Прикладна політологія. Бойко О. Д. Прикладна політологія. Бойко О. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
 Скачать 3.21 Mb.
|
|
Авторитаризм. Авторитарний стиль державного управління ґрунтується на зосередженні значних владних повноважень (нерідко на їх цілковитій концентрації) в руках однієї особи або групи осіб, формуванні політичного режиму, що зменшує або виключає роль представницьких інститутів влади. Авторитаризм (лат. auctoritas — влада, вплив) — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу. Як методу управління авторитаризму притаманні невизнання народу головним джерелом влади; відмова від демократичного принципу поділу влади; рекрутування політичної еліти шляхом кооптації, призначення «згори»; скасування або значне обмеження, звуження політичних прав і свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та інших суспільних угруповань; сувора регламентація діяльності державних інститутів; мінімізація можливостей політичної опозиції аж до її цілковитої заборони; можливість застосування політичних репресій. За авторитаризму відбуваються формалізація, вихолощення політичних інститутів і процедур, що пов'язують державу і суспільство; виникає пасивність мас, їх відчуження від політичних процесів, що всіляко схвалюється владою. Головною опорою авторитарних режимів є силові структури влади — армія, поліція, інші каральні органи. У стилі діяльності домінує безапеляційно-командне керівництво: розпорядження, накази, директиви з вимогою їх безумовного виконання. Основним засобом подолання кризових ситуацій є сваволя і репресії. 42 Предмет і специфіка прикладної політології Засади і ступені авторитаризму можуть бути різними: від раціональних, виправданих ситуацією (стан війни, суспільна кризаХдо ірраціональних, коли авторитарні методи управління набувають крайніх, жорстоких форм. Авторитарні режими вважають виправданими в період зламу віджилих соціальних структур, переходу від традиційного суспільства до якісно нового рівня його розвитку. Пом'якшеними варіантами авторитаризму є олігархічна і конституційна форми влади, за яких формально допускаються поділ влади, багатопартійність, існування профспілок та інших громадських організацій за умови їхньої підконтрольності владі, обмежені вибори парламенту, домінування виконавчої влади і зрощування правлячої партії з держапаратом, відмова від тотального контролю над суспільством та обмежене вторгнення в неполітичні сфери. Привабливість і популярність авторитарного стилю державного управління зумовлені його ефективністю в екстремальних ситуаціях. Авторитаризм здатний забезпечити громадський порядок, швидку реорганізацію соціально-політичних структур, сконцентрувати зусилля і ресурси на вирішенні конкретних питань. Усе це спонукає владні структури, окремі політичні сили посттоталітарних держав (певною мірою й України) до застосування авторитарних методів як засобу здійснення радикальних реформ. Тоталітаризм. Державне управління тоталітарного типу ґрунтується на цілковитому (тотальному) контролі держави над усіма суспільними сферами, насамперед політичною, економічною, соціальною, духовно-культурною. Тоталітаризм (лат. totalis— увесь, повний) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями і загальнообов'язковою ідеологією. Формування тоталітарних суспільств має певні конкретно-історичні обмеження, зокрема їх системне утвердження можлиле передусім у суспільствах індустріального типу. Індустріальний рівень розвитку певної країни характеризується швидким руйнуванням структур традиційного суспільства, всебічною етатизацією суспільного життя (втручанням держави у всі його сфери), посиленням соціальних функцій держави, створенням системи масових комунікацій і засобів масової інформації, здатних формувати суспільну свідомість за умоглядними проектами радикального перевлаштування соціуму. Політичне життя І державне управління 43 Як свідчить європейська політична історія 20—30-х років XX ст., політичними провідниками тоталітаризму стають масові вождистські партії, що прагнуть до монополізації державної влади і претендують на створення «нового світу» або «нового порядку» згідно із запропонованими ними соціальними або національними символами віри. - Провідними ознаками державного управління, що ґрунтується на тоталітарних засадах, є: партійно-державна монополія на владу; ліквідація демократичних прав і свобод в ім'я нової соціальної або національної спільноти; знищення громадянського суспільства; панування офіційної ідеології, усунення будь-якої опозиції режиму; масовий терор населення, терористична ротація кадрів, що очолюють режим; мілітаризація суспільного життя; пропаганда необхідності безперервної боротьби зі справжніми або уявними ворогами; агресивна зовнішня політика; насадження культу вождя. Різновидами тоталітаризму є: комуністичний тоталітаризм — штучна форма соціальної інтеграції, заснована на класовому підході, ліквідації приватної власності, знищенні автономності особистості; фашизм, який у первісному варіанті італійської ідеократії (залежності суспільної свідомості від ідеології) тяжів переважно до відродження національних духовних засад, забезпечення колективної (корпоративної) ідентичності на культурному та етнічному ґрунті під патронажем сильної держави; націонал-соціалізм — синтезований тип ідеократії на базі органічного зіставлення категорій соціалізму і націоналізму. Політичний досвід XX ст. довів, що тоталітаризм є глухим кутом світового політичного розвитку. Розпад комуністичної системи на межі 80—90-х років XX ст. і політичний крах останніх у Європі тоталітарних утворень стали історичним і логічним завершенням тоталітарного експерименту над суспільством і людською природою. Наслідком практичного існування тоталітарних режимів у різних країнах світу протягом XX ст. стало утвердження системи адміністративно-командного управління — сукупності управлінських форм і методів, згідно з якими діяльність людей стимулюється переважно засобами адміністративного примусу, а всі фази управлінського циклу (прийняття рішення, організація виконання, контроль за виконанням) ініціюються і здійснюються засобами жорсткого централізму, обмеженням самоврядування на всіх рівнях. 44 Предмет і специфіка прикладної політології Цей різновид управління має певну історичну доцільність і доводить ефективність його застосування за надзвичайних умов розвитку суспільства — під час криз, воєн, подолання природних, техногенних катастроф тощо. Однак його домінування неминуче породжує ототожнення політичної влади з репресивною машиною примусу; придушення індивідуального та колективного творчого потенціалу; обмеження свободи вибору рішень і стилю життєдіяльності; ідеологізацію суспільного життя; надмірне планування економічних і соціальних процесів з метою підпорядкування «єдино правильним» ідеологемам; тотальну залежність особистості від держави та ін. Як свідчить історична практика, цілковита відмова (заборона) від адміністративно-командних методів управління недоцільна навіть за зрілої політичної демократії. Виклики і загрози сучасній державі, які мають як внутрішнє, так і зовнішнє походження, змушують підтримувати дієздатність розгалуженої системи гарантування національної безпеки (наприклад, військову організацію держави). Будь-яка управлінська система, а державна — обов'язково, передбачає використання певних вольових елементів. Тому однією з найважливіших складових мистецтва політичного управління суспільством є вміння правильно обирати відповідне конкретному історичному моменту співвідношення, оптимальне поєднання різних методів управління, у т. ч. і його адміністративно-командний варіант. Соціотехніка політичного (державного) управління Політичне управління передбачає вплив суб'єкта політики на політичну ситуацію з метою забезпечення своїх інтересів. Воно є основною складовою життєдіяльності будь-якої політичної системи, спрямованою на здійснення політичної влади. Ефективність політичного управління досягається завдяки використанню сукупності принципів соціального управління. Базовим при цьому є принцип пріоритетності політики стосовно економіки і духовного життя суспільства, що дає змогу суб'єкту управлінської дії виявити «основну ланку» соціально-політичної проблеми, розрізняти управлінські завдання відповідно до їх значущості та послідовності вирішення, обирати оптимальні шляхи досягнення мети. Природа управлінського впливу на політичне життя суспільства істотно залежить від політичного апарату Політичне життя і державне управління 45 сукупності установ, кадрів, що здійснюють управлінську роботу на всіх рівнях її організації. Такий апарат мають політичні партії, суспільно-політичні рухи, держава. Він істотно впливає на визначення цілей їх розвитку, приймає рішення про форми практичної роботи, частково здійснює владні повноваження. У політичному апараті виокремлюють такі ланки, що здійснюють управління:
— власне державний апарат. Управлінські ланки наділені чіткими повноваженнями, певним ступенем підтримки суспільства. їхнім соціальним обов'язком є задоволення політичних прагнень (претензій) об'єктів управління, а також розв'язання поставлених завдань в установлений термін. Кожна з них має свій обсяг обов'язків, свої сфери діяльності тощо. Функції політичного апарату полягають в інтеграції соціальних груп, створенні внутрішніх зв'язків між ними, що гарантує поєднання особистих інтересів із загальними; формуванні та вираженні політичної волі об'єктів управління; визначенні стратегічних цілей розвитку соціуму і механізмів їх досягнення; здійсненні вибору і прийнятті рішень відповідно до конкретних ситуацій; нав'язуванні рішень політичним групам, суспільству; репрезентації певних груп у відносинах з іншими групами; організації політичної боротьби між групами з метою досягнення своїх інтересів; забезпеченні спадкоємності та інноваційності у розвитку держави та у своїй діяльності тощо. Найхарактернішими ознаками політичного апарату є різноманітність представлених у ньому інтересів, відносна самостійність його структурних ланок; нерівномірний внутрішній розподіл владних повноважень. Апаратна робота є необхідною умовою існування розвинутої політичної системи. Укомплектований компетентними, професіональними, ерудованими працівниками апарат стає головним чинником ефективного політичного управління. Водночас розширення функцій, чисельності та впливовості політичного апарату може породити бюрократичні тенденції в розвитку політичної системи. Загалом у суспільстві домінує негативне сприйняття бюрократії — ієрархічно організованої системи управління державою за допомогою особливого апарату, наділеного 46 Предмет і специфіка прикладної політології специфічними функціями і привілеями, що дає йому змогу нехтувати інтересами більшості. Свого часу Макс Вебер (1864—1920) пов'язував бюрократію з пануванням, вважав її центральним феноменом сучасного суспільства, ідеальним типом управління, адміністрування, вершиною управлінської раціональності й ефективності, результатом процесу раціоналізації суспільства і культури. Відповідно до таких поглядів вирішального значення в організації управлінських процесів у сучасному суспільстві набувають не стільки особистісні якості державного (політичного) лідера, скільки організація «штабу управління» (апарату), поділ влади між лідером і апаратом. Бюрократична структура влади має підвищену стійкість до зовнішніх впливів та історичні традиції організаційно-кадрової непорушності. Завдяки цьому апарат може незмінно функціонувати після завоювання країни зовнішніми силами, в умовах перехідного періоду, за нової системи суспільно-політичних відносин. Як головний інструмент реалізації влади бюрократія може зробити безсилим главу держави, уряд, парламент, інші владні органи. У такому контексті бюрократична діяльність розходиться з політичною, а в окремих випадках навіть є її антиподом. Як зауважував М. Вебер, бюрократія має професійний характер, оскільки організація, система бюрократичного управління послуговується постійно діючим, підпорядкованим регламенту апаратом кваліфікованих чиновників. Кожен з них має певне становище, перспективу просування по службі, службову недоторканність, фінансові, майнові та інші пільги. Це перетворює бюрократію на своєрідну касту зі своєю субкультурою, що нерідко є причиною багатьох зловживань. Тому в більшості країн представники бюрократії підписують етичний кодекс, згідно з яким державна служба розглядається не як джерело доходів, а як слугування справі, службовий обов'язок і надперсональна ділова мета. Деформація, спотворення бюрократичного апарату починаються тоді, коли вказані умови не дотримуються. Відсутність (незрозумілість, розмитість) стратегічних напрямів розвитку суспільства, так само, як і їх надмірне возвеличення, перетворюють діяльність апарату управління на головне джерело досягнення власних, а не суспільних цілей. Бюрократія починає відверто формувати тенденції сваволі, формалізму, використання суспільних можливостей і ресурсів з метою власного збереження і зміцнення. Політичне життя і державне управління 47 Особливе політичне значення бюрократія відіграє в державах тоталітарно-авторитарного типу (для пострадянських суспільств досі актуальним залишається відомий сталінський лозунг «кадри вирішують все»). В демократичному суспільстві бюрократія зберігається, проте її діяльність визначається насамперед потребами раціонального управління в умовах розвитку вільного ринкового господарства. Основними напрямами діяльності апарату управління є збір, оцінювання інформації, вироблення рішення, організація його виконання, контролювання, координування і регулювання дій, оцінювання результатів. При цьому головним в управлінській діяльності є винесення рішень. На відміну від інших видів політичної діяльності політичні рішення здебільшого є абстрактним уявленням про бажані або можливі результати, безпосереднім стимулом досягнення нової суспільно-політичної реальності. Тому вони мають орієнтуватися на громадську думку (розуміння поточних процесів, бачення майбутнього широкими верствами населення) і експертні оцінки. На жаль, часто їх ухвалюють не тільки без урахування громадської думки, а й нехтуючи оцінки експертів. Це спричинює низьку результативність політичних рішень, а нерідко — деструктивні наслідки від їх впровадження. Стосуючись інтересів різних категорій населення, політичні рішення можуть як узгоджувати, примирювати такі інтереси, так і стимулювати зіткнення, провокувати конфлікти. Продумані, збалансовані політичні рішення гармонізують різноманітні інтереси класів, страт, націй та інших великих соціальних груп, інтегрують локальні інтереси у загальнонародні, національні. Для вироблення таких рішень суб'єкт управління повинен враховувати: обставини, які можуть вплинути на реалізацію рішення; думки і настрої виконавців рішення (бюрократичного апарату); ставлення до рішення соціальних груп, потреби та інтереси яких воно має задовольнити. Для цього в кожній політичній системі мають функціонувати суб'єкт-об'єктні, об'єкт-суб'єктні комунікації. Каналами таких комунікацій можуть бути представницькі органи влади, політичні партії та громадські організації, а також спонтанні, неформалі-зовані канали обміну інформацією. Відчутно впливають на центри прийняття рішень різні механізми виявлення громадської думки, а саме: комітети, сформовані за участю авторитетних громадян; делега- 48 Предмет і специфіка прикладної політології ції від місцевих громад; петиції органам влади; публікації в пресі відкритих листів; поширення листівок і прокламацій та ін. У критичних ситуаціях громадськість може вдатись до масових акцій (протестних заходів, демонстрацій, страйків), навіть протизаконних дій (захоплення приміщень, блокування доріг тощо). Урахування суб'єктами управління інтересів і потреб різних категорій населення передбачає широке залучення до вироблення рішень спеціалістів, експертів, представників зацікавлених соціальних груп і політичних сил з метою з'ясування різноплановості побажань, настроїв та інтересів, виявлення сильних і слабких аспектів пропонованих рішень. Груповий, або колегіальний, принцип вироблення рішень суб'єктом управління є неодмінною умовою демократії, яка передбачає, що до складу колегіального органу — суб'єкта управління обов'язково мають входити особи з альтернативними (опозиційними) поглядами. їх діяльність, якщо вона відбувається за цивілізованими формами, сприяє підвищенню адаптивного потенціалу механізмів соціального управління, оперативному пристосуванню їх до змін суспільно-політичної ситуації. Політичні рішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної доцільності. Такий вибір здійснюється на основі голосування (більшістю голосів) і консенсусу. Голосування за принципом більшості є одним із найпоширеніших способів вироблення політичних рішень, який цілком відповідає демократичним процедурам. Проте нерідко ухвалені в такий спосіб політичні рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. За таких умов ефективнішими є рішення, ухвалені методом консенсусу (лат. consensus — згода) — згоди сторін завдяки компромісу. Виробити консенсусне рішення набагато складніше, ніж забезпечити прийнятні результати голосування. Необхідною умовою при цьому є хоча б частковий збіг інтересів, а. також наявність вищої політичної цінності. На національному рівні такою вищою цінністю, яка об'єднує більшість учасників політичного процесу, є досягнення або збереження суверенітету, незалежності, територіальної цілісності держави. Основними труднощами процесу вироблення політичних рішень є: обмеження можливостей вільного, всебічного аналізу суспільно-політичної ситуації, що зменшує кількість пропонованих проектів рішень та збіднює їх якість; блокування інформації про умови і чинники, які |