185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури. Видавнича група "Основа"
 Скачать 1.9 Mb.
|
|
Укладання словників літературознавчих термінів Робота зі словниками повинна проводитись регулярно, їх слід періодично поповнювати. Учні послідовно роблять такі записи: 1. Антитеза (грецьке слово) — яскраво виражене протистав- лення понять або явищ: а) розкриває ідейний зміст твору; б) може бути засобом побудови твору; в) відображує авторську позицію — а все це разом посилює емо- ційне забарвлення мовлення. Рівні опанування учнями теоретичних понять Рівні Тлумачення Початковий Учень механічно відтворює теоретичні визначення понять, не розуміючи їх- ньої сутності, не співвідносячи з явищами літератури та іншими поняттями Середній Учень знає й усвідомлює визначення понять із теорії літератури, може навести приклади їх виявів у літературі Достатній Учень не тільки знає й усвідомлює визначення теоретико-літературних понять, але й може застосувати їх під час вивчення художніх текстів, знайти приклади, що відповідають вивченим поняттям у творах художньої літератури, співвід- нести їх з іншими поняттями Високий Учень знає й усвідомлює визначення теоретико-літературних понять, може само- стійно розкрити їх сутність, навести приклади, знайти їх прояви в літературі, вико- ристовує поняття під час аналізу художніх творів, характеристики образів тощо; співвідносить теоретико-літературні поняття з іншими, з окремими явищами і всім ходом літературного й мистецького процесу, із творчістю митців; розуміє еволюцію теоретико-літературних понять в історії літератури, ідентифі- кує їх у текстах різних епох, напрямів, течій тощо 106 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури У вчительській практиці виробилися різні шляхи аналізу ху- дожніх творів. Пообразний (традиційний) аналіз — розгляд персонажів, сю- жету й композиції у їх взаємозв’язках, у співвідношенні з інши- ми компонентами для з’ясування морального й естетичного ба- гатства твору. Основою цього аналізу є детальна характеристика образів та інших компонентів твору. Під час розгляду розвитку сюжету, особ ливостей композиції, зображувальних засобів осно- вну увагу зосереджуємо на окремих типах людей, засобах змалю- вання персонажів (портрет, психологія, моральні якості, життєві переконання, учинки, стосунки з людьми тощо), оскільки худож- ні образи втілюють соціальні, моральні та естетичні проблеми епохи. Послідовний метод аналізу, зосереджуючи увагу на сприйнятті твору як цілісного художнього явища, на єдності композиційних елементів забезпечує умови для здійснення принципу аналізу тво- рів у єдності змісту й форми. Мовностильовий метод забезпечує умови для проведення аналі- зу в єдності змісту та форми, повноту сприймання учнями образно- змістової сторони твору, дає учням конкретне уявлення про спо- соби творення образів за допомогою зображувально-виражальних засобів. Є. Волощук і Б. Бігун запропонували такі принципи цілісного аналізу літературного твору: а) розгляд художнього твору як естетичного феномену; б) широке використання можливостей літературознавчого аналізу; в) визнання за текстом змістової поліфонії та настанова на діа- логічну структуру уроку. Основні поняття з теорії літератури Абстрагування, абстракція (лат. abstractio — віддалення, від- сторонення) — виділення суттєвих, найістотніших ознак, прикмет предметів, явищ об’єктивної дійсності чи творів людської діяль- ності із неістотних, випадкових, другорядних їх ознак, наслідком чого є поява загального поняття, певної категорії тощо. Абсурд (франц. аbsurdus — безглуздий) — нісенітниця, без- глуздя. У цьому значенні термін «абсурд» вживають історики літе- ратури й критики, які аналізують поведінку персонажів художніх творів із позиції правдоподібності (реальна критика). Іншого ста- тусу це слово набуває в словосполученнях «література абсурду», «театр абсурду», які використовують для умовної назви художніх творів (романів, п’єс), що змальовують життя у вигляді начебто 107 вивчення понять із теорії літератури хаотичного накопичення випадковостей, безглуздих, на перший погляд, ситуацій (творчість Е. Йонеско, С. Беккета, А. Камю). Характерними прикметами «літератури абсурду» є підкреслений алогізм, ірраціоналізм у вчинках персонажів, мозаїчна компози- ція творів, гротеск і буфонада в засобах їх творення. Сукупність цих творів може також позначатися терміном «абсурдистська лі- тература». Автонім (грецьк. auto та onyma — ім’я) — справжнє ім’я авто- ра, який підписує власні твори псевдонімом. Алегорія (грецьк. allegoria, від allos — інший та agoreno — го- ворю) — інакомовлення, у якому конкретний образ є формою роз- криття абстрактного уявлення, судження, поняття. Алегоричні образи завжди можна розкрити аналітично, наприклад, у байках і сатиричних творах. На алегорії ґрунтуються притчі, які здавна використовувалися у проповідях, полемічних творах, шкільних драмах тощо. Алегоричними можна назвати, наприклад, твори «Досвітні вогні» Лесі Українки, «Каменяр» І. Франка, «Бур’ян» А. Головка. Алюзія (лат. аllusio — жарт, натяк) — художньо-стилістичний прийом, що полягає у відсиланні до певного літературного тво- ру, сюжету чи образу, а також історичної події. Прийом розрахо- ваний на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст. Інколи алюзія вживається як особливий різновид алегорії, пов’язаної з фактами дійсності. Альманах (араб. час, міра; букв. «там, де схиляють коліна», тобто зупинка каравану на відпочинок в оазі серед пустелі) — збірка творів досить широкого змісту, упорядкована часто за пев- ною тематикою, жанровою чи стильовою ознакою тощо. Спочат- ку цим словом називали календар. Перші літературні альманахи з’явилися у Франції у XVIII ст., під час їх укладання було вико- ристано попередній досвід створення подібних збірок, починаючи з античної доби («квітники»). Ампліфікація (лат. amplificatio — збільшення, розширення) — стилістичний прийом у художній літературі для підсилення харак- теристики, доповнення і збагачення думки за допомогою викори- стання однорідних мовних засобів: синонімів, епітетів, порівнянь тощо. Ампліфікація має давню традицію в літературі: починаючи з епохи Середньовіччя широко вживається як різновид градації в поетичній творчості. Аналогія (грецьк. analogia — відповідність) — стилістичний прийом, уживаний письменником для розкриття одного явища через інше, схоже на нього. На основі аналогій постають тропи, 108 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури зокрема порівняння, інколи оформлюється лірична композиція художнього твору. Аналогія літературна — це схожість образів, сюжетів, характерів, композиційних прийомів тощо. Подібні ана- логії можна спостерігати в одному художньому творі, де автор зі- ставляє героїв, сюжетні ситуації тощо, або порівняно з іншим тек- стом, з біблійними та античними міфами тощо. Аналогія також використовується як один із основних засобів порівняльно-історичного літературознавства (допомагає визна- чити типові відповідності в літературах різних країн та регіонів; сприяє виявленню схожих тем, мотивів, притаманних певному лі- тературному напряму, конкретній групі письменників тощо). Анахронізм (грецьк. ana — доверху, chronos — час) — куль тур- но-історичні, хронологічні й інші невідповідності в художньому творі; навмисне чи мимовільне привнесення до літературного тек- сту невластивих певній добі поглядів, звичаїв, суджень, лексики тощо. Анотація (лат. annotatio — зауваження, примітка) — коротка загальна характеристика певного твору, статті, рукопису тощо, яка вміщує стислу інформацію про зміст книжки, відомості про автора та читацьке призначення. Анотації наводять у видавничих проспектах, бібліографічних картках, на звороті титульних сторі- нок книжок тощо. Антипод (лат. antipodes — протилежний) — художній образ, який своїми поглядами, рисами характеру, моральними якостя- ми тощо протиставляється іншому персонажу. Яскравими при- кладами образів-антиподів є персонажі народних казок, своєрідні персонажі-символи в бароковій літературі. У новітній літературі, з поглибленням психологічного аналізу людських характерів, письменники все глибше проникають у світ складних переплетінь якостей людини, уникають спрощеної й од- нозначної оцінки її поведінки. Таку еволюцію на шляху заглиб- лення в суперечливий світ людських характерів і поведінки від- дзеркалює творчість багатьох визначних письменників світу, які наводять яскраві приклади персонажів-антиподів (ними можуть бути навіть члени однієї родини). Антиутопія (грецьк. anti — проти, u — ні, topos — місце) — жан- рова форма, що з’явилася в літературі XVII ст. як зображення не- безпечних наслідків, пов’язаних з експериментуванням над люд- ством задля його «поліпшення» із запровадженням певних соці- альних ідеалів, що на практиці виявляються хибними. Такий твір є попередженням: у ньому майбутнє (з ознаками сучасності) зобра- жується як небажане, як те, чого слід уникнути. Цим антиутопія 109 вивчення понять із теорії літератури відрізняється від утопії, яка передбачає художнє втілення ідеалу (найчастіше суспільно-політичного) і з його позицій засуджує су- часність. Наприкінці XIX ст., коли утопія, поєднуючись із науко- вою фантастикою, домагається визнання за собою футурологічних передбачень, з’являються твори-попередження («Машина часу» Г. Уеллса, «Спогади про майбутнє» Р. Нокса, «R.U.R.» К. Чапе- ка та ін.). Особливої актуальності набувають антиутопічні твори у XX ст. для засудження тоталітарних режимів, військового пси- хозу тощо, коли антиутопія стає своєрідною художньою перевір- кою політичних або наукових концепцій і попереджає людство про небезпечність їх запровадження (див. утопія). Аплікація (лат. applicatio — приєднання) — уведення в текст лі- тературного твору цитат (прислів’я, приказки, афоризмуи, фрагмен- ту з іншого художнього твору тощо), почасти у зміненому вигляді. Апогей (грецьк. apageios — віддалені від Землі) — найвищий ступінь розвитку, піднесення духу, слави тощо. У художній лі- тературі апогей — найгостріший момент розв’язання конфлікту, розвиток сюжетної лінії. Апокрифи (грецьк. apocryphos — таємне, заповітне) — епічні християнські твори, пов’язані з сюжетами Святого Письма, Житі- ями Святих, версіями першопочатку світу тощо. Апокрифи існу- вали в рукописному вигляді, церква їх не сприймала й накладала на них заборону. Тематично апокрифи поділяються на старозавіт- ні (про створення світу й перших людей, про царя Соломона тощо) і новозавітні, які розповідають подробиці із життя Ісуса Христа й за жанром наближаються до повісті чи роману. Окрему групу становлять есхатолічні апокрифи, що розкривають теми «кінця світу», «Страшного Суду» та потойбічної долі праведників і гріш- ників. Апокрифи неабияк вплинули на художню літературу. Апофеоз (грецьк. apotheosis — обожнення) — власне урочи- сте прилучення до божественної громади. За античних часів до її складу обиралися засновники колоній, герої Пелопоннеської війни, соратники Александра Македонського, пізніше — за рим- ської доби — Юлій Цезар та ін. Нині це поняття вживають у переносному значенні: у розумін- ні певної урочистості, інколи — як фінальної сцени в театральних виставах. Іноді апофеоз сприймається в гостро іронічному аспек- ті, коли йдеться про уславлення, звеличення окремої особистості, утвердження її «культу». Архітвір (грецьк. arche — початок, вищий ступінь чогось) — досконалий твір, шедевр, який є зразком у мистецтві, у творчості митця, у літературному напряму тощо. 110 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури Архітектоніка (грецьк. architektonike — архітектура, мистецтво керувати) — будова художнього твору як єдиного цілого, тісний взаємозв’язок основних його складових частин. Відбиваючи за- гальний план цілісного твору, архітектоніка разом з тим виявляє свою відмінність від композиції, власне побудови окремих його частин, образів, деталей, сюжетних ліній тощо. Афоризм (грецьк. aphorismos — визначення) — короткий ори- гінальний, влучний вислів, узагальнення, глибока думка, вира- жена в лаконічній формі, інколи несподівано парадоксальній, на- приклад: «Поспішай повільно» (Октавіан Август). Для афоризму однаково обов’язкові й закінченість думки, і стрункість, витонче- ність, лаконічність форми. Він ніколи не аргументує, але впливає на свідомість виразною неординарністю вислову, тому афоризми часто називають «крилатими висловами». «Афоризмами» уперше назвав збірку своїх діагностичних і терапевтичних порад і правил Гіппократ. Байронізм — ідейно-естетична концепція в європейському романтизмі XIX ст., пов’язана з творчістю англійського поета Дж. Байрона, притаманна В. Гюго, А. Міцкевичу, М. Лермонтову та ін. Основними рисами байронізму є тираноборство, волелюб- ність, бунтарство, демонізм, абсолютизоване заперечення недо- сконалої дійсності. В Україні байронізм позначився на творчості Є. Гребінки, Л. Боровиковського та ін. Бард (кельт. bard — співець) — мандрівний співець у народів кельтського походження, за доби Середньовіччя — поет в Ірлан- дії, Шотландії, Уельсі. Поезія бардів мала вплив на європейську літературу, особливо після видання пісень легендарного Оссіана, яке здійснив у XVIII ст. Дж. Макферсон. Відтоді слово «бард» уживалося як синонім до слова «поет». Нині бардами називають співців, які виконують пісні на влас- ні слова та музику. Белетристика (франц. belles-lettres — красне письменство) — твори художньої літератури взагалі; художня проза. Дуже часто белетристикою називають прозу, якій притаманні гостросюжет- ність, інтрига, несподівані перипетії, що завжди приваблюють читачів. У сучасному літературознавстві белетристика все частіше по- значає легку, жваву, доступну розповідь про якусь подію чи на- укову проблему, відому постать з метою їх популяризації. Бестселер (англ. bestseller, від best — найкращий, sell — прода- вати) — книга, що видається значним накладом, ураховуючи чи- тацький попит чи комерційні інтереси, часто зумовлені «модою». 111 вивчення понять із теорії літератури Серед творів, що стали бестселерами, є зразки й високохудожньої літератури. Ваганти (лат. vagantes — мандрівники) — мандрівні ченці, сту- денти Західної Європи XI–XIV ст., автори вільнодумної, життє- любної, далекої від аскетичних церковних ідеалів, часто гостро са- тиричної лірики. Вони сміливіше стали на шлях світської літера- тури, зважилися навіть пародіювати канонічні тексти й церковні ритуали. Найбільшим здобутком поезії вагантів, крім «Кембридж- ських пісень», уважають знамениту «Carmina burana» — складе- ну на початку XIII ст. збірку латинських ліричних, дидактичних і сатиричних віршів, видана 1847 року Шлемелем. В Україні за доби бароко подібну роль виконували мандрівні дяки. Варіація (лат. variatio — зміна) — повторення теми чи мотиву якогось твору в іншому, дещо зміненому вигляді водночас зі збе- реженням основного змісту. Веди (ведична література) (із санскр. веда — знання) — давня пам’ятка індійської релігійної літератури, що створювалася впро- довж II–I тис. до н. е., у якій зібрано переважно віршовані релігій- ні гімни, молитви, замовляння, заклинання проти хвороб і демо- нів, прокляття й благословення, описи обрядів, діянь богів тощо, написані санскритом. Вона складається з чотирьох збірок (самхитів): «Ригведа» («Книга гімнів»), «Самаведа» («Книга пісень»), «Яджурведа» («Кни- га жертовних висловів»), «Атхарваведа» («Книга заклинань»). У найважливішій із них — «Ригведі» — 1028 гімнів, що відзнача- ються ліризмом, багатством художніх засобів. Боги, до яких звер- нені молитви,— це сили природи, наділені людськими якостями. Веди поєднували філософські, моральні, соціальні вчення, елемен- ти магії з науковими знаннями і вважалися божим одкровенням, тому передавалися усно. Вони спиралися на міфологію та місти- ли зародки літературних жанрів. Веди мають велике історико- культурне значення, надають письменникам багатий матеріал для поетичної творчості. Видіння (Візія) (лат. visio — видіння) — літературний жанр, поширений переважно за доби Середньовіччя. Сюжет творів роз- будовувався на пригодах «благодійного» персонажа, який уві сні переживає насправді «чудову» подію. Елементи видіння спостерігаються в житійній літературі, по- емі Данте «Божественна комедія», літературі бароко. Художній прийом видіння використано й у таких творах, як «Енеїда» І. Кот- ляревського, «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя, «Сон» Т. Шевченка тощо. 112 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури Відсторонення — художній прийом, протилежний до уособлен- ня. Якщо уособлення оживлює неживі предмети, персоніфікує фізичні явища, то відсторонення представляє психічні процеси, стани як фізичні явища, зображує їх як нібито самостійно існу- ючі. За структурою цей прийом являє собою вид метонімії; образ, збудований на його основі, видається дивним і активізує сприй- мання читачів. Відчуження (нім. entfremdung, англ. alienation) — філософ- ський термін для характеристики позиції особи щодо суспільства, у якому вона почуває себе зайвою, самотньою. Основою відчуження є привласнення іншими людьми результатів діяльності особистості тощо. Вирізняють економічне, політичне, морально-психологічне відчуження. У літературознавстві це поняття використовують під час аналізу змісту художніх творів, які відтворюють життя людей у ситуації чи в стані відчуження. Вірш (лат. versus — повтор, поворот) — елемент ритмічного мовлення в літературному творі, основна одиниця віршованого ритму. Інколи він збігається з віршовим рядком, але не повинен із ним ототожнюватися, тому що ці поняття різного плану. Друге значення вірша — ліричний або ліро-епічний твір, складений за поетичними законами певного літературного періоду. Як особлива система вірш виник за античних часів, відокремившись від музи- ки і танцю. |