185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури. Видавнича група "Основа"
 Скачать 1.9 Mb.
|
|
Притча — твір з чітко вираженою мораллю, з конкретним по- вчальним змістом. Фабула в притчі є розгорнутою алегорією. Ба- гато притч містять біблійні книги, чудові притчі складав україн- ський письменник і філософ Григорій Сковорода. Нового змісту притча набула в літературі XX ст. («Старий і море» Е. Хемінгуея, «Володар мух» В. Ґолдінґа тощо). Публіцистика (лат. publicus — суспільний) — вид літератури та журналістики, що розглядає актуальні політичні, економічні, фі- лософські, культурно-громадські проблеми і має на меті вплинути на сучасну громадську думку з чітко окресленого питання. Карти- ни дійсності, людські характери та долі використовують у публіци- стичних творах як аргументи, запозичені із самого життя, як систе- му доказів і як об’єкти для дослідження тощо. Різновидами публі- цистичних творів є статті, нариси, памфлети, фейлетони тощо. Роман (франц. romans — твір, написаний однією з романських мов) — велика форма епічного жанру літератури, складний за 147 аналіз літературного твору будовою прозовий твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Головними структурними елементами роману є розповідь та створений нею в просторі й часі уявний світ, населений багатьма дійовими особами, наповнений подіями, які укладені в декілька сюжетних ліній. Така форма епічного жанру існувала ще за ан- тичної доби, у середні віки виникають лицарські (куртуазні) ро- мани, а також цикл так званих «артурівських романів» Кретьєна де Труа. Єдиної класифікації різновидів романів немає. Залежно від лі- тературних епох, напрямів, течій, стилів і теоретичних засад роз- різняють романи античний, середньовічний, просвітницький, ба- роковий, сентиментальний, романтичний, реалістичний тощо. За змістом романи можна поділити на соціальні, сімейно-побутові, історичні, філософські, сатиричні, пригодницькі, біографічні, науково-фантастичні та ін., за зображуваним середовищем — на урбаністичні (про місто), мариністичні (про море), селянські та ін. Автобіографічний роман є жанровим різновидом великого епічного твору, де головним персонажем виступає сам автор. Ро- ман детективний, або кримінальний, є різновидом пригодницько- го роману. Роман авантюрний (франц. aventure — пригода) — епічний жанр, великий за обсягом, переважно прозовий твір з гострим ди- намічним сюжетом, із пригодницькими ризикованими ситуаціями тощо. За доби Середньовіччя він відомий під назвами лицарського та крутійського романів (наприклад, романи про короля Артура та лицарів Круглого столу). У наступні періоди до цього жанру звер- талися Д. Дефо, Ж. Верн, Р. Кіплінґ, Дж. Конрад та ін. В укра- їнській літературі інтерес до такого роману з’явився у 20-ті роки ХХ ст. (Ю. Смолич, М. Йогансен та ін.). Роман-епопея — епічний твір, який порівняно зі звичайним романом має великий обсяг, зображує життя у вирішальні мо- менти, що змінюють долі людей, націй, народів, налічує багато сюжетних ліній, персонажів, вирізняється розмаїттям проблема- тики. Дія у творі відбувається протягом тривалого часу, за який змальовується життя кількох поколінь на тлі визначальних істо- ричних подій. Найвідомішим твором такого жанру є роман-епопея Л. Толстого «Війна і мир». Роман історичний — роман, побудований на історичному сюже- ті, відтворює в художній формі якусь епоху, певний період істо- рії. У ньому історична правда поєднується з правдою художньою, 148 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури історичний факт — із художньою вигадкою, історичні особи — з вигаданими особами тощо. Роман морально-психологічний — епічний твір, поява якого пов’язана із зосередженням уваги письменників на важливих мо- ральних проблемах і внутрішньому світі людини, з використанням різних засобів та прийомів психологічного аналізу («діалектика душі» героїв), зображенням ставлення дійових осіб до світу зовніш- нього, взаємодії з ним тощо. Сьогоднішній соціально-побутовий ро- ман здебільшого набуває рис психологічного роману. Роман-хроніка — різновид роману, у якому суворо ведеться «протокол» оповіді: окреслено вихідне становище, потім реєстру- ється кожний черговий етап. Жанр хроніки забезпечує довіру до вірогідності поданого матеріалу, допускає висловлювати почуття її укладача тільки такою мірою, щоб не перешкоджати бачити все, що відбувається, і запрошує розмірковувати й розуміти. Роман філософський — епічний твір, у якому основну увагу при- ділена розкриттю основних проблем людського буття — створен ню цілісної картини світу, що постала в художній уяві письмен ника (Ф. Достоєвський, О. Уайльд, М. Булгаков, А. Камю та ін.). Стаття — науковий чи публіцистичний твір невеликого розмі- ру в збірнику, журналі чи газеті; один із найпопулярніших публі- цистичних, літературно-критичних жанрів періодики; своєрідне дослідження важливої суспільно-політичної чи літературної теми. Розрізняються статті проблемні, полемічні, оглядові, ювілейні, літературно-критичні, есе. Тетралогія (грецьк. tetra — чотири, logos — слово) — великий епічний твір одного автора, що складається з чотирьох самостій- них частин, охоплений спільністю художнього задуму та єдністю основних персонажів (дійових осіб). Трагедія (грецьк. tragoidia — «цапова пісня») — драматичний жанр, в основу якого покладено особливо напружений конфлікт, який часто завершується смертю героя. Трагедії відображають прогресивні тенденції суспільно- історичного розвитку та морального стану людства. Звідси під- несений характер зображення героя, філософський характер са- мої трагедії, яка порушує суттєві питання людського буття, руху істо рії («Гамлет» В. Шекспіра, «Фауст» Й. Ґете, «Борис Годунов» О. Пушкіна та ін.). Трагікомедія — різновид драматичних творів, що поєднує озна- ки трагедії й комедії, але відрізняється від драми. Трагікомічні елементи значно посилюються у драматургії на- прикінці XIX ст. (Г. Ібсен, Г. Гауптман, А. Чехов та ін.). Сучасна 149 аналіз літературного твору трагікомедія не має чітко визначених жанрових ознак і характе- ризується головним чином «трагікомічним ефектом». Фантастика (грецьк. phantastike — мистецтво уяви) — різновид художньої літератури, у якому авторська вигадка від зображення надзвичайних, нереальних явищ поширюється до створення осо- бливого, вигаданого «чудового світу», що є творчою уявою пись- менника. Фейлетон (франц. feuilleton, від feuille — аркуш) — невеликий за обсягом жанр публіцистичної літератури на злободенну тему. Хроніка (грецьк. chronicos — пов’язаний із часом) — літопис; вид історичного твору; літературний твір, у якому послідовно роз- кривається історія подій (суспільних, родинних), що відбувалися впродовж тривалого проміжку часу. Щоденник — літературно-побутовий жанр, фіксація побаче- ної, почутої, пережитої події тощо. Він складається для себе і не розрахований на публічне сприймання, бо в ньому нотуються пе- реважно явища особистого життя, здебільшого в монологічній формі. Цей жанр набув поширення в художній літературі напри- кінці XVIII ст., коли поглибився інтерес до людської душі (сенти- менталізм, див. Додаток). 3.11.4. Аналіз ліричного твору Лірика — один із трьох, рядом із епосом та драмою, родів ху- дожньої літератури, характерними ознаками якого є: ритміч- на мова, організована в короткі рядки, найчастіше з римами; зосередженість на розкритті внутрішнього світу людини, від- творенні емоційного й душевного відгуку автора на життя; використання специфічних засобів художньої виразності, які формують особливу інтимну атмосферу. Ліричний твір зазвичай не має фабули, обсяг його невеликий, найчастіше складається віршами. За основним змістом лірика умовно поділяється на громадянську, філософську, інтимну, пей- зажну тощо. План аналізу ліричного твору I. Дата написання II. Фактичний і реально-біографічний коментар III. Жанрова своєрідність 150 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури IV. Ідейний зміст 1. Провідна тема. 2. Основна думка. 3. Емоційне забарвлення почуттів, виражених у вірші (у їх ди- наміці чи статиці). 4. Зовнішнє враження й внутрішня реакція на нього. 5. Перевага суспільних або особистих інтонацій. V. Структура вірша 1. Зіставлення та розвиток словесних образів: за подібністю; за контрастом; за суміжністю; за асоціацією; за логікою. 2. Основні образотворчі засоби іносказання, використані авто- ром: метафора, метонімія, порівняння, алегорія, символ, гі- пербола, літота, іронія (як троп), сарказм, перифраза. 3. Мовні особливості в плані інтонаційно-синтаксичних фігур: епітет, повтор, антитеза, інверсія, еліпс, паралелізм, рито- ричне питання, звертання, вигук. 4. Основні особливості ритміки: тоніка, силабіка, силабо-тоніка, дольник, вільний вірш; ямб, хорей, пірихій, спондей, дактиль, амфібрахій, ана- пест. 5. Рима (чоловіча, жіноча, дактилічна, точна, неточна, багата; проста, складена), способи римування (парне, перехресне, кільцеве), гра рим. 6. Строфіка (двовірш, тривірш, п’ятивірш, катрен, секстина, септима, октава, сонет, онєгінська строфа). 7. Евфонія (благозвучність) та звукопис (алітерація, асонанс), інші види звукового інструментування. Теорія віршування Системи віршування — це сукупність норм і принципів верси- фікаційної майстерності, що розбудовується на підставі певного ритмічного критерію; вони поділяються на метричну, силабічну, тонічну і силабо-тонічну. Метричне віршування — віршування, у якому ритм створюєть- ся закономірним чергуванням довгих і коротких складів у ряд- ках. Вірші читаються під музичний акомпанемент чи співаються. Рими в них відсутні. Метричне віршування бере початок з антич- ної літератури, тому його називають античним. Віршовий розмір 151 аналіз літературного твору називався метр. Метричне віршування, крім античного, застосо- вувалося в тюркомовному, а також арабському, перському, част- ково індійському віршуванні. Силабічне віршування — система віршування, у якій віршова- ний ритм створюється повторенням однакової кількості складів у рядках, рівноскладовістю. У віршованих рядках переважно по тринадцять, іноді одинадцять складів, римування парне (харак- терною є така система віршування поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах — на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складах; силабіка зустрічається також у мовах, які мають незначну різницю між складом наголо- шеним і ненаголошеним). Рими здебільшого жіночі. Силабічне віршування було поширене і в українській поезії з кінця XVI до середини XVIII ст. Тонічне віршування — система віршування, ритміка якого за- снована на повторенні приблизно однакової кількості наголосів у віршованих рядках, ґрунтується також на їх варіативній різно- мірності — упорядкований і невпорядкований. Поділ віршовано- го рядка на стопи відсутній, кількість наголосів визначає розмір віршорядка, найчастіше зустрічаються 3- та 4-наголошені рядки; ненаголошені й напівнаголошені слова виконують лише допоміж- ну і варіативну роль у творенні тоніки; ритмічність досягається за рахунок сильного наголосу на окремих словах; ритмоутворю- вальних пауз і рим (у пісенній, фольклорній тоніці додаються ще й суто музичні наголоси). Силабо-тонічне віршування — система віршування, у якій вір- шовий ритм створюється і повторенням однакової кількості скла- дів у рядку, і чергуванням наголошених і ненаголошених складів. Воно складається з двоскладової (хорей — із наголосом на першо- му складі; ямб — із наголосом на другому складі) та трискладової стоп (да ктиль — із наголосом на першому складі; амфібрахій — із наголосом на другому, анапе ст — на третьому складі). У віршо- вому рядку виділяємо стопи. Силабо-тонічне віршування в україн- ській літературі бере початок з другої половини XVIII ст. та вико- ристовується й понині, ця система віршування є панівною в нашій поетичній творчості. Дольник, або паузник (павзник) — термін, який означає метро- ряд, розбудований на дво- і трискладових стопах силабо-тоніки. У них часом бракує одного або двох складів, що в живому звучан- ні компенсується або паузою, або розтягненою вимовою сусідніх складів, або посиленням їх наголошеності, найчастіше — усіма названими способами. 152 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури Стопа — умовна одиниця в метричному й силабо-тонічному вір шуванні, за допомогою якої визначається віршовий розмір. Стопа — це поєднання одного наголошеного й одного чи двох нена- голошених складів. Наголошений склад — « ┴»; ненаголошений склад — «–». Двоскладові стопи « ┴ –» — хорей (перший склад наголошений, другий — нена- голошений); «– ┴» — ямб (перший склад ненаголошений, другий — наго- лошений). Трискладові стопи « ┴ – –» — дактиль (трискладова стопа з наголосом на першо- му складі); «– ┴ –» — амфібрахій (трискладова стопа з наголосом на се- редньому складі); «– – ┴» — анапест (трискладова стопа з наголосом на третьому складі). Допоміжні стопи «– –» — пірихій — в античному віршуванні стопа з двох корот- ких складів; у силабо-тонічній системі віршування пірихієм умовно називається заміна стопи ямба чи хорея стопою з двох ненаголошених складів; « ┴ ┴» — спондей; « ┴ – – ┴» хоріямб — чотирискладова стопа в античному вір- шуванні, що складається з хорея і ямба. Гекзаметр — метричний вірш шестистопного дактиля, де в кожній стопі, крім п’ятої, два коротких склади можуть заміню- ватися одним довгим; застосовувався в багатьох жанрах античної літератури (епос, гімн, сатира, послання); у поезії нового часу гек- заметр використовувався як розмір, що передає величне враження й шанобливе ставлення. Строфа — композиційне поєднання кількох віршових рядків, певним чином заримованих, що становлять відносну змістову й рит міко-синтаксичну цілість. Строфа є найбільшою одиницею в ритмічному членуванні тексту вірша. Класифікація строф зале- жить від їх внутрішньої структури, у ній може бути від 2 до 18 ряд- ків. Існують і такі «тверді строфічні форми», що мають тільки їм властиву внутрішню конструкцію: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї та ін. 153 аналіз літературного твору Види строф двовірш (дистих); тривірш (терцет, терцина); чотиривірш (катрен); шестивірш (секстет, секстина); восьмивірш (октава); десятивірш (децима) та ін. Онєгінська строфа — форма строфи, використана О. Пуш- кіним у віршах «Євгеній Онєгін», яка поєднує сонет і октаву. Це — чотирнадцятирядкова строфа зі схемою римування: аб аб вв гг дее дее. Рима — співзвуччя, звуковий повтор у віршах, здебільшого на- прикінці рядка. За місцем наголосу в словах, що римуються, роз- різняють такі рими: чоловіча — наголоси на останніх складах (невже — береже); жіноча — наголошені передостанні склади (пу та — закута); дактимічна — наголошені треті від кінця слів склади (яс не - сенький — тихе сенький). За одиницю ритмічної співзвучності в силабо-тонічному вір- шуванні визнано склад, і залежно від розташування в строфі кінцевих співзвучних складів розрізняються рими суміжні, пере- хресні, змішані, подвійні тощо. Рима у вірші виконує не тільки функцію строфотворення, а й інші: естетичну, ритмо-інтонаційну, жанровизначальну, семантичну тощо; у сучасній поезії більшість творів римована, але поряд із римованими існують також нери- мовані вірші. Рима внутрішня — одна з визначальних форм римування, засіб розкриття можливостей версифікаційної фоніки, що має давню традицію у світовій поезії. Римування рядків — це розташування рим у віршованому тво- рі. Воно відіграє важливу роль у компонуванні віршів і поділі їх на строфи. Види римування в катрені (чотиривірші) суміжне (парне) римування — перший рядок римується з дру- гим, третій — із четвертим (аа бб); перехресне римування — перший рядок римується з третім, другий — з четвертим (абаб); кільцеве (охопне) римування — перший рядок римується з че- твертим, другий — із третім (абба). 154 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури Римування тернарне — розташування рим за схемою: аа бв вб (через два рядки на третій), одна з форм шестивірша (секстини). Алітерація — стилістичний прийом, який полягає в повторенні однорідних приголосних задля підвищення інтонаційної вираз- ності вірша, емоційного поглиблення його смислу. Апофазія — композиційний і стилістичний прийом, що поля- гає в рішучому запереченні попередньої думки в межах одного вір- ша (вислов). Асонанс — концентроване повторення голосних звуків у віршо- вому рядку чи строфі, яке робить ефект милозвуччя і набуває осо- бливого змісту в поєднанні з алітерацією (асонанс у віршознавстві вживається також у значенні неточної рими, побудованої на суго- лоссі груп наголошених голосних або наголошених складів, а за- кінчення римованих слів може й не збігатися). Віршовий розмір, або метр — поширений у силабо-тонічній версифікації термін для позначення особливостей метричної оди- ниці, покладеної в основу певного віршового твору, власне — міра вірша, його загальна схема, з якою узгоджуються його елементи (ямбічний розмір, дактилічний розмір тощо). |