Вступ до социальної роботи Мигович Семигіна. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 2.65 Mb.
|
|
Ресурси — джерело й арсенал засобів і можливостей, якими за необхідності можна послуговуватися при виконанні певного завдання, удосконалення дій. Порушення життєдіяльності різних груп населення мобілізує їх внутрішні ресурси на стабілізацію ситуації та задоволення актуальних потреб. Намагання реалізувати потреби передбачає відповідні соціальні дії. Якщо дії індивіда (сім'ї, групи, громади) для задоволення існуючих потреб з певних причин неможливі або малоефективні, потрібне залучення зовнішніх ресурсів. Концепція мобілізації ресурсів, яка використовується в теорії та практиці соціальної роботи, передбачає певні дії, спрямовані на максимальне задоволення потреб клієнта на основі невикористаних внутрішніх ресурсів (фізичних і психічних), а також на пошук і залучення зовнішніх ресурсів суспільства і оточення. На сучасному етапі соціальна робота з внутрішніми ресурсами (інтелект, освіта, професія, цілеспрямованість, воля, мотивація та ін.) вимагає такої побудови стосунків із клієнтами, щоб вони могли повірити у власні сили, усвідомити власну компетенцію і здібності, навчитися самоконтролю і позитивної самооцінки, оволодіти навичками управління собою і своїми соціальними ролями. Зовнішні ресурси у соціальній роботі поділяють на офіційні (формальні) і неофіційні (неформальні), реально існуючі і потенційні, матеріальні, соціальні і культурно-духовні. До зовнішніх ресурсів належить уся соціальна інфраструктура — сукупність органів, соціальних служб і різних закладів, їх матеріальної та нормативно-правової бази, які забезпечують задоволення потреб громадян і захист їхніх соціальних прав. Соціальна робота може бути пов'язана також з відсутністю, нестачею, недоступністю, дорожнечею необхідних для її клієнтів ресурсів. Нерідко доступні для клієнтів ресурси можуть бути неусвідомленими, некоординованими ними або пов'язаними із зловживаннями та безгосподарністю чи прихованими від них. При визначенні плану догляду за конкретною людиною вирішальним є оцінювання її потреб та ресурсів для їх задоволення (табл. 4.1). Звичайно, різні групи клієн- 152 Відносини між клієнтами і соціальними працівниками Клієнти в соціальній роботі 153 Таблиця 4.1 Потреби людини й ресурси для їх задоволення
тів мають різні потреби, які передбачають специфічні ресурси. Наприклад, у соціальних службах Великобританії розроблено спеціальні бланки, на яких перелічено понад 80 видів потреб і проблем. Оцінювання потреб, які відчуває клієнт і спостерігає фахівець, стає основою плану догляду. Моніторинг надання послуг і контроль за їх якістю теж ґрунтуються на визначенні ступеня забезпечення потреб користувача. Не завжди проблеми клієнта зумовлені зовнішніми чинниками, у багатьох із них нерідко простежується особистісна дисфункція, яка перешкоджає використанню наявних ресурсів. Як правило, людям, які мають проблеми щодо налагодження міжособистісних стосунків, важче дається задоволення потреб у дружбі й любові. Тому соціальним працівникам доводиться допомагати їм розвивати навички міжособистісної комунікації. Фахівцям часто доводиться мати справу не з потребою конкретного клієнта, а з потребами значної кіль- кості людей і з оцінкою тих ресурсів, які можна виділити на їх задоволення. Відповідно до таксономії (ієрархічної класифікації) виокремлюють такі групи потреб:
3. Висловлена (виражена, відображена) потреба — потреба, яку можна визначити з огляду на кількість лю дей, для яких вона актуальна; визначають її методом статистичного обліку. Наприклад, скільки людей заре єстровано в службі зайнятості як безробітні; скільки ін валідів перебуває в черзі на отримання пільгового авто мобіля або протезо-ортопедичних виробів; скільки лю дей, які живуть з ВІЛ/СНІД і перебувають на обліку в 154 Відносини між клієнтами і соціальними працівниками СНІД-центрах, потребують антиретровірусної терапії (лікування, що гальмує розвиток інфекції) тощо. 4. Відносна (порівняльна) потреба — потреба, яку визначають на основі порівняння потреб тих людей, для кого вона неактуальна. При цьому зважають на географічні, демографічні, соціальні та інші відмінності груп людей. Так, жінка в період вагітності та післяпологовий період має потребу в соціальному захисті, тоді як у чоловіків такої потреби не існує. Інший приклад: потреби людей похилого віку у гірських карпатських селах в більшості випадків відрізняються від потреб мешканців обласного центру такого ж віку. Цю таксономію використовують для обґрунтованого визначення груп потенційних клієнтів, моніторингу соціальних проблем і потреб. Крім з'ясування проблем і потреб у соціальних послугах, необхідне також вироблення критеріїв, за якими визначають належність до певної групи клієнтів. На основі досліджених соціальних проблем і потреб має розвиватися система надання послуг, а за необхідності — навіть створюватися нові агенції. У зв'язку з цим інколи доводиться вносити відповідні зміни у законодавство, яке визначає функції та повноваження соціальних працівників, регулює їх діяльність з різними групами клієнтів. Незалежно від обставин вона повинна сприяти поліпшенню якості життя клієнтів соціальної роботи. Якість життя — комплексна інтегральна характеристика становища людини в різних соціальних системах і структурах, яка відображає ступінь її соціальної свободи, можливості всебічного розвитку, реалізації здібностей і життєвих планів; сукупність і якість матеріальних, соціальних, культурних і духовних цінностей, якими послуговується людина, задовольняючи свої потреби і реалізовуючи інтереси. Поліпшення соціального функціонування особистості, яке є метою соціальної роботи, передбачає орієнтацію на базові її потреби. Задоволення цих потреб вселяє людині відчуття себе повноправним і активним членом суспільства, задоволення якістю свого життя. Соціальне виключення і дискримінація клієнтів У процесі розвитку суспільства виникає багато проблем, які мають загальносоціальний, груповий характер і пов'язані із соціальною безпекою. їх розв'язання сприяє оптимальному функціонуванню, відтворенню і розвит- Клієнти в соціальній роботі 155 ку соціальної системи. Одним із напрямів цієї роботи є задоволення потреб особистості, захист її інтересів, профілактика, подолання деструктивних явищ тощо. Нерідко клієнти соціальної роботи в силу різних обставин виявляються нездатними задовольняти свої потреби, внаслідок чого опиняються відмежованими від активної участі в житті суспільства, громади, виштовхнутими на периферію суспільного життя. До мінімуму зводяться їхні соціальні зв'язки, унеможливлюється підтримання ними поширеного в суспільстві способу життя. Усе це свідчить про соціальне виключення особистості. Соціальне виключення — реальне або уявне, цілковите або часткове відсторонення індивіда, групи від суспільного життя, унемож-ливлення доступу до суспільних благ. Цей деструктивний процес простежується на індивідуальному і структурному рівнях. Його вимірами є низькі доходи, слабка здатність відновлювати фізичні, душевні сили, правова незахищеність, моральне неприйняття певної категорії осіб. Виникає це явище внаслідок тривалого безробіття, бідності, дискримінації, зростання депривації, поганого стану здоров'я, низької освіти, кримінального оточення тощо. Соціальна робота не може обійти своєю увагою цю проблему, а останнім часом все більшого поширення набуває думка, згідно з якою одним із основних її призначень є допомога, підтримка осіб, груп у подоланні соціального виключення. Серйозну увагу цьому почали приділяти на державному рівні. Наприклад, у Великобританії створено спеціальний урядовий підрозділ соціального виключення. Об'єктами його уваги є індивіди, які потерпають від взаємопов'язаних проблем (безробіття, несформовані навички, низькі доходи, неякісне житло, злочинне оточення, погане здоров'я, розпад сім'ї). За таких умов індивіди, групи опиняються у стані багатовимірної депривації (відсутності або недостатності життєво необхідних ресурсів). Виключення індивіда, групи може стосуватися:
156 Відносини між клієнтами і соціальними працівниками Клієнти в соціальній роботі 157 бідності місцевого оточення, роз'єднаності громади, географічної ізоляції чи віддаленості району, відсутності або обмеженості доступу до послуг, у т. ч. транспортних, освітніх;
Наприклад, така група клієнтів, як психічно хворі, потерпає від соціального виключення в усіх сферах, оскільки проблеми психічного здоров'я утруднюють доступ до соціальних служб і соціальних мереж, наслідком чого часто буває соціальна ізоляція. Люди з психічними розладами мають значно менше можливостей для близьких, довірливих стосунків, у них висока вірогідність самотнього життя. Порівняно невисокою є їхня зайнятість, що відповідно позначається і на доходах. А, як свідчать дослідження, прояви соціального виключення (обмежений доступ до товарів щоденного користування, неповна участь у громадській активності, різних видах відпочинку, проживання в неналежних умовах, обмежені можливості контактування у культурно-мистецькій сфері) поглиблюють проблеми психічного здоров'я. Як елемент постіндустріальної парадигми розвитку цивілізації, концепція соціального виключення є одні- єю з найактуальніших у сучасній соціальній роботі. Вона зумовлює формування нового етапу розвитку соціальних послуг, центром яких повинна стати людина, її матеріальне, психічне, фізичне, моральне, духовне благополуччя. Відповідно до цієї концепції осіб, яким надають соціальні послуги, вважають не пацієнтами чи клієнтами соціальної роботи, а повноправними членами суспільства. Тому зміст роботи з ними визначають не професійні стандарти, консенсус команди фахівців, а конкретні потреби людини, проблеми її самовизначення, становлення її як соціально активної, економічно незалежної особистості. Соціальні працівники покликані зважати на існування в суспільстві різних груп, що мають неоднаковий рівень доступу до суспільних ресурсів, а тому є соціально виключеними. Наприклад, працюючи з біженцями, вони мають дбати про подолання їх соціального виключення, сприяти соціальному включенню. У цій справі довели свою ефективність такі форми і методи роботи:
Бути клієнтами соціальної роботи — ще не привілей. Рідко кому вдається позбутися в такому становищі почуття залежності, безпорадності, приниженості, провини, злості, образи, розгубленості, навіть почуття своєї нікчемності. Часто вони зазнають дискримінації, проявами якої можуть бути навішування тавра, прізвиська, неприємні характеристики проблеми або моделей поведінки. Дискримінація (лат. discriminatio— розрізнення) — упереджене, негативне ставлення до людини, навмисне обмеження або позбавлення її прав на основі расової або національної належності, політичних або релігійних переконань, статі тощо. Таке ставлення ґрунтується на стереотипах — відносно стійких уявленнях про соціальне явище, соціаль- 158 Відносини між клієнтами і соціальними працівниками ний статус або об'єкт (конкретного індивіда, групу). Як правило, ці уявлення є спотвореними, спираються на поверхові або гіпертрофовано узагальнені характеристики окремих індивідів, груп. Наприклад, ейджизм (англ. age — вік) — дискримінація за віком. її можуть зазнавати люди похилого віку, а також діти, почуваючи себе безправними у світі дорослих, маючи обмежені можливості висловлювати та відстоювати свою думку. Це підтверджують дані опитування дітей 9—17 років, проведеного в Україні центром «Соціальний моніторинг» за сприяння ЮНІСЕФ, яке засвідчило, що лише один відсоток дітей соціально незахищених категорій вважає, що права дітей в Україні не порушують. Якщо людина належить до національної меншини або є темношкірою, то інколи вона стикається з проявами расизму — дискримінації за етнічною ознакою. У школах дітей можуть дражнити; роботодавці іноді неохоче прийматимуть таких людей на роботу, представники правоохоронних органів демонструватимуть до них більш упереджене й прискіпливе ставлення. Стереотипи й упереджене ставлення проявляються і в мові. Однією з мовних проблем є використання особових займенників (наприклад, у висловлюваннях про соціальних працівників, у фаховій літературі переважає займенник «він», хоча більшість працівників соціальної сфери становлять жінки). Однак проблеми використання мови значно глибші й делікатніші. На більшості підприємств чоловіки обіймають керівні посади, жінки переважають серед практичних працівників, що можна розглядати як прояв сексизму — дискримінацію за статевою ознакою. Дискримінація зумовлює нерівність влади, неоднаковий доступ до суспільних ресурсів і послуг тощо, тобто її наслідком є соціальне виключення. Вона може бути пов'язана і з особистісною ідентифікацією (чоловік чи жінка, молода чи літня людина, гетеросексуал чи гей, наявність чи відсутність функціональних обмежень, належність до титульної нації чи національної меншини тощо). Наслідком упередженого ставлення до певних груп клієнтів може бути створення специфічних закладів (сепаратних, тобто відокремлених, поселень, установ закритого типу), переважання інституційних форм утримання і виховання дітей-сиріт над сімейними. Фахівцям соціальних служб доводиться постійно мати на увазі іс- 159 Клієнти в соціальній роботі нування різних форм дискримінації щодо клієнтів і долати їх у співпраці з індивідами, групами, громадами. Клієнти соціальної роботи інколи є об'єктами стигматизації (грец. stigma — тавро, пляма) — дискредитації через приписування соціально негативних рис, принизливих характеристик, які спричинюють негативні переживання. Тому одна із базових установок у соціальній роботі полягає у зорієнтованості на зняття стигми (тавра), недопущення суспільного відторгнення клієнтів (розумово відсталих, осіб із функціональними обмеженнями, людей, які живуть з ВІЛ, та ін.) як «дефектних» або «меншовартісних». Ставлення до таких людей має ґрунтуватися на визнанні їх особистостями, прийнятті такими, якими вони є, на повазі до їхньої честі та гідності. Адже, як стверджує британський фахівець Шуламіт Рамон, основна проблема полягає не в обмеженні можливостей людини чи групи людей, пов'язаному з порушенням певних функцій організму, а в ставленні суспільства до інвалідів та інвалідності. У сучасному світі набувають поширення принципи «нормалізації» або «соціальної вапоризації» (підвищення цінності, значущості), які ґрунтуються на переконанні, що перебування в закритих установах небажане для людей із будь-якими патологіями. Тому «майже всі особи, навіть зі стійкими вадами, можуть і повинні мати нормальне і повноцінне життя у спільноті, отримувати необхідну їм для цього індивідуальну підтримку». Отже, соціальні працівники спрямовують свої зусилля на те, щоб не допустити соціального виключення і дискримінації клієнтів, зменшити вплив цих негативних явищ на становище та сприйняття соціально вразливих груп, всіляко сприяють їх інтеграції у суспільство. Явища набутої безпорадності і госпіталізму Соціальна робота є діяльністю на користь клієнтів, а не замість них. Вона спрямована на заохочення їх у міру можливостей брати участь у розв'язанні власних проблем, взаємодіяти із соціальними працівниками, бути не пасивними реципієнтами допомоги, а активними агентами трансформації власних життєвих обставин. Адже у людей, які відчувають себе безпорадними, навіть і в стосунках із соціальними працівниками, іншими фахівцями формується так звана «набута безпорад- 160 Відносини між клієнтами і соціальними працівниками Клієнти в соціальній роботі 161 ність» — упевненість у тому, що жодна діяльність не матиме корисних результатів, позитивного впливу на їхнє життя. Така позиція погіршує здатність людини засвоювати корисні моделі поведінки, знижує соціальну мотивацію, а то й зумовлює цілковите позбавлення її. Внаслідок цього людина стає надмірно стурбованою, пригніченою, втрачає здатність долати труднощі, опановувати нові для неї соціальні ролі. Уникнути цього можна завдяки створенню для людей ситуацій, у яких вони почувають себе здатними контролювати події, досягати конкретних успішних результатів. Тривала залежність людини від соціальних служб нерідко породжує явище госпіталізму. Госпіталізм — явище, що виникає після тривалого перебування особи у специфічних умовах (лікарня, інтернатний заклад), проявами якого є дезадаптація, погіршення контактів з оточенням, втрата трудових навичок, тенденція до хроніфікації захворювань. Він властивий і клієнтам соціальної роботи в Україні. Це засвідчили дослідження особливостей формування особистості вихованця інтернатного закладу, проведені у 2001 р. Державним інститутом проблем сім'ї та молоді на замовлення Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). З'ясувалося, що деструктивно впливають на юну особистість такі чинники інтернатного життя:
— економічно-територіальні: економічна деприва-ція (відсутність необхідних фінансових можливостей, досвіду розпоряджатися грошима, власної кімнати, місця, де можна було б усамітнитися, постійне перебування у вузькому комунікаційному просторі, відсутність власних речей, окрім одягу і предметів особистої гігієни). Негативну дію цих чинників на психоемоційний розвиток, становлення особистості в інтернатному закладі посилюють збіднене навколишнє середовище, таврування з боку соціуму (приписування таких характеристик, як «нещасні», «голодні», «скривджені», «злодії», «неповноцінні», «майбутні злочинці» та «майбутні повії»). Усе це породжує залежність молодої людини від інтернатного закладу, споживацькі очікування від системи опіки, заздрощі, ворожість до дітей, які виховуються у сім'ях; підвищену чутливість до несхвальних висловлювань на свою адресу; відсутність образу єдиної матері, ідеалізацію батьків; низьку здатність розуміти чиїсь почуття і співчувати; недостатню інформованість щодо своїх прав; невміння самостійно приймати рішення; труднощі у налагодженні контактів з незнайомими людьми, у виборі професії, створенні сім'ї та вихованні власних дітей. У середині XX ст. інституціональна система догляду за різними групами клієнтів, зокрема дітьми, у розвинутих країнах зазнала суттєвих змін, що було спричинено неефективним використанням коштів у великих інституціях; невисокою ефективністю послуг (нівелювання індивідуальних потреб, орієнтація на середньо-статистичного клієнта); зловживаннями стосовно дітей з боку персоналу дитячих будинків; усвідомленням негативного впливу інституційного догляду (завдяки впливу ЗМІ на громадську думку). Тенденція деінститу-ціалізації ґрунтується на розумінні того, що люди не потребують постійного догляду в стаціонарному закладі, вони можуть отримати його у відповідних службах громад, за місцем проживання (в сім'ї). Загальноприйнятою в соціальній роботі є точка зору, за якою стаціонарні (інс-титуційні) форми соціальної роботи не є оптимальними для клієнтів. Вона виправдовує себе навіть стосовно розвинутих країн Західної Європи та Америки, де умови перебування у стаціонарних (резидентних) службах максимально наближені до домашніх, а персонал є добре фахово підготовленим. Тому у західній системі пік- 6 5-229 162 Відносини між клієнтами і соціальними працівниками Клієнти в соціальній роботі 163 лування за дітьми-сиротами переважає тимчасовий догляд в нерідних сім'ях, усиновлення тощо, що сприяє уникненню набутої безпорадності, госпіталізму. Схожі тенденції спостерігаються й у соціальній роботі з іншими групами клієнтів. Права клієнтів і принцип активізації Соціальна робота ґрунтується на визнанні того, що клієнти мають право на отримання якісних соціальних послуг у необхідному обсязі. Загальноцивілізаціинии досвід охорони прав клієнтів ґрунтується на їх залученні до процесу соціальної роботи. Він передбачає: захист інформації про клієнта; можливість ефективного оскарження клієнтом дій соціальних працівників та інших співробітників; доступ до інформації, якою володіють соціальні працівники та інші фахівці. Загальна практика спрямована на допомогу індивідам, групам, громадам стати включеними, тобто інтегрованими в суспільство. Вона зосереджена насамперед на дотичних до запобігання соціальному виключенню правах. Йдеться про доступ до інститутів громадянського суспільства, базового рівня освіти, охорони здоров'я і матеріального добробуту. З огляду на це особу, яка звертається до соціальної агенції, необхідно розглядати не як вразливого індивіда, який має певні потреби, а як громадянина, котрому потрібно надати допомогу в реалізації його прав як члена суспільства, окреслених конституціями держав та міжнародними нормативно-правовими документами. Права клієнтів, як правило, обумовлюють обов'язки фахівців соціальних служб і держави. Попри інтегрованість цих прав у загальноцивілізаціинии контекст, їх формулювання у кожній країні має свої особливості. Наприклад, Закон України «Про соціальні послуги» (2003 р.) передбачає такі права і обов'язки клієнтів соціальних служб:
— забезпечення інформацією про свої права, обов'язки та умови надання соціальних послуг; ■— згоду на соціальні послуги та відмову від них;
Відповідно до загальноцивілізаційних і національних норм конкретні інституції можуть мати адаптовані до умов своєї діяльності переліки норм. Наприклад, один із українських центрів соціальних служб для молоді гарантує забезпечення таких прав своїх клієнтів:
Сучасна соціальна робота пройнята ідеєю розподілу влади з клієнтом, розширення його можливостей, повноважень тощо. Ця ідея відповідає стрижневим цінностям соціальної роботи — повазі до клієнта, участі (залученні) його у прийнятті рішень стосовно власного та суспільного життя, у питаннях самовизначення. Розширення можливостей клієнта означає і підвищення його відповідальності, послаблення його залежності. На цих ідеях ґрунтується принцип імпаурменту. Принцип активізації (імпаурменту, наснаження) — підвищення впевненості, самооцінки, компетентності клієнтів з метою активізації їх участі у розв'язанні своїх проблем в існуючих соціальних службах; об'єднання зусиль для створення служб, необхідних для поліпшення їх соціального самопочуття. Цей принцип утвердився в зарубіжних країнах наприкінці 80-х років XX ст. унаслідок аналізу суперечностей між залежністю і незалежністю, автономією і захистом людини, правами громадян і владою уряду. Тоді було сформульовано тезу, згідно з якою призначення со- 164 Відносини між клієнтами і соціальними працівниками Клієнти в соціальній роботі 165 ціальної роботи полягає в допомозі людям допомогати собі. Для обґрунтування її було використано етичні, політичні та психологічні аргументи. Етичні міркування необхідності застосування активізації у роботі з клієнтом соціальних служб спираються на закорінену в християнське вчення віру в непересічну цінність кожної людини. Демократичні переконання стали основою політичного обґрунтування того, що влада повинна бути поділена між громадянами. Психологічне обґрунтування виходило з того, що люди швидше, охочіше змінюються, діють чи дотримуються певного плану, якщо і від них залежить прийняття рішення. Ці міркування окреслюють важливий для соціальної роботи принцип мотивації — активізації внутрішніх спонукальних сил з метою поліпшення соціального становища індивіда, підвищення його впевненості в собі, власній здатності подолати проблеми свого буття. Значущість використання цього принципу полягає в тому, що соціальні послуги досягають успіху за умови, що клієнт зацікавлений у них, бере активну усвідомлену участь у користуванні ними. Оптимальні послуги і найдосвідченіші консультанти не будуть ефективними, якщо їх користувачі не матимуть зацікавлення, не віритимуть у них, адже саме користувачі є найкращими експертами послуг. З огляду на це соціальні служби активно залучають своїх клієнтів до обговорення значущості для них конкретних послуг, обговорення планів на майбутнє, коригування їх. Активізація є важливою для пригнічених у суспільстві груп. За певних обставин ними можуть бути жінки, представники національних меншин, люди похилого віку та ін. Як свідчить досвід, групи самодопомоги, що складаються з представників вразливих категорій населення або їхніх родичів, надзвичайно точно бачать проблему, зацікавлено й ефективно працюють над її розв'язанням. Загалом практика імпаурменту найпоширеніша в роботі з групами, використовують її на індивідуальному (суб'єктному), колективному (створення спілок), структурному та інституційному (втручання в політику) рівнях. Принцип активізації пов'язаний з особливою відповідальністю соціальних працівників, які у стосунках із клієнтами повинні дбати, щоб використання належної їм з огляду на формальний статус влади не пригнічувало інших, а також дотримуватися в роботі таких принципів:
Реальне залучення клієнтів до процесу соціальних послуг передбачає їх цілковиту поінформованість на всіх етапах соціальної роботи, обговорення та участь у прийнятті рішень, що стосуються безпосереднього соціального обслуговування, діяльності соціальної служби загалом, а також право оскаржувати прийняте рішення. Як свідчить досвід, продуктивною є участь клієнтів у таких видах діяльності соціальних служб, як контроль витрат і бюджету, добір персоналу, професійна підготовка, встановлення стандартів надання послуг, гарантування якості, інспекція надання послуг, контроль та оцінювання результатів діяльності служби, вироблення схем індивідуальної підтримки тощо. Однією з передумов підвищення рівня життя клієнтів соціальних служб є їхній особистісний розвиток. Йдеться про розвиток самосвідомості (образу себе і ставлення до себе), спонукальної, емоційної сфер, інтелекту, соціально-психологічної готовності до повноцінного життя. Зважаючи на вербальну і невербальну поведінку клієнтів соціальних служб, виокремлюють такі їх психологічні типи: 166 Відносини між клієнтами і соціальними працівниками Клієнти в соціальній роботі 167
3) самокерований (операціональний) тип (клієнти успішно обмірковують свої думки і форми поведінки); 4) діалектичний тип (клієнти демонструють зрілість розвитку, прагнуть рівноправно взаємодіяти, співпра цювати із соціальними працівниками). У реальному житті, як правило, спостерігається поєднання різних рівнів розвитку. Наприклад, клієнти, які видаються недостатньо освіченими, можуть раптом відкрити у собі і реалізувати нові можливості завдяки розумінню соціальними працівниками специфіки їхньої культури. Тому не варто піддаватися першим враженням, стереотипним оцінкам, упередженості, маючи водночас на увазі, що належність до певного психологічного типу обумовлює характер особистих змін, способи і форми розподілу влади, активізації клієнта. Одним із прикладів використання принципу активізації можна вважати тренінги для безробітних жінок з техніки пошуку роботи, покликані посилювати їхню впевненість у власних силах, здібностях, формувати позитивне ставлення до себе і своєї ситуації, набуття компетентності щодо подолання проблем, нового досвіду, знань і вмінь, які сприяють посиленню контролю над обставинами свого життя. Для реалізації цього принципу жінок залучають до активної участі впродовж усього заняття, обговорюють можливі шляхи розв'язання проблеми; надають можливість вибору; використовують інтерактивні методи навчання і роботу в групі; інформують про загальну ситуацію на ринку праці; проводять семінари (обмін думками, досвідом), використовують зворотний зв'язок між керівником семінару та його учасниками. Однією з передумов використання принципу активізації має бути намагання керівника, який, безперечно, має більше влади, наголошувати не на своїх владних перевагах, а на значущості, особистісних перевагах й ресурсах тих, хто є пригніченим. Загалом соціальна робота повинна спиратися на ан-тидискримінаційну практику — комплекс настанов і реальних заходів для подолання порушень прав клієнтів соціальної роботи за класовими, національними, релігійними, статевими, віковими та іншими ознаками. Соціальні працівники мають рішуче протидіяти при- гнобленню не тільки у поведінці, стосунках окремих людей чи груп, а й у діяльності установ, різноманітних структур і в суспільній свідомості. Практичне використання принципу непригнічення означає, що основою достойної практики соціальної роботи має стати активізація (імпаурмент). Отже, сучасна соціальна робота дотримується принципу клієнтоцентризму, який передбачає визнання пріоритету прав клієнта та його активну роль у процесі допомоги, орієнтує соціальних працівників на створення сприятливих умов для соціального самопочуття клієнта і розвитку його особистості. |