Нова економіка. Нова економіка навч посібник. Навчальний посібник Нова економіка
 Скачать 1.4 Mb.
|
|
витрат на відтворення якісних властивостей людського капіталу можна віднести: заробітну плату; вартість загальноосвітньої і професійної підготовки кадрів; усі витрати з боку суспільства, що у сукупності утворять величину (норматив) плати підприємства за трудовий потенціал; витрати підприємства на соціальні заходи, які спрямовані на підвищення кваліфікації, духовного елемента виробничої діяльності працівників (розвиток культури, технічної творчості), створення сприятливих умов для життєдіяльності і праці, підвищення дієздатності, найбільш повного прояву здібностей людини у процесі праці. Отже, праця більш високої якості вимагає більш високої оплати, що дозволяє відшкодовувати витрати на відтворення кваліфікаційних працівників, а також більші витрати життєвих сил людини, що використовуються в процесі виробництва. Заробітна плата та інші доходи від трудової діяльності розглядаються з позиції відтворення як такі, що відбивають вартість людського капіталу і відповідають його повноцінному відновленню і розвитку. При оцінці інвестицій в людський капітал підприємства необхідно враховувати взаємозв’язок між величиною витрат здібностей до праці, ступенем їх відшкодування та ефективністю використання праці. У зв’язку з цим виникає завдання у формуванні якості праці – регулювання економічних відносин між суспільством, підприємством і особистістю з приводу використання і подальшого розвитку здібностей працівників до праці. Для цього необхідно визначити суспільно необхідну величину матеріальних благ і послуг для створення умов споживання людського капіталу і відшкодування витраченої у процесі праці життєвої енергії за досягнутого рівня розвитку матеріальних і духовних потреб. Джерелом відшкодування витрат людського капіталу виступає заробітна плата і суспільні фонди споживання. Доходи з праці є основним джерелом відшкодування витрат людського капіталу, але їх розміри і розміри відшкодування витрат людського капіталу – не одне й те саме. Однакові здібності до праці можуть використовуватися з різною ефективністю. Працівник може одержувати заробіток відповідно до кількості і якості праці, а споживати менше еквівалента витраченим здібностям до праці: між одержанням доходів і фактичним відшкодуванням витрат людського капіталу знаходяться ще такі фактори, як склад родини працівника, можливості реалізації грошових доходів у різних районах. За рахунок заробітної плати працівника не тільки відшкодовують витрати своєї робочої сили, але й, виховуючи дітей, готують їх як для свого заміщення, так і для заняття ними нових робочих місць. Останнє пов’язане із розширенням виробництва. Таким чином, здібність людини до праці виступає як товар на ринку праці, а критерієм оцінки вартості її робочої сили виступає людський капітал, одним із способів формування якого є підвищення рівня освіти. Як зазначав А.А. Чухно, обмежувати людський розвиток лише переважно матеріальними або близькими до них чинниками неправильно. Це неминуче призводить до однобічного розвитку. В сучасних умовах, коли основним виробничим ресурсом є знання та інформація, а їх носієм є людина, суспільство, держава, виявились зацікавленими у тому, щоб зростав не лише професійний рівень, але й рівень загальної освіти, культурно-технічний рівень. На відміну від інших товарів, вартість яких визначається затратами праці на їх створення, тобто втіленою в них суспільно необхідною працею, вартість робочої сили, крім затрат на засоби споживання, які забезпечують її фізичне відтворення, включає ще історичний та моральний елементи, тобто використання досягнень культури, які забезпечують розвиток робочої сили і людини як члена суспільства. Отже, необхідно враховувати інтелектуалізацію праці, розвиток не лише робочої сили, тобто здатності до праці, але й людини як особистості [28]. У зв’язку з цим в економіці знань теорією вартості К. Маркса замінює теорія, створена знаннями, в якій відбувається перехід від суто технічних навичок до інтелектуальних здібностей. Відповідно до цього змінюються підходи до оцінки інвестицій в людський капітал. Зростання у витратах виробництва частки нематеріальних інвестицій (витрат на наукові дослідження і розробки, придбання патентів і ліцензій, освіту і професійну підготовку кадрів, програмне забезпечення, інжинірингові та консалтингові послуги, маркетинг, рекламу, вдосконалення структури управління тощо) потребує розвитку інтелектуальних здібностей. Відповідно людський капітал як функціональний складник інноваційного виробництва є формою розвитку інтелектуальних здібностей та забезпечує отримання інтелектуальної ренти та конкурентних переваг для підприємств. З таких позицій людський капітал розглядається як базова категорія інтелектуально-інноваційного розвитку. E новій економіці використовують поняття кваліфікаційного працівника, який бере участь у процесі створення знань, що обумовлює зростання ролі освіти. Освіта набуває значення тоді, коли має реальну економічну віддачу. Для людини з високим освітнім потенціалом її праця повинна гідно оплачуватись. Для забезпечення високої конкурентоспроможності підприємства у цілому і виробленої продукції, зокрема, особливо важливе значення має наявність кваліфікованого персоналу, що великою мірою визначається рівнем підготовки працівників, а саме системою знань, формами навчання і ступенем їх засвоєння. Освіта і набуті знання є основним чинником, який визначає подальший розвиток людини і економічний успіх підприємства. В міру переходу до постіндустріального розвитку суспільства характеристики освітнього потенціалу постійно змінюються, набувають нових якісних форм. Матеріальною основою накопичення освітнього потенціалу працівників є система загальної і професійної освіти, у якій поєднуються трудова діяльність учителів, викладачів, інструкторів та іншого персоналу і навчальна робота самих учнів. Сполучення цих видів діяльності супроводжується витратою різних економічних витрат – матеріальних, основних фондів, праці тощо. Кінцеві результати системи освіти і підготовки працівників знаходять свій вираз у його якісних особливостях різного рівня кваліфікації. Ці особливості можуть бути виражені і через вартісні категорії. В умовах трансформаційного розвитку економіки зростає роль освітніх послуг населенню, що розглядаються у трьох аспектах: 1) як економічна категорія, що виражає відносини між виробниками і споживачами освітніх послуг з приводу виробництва специфічного товару – освіти; 2) обсяг отриманих учнями знань, умінь і навичок, що надаються їм педагогами за допомогою програм навчання, які забезпечені матеріальними, трудовими і фінансовими ресурсами; 3) освітня послуга трактується як результат навчальної, управлінської і фінансово-господарської діяльності професійних училищ, яка направлена на задоволення виробничого попиту на підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації робітників і спеціалістів, а також попиту різних категорій персоналу на отримання професії, кваліфікації або перекваліфікації. Ринок освітніх послуг формує освітній потенціал людини, витрати на формування якого у вартісному вимірі поділяються на поточні і кумулятивні. Поточні витрати являють собою прямі витрати держави, підприємств і самого людського капіталу протягом поточного року на навчання і утримання учнів. Кумулятивні витрати являють собою накопичену суму витрат за весь період навчання. Інвестиції у сферу освіти лише частково сприяють накопиченню освітнього потенціалу, деякою мірою вони спрямовані на відшкодування вибулого освітнього потенціалу, але включають у витрати, до яких належать витрати на багаторазове навчання на різних курсах тощо. Таким чином, людський капітал підприємства має дві частини: в одній він є природним, коли йдеться про природні здібності людини, в другій він утворюється шляхом набуття професійних знань, що потребує інвестицій. Інвестиції в людський капітал передбачають не тільки витрати на освіту, але й у сферу відтворення людини – охорону здоров’я, відпочинок, соціальний захист, різного роду послуги. Потенційні інвестори можуть заздалегідь вирахувати потік додаткового чистого доходу від цих інвестицій, порівнявши його з собівартістю вкладень в освіту, визначити розмір доходу від інвестицій. До того ж, працівники з більшими капіталовкладеннями отримують більші доходи протягом всього трудового життя, ніж ті, які зробили менші вкладення в освіту. Об’єктами фінансування людського капіталу можуть бути: освітні програми з підготовки і перепідготовки кадрів, програми мотивації високоякісної праці на основі застосування дієвих систем матеріального і морального стимулювання персоналу, програми підтримки технічної творчості спеціалістів, робітників, управлінців. Оцінка доцільності інвестиційного проекту в розвиток людського капіталу повинна базуватись на оцінці внеску працівників у підвищення якості праці, продукції і рентабельності підприємства. Інвестиції в людський капітал підприємства з часом окуповуються, приносять віддачу у вигляді більш високої заробітної плати, можливості виконувати більш складу роботу, яка приносить більше задоволення. Оцінка доцільності інвестиційних вкладень у сфері накопичення і розвитку людського капіталу повинна базуватись на оцінці його внеску у підвищення прибутку підприємства, його рентабельності і ступеня використання персоналу. При прийнятті рішення про інвестування в людський капітал підприємства використовують фінансово-економічні показники: 1) Рентабельність праці Рентабельність праці = Прибуток / Сума вкладень в людський капітал; 2) Рентабельність коштів на оплату праці Рентабельність коштів на оплату праці = Прибуток / Загальний фонд з/п; 3) Ефективність використання людського потенціалу Ефективність використання ЛП = Обсяг продукції / Витрати праці. Політика підприємств у сфері інвестиції в людський капітал в кінцевому рахунку виявляється ефективною, оскільки зростає якість праці, підвищується прибуток і загальна рентабельність підприємства. Такого роду капіталовкладення не одразу приносить значний економічний ефект, для цього потрібний певний час, за який відбудеться нагромадження наукового, професійного, інтелектуального капіталу. Від інвестицій в людський капітал очікується віддачу у вигляді підвищеного внеску працівників у досягнення підприємством основних цілей з підвищення якості продукції. Через те інвестиції в людський капітал вважаються довготерміновим фактором якості праці і розвитку підприємства у цілому. 5. Особливості макроекономічного регулювання нової економіки Інвестиції – це матеріально-фінансова основа оновлення і накопичення основного капіталу, що визначає структуру економіки, темпи її зростання і рівень конкурентоспроможності на світовому ринку. Тому встановлення і застосування ефективного механізму впливу на інвестиційні процеси з боку держави має виключне значення, особливо для перехідних економік, зокрема, України. В економічній науці існують два протилежні підходи до участі держави в регулюванні економічних (у тому числі інвестиційних) процесів: класична й кейнсіанська теорії. З точки зору класиків, ринковий механізм автоматично забезпечує рівність попиту і пропозиції, і тим самим усуває тривалі порушення в економіці, в тому числі такі явища, як спад виробництва, інфляція, безробіття. На відміну від традиційної класичної теорії, англійський економіст Дж. М. Кейнс обґрунтував об’єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. Теорія Кейнса — це аналіз взаємодії і взаємозв’язку різних агрегованих економічних категорій і величин, дослідження того, як невідповідність між ними впливає на стан економіки і в яких межах та якими методами державного втручання можливо встановити погодження між цими категоріями та величинами з метою безперешкодного економічного розвитку. За умов нової економіки регулювання інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою здійснюється: через державну інвестиційну політику, яка визначає та підтримує пріоритетні напрями розвитку економіки; через індикативне планування певних показників і встановлення нормативів регулювання інвестиційного процесу; шляхом забезпечення належного функціонування договірно-правової системи; через порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт. Отже, особливість сучасного державного макроекономічного регулювання полягає, по-перше, у некомерційних цілях, соціальній орієнтації, іноді в директивному характері, підтримці приватних підприємств, прямому стимулюванні їх розвитку, а, по-друге, в орієнтації на закони і принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва й обігу продукції. Важливого значення тут набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання, оптимальне їх співвідношення. Державне макроекомічне регулювання охоплює рівень галузей і сфер економіки і формується із заходів загальноекономічної дії. Оскільки регулювання – це процес, який взаємопов’язує об’єкт, регулятор та орієнтири руху, то державне макроекономічне регулювання поєднує у спрямовуючому русі макроекономіку (об’єкт), механізм регуляції (регулятор), сукупність завдань і засобів їх вирішення. Нова економіка передбачає два граничних підходи стосовно державного втручання в інвестиційний процес. У першому випадку держава через виконавчі органи влади бере на себе якомога більше функцій управління: забезпечує проектно-кошторисною документацією, матеріально-технічними ресурсами та обладнанням, фінансує проект та розподіляє прибутки від інвестицій тощо. За умов України це привабливо для державного сектора економіки. У другому випадку для інших суб’єктів інвестування держава повинна надати максимальну свободу і впливати на інвестиційний процес через податкову, амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і санкцій. Таким чином, ключовим питанням є визначення частки бюджетного фінансування в загальному обсязі інвестицій. Сьогодні це достатньо невеликий сегмент, за рахунок якого інвестуються лише вкрай необхідні проекти (соціальні програми). Дуже важливий напрям регулювання інвестиційного процесу – це обробка перспективної структури інвестицій за формами власності. При цьому слід зважати на те, що державні інвестиції за умов ринку, як правило, не є відособленим джерелом фінансування. Нові методи державної інвестиційної політики — це участь у спільному фінансуванні проектів, надання кредитів за зниженими процентними ставками, фінансування проектів за рахунок випуску цінних паперів, формування портфелів фінансових інвестицій. Дедалі менше місця у цих методах повинно займати пряме дотування й субсидіювання з боку держави. Головним критерієм державних вкладень в економіку є їх ефективність, оперативна віддача. Проте завжди існуватимуть галузі і виробництва, невигідні для комерційної інфраструктури. Однак у міру розвитку цієї сфери їх інвестиційна привабливість зростатиме, наприклад за рахунок будівництва платних автомагістралей. Нові підходи до участі держбюджетних коштів у фінансуванні інвестицій вимагають також покращення діяльності органів, які відповідають за ефективність їх використання. В цілому раціональне співвідношення адміністративних і ринкових методів регулювання інвестиційної діяльності поступово змінюватиметься через заміщення старих методів новими. Першоосновою державного регулювання інвестиційної діяльності є визначення пріоритетів вкладень, тобто спрямувань інвестицій у ті сфери і галузі, які забезпечать розширене відтворення, скорішу віддачу і підвищення життєвого рівня населення. У зв’язку з цим сучасна державна інвестиційна політика повинна враховувати наступні принципові напрями використання державних і недержавних джерел фінансування: поступовий перехід до економічно обґрунтованого спрямування інвестицій тільки у високорентабельні виробництва і максимальне скорочення витрат на підтримку збиткових і малорентабельних виробництв; повна відмова від фінансування соціальної сфери за залишковим принципом, першочергове спрямування інвестицій у виробництво товарів народного споживання; перехід від адміністративних методів управління інвестиційними процесами, в тому числі державними, до ринкових через податки, амортизаційні норми і кредитні ставки; заміщення повного держбюджетного фінансування частковою участю держави; впровадження інвестування великих проектів за рахунок державних і муніципальних позик. На базі цих принципів визначаються основні пріоритети, які є регуляторами при розподілі державних інвестицій. Вони впливають на залучення інвестиційних ресурсів з недержавного сектора. Державна інвестиційна політика України на сучасному етапі передбачає такі основні пріоритетні напрями використання джерел фінансування: структурна перебудова народного господарства, науково обґрунтована конверсія виробництва; розвиток інфраструктурних галузей з використанням інноваційних проектів; реконструкція і створення нових, екологічно чистих виробництв; інвестування галузей і виробництв, які сприяють розширенню конкурентного середовища, розвитку приватизації й підприємництва; варіантне інвестування і державна підтримка виробництв, які потребують оновлення фондів і мають значний інноваційний потенціал, що може забезпечити технічний і технологічний прорив, істотний приріст обсягів виробництва; інвестування виробництв, де можливе їх ефективне перепрофілювання, санація чи вертикальне злиття; розвиток і модернізація паливно-енергетичного комплексу, створення власної бази та інфраструктури енергоносіїв, впровадження енергозберігаючих технологій; інвестування ліквідації неперспективних, технологічно відсталих, заздалегідь збиткових підприємств. Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з дотриманням послідовності наведених пріоритетів при оцінці інвестиційних проектів. На мікроструктурному рівні таке регулювання здійснюється через систему нормативів і преференцій (пільг). Адекватним інвестиційній політиці повинен бути весь комплекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси. Засоби макроекономічного регулювання інвестиційних процесів відображені на рис. 1. Рис. 1. Структура макроекономічного регулювання інвестиційних процесів До змінних засобів впливу належать: бюджетне фінансування на безповоротній основі; бюджетне кредитування; державні гарантії щодо умов реалізації інвестиційних проектів; державний контракт на розробку і виконання інвестиційного проекту; розробка та реалізація загальнодержавних цільових комплексних програм; управління процесами приватизації з метою пошуку ефективного інвестора; часткове фінансування державою інвестиційних проектів у пріоритетних галузях економіки; самостійна реалізація державою комерційних високоприбуткових інвестиційних проектів. Ця група засобів за своїми масштабами досить незначна, однак з позиції швидкого нагромадження інвестиційних ресурсів та їх оперативного використання вона найбільш ефективна, оскільки дозволяє за короткий Засоби макроекономічного регулювання інвестиційних процесів Змінні Постійні Прямі Непрямі З обмеженою сферою дії Із загальнодержавною сферою дії проміжок часу реалізувати масштабні інвестиційні програми, що в цілому повинно дати поштовх до початку економічного зростання. Ці засоби можуть лише сприяти поліпшенню економічної ситуації, але не визначати її. До змінних засобів впливу належать: бюджетно-податкова політика, грошово-кредитна політика, амортизаційна політика, цінова політика, валютна політика; інноваційна політика. Ці засоби формують економічний клімат в цілому та інвестиційний клімат, зокрема, хоча з точки зору швидкої мобілізації інвестиційних ресурсів вони більш інертні, а за швидкістю своєї дії повільніші порівняно з прямими засобами. До постійних засобів впливу відносяться: ліцензування окремих видів робіт; стандартизація продукції; експертиза інвестиційних проектів. Ця група засобів повинна застосуватися незалежно від економічної ситуації. Вона більш зорієнтована на підвищення якості розробки та виконання інвестиційних проектів і програм. Усі згадані засоби можуть бути деталізовані. Наприклад, фінансово- бюджетне регулювання може забезпечувати: зміцнення фінансової бази місцевих органів влади за рахунок податкових відрахувань; посилення податкового впливу на підприємства і підприємців, які скорочують виробництво важливої народногосподарської продукції; усунення багаторазового оподаткування однієї і тієї самої виробничо- господарської діяльності; можливе досягнення оптимального варіанта в обмеженні суми всіх податків, що стягуються з підприємств, без різкого впливу на зменшення дохідної частини бюджету; створення заходами податкової політики матеріальної зацікавленості виробників у соціальному захисті громадян; побудову оподаткування на стабільній законодавчій основі, простоту сприйняття та справедливість оподаткування; активізацію виробництва товарів народного споживання за допомогою заходів податкової політики. Кредитне регулювання передбачає: удосконалення кредитних механізмів; поширення практики довгострокового кредитування; посилення стимулювання кредиту за рахунок диференціації відсоткових ставок; підвищення оперативності кредитування тощо. Важливим засобом непрямого впливу є і амортизаційна політика у зв’язку з тим, що серед фінансових джерел інвестиційних ресурсів найголовнішими є кошти амортизаційного фонду. Необхідність і межі використання окремих форм макроекономічного регулювання, а також методи, за допомогою яких вони реалізуються у господарській практиці, визначаються прийнятою концепцією державного регулювання інвестиційного процесу, конкретними умовами і цілями соціально-економічного розвитку кожної країни. У різних країнах домінують різні форми макроекономічного регулювання. Так, в країнах, які дотримуються концепції економічного лібералізму (США, Великобританія, Канада та ін.), держава в основному спирається на бюджетно-податкову і грошово-кредитну форму регулювання. Ширший арсенал засобів державного регулювання інвестиційного процесу застосовується в країнах, які дотримуються концепції економічного дирижизму (політика активного державного втручання в економіку). Тут бюджетно-податковий, грошово-кредитний і ціновий механізми використовуються державою активніше, але поряд з цим важливу роль відіграє індикативне планування, завдяки якому держава впливає на інвестиційний процес шляхом координації господарської діяльності всіх її суб’єктів та забезпечення їх інформацією про цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку країни. Україна належить до останньої групи країн, де індикативне планування інвестицій є важливим чинником управління інвестиційним процесом. В Україні залучення інвестицій є необхідною передумовою якісних перетворень у вітчизняному господарстві. Слід відзначити, що за роки незалежності Украною не було розроблено стратегії роботи з іноземними інвесторами. Це вкрай безвідповідально з огляду на те, що інвестиційний ринок є обмеженим, а конкурентна боротьба за інвестора є загальносвітовою тенденцією. З метою залучення інвестицій, насамперед, варто забезпечити підґрунтя розвитку інвестиційної сфери у вигляді ефективної законодавчої бази, яка б передбачала існування спеціальних режимів інвестиційної діяльності, визначення територій пріоритетного розвитку, формування вільних економічних зон тощо. Концептуально інвестиційне законодавство повинно набути не стримувального, а стимулюючого характеру, що спирається на потужні інвестиційні заохочення, податкові преференції і пільги. Залучення прямих іноземних інвестицій – це найкоротший шлях до забезпечення якісно нового рівня функціонування економіки країни. Основними перешкодами на шляху формування ефективного інвестиційного середовища в Україні є відсутність сприятливого нормативно- правового поля, що включало б державні гарантії, урядові програми стимулювання інвестиційної активності з паралельною реалізацією лояльної податкової політики; надмірний тиск з боку системи державного контролю, що відлякує інвестора через ускладнення ведення бізнесу; суттєва бюрократична складова та високий рівень корумпованості державних структур всіх рівнів. В Україні у грошово-кредитному регулюванні в останні роки переважають жорсткі адміністративна заходи з притаманними їм заборонами, обмеженнями, лімітами. Однак такі обмеження не послаблюють девальваційний тиск та не забезпечують збільшення золотовалютних резервів. Натомість вони активізують тіньовий ринок, поширюють «сірі» схеми розрахунків, провокують панічні настрої та негативні очікування економічних агентів. Сьогодні ефективність сучасного макроекономічного регулювання набула доленосного значення. Критично необхідним є комплекс реформування економіки для позитивного вирішення низки важливих завдань. З метою забезпечення позитивного сальдо платіжного балансу варто, по- перше, розробити урядову програму нарощення експортного потенціалу, де, окрім освоєння нових ринків збуту, окрему увагу слід приділити оптимізації структури вітчизняного експорту. По-друге, розробити державну стратегію створення інвестиційного середовища та роботи з іноземними інвесторами, а основу якої повинно бути покладене інвестиційне законодавство стимулюючого характеру, що спирається на потужні інвестиційні заохочення, податкові преференції і пільги. 6. Трансакційні витрати і економічна ефективність В основі ринкової економіки лежать процеси здійснення трансакцій, які супроводжуються специфічними трансакційними витратами. Ринкова трансформація передбачає налагодження системи відносин, які забезпечують здійснення трансакцій, і тому супроводжується ростом трансакційних витрат. Хоча ця проблема була предметом певної уваги дослідників, вона ще залишається маловивченою, а усвідомлення важливості її вирішення в умовах ринкової трансформації - неповним. З поля зору дослідників випав важливий макроекономічний аспект цієї проблеми, що пов'язано з аналізом теорією трансформаційних витрат переважно їх впливу на поведінку суб'єктів ринку. Зустрічаються окремі згадки про те, що трансформаційні витрати є витратами експлуатації економічної системи, але в цілому ця сторона проблеми на сьогодні не досліджена. Крім того, в економічній літературі відсутнє розуміння факту, що трансформаційні витрати є витратами експлуатації перехідної економічної системи і тому мають безпосереднє відношення до витрат ринкової трансформації, виявляються невід'ємною та суттєвою характеристикою цього найактуальнішого для сучасної України процесу. Дослідники, зосереджуючи увагу на впливі трансакційних витрат на поведінку агентів ринку, упускають розбіжність у величині приватних та суспільних трансакційних витрат. Тому поза їх увагою залишаються інституційні витрати, які переважно припадають на державу. Між іншим саме інституційна діяльність держави є тією ланкою, що може бути використана для вагомого скорочення трансформаційних витрат. Економісти констатують надзвичайну важливість трансакційних витрат. Трансакційні витрати дозволяють використовувати продуктивну силу суспільно-поділеної праці й у цьому значенні є продуктивними затратами. Але не всі трансакційні витрати є затратами, що породжують додаткову продуктивну силу. В сучасних умовах долається їх ототожнення з трансакційними затратами, тобто фактичними витратами. До складу трансформаційних повинні включатись і неявні витрати, тобто трансакційні втрати, які визначаються за альтернативним принципом. Доцільно визначити трансформаційні витрати товарних трансакцій як сукупність втрат, що виникають при обміні правами власності, й затрат, спрямованих на зменшення цих втрат. Відповідно до типів трансакційні витрати їх види поділяють на дві групи: 1. У першу входять: витрати непередбачених подій; витрати непередбачених дій контрагентів; витрати, пов'язані із можливим різночитанням положень контракту; витрати неузгодженості законодавства та інших нормативних актів; витрати через відсутність дійового контролю та примусу до дотримання законодавчих норм. 2. В другу групу входять: інформаційні витрати; витрати специфікації та захисту прав власності; витрати здійснення розрахунків; витрати укладання контрактів. Як для загальної величини трансакційних витрат, так і для співвідношення в їх структурі втрат і затрат найважливішу роль відіграють так звані атрибути трансакцій, серед яких звичайно виділяють специфічність активів, частоту здійснення трансакцій, складність вимірювання результатів угоди, взаємозв'язок з іншими трансакціями. Якщо трансакційні затрати - це безпосередні наслідки дій сторін у ході трансакцій, то трансакційні втрати являють собою побічні ефекти трансакцій, які не передбачені в угодах про трансакції і є здебільшого наслідком опортуністичної поведінки. Домінуюча думка про неможливість перекладення тягаря трансакційних витрат на контрагентів звичайно змушує економістів заперечувати вплив трансакційних витрат на ринкову рівновагу. Це заперечення справедливо тільки для випадку, коли трансакційні витрати являються внутрішніми і не враховуються ринковими суб'єктами. Однак сучасні економісти вважають, що зовнішні трансформаційні витрати (наприклад, плата за трансакційні послуги третіх осіб), навпаки, впливають на ринкову рівновагу. Доведено, що для об'єктивно-необхідних трансформаційних витрат, наприклад, пов'язаних із звичайною процедурою оформлення договору, незалежно від того, на якого суб'єкта - покупця чи продавця будуть покладені трансформаційні витрати, результат їх існування для суспільства буде однаковим: обсяги реалізації продукту зменшаться, а ціни зростуть. У результаті дослідження динамічних процесів установлення ринкової рівноваги виявлено, що кінцевий результат покладання трансакційних витрат як на покупця, так і на продавця також буде однаковим. При цьому оплата трансакційних витрат споживачем викликає тимчасовий антиінфляційний ефект, що має велике значення для трансформаційної економіки. Встановлено також, що виникнення трансакційних витрат само по собі є достатнім для переходу економіки з хитливої рівноваги до нерівноважного стану. Аналіз взаємозв'язку інфляції (однієї з основних форм економічної нестабільності) і трансакційних втрат показує, що зростання трансакційних витрат є одним із немонетарних факторів інфляції, що добре вписується в теорію інфляції як багатофакторного процесу. Основою запропонованої моделі являються припущення про неповну інформованість покупців, про їх різний економічний стан та поведінку. Зазначені передумови створюють можливість розбіжності цін, що визначається в роботі як цінова диференціація, що носить на відміну від добре відомої цінової дискримінації добровільний характер. Ця особливість пов'язана з тим, що деякі покупці згодні придбати товар по першій ціні, що попалася, і нести при цьому трансакційні витрати в грошовій формі, у той час як інші покупці згодні нести альтернативні трансакційні витрати (витрати пошуку), щоб придбати товар за нижчою ціною. Диференціація цін за цієї передумови створює в економіці інфляційний потенціал. Якщо взяти до уваги зовнішні витрати, то зв'язок трансакційних витрат із економічною ефективністю виявляється дуже просто, тому що вони безпосередньо враховуються при формуванні прибутку. Порівняння граничної корисності прибутку MU і альтернативної граничної корисності трансакційних витрат MU Т дозволив встановити, що виробник максимізує прибуток за умови MU = MU Т (1) Показано, що в особливу категорію слід виділити витрати трансформації економічної системи. В умовах переходу до ринку останні виявляються у вигляді витрат ринкової трансформації. Затрати на проведення ринкової трансформації є лише невеликою частиною всіх витрат, у той час як основну їх частину складають неявні витрати (втрати в порівнянні з альтернативним способом використовування ресурсів). Тому витрати ринкової трансформації можуть бути розраховані як сумарне недовиробництво ВВП у порівнянні з його рівнем до початку трансформаційної кризи. Однак такий показник відбиває сукупні витрати суспільства, але перекручує їх загальну величину, тому що не враховує процеси перерозподілу національного доходу суспільства. В дійсності частина населення одержує деякий виграш, у той час як реальні витрати решти за величиною перевищують витрати, агреговано розраховані для усього суспільства. Неоднакові завдання ринкової трансформації у різних суспільствах виявляються у відмінності рівня витрат трансформації для окремих країн з перехідними економіками. Процеси трансформації протікають по-різному, в залежності від готовності до них інституційної сфери. Сучасні наукові дослідження дозволяють зробити висновки про суттєві відмінності рівня витрат ринкової трансформації в країнах центральної та східної Європи, пов’язані з необхідністю проведення в останніх ринкової трансформації суспільства. Ця задача робить ринкову трансформацію в країнах СЄ тривалим процесом та обумовлює необхідність аналізу витрат експлуатації трансформаційної економіки як перехідної економічної системи. Їх визначення проілюстровано за допомогою моделі, що припускає участь у виробництві одного продукту обсягом Q двох суб'єктів (груп), які виконують різні функціональні ролі та розподіляють між собою створений продукт в обсягах Q Q 1 і Q Q 1 2 (де - коефіцієнт розподілу). Відмінність ролей суб’єктів у процесі виробництва породжує відмінність їх поведінки та інтересів, що у свою чергу обумовлює залежність обсягу виробленого продукту від розподільних відносин. Характер залежності ) ( Q визначено на основі відомих закономірностей: “ефекту ухилення” у працівників в умовах оплати праці на ринковому рівні та фактора зникнення у підприємця стимулів для ефективної організації виробництва в умовах скорочення прибутку. Шляхом визначення екстремумів функцій встановлено, що максимізація обсягів продукту, що одержуються першим і другим суб'єктами, відбувається відповідно при значеннях еластичності: 1 1 ) ( Q d Q d E Q , (2) 1 2 ) ( Q E (3) Отже, інтереси суб’єктів в даній моделі знаходяться в протиріччі. Суттєва залежність величини створеного продукту від характеру його розподілу між учасниками процесу означає, що мета досягнення Парето-ефективності виробництва через індиферентність цього критерію до розподілу не може висуватися як основна для ринкової трансформації, яка спрямована на створення соціально-орієнтованої економіки. Подібно до витрат ринкової трансформації витрати експлуатації економічної системи також можуть бути визначені за альтернативним принципом. У їх величину мають бути включені всі альтернативні витрати, наприклад, у вигляді недовиробництва продукту в порівнянні з принципово досяжною його величиною. З цією метою запропоновано доповнити критерій Парето двома додатковими критеріями суспільної ефективності виробництва. У ролі першого можна використати критерій, що є природним при аналізі ситуації з погляду всього суспільства: при однаковому ступені нерівності з двох варіантів розподілу має бути обраним той, що забезпечує для суспільства більшу величину виробленого продукту. Тобто розподіл є ефективним за першим критерієм, якщо будь-який інший розподіл при тому ж ступені нерівності не може забезпечити одержання суспільством більшого продукту. Другий критерій також є природним з погляду суспільства: з двох способів розподілу продукту однакової величини має бути обраним той, що забезпечує більшу рівність. Тобто розподіл є ефективним за другим критерієм, якщо виробництво такої ж величини продукту не може бути забезпеченим при більшому ступені рівності. Різниця максимально досяжної величини суспільного продукту і реального обсягу виробництва показує розраховані за альтернативним принципом витрати експлуатації трансформаційної економічної системи і у зв'язку з цією обставиною може розглядатися як оцінка її ефективності. В Україні для підвищення ефективності ринкової трансформації необхідно: сформувати державну політику та розробити програму уряду, спрямовану на скорочення трансакційних витрат; проводити цілеспрямовану політику скорочення трансакційних витрат шляхом удосконалення законодавства та прийняття на себе державою витрат підтримки інституційних норм і захисту прав власності; організувати експертизу трансакційної ефективності прийнятих державою економічних рішень, особливо при введенні податків. Навчальний тренінг Основні терміни і поняття Факторна продуктивність. Інформаційний тип економічного зростання. Інформаційна епоха. Інтелектуальний продукт. Технічна озброєність праці. Вартість, створена знаннями. Цифрова трансформація. Цифрова революція. Інформаційні технології. Освітньо-кваліфікаційний потенціал. Науково-дослідні та дослідно- конструкторські розробки. Науково-технічні розробки. Гнучкі виробничі системи. Конкурентоздатність економіки. Наукоємність виробництва. Інвестиційно-інноваційна діяльність. Людський капітал. Трансакційні витрати. Трансакційний дохід. Капітал суспільства. Витрати на відтворення якісних властивостей людського капіталу. Ринок освітніх послуг. Поточні витрати. Кумулятивні витрати. Освітні програми з підготовки і перепідготовки кадрів. Програми мотивації праці. Рентабельність праці. Рентабельність коштів на оплату праці. Ефективність використання людського потенціалу. Інвестиції. Державне макроекономічне регулювання. Державна інвестиційна політика. Інноваційні проекти. Бюджетне фінансування. Бюджетне кредитування. Бюджетно-податкова політика. Грошово-кредитна політика. Амортизаційна політика. Цінова політика. Валютна політика. Інноваційна політика. Трансакційна ефективність. Контрольні запитання і завдання 1. Назвіть фактори виробництва в епоху інформаційних технологій. Яка тенденція динаміки їх ефективності в епоху інформаційних технологій? 2. Яка роль інформаційних технологій в сучасному суспільстві? 3. Яким чином інформаційні технології впливають на економічне зростання? Здійсніть аналіз виробничих функцій, які передбачають впровадження інформаційних технологій. 4. Чому інвестиції у наукоємні галузі в умовах розвитку економіки знань виходять на пріоритетні позиції? 5. Проаналізуйте причини досягнення значних соціально-економічних успіхів, глобального економічного лідерства і національної безпеки розвинених країн світу. 6. Що означає поняття «наукоємність»? Яка продукція вважається наукомісткою? Наведіть приклади. 7. Які основні характерні риси наукомістких виробництв? 8. Які галузі народного господарства відносять до наукомістких? Проаналізуйте рівень розвитку цих галузей в Україні. 9. Поясніть сутність поняття «людський капітал». На яких рівнях розглядається людський капітал? 10. Які підходи існують в сучасній економічній практиці до оцінки витрат на людський капітал? Охарактеризуйте їх. 11. Здійсніть класифікацію інвестицій в людський капітал. 12. Які витрати відносяться до витрат на відтворення якісних властивостей людського капіталу? 13. Що необхідно враховувати при оцінці інвестицій в людський капітал? 14. Що виступає об’єктами фінансування людського капіталу? 15. Які фінансово-економічні показники використовують при прийнятті рішень про інвестування в людський капітал? 16. В чому полягають сучасні особливості державного макроекономічного регулювання? 17. Що являють собою нові методи державної інвестиційної політики? Які методи до них відноситься? 18. Які напрями використання державних і недержавних джерел фінансування повинна враховувати сучасна державна інвестиційна політика? 19. Охарактеризуйте, які пріоритетні напрями використання джерел фінансування передбачає державна інвестиційна політика України на сучасному етапі? 20. Як класифікуються засоби макроекономічного регулювання інвестиційних процесів? Які засоби є змінними, а які – постійними? 21. Обґрунтуйте зв'язок між трансакційними витратами і економічною ефективністю. За яких умов виробник максимізує свій прибуток? 22. Які заходи необхідно здійснити Україні для підвищення трансакційної ефективності? Тестові завдання 1. Що відноситься до витрат (інвестицій) на людський капітал? а) пряма заробітна плата і оклади; б) оплата невідпрацьованого часу; в) преміальна і грошові винагороди; г) вартість професійного навчання працівників; д) вартість культурно-побутового обслуговування; е) витрати на соціальний захист; є) витрати на якість праці; ж) вартість житла для робітників; з) усі відповіді вірні; і) вірні відповіді а, в, г, е. 2. При прийнятті рішення про інвестування в людський капітал підприємства використовують фінансово-економічні показники: а) рентабельність праці; б) рентабельність коштів на оплату праці; в) ефективність використання людського капіталу; г) чисельність працівників; д) рентабельність виробництва. 3. У чому полягає особливість сучасного макроекономічного регулювання? а) у некомерційних цілях, соціальній орієнтації, іноді в директивному характері, підтримці приватних підприємств, прямому стимулюванні їх розвитку; б) у суто директивному характері планування процесів виробництва; в) в орієнтації на закони і принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва й обігу продукції; г) в орієнтації на макроекономічне регулювання розвинених країн світу. 4. За умов нової економіки регулювання інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою здійснюється: а) через державну інвестиційну політику, яка визначає та підтримує пріоритетні напрями розвитку економіки; б) через індикативне планування певних показників і встановлення нормативів регулювання інвестиційного процесу; в) шляхом забезпечення належного функціонування договірно-правової системи; через порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт; г) за посередництвом міжнародних організацій; д) вірні відповіді а, в. |