Инфектология. О. Л. ІвахівТернопільУкрмедкнига2002медсестринство
 Скачать 1.33 Mb.
|
|
Заходи зі знешкодження (усунення) джерела збуд- ника. Джерелом збудника інфекційної хвороби, тобто природ- ним місцем його перебування і розмноження, може бути організм хворої або здорової людини чи тварини. Інфекційні хвороби, які розповсюджуються лише серед людей, називаються антропоно- зами. Ті ж хвороби, джерелом збудника яких є переважно твари- ни, належать до зоонозів. Заразоносієм може бути практично здорова людина або реконвалесцент, тобто особа, яка недавно перенесла інфекційну хворобу. Хворі люди і тварини виділяють збудників інфекційних хво- роб найчастіше протягом усього захворювання, але найбільше у його розпалі або на початку. Заразний період може тривати від декількох діб до кількох тижнів чи місяців. Якщо розвивається хронічна хвороба, збудник зберігається в організмі хворої особи декілька років або й все наступне життя. Загострення хронічної хвороби, як правило, зумовлене інтенсивним розмноженням збуд- ника і збільшенням заразності хворого, тобто здатності його пе- редати збудника іншій людині. Зараження не завжди веде до захворювання. Здорова людина, в організмі якої поселився патогенний мікроб, зветься бактеріо- або заразоносієм. Розрізняють гостре заразоносійство, яке триває до одного місяця, підгостре – від одного до трьох місяців і хроніч- не – понад три місяці. Хронічне носійство може бути пожиттєвим. Щоб знешкодити (усунути) джерело збудника, перш за все треба його виявити. Діагностику інфекційних хвороб здійсню- ють за допомогою клінічних, епідеміологічних, лабораторних та інструментальних методів. Встановити наявність заразоносійства можна лише спеціальними лабораторними методами. Інфекційних хворих найчастіше виявляють лікарі загальної практики – сімейні та дільничні лікарі й педіатри, медики сільських 95 Основи профілактики інфекційних хвороб лікарських амбулаторій, фельдшерсько-акушерських пунктів, ме- дико-санітарних частин підприємств та інші спеціалісти поліклінік й амбулаторій, до яких вперше звертаються пацієнти. На рівні адміністративних районів і областей діагностика зосереджена в інфекційних лікарнях та інфекційних відділеннях багатопрофіль- них лікарень, а також у кабінетах інфекційних захворювань (КІЗ) поліклінік. КІЗ, по суті, є першою спеціалізованою ланкою інфек- ційної служби. У його штаті, крім лікаря-інфекціоніста, працює медична сестра, що пройшла відповідну спеціалізацію. Лікар, фельдшер чи медична сестра, які виявили інфекційно- го хворого або запідозрили інфекційну хворобу, зобов’язані спо- вістити про це по телефону місцеву санітарно-епідеміологічну станцію і відправити на її адресу письмове повідомлення (форма 058/о). Дуже важливо розпізнати інфекційну хворобу в перші годи- ни або дні від моменту захворювання, що дає змогу завчасно здійснити відповідні протиепідемічні заходи й не допустити роз- повсюдження інфекції. Серед них особливого значення надаєть- ся негайній ізоляції хворого. Її організовують у домашніх умовах або в інфекційній лікарні (відділенні), куди відправляють пацієн- та. Неприпустимо, щоб інфекційні хворі відвідували громадські місця, дитячі та лікувальні заклади. Особи, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріонос- іями, мають гарантовані Законом права і обов’язки (додаток 1). Інфекційних хворих госпіталізують за епідеміологічними та клінічними показаннями. До епідеміологічних показань належать: висока заразність, відсутність належних умов для ізоляції вдома, проживання в гуртожитку чи готелі, належність пацієнта до так званої групи декретованих (працівники харчової галузі, водоканалу, дитячих дошкільних і лікувальних закладів тощо). За клінічними показаннями обов’язковій госпіталізації підлягають хворі з тяжким інфекційним захворюванням та ускладненнями, особи зі серйозною супровідною патологією, а також хворі на будь-яку форму холери, чуми, контагіозних геморагічних гарячок, черевного тифу, паратифів А та В, гепатитів В, С, D, нейроінфекції, поліомієліту, дифтерії, малярії, сибірки та деяких інших хвороб. МА. Андрейчин, О.Л. Івахів Ізоляція в домашніх умовах може мати переваги, оскільки хворий залишається у звичній для нього обстановці (особливо це стосується дітей), його доглядають близькі люди, які можуть організувати краще, ніж у лікарні, харчування, немає загрози на- шарування інших інфекцій. Основні вимоги до лікування інфекційного хворого в домашніх умовах • хворий не належить до групи, яка підлягає госпіталізації за епідемічними та клінічними показаннями • хвороба має легкий або середньотяжкий перебіг і не по- требує постійного лікарського нагляду • пацієнта періодично буде відвідувати лікар, фельдшер або медична сестра • про інфекційне захворювання інформована місцева санепі- демстанція • організовано забір і доставку в лабораторію матеріалу для дослідження • призначено та виконується необхідне лікування • організовано протиепідемічні заходи (поточна дезінфек- ція та ін.) Щоб не допустити внутрішньолікарняного зараження, хворого найкраще ізолювати в індивідуальному боксі. Для пацієнтів на одну й ту ж малоконтагіозну інфекцію можна виділити спільну палату на 2-4 ліжка. Їм не дозволяється заходити в інші палати та допоміжні приміщення, за винятком кімнат, коло яких визначе- но лікарем. За виконання правил внутрішнього розпорядку і про- тиепідемічний режим відповідають як лікарі, так і середній та молодший медичний персонал. Важливі обов’язки мають палатні медсестри, котрі несуть цілодобове чергування. Виявлення інфекційного хворого є сигналом про епідемічне неблагополуччя, що спонукає до обстеження контактних осіб з метою встановлення джерела збудника та нових заражень. У список контактних заносять усіх осіб, котрі вдома й під час робо- ти (навчання) спілкувались із хворим. Виявлення серед них хво- 97 Основи профілактики інфекційних хвороб рих здійснюється шляхом опитування, огляду, термометрії тала- бораторних досліджень. Бактеріологічні та вірусологічні дослід- ження дають змогу виявляти хворих зі стертим (малосимптом- ним, хронічним перебігом хвороби і носіїв збудника без будь- яких проявів захворювання. При деяких інфекційних хворобах контактні особи підляга- ють роз’єднанню, тобто обмеженню спілкування з рештою насе- лення. Роз’єднання здійснюється в разі небезпеки групових за- хворювань і розвитку епідемії, поширення інфекції контактними особами при виконанні професійної роботи. Наприклад, праців- ники харчових підприємств (ковбасний цех, їдальня, кафе, став- ши носіями сальмонел або шигел, можуть спричинити крупний спалах сальмонельозу та шигельозу. Крім харчовиків, роз’єднан- ню підлягають працівники дитячих і лікувальних закладів, а та- кож діти, які відвідують ясла і садки. У випадку особливо небез- печних інфекцій (чума, холера, карантинні геморагічні гарячки) усіх контактних ізолюють у виділеному для цього будинку. Три- валість роз’єднання визначається максимальним інкубаційним періодом, властивим даній хворобі. Хворих лікують щоб добитись не тільки клінічного виду- жання, але й повного звільнення організму від збудника. При деяких інфекційних хворобах (шигельоз, дифтерія, холера) може зберігатись реконвалесцентне носійство збудника, що спонукає до повторного лікування і багаторазового обстеження пацієнта та обмеження його спілкування з іншими людьми доти, поки не настане епідеміологічне видужання. Бактеріоносіїв намагаються виявити в оточенні хворого і під час масових обстежень населення (наприклад, в осередку хо- лери). Обов’язково проводять бактеріологічне дослідження всіх осіб, які влаштовуються на роботу в дитячі і лікувальні заклади, туристичні бази, інтернати для престарілих. Спосіб знешкодження сільськогосподарських і домашніх тварин, які стали джерелом збудника, залежить від етіології хво- роби та цінності самої тварини. В одних випадках тварини підля- гають знищенню, в інших – їх лікують в умовах карантину. Цю МА. Андрейчин, О.Л. Івахів роботу здійснює ветеринарна служба. Диких шкідливих гризунів, щурів, мишей та ін., що формують природні осередки інфекційних хвороб, стараються ліквідувати. Для боротьби з ними застосову- ють методи дератизації (від лат. de – заперечення, ratus – щур): „фізичний (вилов капканами, пастками-вершами та ін.), „хімічний (приманки з отрутами – зоокумарином, фосфідом цинку та ін.), „біологічний (зараження патогенними бактеріями, що спри- чинюють тяжке захворювання гризунів і непатогенні для люди- ни, а також використання котів і собак). Дератизаційні заходи здійснюються дезінфекційними стан- ціями або відділеннями після оформлення договорів на цю роботу із закладом, підприємством, мешканцями будинку. Заходи, спрямовані на розрив механізму передачі збудника. Усі інфекційні хвороби можна розділити на чотири групи відповідно до механізму передачі збудника, що, усвою чер- гу, залежить від локалізації мікроба в організмі хворого чи носія (табл. 2). Таблиця 2. Класифікація інфекційних хвороб (за Л.В. Громашевським) При кишкових інфекціях збудники найчастіше перебува- ють у кишечнику, зрідка у шлунку, й з калом виводяться назовні. Потрапивши в довкілля, патогенні мікроби забруднюють ?рунт, воду, різні об’єкти. Розповсюдженню збудника сприяють мухи та антисанітарні умови. Зараження здорової людини може відбу- тись при занесенні збудника в рот з їжею, водою або брудними ????? ???????? ???????? ??????????? ???????? ???????? ???????? ??????? ????????? ?????? ????’??? ????????? ???????? ??????? ????? ???????? ????? ???? ????? ?? ???????? ??????? ???????? ????????-???????? ?????????? (???????) ????????????? ?????????? 99 Основи профілактики інфекційних хвороб руками. До кишкових інфекцій належать холера, сальмонельоз, шигельоз, гепатити А та Е, лептоспіроз й ін. У попередженні розповсюдження кишкових інфекцій дуже важливе значення мають санітарно-гігієнічні заходи: „благоустрій міст і сіл; „наявність каналізації; „постійний контроль за водопостачанням, санітарна охоро- на місця забору води, її очищення та дезінфекція; „своєчасне збирання, вивіз та знешкодження сміття, нечистот і каналізаційних вод; „попередження забруднення ?рунту; „знищення мух і недопущення їх до харчових продуктів; „попередження забруднення харчових продуктів під час їх заготівлі, переробки, транспортування та реалізації; „підвищення санітарної культури населення. З метою знищення збудників інфекційних хворобу довкіллі проводиться дезінфекція (від лат. des – заперечення, infection – інфекція). Розрізняють поточну та заключну дезінфекцію. По- точну дезінфекцію проводять довкола хворого і бактеріоносія. Заключну дезінфекцію роблять одноразово в осередку, де пере- бував хворий, після його госпіталізації, видужання або смерті. Профілактичну дезінфекцію здійснюють систематично в місцях ймовірної присутності патогенних мікроорганізмів (громадські туалети, вокзал). Для дезінфекції використовуються фізичні та хімічні мето- ди. До фізичних методів належить механічне усунення збудника (миття, чищення щіткою, витрушування, фільтрація), спалювання, кип’ятіння, обробка в пароповітряній камері. Спалюванню підля- гають речі, що не мають цінності. Кип’ятіння широко використо- вується для стерилізації медичних інструментів та посуду. Хімічну дезінфекцію здійснюють за допомогою різних речо- вин, що згубно діють на збудника. До них належать: „хлорвмісні засоби (хлорне вапно, хлорамін, гіпохлорид на- трію, дезам та ін.); МА. Андрейчин, О.Л. Івахів „йод, бром та їх сполуки (наприклад, дибромантин, йодоформ); „похідні фенолу (мильно-фенолова суміш, 1-хлор-бета-на- фтол); „альдегіди (формальдегід, бета-пропіолактон); „окисники (перекис водню, дезоксон); „луги (їдкий натр, їдке калі, поташ); „спирти (етиловий, пропіловий); „поверхнево-активні засоби (ОП, СФ-1); „інші хімічні сполуки (хлоргексидин, метацид, гембар). Широкого вжитку набули імпортні дезінфекційні препара- ти: бацилол-плюс, бацилоцид-расанд та ін. Найчастіше вдаються до вологого методу дезінфекції з ви- користанням дезінфекційних розчинів або аерозолів. Занурен- ням у дезрозчини обробляють білизну, посуд, іграшки, зрошен- ням – підлогу, панелі, меблі, протиранням – картини, поліровані речі. У домашніх умовах можна застосовувати мийні засоби “Са- ніта”, “Посудомий”, “Гексахлор”, що поступають у продаж. Застереження! Перш ніж вдатись до хімічної дезінфекції, треба ознайомитись з інструкцією, звернути особливу увагу на показання до застосування засобу, спосіб його вжитку та заходи безпеки. Переносниками деяких інфекційних хвороб можуть бути гризуни, які одночасно є джерелом збудника (наприклад, щури при лептоспірозі). У таких випадках дератизацію слід розгляда- ти як засіб, що одночасно діє на першу та другу ланки епідеміч- ного процесу. При інфекціях дихальних шляхів немає потреби виявляти фактор, через який передався збудник, тому що він відомий (по- вітря). У заражених осіб збудники перебувають на слизових обо- лонках носоглотки, гортані, іноді трахеї та бронхів, звідки під час кашлю, розмови, чхання з крапельками слизу виділяються вдов- кілля (крапельний механізм передачі). Зараження відбувається при потраплянні цих крапельок або пилу, що утворився при їх підсиханні, у дихальні шляхи сприйнятливої людини. До цієї гру- пи інфекцій відносяться грип, дифтерія, кір, ангіна та ін. 101 Основи профілактики інфекційних хвороб Патогенні мікроорганізми, що потрапили в повітря, можна зни- щити провітрюванням приміщення та опроміненням ультрафіоле- товим промінням (кварцування). У сонячні дні використовують прямі сонячні промені через відчинені вікна для дезінфекції кімнат і поверхні різних предметів, вивішують білизну на вулиці. Мікроби, які осіли на підлогу та меблі, знищують шляхом вологого проти- рання дезінфекційними розчинами. Для індивідуального захисту використовують марлеві маски та респіратори різних типів. При кров’яних інфекціях збудники перебувають у крово- носній системі хворої людини чи тварини, звідки можуть потра- пити в кров іншої особи за допомогою кровосисних комах (воша, комар, блоха, москіт, кліщ). Це так званий трансмісивний механізм передачі. До цієї групи належать висипний тиф, малярія, гемо- рагічні гарячки, кліщовий енцефаліт, чума та ін. Зрозуміло, що розірвати такий механізм передачі збудника можна шляхом зни- щення комах-переносників, тобто засобами дезінсекції (від лат – заперечення, insectum – комаха). Основні способи боротьби з комахами поділяються на фізичні та хімічні. Фізичні способи передбачають застосування високих температур, зокрема, спалювання малоцінних речей і сміття, пра- сування одягу, обробку йогов пароповітряних камерах, механіч- не усунення членистоногих за допомогою пиловловлювача чи витрушування. Хімічні способи включають застосування отруй- них для комах речовин (хлорофос, карбофос, піретрум) і репе- лентів – речовин, що відлякують членистоногих (різні лосьйони, мазі, креми та аерозолі, наприклад, диметилфталат, “ДЕТА”), а та- кож параформалінових камер. При інфекціях зовнішніх покривів збудники потрапляють на шкіру та слизові оболонки завдяки прямому (безпосередньо- му) контакту з джерелом збудника або через різні предмети (непрямий контакт. Прикладом прямого контакту є передача скаженою твариною (вовк, лисиця, собака) вірусу сказу під час укусу, непрямого – передача коростяного кліща від зараженої коростою людини до здорової через рушник чи рукавиці. Багато хвороб з цієї групи пов’язані з пораненням шкіри чи медичними маніпуляціями. Так, правець може передатись при побутових і МА. Андрейчин, О.Л. Івахів вуличних травмах, ходінні босоніж, якщо рана забруднюється ?рун- том, в якому є збудник вказаної хвороби. ВІЛ-інфекція і гепатити В, С, D передаються під час переливання крові, взятої від хворого донора, або ін’єкцій наркотиків, які наркомани часто вводять собі без дотримання правил антисептики (спільним шприцом). Важ- ливо зазначити, що в одних випадках збудник осідає в місці про- никнення у шкіру (бешиха) і зумовлює місцевий запальний про- цес, в інших – потрапляє у кров і далі осідає в різних органах (віруси гепатитів – у печінці), спричинюючи захворювання без ознак ураження зовнішніх покривів. Розрив контактного механізму досягають підвищенням за- гальної санітарної культури населення, поліпшенням житлових і виробничих умов. Для попередження ранового зараження вели- ке значення має профілактика вуличних і побутових травм. Щоб не допустити зараження під час медичних маніпуляцій, треба ре- тельно обстежувати донорів крові та органів на вірусоносійство, користуватись одноразовими шприцами та системами, якісно сте- рилізувати колючий та ріжучий інструментарій. Заходи, спрямовані на підвищення несприйнятли- вості людського організму. Профілактичні заходи, орієнто- вані на підвищення несприйнятливості населення до інфекційних хвороб, ділять на дві групи: „способи зміцнення загальної неспецифічної стійкості орга- нізму; „способи створення специфічної стійкості (імунітету) до конкретних хвороб. Зміцнити неспецифічну стійкість людського організму мож- на шляхом фізичного виховання і загартування, поліпшення по- бутових умов, організації правильного режиму праці та відпочин- ку, раціонального харчування. Крім того, вже відомо багато при- родних і синтетичних сполук, введення яких в організм людини стимулює вироблення власних інтерферонів, лізоциму, компле- менту та інших факторів неспецифічного захисту. До таких пре- паратів відносять настоянку китайського лимоннику, женьшеню, елеутерококу, синтетичні сполуки аміксин, амізон, метилурацил, нуклеїнат натрію та ін. 103 Основи профілактики інфекційних хвороб Специфічний захист організму можна створити завдяки штучній імунізації. Давно було відмічено, що після багатьох епі- демій перехворілі люди не хворіють при повторенні моровиці. Тому таких осіб, наприклад, під час спалаху чуми залучали для обслуговування хворих на цю особливо небезпечну інфекційну хворобу. У Китаї та Індії практикували штучне зараження натуральною віспою, щоб людина перенесла її в легкій формі й не захворіла під час епідемії. З цією метою у шкіру втирали вміст пустул віспяних хворих або одягали здорову дитину в білизну хворого. Але іноді розвивалась тяжка й навіть смертельна форма натуральної віспи, що стримувало широке застосування такого способу. І лише наприкінці ХVІІІ ст. англійський лікар Едуард Дженер запропонував абсолютно безпечний метод імунізації про- ти натуральної віспи. Він запримітив, що доярки іноді заража- ються коров’ячою віспою і переносять її в легкій формі (на шкірі кистей з’являються такі ж пухирчики, що й на вимені хворої корови, які швидко щезають). Такі особи в подальшому не хворі- ють на натуральну віспу. На підставі цих спостережень Е. Дже- нер запропонував специфічну профілактику натуральної віспи за допомогою вакцини (від лат. vacca – корова, яку готував з пухирчиків коров’ячої віспи й втирав у шкіру здорової людини. Лише через 100 років вчені встановили, що збудники обох хво- роб мають спільний антиген, завдяки чому можна виробити пере- хресний імунітет. Відкриття Е. Дженера послужило стимулом до розробки вакцин проти інших хвороб. З метою профілактики інфекційних хвороб запропоновано багато різних вакцин і анатоксинів. Розрізняють живі та вбиті (інактивовані) вакцини. Живі вакцини готують з ослаблених мікро- організмів, яких знайдено в природних умовах або отримано методами селекції. Вже широко застосовуються живі вакцини про- ти поліомієліту, кору, грипу, епідемічного паротиту, червонички (краснухи), туберкульозу, сибірки та інших хвороб. Живі вакцини вводять в організм одноразово: нашкірно, внут- рішньошкірно, підшкірно, всередину та в носові ходи. Вони ство- рюють сильний і тривалий (до 5 років) імунітет. Недоліком цих МА. Андрейчин, О.Л. Івахів препаратів є необхідність їх зберігати й перевозити при низькій температурі (не більше 4-8 °С). Вбиті вакцини діляться на корпускулярні та молекулярні. Корпускулярні вакцини отримують із культур мікроорганізмів, вбитих нагріванням, формаліном чи іншими хімічними речовина- ми. Відомі вбиті вакцини проти кашлюку, висипного тифу, лепто- спірозу, шигельозу тощо. На відміну від живих вакцин, вони ство- рюють короткочасний імунітет (до 6-12 міс.), тому їх треба вво- дити повторно через певні проміжки часу, щоб підтримати несприйнятливість організму. Вбиті вакцини вводять підшкірно, вони стійкіші при зберіганні. Молекулярні (хімічні) вакцини містять специфічні антигени, видобуті з бактерій та їх токсинів хімічними способами (екстрагу- ванням, гідролізом, ферментацією). Для імунізації запропоновано молекулярні вакцини проти черевного тифу, туляремії та ін. Вдалось отримати синтетичні та генно-інженерні вакцини, зокрема, проти гепатиту В, малярії, холери, герпесу, менінгококової хвороби. Вони добре очищені, практично не містять баластних речовин. Анатоксини отримують шляхом знешкодження мікробних екзотоксинів за допомогою формаліну та тривалого витримування при 39-40 С. З профілактичною ціллю застосовуються правцевий, дифтерійний, ботулінічний і стафілококовий анатоксини. У відповідь на їх введення організм виробляє антитоксичний імунітет. Розрізняють вакцини, які містять антигени одного збудника (наприклад, холерна вакцина, та асоційовані, або комбіновані, вак- цини, які складаються з антигенів декількох різних збудників (наприклад АКДП – адсорбована вакцина проти кашлюку, диф- терії і правця). Щоб продовжити дію вакцини на імунну систему, її вводять з депонуючими речовинами (фосфат кальцію, гідроо- кис алюмінію), які сповільнюють всмоктування антигенів. Вакцини та анатоксини створюють активний штучний імуні- тет. Для його вироблення організму потрібно декілька тижнів. Поряд з цими засобами, у профілактиці інфекційних хвороб за- стосовують специфічні імуноглобуліни (гаммаглобуліни) та си- роватки. Вони вносять в організм готові антитіла, а отже, створю- ють пасивний штучний імунітет. Ці препарати готують із крові 105 Основи профілактики інфекційних хвороб гіперімунних тварин (коней, волів) або людей, які перехворіли чи були спеціально імунізовані. Пасивну імунізацію здійснюють з метою термінової (негайної) профілактики, коли вже сталось зараження або виникло захворю- вання. Профілактичний ефект триває недовго – від х дох тиж. Імунізацію людей проводять у плановому порядку, згідно з календарем щеплення, який затверджений Міністерством охоро- ни здоров’я (додаток 2), або за епідемічними показаннями при загрозі спалаху інфекційної хвороби і в разі виїзду в країну, де ця хвороба розповсюджена і велика вірогідність зараження (дода- ток 1). Планові щеплення роблять у дитячому віці проти тубер- кульозу, поліомієліту, кашлюку, дифтерії, правця, кору, паротиту, червонички і гепатиту В. Більшість з них для створення постій- ного імунітету потребує ревакцинації в різному віці. Усіх осіб, яких збираються імунізувати, ретельно обстежу- ють з метою виявлення можливих протипоказань. Щеплення не роблять у таких випадках: „при злоякісних новоутвореннях, застосуванні імуноде- пресантів, променевої терапії, захворюваннях сполучної ткани- ни, ураженнях центральної нервової системи, епілепсії з части- ми нападами; „при наявності гострих гарячкових захворювань, туберку- льозу, вад серця, тяжких захворювань нирок, печінки та інших органів; „хворим з різними алергічними хворобами і станами (брон- хіальна астма, харчова алергія тощо); „у другій половині вагітності та першому періоді годування грудьми. Згідно з рекомендацією ВООЗ, ВІЛ-інфікованим не можна вводити живі вакцини. Для проведення щеплень при поліклініках створені спеціальні кабінети, які оснащені необхідними засобами (препарати для щеп- лень, холодильник, медична кушетка, шприци та голки одноразового використання, аптечка на випадок алергічної реакції тощо). Саме щеплення робить медична сестра під наглядом лікаря. МА. Андрейчин, О.Л. Івахів |