба. Стилістика як лінгвістичне вчення 29 Наприклад, лікують не дефекти мови (їх немає), а дефекти мовлення окремих носіїв мови. Учителі формують культуру мовлення учнів. Прийнято також говорити чи писати про логічність та емоційність мовлення дикторів радіо, телебачення, артистів, учителів тощо. Тільки мовлення буває логічним, точним або ж алогічним, неточним, зрозумілим чи незрозумілим, образним, доречним, тихим, напівтихим, голосним, дуже голосним, стислим, тривалим і т. ін. Скільки мовців — стільки й індивідуальних, певною мірою неповторних мовлень. Кожна з «живих» літературних мов є спільною для певного народу (або зрідка для двох чи й кількох народів, націй): українська — для українців, французька — для французів і т. ін. У кожній розвиненій мові сотні тисяч або й мільйони слів, ще більше властивих їм лексичних значень, морфологічних форм. Зі смертю людини припиняється існування її мовлення (лише частково воно може зберегтися в записах: у книжках, статтях, листах померлого або на магнітній плівці, лазерному диску тощо), але зберігається мова, бо вона — явище всенародне. Мовлення — це ще й своєрідний психо-фізіологічний процес, явище індивідуальне, особистісне, хоча, разом з тим, і соціальне, бо всі, хто належить до певного народу, загалом однаково користуються мовою — фонемами, словами з їх усталеним і колективно усвідомлюваним значенням. Усі носії певної окремої мови за однаковими нормами й правилами формують зі слів найрізноманітніші словосполучення, речення, однотипно наголошують слова та ін. Отже, поняття «мова» й «мовлення», а відповідно і «стилістика мови» й «стилістика мовлення», відрізняються одне від одного. Стилістика сучасної української літературної мови. Цей термін засвідчує високий рівень виражальних і зображувальних засобів нашої мови (лексичних, фонетичних, граматичних), а на цій основі також і рівень її стилістичних ресурсів, функціональних можливостей, відшліфованість, усталеність усіх мовних форм, їх обов'язковість Для всіх носіїв української літературної мови. Стилістика мови — це стилістичний матеріал мови в межах усіх її стилів і жанрів, відпрацьованість стилістичних функцій кожної мовної одиниці; її здатність виражати весь комплекс думок і почувань, у яких мають потребу всі, хто послуговується українською мовою. зо Стилістика як лінгвістичне вчення Стилістика як лінгвістичне вчення 31 Стилістика сучасного українського літературного мовлення. Вона становить теорію і практику найраціональнішого — усного й писемного — вживання мовних одиниць із тими функціями, які закріпились за ними в системі літературної мови. Стилістикамовлення— найтиповіше, зразкове, нормативне й комунікативно доречне використання мовцем, українським етносом усього того, що позначається терміном «стилістика української літературної мови». Стилістика українського (за національною ознакою) мовлення реалізується в нормативному мовленні передусім тих, хто володіє усталеною технікою користування українською мовою в її літературно-нормативному вияві. Індивідуальні особливості мовлення завжди несуттєві, вони лише відрізняють мовлення однієї особи від мовлення іншої і не повинні ускладнювати взаємного розуміння, отже, й повноцінного спілкування. Стилістика мови (мовлення) і культура мови (мовлення) Розуміння термінів «стилістика мови» і «стилістика мовлення» дає змогу зрозуміти сутність термінів «культура мови» і «культура мовлення». Культура мови як навчальна дисципліна відрізняється від дисципліни стилістика загалом тільки тим, що навчальним курсом передбачено вивчення її (у вимірах окремого розділу) таких комунікативно-стилістичних властивостей зразкового з усіх поглядів мовлення, як нормативність, варіантність, логічна довершеність, простота, стислість і ясність, яскравість, образність, доречність, етичність, естетичність (естетика), евфонія (милозвучність) мовлення, тобто це той комплекс максимально позитивних якостей мовлення, які разом формують мистецтво як усного висловлювання в межах кожного із стилів мови, так і висловлювання писемного. Це об'єктивно і достатньо переконує в тому, що ці дві навчальні дисципліни доцільно об'єднати в одну — стилістику мови або (з меншою мотивацією) стилістику і культуру мови і вивчати її після опанування студентами всіх навчальних мовознавчих дисциплін (крім курсу загального мовознавства). Теорія і практика стилістики зорієнтовані на оволодіння студентами знаннями функцій мовних одиниць, культури їхньої мови і культури мовлення. Єдиний курс стилістики передбачав би формування такого рівня мовної і мовленнєвої культури усного й писемного слова, якого вимагає нинішня соціальна, отже, й мовленнєва ситуація в Україні. Культурою мови є її високий рівень розвитку, нормативності, всі її усталені ресурси — фонетико-ор-фоепічні, лексичні, фразеологічні, граматичні й стилістичні, а. культу ра мовлення — це найраціональ-ніше, стилістично вмотивоване користування усіма мовними одиницями, тобто тим, з чого витворилась культура мови. Отже, терміни, з одного боку, стилістика мови й стилістика мовлення, а з другого— культура мови й культура мовлення належать до синонімічних понять. Синонімічними є також окреслювані ними явища мови, бо культура мови й культура мовлення — це високий рівень надбань стилістики мови й стилістики мовлення, користування мовою. Вдосконалення техніки мовлення, як правило, позитивно позначається на його змістовності, є засобом інтелектуального збагачення кожного з мовців, неабиякого зростання його розумово-мовленнєвої сутності. Інакше кажучи, будь-який прогрес в індивідуальному мовленні неодмінно пов'язаний з прогресом у мовленні всього народу, особливо у мовленні інтелігенції. Людині властиве природне, часто неусвідомлюване прагнення до нового в усьому (діях, думках, мовленні), прагнення мати у своєму розумовому арсеналі і використовувати елементи того, що позитивно вирізняє окрему особу серед співрозмовників. Потрібно знати не тільки що сказати, але і як сказати, щоб репрезентувати себе серед інших носіїв мови якнайкраще. У мисленні й мовленні завжди взаємодіють такі два визначальні чинники, як зміст і форма вираження висловлюваного. Це досягається поступово, здобувається життєвим досвідом, особистісними знаннями, загальною і професійною ерудицією мовця. Як слушно зауважує сучасний чеський дослідник проблем культури мовлення Іржі Томан, «щоб навчитися добре, змістовно говорити, необхідно постійно збагачувати свої знання й досвід, удосконалювати освіту, інакше кажучи, всебічно розвивати свою особистість». Стилістика як лінгвістичне вчення 32 Чим доречніше людина висловлюється, тим швидше й легше вона встановлює контакти з іншими носіями мови. Це певною мірою вберігає її від самотності, яка несумісна зі щастям. Безперечно, впродовж тривалого часу людина мовленнєво не контактує з іншими, однак розумово-мовленнєве усамітнення — це імовірніше вимушена, а не бажана реалія. Кожен потребує майже постійного контактування з іншими, завдяки чому може знаходити товаришів, друзів. Спілкуючись, людина змінюється, відмовляється від певних звичок у власній поведінці, передусім у мовленнєвій, бо по-різному сказане слово неоднаково впливає на співрозмовників, по-різному їх налаштовує. Вихована людина прагне сформувати в собі не будь-які, а тільки соціально й етично позитивні мовленнєві навички, необхідні для високого рівня культури спілкування. Формування культури мовлення учнів суттєво визначається навчальним змістом кожного уроку. Конкретний мовний матеріал з фонетики, лексики, фразеології, граматики є основою формування мовленнєвої культури інтелігентної особи. Висловлюватись нормативно може й та особа, яка не навчалась у школі й не вміє писати, але з дитинства обдарована чуттям мови, мовленнєвим хистом, здібностями. Проте її мовлення функціонально обмежене переважно рамками одного стилю мови — розмовно-побутового, а висловитись у параметрах іншого стилю (наукового, офіційно-ділового, публіцистичного чи художньо-літературного) вона не може через відсутність спеціальних знань. Отже, розмежування, водночас і об'єднання в одній науковій галузі і навчальній дисципліні, стилістики мови (мовлення) і культури мови (мовлення) уявляється доцільним, бо, крім іншого, те, що прийнято називати культурою мови (мовлення), не має окремого мовного матеріалу, послуговується теорією і практикою всіх інших розділів науки про мову (фонетики, лексикології, фразеології, граматики і стилістики). Теоретичне і практичне значення стилістики Кожна наука — як окрема галузь знань чи навчальна дисципліна — завжди соціально важлива, має неповторно своєрідне теоретичне і практичне значення. Стилістика як лінгвістичне вчення 33 Теоретичне значення стилістики. Воно полягає в тому, що знання теорії цієї науки збагачує знаннями про найусталеніші функції мовних одиниць, дає рекомендації щодо того, як можна з найбільшою комунікативною доцільністю користуватись мовою в її усній і писемній формах. Теоретичне значення стилістики — це і її пізнавальнезначенняяк специфічної лінгвістичної теорії; сукупність знань про функції всіх мовних одиниць — фонем, морфем, слів та ін. Практичне значення стилістики. Воно знаходить своє втілення в тому, що ця галузь знань об'єктивно й суттєво вдосконалює володіння мовою кожним із мовців, формує необхідні для освіченої людини мовленнєві вміння й навички, їхній зміст і обсяг. Уся теорія стилістики повинна бути зорієнтованою практично, а будь-яка мовностилістична практика мовців — теоретично обґрунтованою, усвідомленою і зреалізованою. Тому найтісніша (діалектична) єдність стилістичної теорії і практики становить підґрунтя їх розвитку, є передумовою й основою буття стилістики, яка дає змогу збагнути найтонші відтінки висловлюваних думок і почувань, уникнути штампів (не зовсім доречних форм висловлювання), допомагає всебічно розвивати мислено-емоційну спроможність і естетичний смак мовців, сповна досягати на цій основі і культури усного й писемного мовлення. Отже, тільки за умови вмотивованого поєднання теорії і практики стилістики можливе всебічне розуміння тих мовленевих реалій, знання і використання яких забезпечує високий рівень культури мовлення кожного. Об'єктивне і суб'єктивне в стилістиці Реалії «об'єктивне» й «суб'єктивне» становлять постійну ознаку всього того, що наявне і сприймається людиною в навколишньому світі, отже, і в мові, яка виявляється в мовленні. Об'єктивне в стилістиці —це те, що існує поза волею людини, не залежить від неї, не підвладне її бажанням; суб'єктивне в стилістиці — осо-бистісне, індивідуальне, пов'язане з діями окремої особи, те, що відображає її думки, переживання, почуван- 34 Стилістика як лінгвістичне вчення Стилістика як лінгвістичне вчення 35 ня, які зумовлені певними зовнішніми явищами, подіями. На такій філософській характеристиці об'єктивного й суб'єктивного має ґрунтуватись і розуміння об'єктивності та суб'єктивності в індивідуальному мовленні. До об'єктивних явищ стилістики як вчення про най-раціональніше використання мови належать такі позамовні й мовні реалії:
До суб'єктивних явищ стилістики належать такі, які виявляються в індивідуальному усному й писемному мовленні і залежать від чинників, пов'язаних із мовцем, зокрема від:
Тільки суб'єктивні ознаки мовлення індивідуалізують мовлення кожного учасника комунікативного процесу. Вони виявляються в усіх складниках мови — у фонетичній системі, лексиці, фразеології, граматичній будові. Навіть окремо вимовлена фонема, а ще з більшою очевидністю окреме слово чи речення, своєрідно виявляє кожне окреме Я. Мовець і його співрозмовник усвідомлюють цю реалію і відповідно послуговуються нею у своїй мовленнєвій діяльності. Отже, об'єктивне і суб'єктивне в мовленні, гармонійне поєднання їх забезпечує досягнення того, що прийнято називати культурою слова кожного Я. Стилістично марковані і стилістично немарковані мовні одиниці Мовні одиниці, особливо лексичні, фразеологічні, частково й граматичні, функціонально різнотипні; одні з них стилістично марковані, інші — стилістично немарковані. Стилістично маркованими (франц. mar-qeur — робити на товарі клеймо або марку) вважають такі мовні одиниці, які стали типовими не для всіх стилів мови, а тільки чи переважно для окремого стилю. Наприклад, слова синус, косинус, множення стилістично марковані, бо вживаються здебільшого в науковому мовленні, особливо в математиці. Натомість слово вода стилістично немарковане , бо використовується в усіх стилях і формах мови. Похідні від вода лексеми водиця, водичка, водиченька стилістично марковані: вони типові здебільшого для художньо-літературного і для розмовно-побутового, але емоційно забарвленого мовлення. Слово земля (крім комунікативно особливих випадків) сприймається як нейтральне з погляду емоційного, почуттєвого і, отже, як стилістично немарковане, а слова земелька, земелечка, землиця, землюка, означаючи в основному те ж саме, що й земля (Він показав руки свої в землюці і в крові. — А. Головко), є стилістично маркованими. Вони мають обмежену і спеціалізовану семантику і сферу вживання, бо містять у своєму значенні різні відтінки: лексеми земелька, земелечка відтворюють ніжне, виразно позитивне ставлення мовців до землі, натомість слово землюка відображає негативне, нешанобливе сприймання землі, яке щоразу змінюється залежно від конкретної ситуації мовлення, інтонації слова в реченні, тексті. Маркованість чи немаркованість мовних одиниць найбільше виявляється на лексичному і синтаксичному рівнях мови. Так звані кореневі слова найчастіше стилістично немарковані, а похідні (афіксальні) слова (з префіксом чи суфіксом) здебільшого стилістично марковані. Звуки (фонеми) стилістично сприймаються як рівноцінні, однаково емоційні або неемоційні. Емоційність звуків залежить від того, як їх вимовляє мовець. Звуки мають різну артикуляцію (творення, вимову): один — складнішу, інший — вимовляється простіше, з меншим мовленнєвим зусиллям. Однак певне стилістичне зна-   36 Стилістика як лінгвістичне вчення чення має різне поєднання звуків, наприклад алітерація, асонанс та ін. Словотвірні афікси, на відміну від звуків, надають словам різного емоційного забарвлення (відтінку зменшеності, здрібнілості, пестливості, голубливості, згрубілості, зневаги тощо). За своєрідних ситуацій мовлення поняття маркова-ності (стилістичної обмеженості) і немаркованості (стилістичної всеохопленості, необмеженості, загальності) може також застосовуватись і до явищ орфографії, і до певних виявів пунктуації. Якщо, наприклад, прізвище пишуть з малої літери (гітлер, сталій; гітлери, Сталіни; плюшкін, гобсек), то цим своєрідно виявляють ворожість чи неповагу в ставленні до цих осіб або й до їхніх прихильників. Емоційний чи емоційно нейтральний стан мовлення найбільше виявляється в семантиці мовних одиниць — слів, словосполучень і речень. Такі явища становлять об'єкт лексичної і синтаксичної стилістик. Усі фразеологізми певною мірою емоційно забарвлені, отже, образні. Вони є тим мовним матеріалом, який поєднує в собі і виражає позитивний чи негативний досвід народу, виразно сконцентровану в ньому емоційність, а в своїй позитивній частині (що найчастіше й трапляється) і високу, колективно усвідомлювану естетику зв'язного вислову переважно в структурній формі речення. Отже, стилістичні можливості різних мовних одиниць неоднакові. Окремий, вилучений зі складу слова, звук є загалом стилістично нульовою мовною одиницею і ніякої стилістичної функції не виконує, а звук у складі слова має певне стилістичне навантаження. Наприклад, у творах українського письменника Тараса Шевченка (1814—1861) сучасний прикметник вільний з фонемою [і] вживається тільки один раз: Боже! Боже!., за що ти караєш Своїх і покорних і добрих дітей? За що закрив їх добрі очі, І вільних розум окував. А з фонемою [о] його вжито 38 разів, зокрема: Пишалася синами мати, Синами вольними; Оженись на вольній волі. На козацькій долі... Причиною цього є те, що в час Шевченко-вої творчості узвичаєною була форма вольний. У сучасному мовному сприйманні стилістика обох фонетичних варіантів тієї самої лексеми змінилася: щоденною й нормативною стала форма вільний, а форма вольний вживається як архаїчна, урочиста. Стилістика як лінгвістичне вчення 37 Досить виразну стилістичну функцію виконують мовні одиниці морфемного рівня. Наприклад, за словотвірними суфіксами -ok-, -очок-, -еньк-, -есеньк-, -унь-, -усь-закріпилося значення зменшеності, пестливості, стилістичною ознакою афіксів-суфіксів -ищ-, -уган- є значення згрубілості, зневажливості: синок — синочок, маленький — малесенький, дідуньо — дідусь, але дідище, дідуган. Однак такий висновок дещо відносний, бо, скажімо, словоформа маленький може виражати й зовсім протилежну емоцію — зневагу, осуд, сумнів тощо, напр.: Я смакую її хиби, дефекти тіла, маленьку душу, безсилий розум (М. Коцюбинський). Очевидною є також стилістична функція окремих повнозначних слів. Наприклад, лексеми любов і ненависть, правда і кривда, працювати і красти мають різне стилістичне значення. Ще вагомішою є функція речення (кількаслівного чи багатослівного), тому що ним об'єктивно можна передати думку ширше й емоційніше. Український мовознавець Олександр Потебня (1835—1891) зазначав: «Елементарна поетичність мови, тобто образність окремих слів і постійних сполучень, хоч би яка була вона помітна, є незначною порівняно із здатністю мов створювати образи із сполучень слів, все одно, образних чи безобразних». За неоднакових ситуативних умов кожна синтаксична конструкція набуває певного емоційного забарвлення. Будь-яке розгорнуте висловлення чи окреме слово може мати відтінок емоційності — позитивної чи негативної. Існує думка, ніби всі синтаксичні конструкції на рівні речення з погляду функціонального розподіляються в межах усієї мовної системи на стилістично нейтральні [стилістичнозначеннєві, забарвлені.Така стилістична диференціація засобів мовного виразу потребує деякого застереження, доповнення. Адже за теорією актуального членування мовлення (І. Распопов, І. Ковтунова та ін.), будь-яка конструкція, навіть найбуденніша, побутова може набувати різних стилістичних відтінків, отже, й ставати стилістично забарвленою. Наприклад, у реченні Учень написав твір виділяється його структурно-семантичне ядро — учень написав: учень — підмет, написав — присудок. Поширюється це речення прямим додатком твір. Проте залежно від комунікативної зорієнтованості, мети висловлювання, від того, що саме якнайбільше цікавить 38 Стилістика як лінгвістичне вчення Стилістика як лінгвістичне вчення |