Прикладна політологія. Бойко О. Д. Прикладна політологія. Бойко О. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 3.21 Mb.
|
|
Ігрові методи. Ці методи спрямовані на попереднє конструювання політичної ситуації, імітацію певного варіанту розвитку процесу, конфлікту. Це дає змогу розробити різні моделі дій управлінських структур, розподілити ролі учасників подій, уточнити їх поведінку і взаємовідносини між ними. Завдяки таким прийомам вдається з високою ймовірністю передбачити варіанти зміни ситуації, підготувати управлінський персонал до прийняття рішень в неординарних ситуаціях, віднайти якісно важливі зв'язки і суперечності у відповідних процесах. Методи когнітивних карт. Вони передбачають використання своєрідних матриць, у яких фіксують типові реакції суб'єктів політики, мас на кризові ситуації, зразки дій у стабільних умовах, біографічні дані та іншу інформацію, що дає змогу прогнозувати їх майбутню поведінку. Картографування створює можливості для системного розгляду об'єкта Піляхом послідовного чи комбінованого перегляду аналізу і синтезу всіх вірогідних комбінацій його складових. ЗО Предмет і специфіка прикладної політології Системна методологія. Ця методологія включає сукупність методів, прийомів пізнання політичної реальності, обираючи предметом дослідження виявлені в політичному бутті системи — комплекси взаємопов'язаних елементів, які перебувають у специфічній взаємодії між собою та з соціальним оточенням. Системному підходу в політології властиве прагнення надати математичного вираження явищам політичного життя, застосувати при їх вивченні концепції та методи кібернетики. Його логіка пов'язана з тим, що, формулюючи ідеї та гіпотези про політичні явища, дослідник на концептуальному рівні прагне змоделювати політичний процес в усій його складності, відтворити в поняттях існуючу політичну систему. Головною вимогою системної методології є комплексний підхід до політики, виявлення її взаємозв'язків із соціальними, економічними, культурними феноменами, з'ясування взаємозалежностей між елементами політичної системи. Прикладна політологія, маючи чітко окреслений предмет своїх досліджень, активно послуговується у пізнанні політичної реальності методами інших наук, передусім психології, соціології, кібернетики, що дає їй змогу ефективно досліджувати і цілеспрямовано впливати на політичну практику. Запитання. Завдання
Політичне життя і державне управління 31 Література Амелин В. Н., Дегтярев А. А. Опыт развития прикладной политологии в России // Политические исследования. — 1998. — № 3. Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. — К., 2000. Бойцова О. Ю. Политическая наука в XX в.: Общие характеристики и основные этапы становления // Вестник Моск. ун. Серия 12, Политические науки. — 2001. — №1. Власть: Очерки современной политической философии Запада / В. В. Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др. — М., 1989. Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. — К., 1991. Дегтярев А. А. Основы политической теории: Учеб. пособ. — М., 1998. Краснов Б. И. Предмет и специфика прикладной политологии // Социально-политический журнал. — 1997. — № 3. Кузьмин П. В. Профессиональная деятельность политолога в условиях трансформации украинского общества // Вестник Моск. ун-та. Серия 12. Политические науки. — 2001. — № 1. Лісовий В. С. Практична філософія // Практична філософія. — 2002. — № 1. Мангейм Дж.-Б., Рич Р.-К. Политология. Методы исследования. — М., 1997. Матвеев Р. Ф. Теоретическая и практическая политология. — М., 1993. Моисеев Н. Н. Размышления о современной политологии. — М., 1999. Общая и прикладная политология / Под общ. ред. В. И. Жукова, Б. И. Краснова. — М., 1997. Осин В. Процессы конституирования и воспроизводства в науке: исследование вариаций контент-анализа: Монография. — Днепропетровск, 2007. Панарин А. С. Политология на рубеже культур // Вопросы философии. — 1993. — № 8. Ребкало В. А., Бебик В. М., Пойченко А. М. Практична політологія: Навч. посібник. — К., 1998. Салмин А. М. Политическое развитие России и актуальные проблемы политологии // Политические исследования. —1998. — № 3. 1.2. Політичне життя і державне управління Політичне життя суспільства охоплює всю політичну сферу, сукупність усіх політичних явищ, процесів, якими Управляють і які виникають спонтанно; політичну складо- 32 Предмет і специфіка прикладної політології ву діяльності соціальних суб'єктів (індивідів, соціальних груп, класів, страт, народів, націй і створюваних ними політичних інститутів); сферу боротьби за реалізацію ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та інтереси соціальних суб'єктів; взаємодію політичних сил, які невпинно продукуються суспільними об'єднаннями та ін. Політичне життя — сукупність духовних, чуттєвих, емоційних, предметних форм політичного буття людини і суспільства, що характеризують їх ставлення до політики та участь у ній. Воно включає соціальні суб'єкти, їх потреби та інтереси, відносини і діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу тощо. Між усіма компонентами політичного життя існують прямі або опосередковані зв'язки, що мають специфічні функції та напрями діяльності. Політичне життя здійснюється у процесах вироблення та реалізації політичних програм (політичного курсу), устрою та функціонування політичних систем, владних інститутів і норм, а також у формах участі соціальних суб'єктів у політиці. Формування політичного життя відбувається під впливом культурно-історичних традицій, національних особливостей, економічних, ідеологічних, культурних, правових, релігійних норм. Якісне його вдосконалення, урізноманітнення зумовили виникнення складних форм організації політичної сфери — норм політичної участі індивідів, їх об'єднань, спеціалізованих владних органів, держави і механізмів її впливу на соціальне середовище. На політичне життя суспільства значною мірою впливає державне управління. Сутність і особливості державного управління Розвиток суспільства, використання його потенціалу безпосередньо залежать від рівня управління соціальними процесами. Необхідність регулювання складних соціальних систем, насамперед відносин між великими соціальними групами (класами, народами, націями), надала процесові управління політичного характеру. У цьому сенсі політика є конкретним різновидом управління, що здійснюється з використанням владних повноважень з метою вдосконалення соціальних відносин. Це означає, що суттю політичного управління є свідомий, цілеспрямований Політичне життя і державне управління 33 вплив суб'єктів політики на суспільство або його частини з метою їх оптимізації (впорядкування, удосконалення, розвитку) задля досягнення певних цілей. У вузькому розумінні державне управління тлумачиться як вид виконавчої і розпорядчої діяльності органів держави. Як свідчить досвід людства, суттю державного управління є вплив на суспільні відносини в економічній, політичній, соціальній, духовно-культурній та інших сферах шляхом застосування державно-владних повноважень. Значно більше аспектів охоплює широке розуміння державного управління. Державне управління — організуючий вплив держави на суспільство шляхом використання повноважень виконавчої влади, організації виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, окремих територій; втілення державної політики в усі сфери суспільного життя; створення умов для реалізації громадянами їх прав і свобод. Цьому типу притаманні основні ознаки вертикалі виконавчої влади: зосередженість на виконанні законів та інших нормативно-правових актів; використання управлінськими структурами методів нормотворчості та розпоряджання; підзаконний характер практичної діяльності; можливість судового захисту громадянами своїх свобод у разі їх порушення управлінськими органами та посадовими особами тощо. Подібність державного управління і виконавчо-владного регулювання відображає поділ державної влади на окремі гілки та її об'єктивний вплив на більшість соціально організованих явищ і процесів. Попри те, зміст за державного управління значно ширший за зміст здійснення виконавчої влади. Це зумовлено тим, що державне управління здійснюється і за межами виконавчої вертикалі влади — в діяльності законодавчих і судових органів, на рівні державних підприємств, установ, організацій тощо. Структуру державного управління утворюють: суб'єкти управління — в основному органи виконавчої влади; об'єкти управління — сфери і галузі суспільного життя, на які спрямовано організуючий вплив держави; управлінська діяльність як вид суспільних відносин, у якій реалізуються різноманітні суб'єкт-об'єктні зв'язки та впливи; визначення цілей розвитку системи, яка є середовищем реалізації державно-управлінських впливів; формування організаційного порядку (системи відносно стабільних зв'язків, посад, норм); формування корпоративної культури 34 Предмет і специфіка прикладної політології (об'єднання людей навколо мети, а не формальне їх підкорення волі одного); мотивація персоналу; розробка та здійснення технології змін, неминучих під час досягнення задекларованих цілей; чітке бачення шляхів, методів і засобів реалізації управлінського рішення; розробка системи контролю за виконанням управлінських рішень, зокрема визначення стимулів і санкцій. У повсякденному житті широко використовується термін «адміністративна система», який, будучи синонімічним доповненням до феномену державного управління, поєднує суб'єктів управлінського впливу і продуковану ними діяльність. Державне управління здійснюють органи вищої, середньої та низової ланок, від взаємодії яких, а також між ними і об'єктами управління, залежить його ефективність. Важливою умовою ефективності управління є постійне врахування і якісна реалізація суб'єктами управління загальних функцій управлінської діяльності. Головними з них є: визначення цілей, адміністративна, інформаційно-аналітична, соціальна, планування, прогнозування, мотивування, коригування діяльності, утримання відхилень у певних межах, забезпечення компетентності і дисципліни, здійснення контролю, створення сприятливого клімату, забезпечення цілісності, підвищення якості та ефективності службової діяльності. Загальні функції управління конкретизуються у функціях державного управління — основних узагальнених завданнях, які виконують державні органи, їх структурні підрозділи та посадові особи в процесі керівництва суспільством і державою як політичною організацією. Функції державного управління характеризуються певною самостійністю, однорідністю, складністю та стабільністю владно-організуючого впливу суб'єкта управління, спрямованого на забезпечення життєво значущих потреб об'єкта управлінського впливу. Головними з них є функції планування, організування, комплектування кадрів, мотивування, контролювання. Кожну функцію можна деталізувати через певну кількість залежних функцій. До головних цілей політичного управління належать: реалізація інтересів певних політичних сил і соціальних груп; регулювання суспільних відносин, суперечливих інтересів різних класів і соціальних груп; вироблення оптимальних форм організації і стимулювання індивідуальної та колективної діяльності; забезпечення політичної стабільності і Політичне життя і державне управління 35 правопорядку; регулювання економічної діяльності; стимулювання науково-технічного прогресу; захист державних (національних) інтересів на міжнародній арені та ін. Важливим аспектом дослідження процесів державного управління є обґрунтування законів управлінської діяльності, вміння застосовувати їх на практиці. їх методологічною передумовою є закони соціального управління, які, маючи об'єктивний характер, виражають важливі сталі внутрішні ознаки процесу управління. Головними з них є: а) закон необхідної різноманітності. Відповідно до цьо го закону різноманітність, плюралістичні основи організа ції управлінської системи (суб'єкт управління) не повинні поступатись різноманітності об'єкта управління. Суб'єкт управлінського впливу має володіти достатніми можливо стями сприйняття, накопичення і переробки інформації для продукування рішень, здатних забезпечити функціо нування і розвиток об'єкта управління відповідно до зада них вимог (програми); б) закон спеціалізації управління. Він передбачає, що управління суспільно-політичними процесами неминуче призводить до диференціації його форм і функцій, їх спе цифічного прояву в конкретно-історичних умовах розвит ку політично організованого соціального середовища; в) закон інтеграції управління. За цим законом, в упра влінському циклі (управлінській дії) поєднуються різно манітні спеціалізовані операції на різних рівнях і напря мах управлінського процесу, що забезпечує його цілісність і цілеспрямованість; г) закон економії часу. Він характеризує ефективність управління, його здатність виконати поставлені завдання з оптимальним використанням людських, матеріальних, фінансових, інформаційних та інших ресурсів; ґ) закон пріоритетності соціальних цілей. У ньому підкреслено, що не політика, не «чиста» економіка мають бути метою розвитку суспільства, а постійне підвищення якості життя різних категорій населення, їх добробуту, соціального самопочуття тощо; д) закон зростаючої суб'єктивності й інтелектуальності в управлінні. Провідна його ідея полягає в тому, що упра влінські відносини розгортаються між людьми, стандарти зація й уніфікація свідомості яких неможлива. Тому ці відносини пов'язані із суб'єктивними чинниками, особи- стісною оцінкою їх учасників. Крім того, чим вищий рі вень місцезнаходження суб'єкта управління, тим більше 36 Предмет і специфіка прикладної політології відкривається можливостей для прояву як позитивної, так і негативної суб'єктивності; є) закон домінування глобальної мети. Пізнання цього закону допомагає зробити висновок, що ефективний розвиток соціально-політичної системи можливий лише за чіткого, зрозумілого цільового забезпечення процесу управління на тривалу історичну перспективу; є) закон передавання функцій (прав, повноважень, ресурсів) управління. Врахування його у практичній діяльності зумовлює децентралізування процесу управління, залучення до його здійснення органів самоврядування, структур громадянського суспільства. Державне управління повинно відповідати принципам соціального управління, які об'єктивно поширюються і на політичні процеси. Такими принципами є: єдиноначальність у прийнятті рішень і колегіальність при їх обговоренні; єдність застосування всіх форм і методів управління з метою підтримання цілісності соціальної системи; поєднання галузевого і територіального управління; пріоритетність у досягненні стратегічних цілей; науковий характер; прогнозування; мотивування (стимулювання) праці; відповідальність за результати управління; раціональний підбір, підготовка, розстановка та використання кадрів; економічність та ефективність процесу управління; системність; урахування ієрархічного характеру об'єкта управління і механізмів впливу на нього; обов'язковість зворотного зв'язку між об'єктом і суб'єктом управлінської дії; програмно-цільове забезпечення; делегування повноважень; гуманізм і моральність; гласність у прийнятті рішень тощо. Важливим аспектом виконання управлінської дії є знання та застосування методів державного управління — способів практичної реалізації управлінських функцій шляхом організаційно-розпорядчого впливу суб'єкта управління на поведінку і суспільну діяльність керованого об'єкта з метою досягнення поставлених управлінських цілей. Управлінські методи систематизують за: а) функціональним змістом — адміністративні (органі заційно-розпорядчі), економічні, правові, соціально- психологічні методи; б) спрямованістю впливу — методи загальнодержавно го рівня, структурної (галузевої) дії та персонального (ін дивідуального) впливу; Політичне життя і державне управління 37 в) організаційними формами — реалізуються через тип впливу (акт, норма), спосіб здійснення впливу (одноосіб ний, колективний, колегіальний), часову характеристику впливу (разовий — періодичний; тактичний — стратегіч ний; короткотерміновий — довготерміновий), особливості впливу (досягнення нової мети, коригування результатів, виправлення помилок); г) характером управлінського впливу — методи прямої дії (правове регулювання, публічне адміністрування) та методи непрямого впливу (демократизація, оптимізація управління, оподаткування тощо). У сучасних умовах державне управління, методи його організації втрачають характер безпосереднього адміністративно-управлінського впливу, дедалі більше трансформую-чись у площину організації взаємодії відповідних суб'єктів господарської та іншої суспільної діяльності; створення умов для реалізації нормативної моделі функціонування відповідних підсистем і об'єктів управління; контролю та моніторингу нормативно встановлених параметрів такої діяльності. Залежність якості політичного життя від типу політичного (державного) управління Якість політичного життя залежить від характеру суспільних відносин та діяльності соціальних спільнот, які зумовлюють створення політичних інститутів та механізмів через посередництво політичної влади. Оскільки політичному життю властиві піднесення, спади, застої, кризи, формується відповідний тип державного управління. Виділяють авторитарне, анархічне, демократичне, волюнтаристське управління. Авторитарне управління засноване на вольових, твердих і навіть жорстких засобах. За такого типу управління обмежене коло суб'єктів (інколи навіть одна особа), використовуючи всю повноту влади, керує більшістю соціальних процесів, претендує на всеосяжність та абсолютний характер своїх управлінських акцій. Анархічне управління — управління, за якого всі намагаються управляти всім, виходячи за межі власних повноважень. Іноді такий тип управління називають ліберальним, пасивним, м'яким, млявим. Демократичне управління передбачає взаємодію всіх суб'єктів управління на основі раціонального розмежуван- 38 Предмет і специфіка прикладної політології ня функцій і сфер регулювання. Його ще називають гнучким, універсальним, змішаним (симбіозним), оскільки в ньому поєднуються ознаки авторитарного та ліберального типів. Волюнтаристське управління здійснюється на основі потужних вольових якостей суб'єкта управління, його особистого прагнення та політичних намірів, що проявляється і в стилі діяльності державних структур. Головними ознаками державного управління волюнтаристського типу є: тотальність волі єдиного політичного інституту, неможливість вільного спілкування учасників політичного процесу; ігнорування волі (прагнень, намірів) осіб і соціальних груп, які не поділяють «єдино правильної» позиції головного суб'єкта управління; схильність до силового нав'язування волі, панування силових аргументів у політиці; істотне обмеження можливостей політичної опозиції аж до її повної заборони; залаштункова боротьба партій та органів державної влади; формування каналів прихованого впливу на об'єктів політичного процесу; маніпуляція суспільною свідомістю тощо. Волюнтаристське управління свідчить про невисоку політичну культуру суб'єкта політики, пов'язану з лицемірством, політичними махінаціями, невпевненістю у досягненні цілей розвитку суспільства демократичними методами. Так, розуміння владних процесів призводить до нівелювання інститутів громадянського суспільства, заперечення їх конструктивного впливу на політичне життя. Негативні його наслідки проявляються в деформуванні політичного процесу, ігноруванні об'єктивних законів еволюції, нав'язуванні соціальному середовищу неадекватних програм розвитку. Залежно від результатів розрізняють ефективний і неефективний типи державного управління та директивний, авторитетний, прагматичний, моралізаторський, парадний, діловий його різновиди. Тип державного управління істотно впливає на діяльність формалізованих інституцій влади, її апарату, специфіку політичної системи, характер партійних утворень та їх об'єднань, стиль правління. У полі його впливу перебувають і масові настрої, очікування, тривоги, сподівання, символічні та ритуальні дії, політичні маніфестації та ін. Державне управління позначається на діяльності засобів масової інформації, а відповідно і на політичній атмосфері у країні. Комплексним показником впливу державного Політичне життя і державне управління 39 управління на політичне життя суспільства є запропонований владою політичний режим. Політичний режим — сукупність певних політичних відносин, засобів і методів досягнення політичних цілей, що застосовуються владою, панівних форм ідеології, соціальних і класових відносин, стану політичної культури. Залежно від характеру політичних відносин розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні і комбіновані політичні режими, а також режими державного правління — ліберальний, демократичний, диктаторський, особливо жорсткий (фашистський, екстремістський). З огляду на форму управління виокремлюють режими парламентського типу, надзвичайного стану, президентського правління, монархічні, республіканські режими та ін. В деяких випадках характеристики політичного режиму набувають символічного забарвлення (абсолютистський, царський, «колишній» режим). Нерідко їх ототожнюють з реальними історичними персоналіями (режим С. Хусейна, гітлерівський режим тощо). Будь-який політичний режим насамперед визначається процедурами та способами організації установ влади і здійснення владних функцій, стилем прийняття рішень, відносинами між державою і громадянами. Залежно від співвідношення цих чинників формуються демократичний, авторитарний або тоталітарний стиль державного управління. Демократія. Пропонуючи демократичні правила суспільно-політичного устрою, влада виходить з необхідності своєї легітимації народом, прагне забезпечити справедливість, рівність і добробут громадян. Принциповою ознакою демократії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права, здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо. Ознакою демократичних порядків при прийнятті рішень є чітке проведення всіх процедур і процесів на основі регламентів. Цьому найбільше відповідає республіканська форма державного правління парламентського чи президентського типу. Демократичне управління передбачає процедури прийняття рішень відповідно до волі більшості з визнанням і поважанням прав, потреб меншості, культуру дотримання закону, конституційного порядку, толерантне ставлення 40 Предмет і специфіка прикладної політології до інших думок і позицій, готовність до компромісу при розв'язанні спірних питань. Демократія (грец. demokratia— народовладдя, від demos— народ і kratos— влада) — форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу. Легітимна влада демократичного суспільства залежить від волевиявлення народу. Ознаками демократичного режиму є не тільки справедливі закони і розумно сконструйовані інститути й установи, а й демократично налаштоване суспільство, якому властиві демократична свідомість і демократичний менталітет. Демократія означає згоду громадян жити за всенародно обраної влади, виконувати її настанови. На сучасному етапі демократичний стиль управління пропонує суспільству й особисту, індивідуальну свободу, соціальну активність, участь громадян у житті держави, у розв'язанні суспільних проблем. Демократія дає особі право діяти на власний розсуд в особистому житті, свободу вибору, слова, критики представників влади тощо. На відміну від інших політичних режимів вона нічого не дарує, але гарантує можливість кожному захищати себе і свій добробут, свої громадянські права, які є природними та невід'ємними. Переслідуючи демократичні цілі, державне управління пропонує суспільству такий стиль соціальних відносин, учасники якого, розуміючи штучну, проте цілеспрямовано створену обмеженість державних розпорядчо-регулятивних механізмів, здатні свідомо і відповідально покласти на себе функції «центру», долати відчужене ставлення до загальних інтересів, урівноважувати авторитет сили і майна авторитетом людяності, освіченості, компетентності. У такому розумінні демократія є духовним станом людей, характером їхніх уявлень про самих себе, свої права, можливості та обов'язки. Організоване на демократичних засадах державне управління не претендує на всесильність, абсолютне втручання в суспільне життя. Воно підпорядковується штучним, законодавчо зафіксованим обмеженням власного регулятивного потенціалу. Демократія передбачає обов'язкову взаємодію державних управлінських структур з елементами громадянського суспільства — неполітичних відносин людей, соціальних спільнот, що перебувають поза межами прямого впливу офіційних державних органів та фіксують приватні, групові інтереси. Політичне життя і державне управління 41 Громадянське суспільство забезпечує взаємодію населення в економічній та соціальній сферах на засадах саморегуляції, самоврядування, заснованих на особистій рівності, нормах традиційного співжиття. Воно є вищою стадією і формою людської спільноти, що охоплює добровільно сформовані первинні спільноти людей — родини, громадські організації, кооперації, асоціації, професійні, творчі та інші об'єднання. Тому природно, що громадянське суспільство є гарантом стійкості та резервом зміцнення держави, а не її політичним противником. Державна (управлінська) регламентація, взаємодіючи зі зрілим громадянським суспільством, виступає насамперед як механізм контролю за антисуспільними діями громадян, а не як всемогутній регулятор світу людини. |