Одним з головних та найважливіших завдань держави є охорона життя та збереження здоровя громадян у процесі виконання трудової діяльності
 Скачать 3.48 Mb.
|
|
Критерії бактеріальної чистоти повітря лікувально-профілактичних закладів
Проте основними показниками ступеня мікробного обсіменіння повітряного середовища приміщень, як зазначено в табл. 39, є загальна кількість мікроорганізмів та кількість патогенних стафілококів в I м3 повітря. Профілактика внутрішньолікарняних інфекцій як складова охорони праці в медицині Однією із найбільш актуальних та складних проблем функціонування сучасних лікувально-профілактичних закладів, і насамперед лікарняних стаціонарів, є проблема запобігання виникненню внутрішньолікарняних (або як їх ще називають, шпитальних, нозокоміальних) інфекцій. Відповідно до визначення Комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я, внутрішньолікарняна інфекція являє собою будь-яке клінічно виражене захворювання мікробного походження, що уражує хворого внаслідок його госпіталізації або відвідування лікувально-профілактичного закладу з метою лікування, а також медичний персонал у зв’язку з діяльністю, яка здійснюється незалежно від того, проявляються чи не проявляються симптоми цього захворювання під час перебування хворих в лікарні. До внутрішньолікарняних інфекцій належить сукупність різних за етіологією хвороб, зокрема гнійно-септичні захворювання, вірусний гепатит, грип, сальмонельоз, аденовірусні інфекції, кір, вірусний кон’юнктивіт, синдром набутого імунодефіциту (СНІД) тощо. Найбільш суттєвими епідеміологічними особливостями внутрішньолікарняних інфекцій є їх поліетіологічність, різноманітність джерел та шляхів передачі, поєднання (одномоментність) перебігу декількох епідемічних процесів, що власне і визначають складність побудови ефективної та дієвої системи профілактичних заходів. До 50-х років XX століття домінуюче положення у структурі внутрішньолікарняних інфекцій займали гострі інфекційні захворювання, зумовлені патогенними мікроорганізмами (кір, скарлатина, дифтерія, вітряна віспа, газова гангрена, правець тощо). Разом з тим протягом 60-70-х років XX століття структура цих інфекцій зазнала значних змін, почали домінувати, інколи в поєднанні з переліченими вище, різноманітні інфекційні стани, спричинені умовно-патогенними мікроорганізмами (кишкова паличка, протей, клебсієла тощо). Однак справжньою “чумою” багатьох стаціонарів в ці роки стала стафілококова інфекція. У 80-90-ті роки XX століття та на початку XXI століття відбулось деяке зниження питомої ваги стафілококових захворювань і на перший план вийшла грам-негатив- на мікрофлора (синьогнійна паличка, протей, клебсієла, ентеробактер тощо), питома вага яких у структурі внутрішньолікарняних інфекцій сьгодні складає понад 60 %. Доволі значного поширення в останні роки набуває поєднання декількох збудників, що підтверджується як вивченням особливостей перебігу внутрішньолікарняних інфекцій, так і рівнем носійства мікрофлори серед медичного персоналу. Так, доведено, що носійство грамнегативних мікроорганізмів у верхніх дихальних шляхах медичного персоналу пологового будинку в середньому складає 40,4 % (у пологовому відділенні - 42,3 %, дитячому - 45,5 %, післяпологовому - 34,8 %, обсерваційному - 27,3 %). При цьому в 71,4 % випадків відмічаються асоціації грамнегатирної флори із золотистим та в 28,6 % випадків - з епідермальним стафілококом. Структура внутрішньолікарняних інфекцій має досить суттєві особливості, пов’язані як із профілем стаціонарного відділення, так і з конкретними санітарно-протиепі- Природний шлях передачі внутрішньолікарняних інфекцій може бути: горизонтальним (фекально-оральний, аерозольний, контактно-побутовий, трансмісивний), вертикальним та таким, що пов’язаний із пологовим процесом. До основних різновидів артифіціального (штучного) шляху передачі внутрішньолікарняних інфекцій належать: ін’єкційний, трансфузійний, інгаляційний та асоційований з оперативним втручанням, інвазивними лікувальними або діагностичними процедурами. П Внутрішньолікарняні інфекції, збудники яких передаються природним шляхом роте найбільш поширеними шляхами передачі внутрішньолікарняних інфекцій небезпідставно прийнято вважати аерозольний (повітряно-крапельний та повітряно-пило- вий), а також, в дещо меншій мірі, контактно-побутовий та фекально-оральний шляхи.
Таблиця 40 Зокрема, повітряно-крапельним шляхом передається більшість відносно малостійких до впливу несприятливих чинників середовища збудників - респіраторні віруси, стрептококи, стафілококи, коринебактерії тощо (табл. 40). Порівняно з повітряно- крапельним шляхом повітряно-пиловий шлях характеризується наявністю так званого проміжного стану: мікроорганізм потрапляє на об’єкти навколишнього середовища, а далі, після висихання, з пилом - у дихальні шляхи. Такий шлях є найбільш властивим для стійких до висушування мікробів. He можна не відзначити той факт, що в останні роки одночасно з традиційними (повітряно-краплинний, контактно-побутовий, фекально-оральний) усе більшого значення набуває артифіціальний механізм передачі. Причому в країнах СНД він відіграє значно більшу роль, ніж в інших країнах світу. Інвазивні втручання в умовах порушення режиму стерилізації, низького рівня професійної грамотності медичного персоналу, дефіциту одноразових шприців, систем одноразового використання для внутрішньовенних вливань, гемодіалізу тощо, є не лише необгрунтованими, але й вельми небезпечними. Фактично мова йде про справжню агресію медичних діагностичних і лікувальних інвазивних процедур. Слід наголосити, що в сучасних лікарняних комплексах за вищезгаданих умов відбувається своєрідна селекція мікроорганізмів, внаслідок якої формуються внутріш- ньогоспітальні штами, які характеризуються певними селективними перевагами і витісняють ті штами, з якими потрапили хворі в лікарню. Так, доведено, що нині в різних типах лікувальних закладів домінують так звані внутрішньогоспітальні фаго- типи стафілококів. Причому, якщо відсоток носійства стафілококів у вагітних під час їх госпіталізації до пологового будинку становить близько ЗО %, вже через 4 доби після пологів його значення зростають до 67 %, а на момент виписування зі стаціонару сягають 81,2 %. Також визначено, що в лікувальних установах формуються стійкі асоціації вну- трішпьолікарняних штамів мікроорганізмів, які специфічні для кожного лікувального закладу і навіть відділення. Сьогодні немає жодного лікувально-профілактичного закладу або відділення, де б ці комбінації повторювалися, а загальна їх кількість досягає 1 250 000 різноманітних варіантів. Отже, проблеми щодо профілактики виникнення внутрішньолікарняних інфекцій мають стати складовою комплексу заходів з охорони праці у медичній галузі, адже їх поширення зумовлює появу додаткового (ненормального, незапланованого) навантаження на медичний персонал та погіршення умов праці і виробничого середовища в лікувально-профілактичних закладах. За таких умов у медичного персоналу суттєво погіршується стан здоров’я, зростає кількість днів непрацездатності, а відповідно - число лікарняних бюлетенів, збільшується ризик розповсюдження внутрішньолікарняних інфекцій серед членів їх сімей тощо. Очевидно, через поліетіологічність та непередбачуваність важко в однозначній формі викласти основні заходи щодо профілактики внутрішньолікарняних інфекцій у контексті забезпечення охорони та безпеки праці. Проте серед необхідних заходів з охорони здоров я медичного персоналу від внутрішньолікарняних інфекцій слід передбачити: суворе дотримання Закону України “Про охорону праці”, яким передбачено: використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов виконання виробничої діяльності та підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва (стаття 4); право працівників на пільги і компенсації за роботу у важких та шкідливих умовах праці (стаття 7); забезпечення працівників спецодягом, іншими засобами індивідуального захисту, мийними та знешкоджувальними засобами (стаття 8); проведення обов’язкових медичних оглядів працівників певних категорій (стаття 17). виконання галузевих наказів та приведення умов праці у відповідність до норм і правил, серед яких слід відзначити: наказ Міністерства охорони здоров’я України №4 від 05.01.1996 р. “Про організацію і забезпечення медичної допомоги новонародженим в Україні”; наказ Міністерства охорони здоров’я УССР від 23.03.1976 р. “Об утверждении инструкции о санитарно-противоэпидемиологическом режиме больниц и порядке осуществления органами и учреждениями санитарнопротивоэпидемической службы государственного санитарного надзора за санитарным состоянием лечебно-профилактических учреждений”; наказ Міністерства охорони здоров’я УССР №720 від 31.07.1978 р. “Об улучшении медицинской помощи больным с гнойными хирургическими заболеваниями и усилении мероприятий по борьбе с внутрибольничной инфекцией”; наказ Міністерства охорони здоров’я України №254 від 03.09.1991 р. “О развитии дезинфекционного дела в стране”; наказ Міністерства охорони здоров’я України №770 від 10.06.1986 р. “О ведении в действие ГОСТ 42-21-2-85 “Стерилизация и дезинфекция изделий медицинского назначения. Методы, средства, режимы”. розробка та впровадження єдиної системи охорони праці в медицині; зростання матеріального благополуччя медичних працівників за рахунок збільшення рівня заробітної плати, покращання харчування та запровадження ефективних оздоровчих заходів. Загалом, обґрунтування системи заходів щодо профілактики внутрішньолікарня- них інфекцій нерозривно пов’язане з розумінням тих причин, які зумовлюють їх значне поширення. До їх числа необхідно віднести: суттєве збільшення серед осіб, які госпіталізуються, передусім, хворих на різні хронічні захворювання (онкологічні, серцево-судинні, нефрологічні, хвороби крові, цукровий діабет тощо), з множинними травмами, з різними імунодефіцитними станами, осіб похилого віку, новонароджених та дітей раннього дитячого віку з вадами розвитку; послаблення природного імунітету населення внаслідок несприятливої екологічної ситуації, численних хімічних, фізичних та біологічних впливів, поєднаних у своїй більшості між собою, а також у зв’язку із застосуванням сучасних лікарських засобів, зокрема імунодепресантів, цитостатиків, променевої терапії тощо; урбанізація внутрішньолікарняного середовища, зосередженість великої кількості хворих та персоналу в багатоповерхових будинках, збільшення контактів між ними, недостатня кількість спеціально обладнаних ізольованих палат для хворих з імунодефіцитними станами; ускладнення оперативних втручань, збільшення тривалості і травматичності порожнинних та інших операцій, широке використання ендоскопічної апаратури, яка потребує спеціальних методів очищення, дезінфекції та стерилізації; надмірне, інколи недостатньо обґрунтоване, застосування антибіотиків і, як наслідок, формування внутрішньошпитальних штамів збудників внутрішньолікар- няних інфекцій, полірезистентних до застосування антибіотиків, а також порушення природного біоценозу слизових та шкірних покривів; недостатньо ретельне знезараження ін’єкційного та іншого медичного інструментарію; невиправдане збільшення тривалості перебування хворих у стаціонарах, що пов’язане з проведенням функціонально-діагностичних та лабораторних досліджень; суттєве послаблення гігієнічного та санітарно-протиепідемічного режиму в стаціонарах. Урахування основних причин, що зумовлюють виникнення внутрішньолікарняних інфекцій, надає можливість визначити основні напрямки їх профілактики. У сучасних умовах як такі слід відзначити: запровадження архітектурно-планувальних заходів, організацію санітарно-протиепідемічного режиму та підвищення стійкості організму хворих і медичного персоналу до впливу несприятливих чинників (рис. 25).  Рис. 25. Основні заходи щодо профілактики внутрішньолікарняних інфекцій Архітектурно-планувальні заходи передбачають оптимальне розміщення земельної ділянки та доцільний вибір системи забудови лікувально-профілактичних закладів, урахування принципу функціонального зонування території лікарні, ізоляцію режимних відділень, палат та приміщень, забезпечення нормативних вимог до набору, санітарного благоустрою та взаєморозташування приміщень тощо. Запровадження санітарно-протиепідемічного режиму зумовлює суворе дотримання вимог, які забезпечують створення передумов до забезпечення комфортних і безпечних умов перебування хворих та роботи медичного персоналу в лікарні. Підвищення стійкості організму хворих і медичного персоналу до впливу несприятливих чинників пов’язане з організацією раціонального харчування, проведенням планової та екстреної імунізації тощо. Таким чином, надзвичайно важливою складовою системи надійної та ефективної охорони праці в медичній галузі слід вважати запровадження у практику сучасних закладів охорони здоров’я науково обґрунтованого гігієнічного режиму, основними задачами якого є: створення оптимальних умов для перебування хворих у стаціонарі і ефективного їх лікування та оптимальних умов праці медичного і допоміжного персоналу шляхом запровадження архітектурно-планувальних заходів, санітарно- протиепідемічного режиму та використання організаційних підходів, спрямованих на організацію лікувально-охоронного режиму, встановлення деонтологічного комфорту і проведення гігієнічного навчання та виховання хворих і медичного персоналу, профілактика внутрішньолікарняних інфекцій тощо. і Розділ 5. Гігієна вищих медичних навчальних закладів як складова охорони праці в медицині Вищі медичні навчальні заклади нашої країни об’єднують численний склад викладачів, студентів, аспірантів, магістрантів, клінічних ординаторів, слухачів факультетів післядипломної освіти, а також допоміжний медичний та технічний персонал. Тому створення належних і безпечних умов для здійснення навчально-виховного процесу, ефективної методичної та науково-дослідної роботи, побуту та відпочинку невід’ємні від суворого дотримання правил з охорони праці. Неухильне виконання останніх зумовлює не лише попередження виникнення наслідків впливу негативних професійних чинників, але й сприяє вихованню у майбутніх лікарів свідомого розуміння вагомого значення створення належних та безпечних умов виробничого середовища для формування власного здоров’я та збереження здоров’я своїх пацієнтів. Характерним прикладом створення саме таких умов можуть стати практично всі заклади вищої медичної освіти, в яких реконструкція діючих споруд та їх капітальне будівництво і капітальний ремонт проводиться не тільки з урахуванням існуючих на сьогодня вимог, але й з поглядом у майбутнє - з кожним роком все більш і більш охайними та привабливими стають не лише навчальні споруди, але й облаштовується та оздоблюється територія навчальних закладів, проводиться реконструкція студентських містечок та гуртожитків. Гігієнічні вимоги до проектування та будівництва споруд вищих медичних навчальних закладів Основними документами, які визначають вимоги, що ставляться до проектування та будівництва вищих медичних навчальних закладів, нині залишаються будівельні норми та правила, що були затверджені понад 20 років тому (Строительные нормы и правила И-68-78, частина II, глава 68) та відповідні напрацювання Московського науково-дослідного інституту з проектування вищих навчальних закладів. У вітчизняних офіційних виданнях, передусім у виданнях Міністерства освіти і науки та Міністерства охорони здоров’я, є також ряд документів, які вносять певні доповнення до питань щодо встановлення конкретних вимог з проектування та забудови цивільних споруд, в тому числі і вищих навчальних закладів. Відповідно до провідних положень означених документів, характер розташування і розміри земельної ділянки вищого медичного навчального закладу мають відповідати вимогам будівельних норм і правил планування та забудови міст, селищ і сільських населених пунктів, причому основні навчальні споруди та гуртожитки, як правило, розташовують в межах сельбищної (житлової) зони. На земельній ділянці вищого медичного навчального закладу, провідним принципом побудови якої є принцип функціонального зонування, необхідно передбачити наявність таких зон: навчальна зона (навчальні споруди, лекційні корпуси та ін.); науково-дослідна зона (експериментальні лабораторії, клініки, науково-дослідні центри, віварії та ін.); спортивна зона (закриті і відкриті спортивні споруди, плавальні басейни та ін.); житлова або побутова зона (гуртожитки, харчоблоки, блоки побутового обслуговування і торгівлі та ін.); господарча зона (гаражні бокси, склади, майстерні, ділянки ремонтно-будівельних бригад, овочесховища, теплиці та ін.) За погодженням із санітарно-епідеміологічною станцією, управлінням архітектури та містобудування виконавчих органів влади можливим є здійснення деяких змін у зонуванні та розмежуванні окремих споруд і структур вищих медичних навчальних закладів. Проте у будь-якому разі спортивну зону слід розташовувати між навчальною та житловою, до кожної із зон необхідно передбачити окремі в’їзди. Щільність забудови навчальної зони має коливатися у межах 20-30 %. Рівень озеленення земельної ділянки повинен становити не менш ніж 40 % від площі, і тільки у випадку її розташування поряд із лісовими або садово-парковими масивами дозволяється зменшити відсоток озеленення до 30 %. Слід вірно передбачити розташування високорослих зелених насаджень, які не повинні знаходитися над підземними комунікаційними лініями трубопроводів водопостачання і водовідведен- ня, а також біля кабельних мереж високої електричної напруги та зв’язку. Крім того, зелені насадження не повинні перешкоджати надходженню природного світла у навчальні приміщення. Земельна ділянка вищих медичних навчальних закладів не повинна межувати або перетинатися швидкісними транспортними шляхами, магістральними вулицями тощо. Проте у разі їх наявності слід запровадити чітке розмежування транспортних та пішохідних потоків відповідними дорожніми розмітками, знаками, газонами або декоративними насадженнями. Необхідно передбачити і розміщення майданчиків для паркування, які обладнані усім необхідним, з площею не менше ніж 50 м2, виходячи з розрахунку: 10 автомобілів на 100 викладачів або 4-5 автомобілів на 1000 студентів. Загалом на земельній ділянці заборонено розташовувати об’єкти або організації, діяльність яких не пов’язана із роботою вищого медичного навчального закладу. У випадку відведення площ під оренду структурам побутового або медичного обслуговування (кіоски, буфети, пральні, майстерні з ремонту одягу або взуття, стоматологічні кабінети тощо) слід мати погодження санітарно-епідеміологічної станції, пожежної інспекції тощо. Земельні ділянки вищих медичних навчальних закладів повинні бути повністю об- лаштованими, дороги, тротуари та майданчики для паркування повинні мати тверде покриття та зовнішнє електричне освітлення, утримуватися в належному технічному та санітарному стані, посипатися піском при ожеледиці. У разі використання децентралізованої або змішаної системи забудови вельми доцільним є будівництво переходів між основними спорудами, які слугують надійною передумовою для профілактики виникнення застудних захворювань. Споруди вищих медичних навчальних закладів мають розташовуватися не ближче 15 м від червоної лінії земельної ділянки, а їх висота не повинна бути більшою за 9 поверхів. Зрозуміло, що серед закладів подібного типу існує певна специфіка та певні відмінності у підходах до забудови, які в значній мірі залежать від основного профілю навчання, інтенсивності запровадження сучасних технічних засобів навчання, інформаційних технологій тощо. Саме через це навчальні споруди багатьох вищих медичних навчальних закладів підлягають реконструкції, а забудова нових - проводиться за індивідуальними проектами будівництва. Проте у будь-якому випадку серед великого переліку різних приміщень навчальних споруд основними є: лекційні аудиторії, навчальні лабораторії\ кімнати та кабінети; приміщення лікувально-профілактичних закладів (клініки або клінічні кафедри в структурі лікарень, лікувально-діагностичні центри медичних університетів тощо). Особливості мікроклімату, повітряного середовища та освітлення приміщень вищих медичних навчальних закладів Головними передумовами щодо створення належного повітряного середовища приміщень вищих медичних навчальних закладів слід вважати правильну забудову навчальних споруд, дотримання санітарно-гігієнічних вимог до взаєморозташування окремих навчальних кабінетів і кімнат, їх відповідність загальноприйнятим показникам за площами та об’ємом, забезпечення правильної експлуатації споруд і приміщень за їх безпосереднім призначенням, утримання у належному санітарно-гігіє- нічному стані тощо. Розглядаючи основні вимоги щодо забудови та об’ємно-планувальних рішень навчальних споруд, слід зазначити, що склад, перелік та взаєморозташування навчальних приміщень повинні обов’язково бути викладені у завданні на проектування новобудови або на реконструкцію діючої споруди. Надземні поверхи навчальних лабораторій і лекційних аудиторій з місткістю до 75 місць мають бути висотою не нижче 3,6 м. Аудиторії, що розраховані на 75 місць, лабораторії з великогабаритним обладнанням та книгосховища з двоярусними стелажами повинні мати висоту не менше 4,2 м. Всі навчальні лабораторії та лекційні зали слід розташовувати у надземних поверхах. У цокольних приміщеннях дозволено розміщувати лише гардеробні, санітарні блоки, душові, комори, книгосховища та їдальні. У підвальних поверхах допускається встановлення бойлерних, насосних для питної води та водовідведення, вентиляційних камер, технічних відділень ліфтів тощо. Нормативні значення площі лекційних аудиторій, що залежать від їх профілю та оснащення технічними засобами навчання, виходячи з розрахунку на 1 посадочне місце, наведено в таблиці 41. Об’єм навчальних приміщень без кондиціювання повітря повинен становити не менше ніж 4 м3 на 1 студента.
Таблиця 41 Б | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||