185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури. Видавнича група "Основа"
 Скачать 1.9 Mb.
|
|
тематику твору — обрані письменником соціально-історичні характери в їх взаємодії; 139 аналіз літературного твору проблематику — найістотніші для автора властивості та сторо- ни вже відбитих характерів, виділені й посилені ним у худож- ньому зображенні; пафос твору — ідейно-емоційне ставлення письменника до зо- бражених соціальних характерів (героїка, трагізм, драматизм, сатира, гумор, романтика, сентиментальність). Художня форма містить такі деталі: предметної зображальності: портрет, учинки персонажів, їх пе- реживання та мовлення (монологи і діалоги), побутова обста- новка, пейзаж, сюжет (послідовність і взаємодія зовнішніх та внутрішніх учинків персонажів у часі й просторі); композиційні: порядок, спосіб мотивування, оповіді й опису зобра жуваного життя, авторські міркування, відступи, встав- ні епізоди, обрамлення (композиція образу — співвідношення і розташування предметних деталей у межах окремого обра- зу); стилістичні: зображально-виразні деталі авторського мовлен- ня, інтонаційно-синтаксичні та ритміко-строфічні особ ливості поетичного мовлення загалом. Орієнтовна схема аналізу літературно-художнього твору 1. Історія створення твору. 2. Тематика. 3. Проблематика. 4. Ідейна спрямованість твору і його емоційний пафос. 5. Жанрова своєрідність. 6. Основні художні образи в їх системі та внутрішніх зв’язках. 7. Центральні персонажі. 8. Сюжет і особливості будови конфлікту. 9. Пейзаж, портрет, діалоги й монологи персонажів, інтер’єр, об- становка дії. 10. Мовна будова твору (авторський опис, оповідання, відступи, міркування). 11. Композиція сюжету й окремих образів, а також загальна архі- тектоніка твору. 12. Місце твору у творчості письменника. 13. Місце твору в історії національної та світової літератур. Пафос — найвища форма ідейно-емоційної оцінки життя пись- менника, яка розкривається в його творчості. Усі види пафосу ма- ють стверджувальне начало і реалізують піднесеність як основну і найбільш загальну естетичну категорію. 140 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури Утвердження величі подвигу окремого героя або цілого колек- тиву є вираженням героїчного пафосу, причому вчинки героя чи діяльність колективу вільні й спрямовані на досягнення високих гуманістичних принципів. Передумовою героїчного в художній лі- тературі є героїка дійсності, боротьба зі стихіями природи, за на- ціональну волю й незалежність тощо. Якщо автор зображує вчинки справи та переживання людей, яким властиві глибокі та непереборні протиріччя між прагненням до величного ідеалу і принциповою неможливістю його досягти, ми маємо справу з трагічним пафосом, форми якого є досить різно- манітними й історично мінливими. Драматичний пафос вирізняється відсутністю принципового характеру протистояння людини позаособистісним ворожим об- ставинам. Трагічний характер завжди відзначений винятковою моральною висотою та значущістю. За допомогою романтичного пафосу, який набув великого зна- чення в мистецтві XIX–XX ст., утверджується значущість праг- нення особистості до емоційно універсального ідеалу. До романтич- ного близький сентиментальний пафос , діапазон якого обмежений сімейно-побутовою сферою прояву почуттів героїв і письменника. Орієнтовний план характеристики літературно-художнього образу-персонажа I. Вступ. Місце персонажа в системі образів літературного твору II. Головна частина. Характеристика персонажа як певного соці- ального типу 1. Ім’я, соціальний (матеріальний) стан. 2. Зовнішній вигляд. 3. Своєрідність світосприймання та світогляду, коло розумо- вих інтересів, звичок та схильностей: характер діяльності й основних життєвих прагнень; вплив на оточуючих (основна сфера, види, типи впливу). 4. Сфера почуттів: особливості внутрішніх переживань; ставлення до оточуючих. 5. Авторське ставлення до персонажа. 6. Які риси особистості героя виявляються у творі: за допомогою портрета; в авторській характеристиці; через характеристику інших дійових осіб; за допомогою передісторії або біографії; через ланцюг учинків; 141 аналіз літературного твору у мовній характеристиці; через «сусідство» з іншими персонажами; через навколишнє оточення? III. Висновок. Яка суспільна проблема сприяла створенню автором цього образу? Ставлення учня до образу. Орієнтовний загальний план відповіді на питання про значення творчості письменника I. Місце письменника в розвитку національної літератури II. Місце письменника в розвитку європейської (світової) літера- тури 1. Основні проблеми епохи та ставлення до них письменника. 2. Традиції і новаторство письменника в галузі: ідейного наповнення; тематики та проблематики; творчого методу та індивідуального стилю; жанру; мовного стилю. III. Оцінка творчості письменника класиками літератури й літера- турної критики. Під час аналізу художнього твору варто також звернути увагу на комічне й сатиричне у творі. Комічне — це форма життя, що претендує на значущість, але історично вже віджила своє, і тому породжує сміх. Комічні протиріччя як об’єктивне джерело сміху можуть бути усвідомлені сатирично або гумористично. Гнівне заперечення соціально небезпечних комічних явищ ви- значає громадянський характер пафосу сатири. Глузування над комічними протиріччями в морально-побутовій сфері людських взаємин викликають гумористичне ставлення до зображуваного. Сміх у літературі, як і в житті, надзвичайно різноманітний у сво- їх проявах: посмішка, глузування, сарказм, іронія, сардонічна усмішка, гомеричний регіт. 3.11.3. Основні види та жанри прози Автобіографія (грецьк. autos — сам, bios — життя, grapho — пишу) — літературний жанр, головним героєм якого є сам ав- тор. До творів подібного плану включають ще мемуари (спо- гади), щоденники, листування, а також автобіографічні ху- дожні твори. Як жанр автобіографія дуже поширена у світовій 142 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури літературі, має давню історію (Юлій Цезар, Ж. Ж. Руссо, Й. В. Ґете, Л. Толстой та ін.) Анекдот (грецьк. аnekdotos — невиданий) — епічний жанр міського фольклору, коротка усна оповідь гумористичного або са- тиричного характеру з дотепним фіналом. Біографія (грецьк. bios — життя, grapho — пишу, зображаю) — життєпис. Як літературний жанр біографія з’явилася у Давній Греції, свідченням чого є «Порівняльні життєписи» Плутарха (бл. 46 — бл. 125 рр. н. е.). Бревіарій (літ brebis — короткий) — жанр історичної літерату- ри пізньої античності, який складався з коротких оглядів певних історичних періодів. Започаткований сучасником Тацита Флором. Детектив (англ. detective — агент розшуку, з лат. detectio — розкриття) — різновид пригодницької літератури; прозовий твір, у якому розкривається певна таємниця, пов’язана зі злочином. Епопея (грецьк. epos — слово, розповідь) — епічний жанр. Епопея бере свій початок у міфології та усній народній творчості. У Давній Греції цим словом називали героїчний епос — великі ци- кли народних сказань, легенд. На основі народних епосів виникли авторські епопеї Гомера, Вергілія та ін. Поступово епопеями ста- ли називати великі за обсягом складні романи або цикли романів. Романи-епопеї з’явилися у другій половині XIX ст. Есе (франц. essai — спроба, нарис) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивіду- альні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне трактування теми. Характерними ознака- ми есе є логічність викладу та дбайливе ставлення до худож ньої форми. Як правило, есе має філософський, історико-біографіч ний, публіцистичний, літературно-критичний, науково-популярний або суто белетристичний характер. Стиль есе вирізняє образність, афористичність, використання нових поетичних образів тощо. На перший план у ньому виступає особистість автора. Перші озна- ки есе знаходимо в античних декламаціях Лукіана. Як самостій- ний жанр у літературі есе з’явилося наприкінці ХVІ ст. Жанр есе став провідним із ХVІІ ст. — в англійській, з ХVІІІ ст. — у фран- цузькій, з ХІХ ст. — в американській літературах. У цьому жан- рі писали Вольтер, Дідро, Дж. Локк та ін. У ХХ ст. до жанру есе звертаються найвидатніші письменники і філософи для популяри- зації досягнень науки та зближення різних читацьких кіл. Відо- мими письменниками, які використовували жанр есе, є Б. Шоу, Дж. Ґолсуорсі, Г. Уеллс, Г. і Т. Манни, Ж. П. Сартр, А. Моруа, К. Паустовський, В. Винниченко, Є. Маланюк та ін. 143 аналіз літературного твору Казка — фольклорний розповідний твір про вигадані, ча сто фантастичні події. У казках широко використовуються пісні, при- казки та прислів’я, загадки та замовляння. Від інших видів ху- дожнього епосу казка відрізняється тим, що казкар розповідає, а слухачі сприймають її передусім як поетичний вимисел, гру фантазії. За часом виникнення казки належать до найдавніших форм народної творчості. Казки поділяють на казки про тварин (учин- ки звірів уподібнюються людським), героїчно-фантастичні (рані- ше були пов’язані з міфами і мали магічне значення, яке з часом утратилося) та побутові (вирізняються соціальним спрямуванням). Часто в побутових казках виступають персоніфіковані образи Долі, Горя, Щастя, Правди й Кривди. Найкращі збірники казок різних народів увійшли до скарбниці світової літератури. Казки постійно привертають увагу письменників, які вико- ристовують їх образи, теми й сюжети для створення літературних казок. Широко відомі твори зарубіжних казкарів Г. К. Андерсена, Ш. Перро, Е. Т. А. Гофмана, віршовані казки О. Пушкіна, «Горбо- коник» П. Єршова, сатиричні казки М. Салтикова-Щедріна, «Лис Микита» І. Франка тощо. Комедія (грецьк. komodia, від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний жанр, у якому конфлікт, дія, характери, ситуації постають у смішних, комічних формах (див. розділ 3.12.4). У комедії висміюються негативні суспільні та побутові явища, людські вади. Засобами викриття є сатиричне загострення, кари- катура, буфонада, гротеск, іронія, сарказм, гумор. Комедія зародилася в Давній Греції (Аристофан) як драма- тичний жанр, який був розвинутий у драматургії Давнього Риму (Плавт). В історії світової літератури є чимало блискучих комедій, створених у різні часи. У XVI–XVII ст. комедія домінувала в іспан- ській літературі (Л. де Вега, П. Кальдерон де ла Барка). Вершиною комедійних здобутків доби Відродження стали твори англійсько- го драматурга В. Шекспіра. Найвищого розквіту за доби класи- цизму комедія досягла у творчості Ж. Б. Мольєра, в епоху Про- світництва слави неперевершеного комедіографа зажив Бомарше. Витоки української комедії — у шкільній драмі та вертепі XVII– XVIII ст. Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, мораль- ної деградації втілені в комічних п’єсах Г. Квітки-Основ’яненка, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького та ін. Вершини розквіту українська комедія досягла у творчості М. Ку- ліша («Мина Мазало»). У світовій літературі розрізняють коме- дію ситуацій, де перевага віддається подіям, хитромудрій інтризі 144 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури («Комедія помилок» В. Шекспіра), та комедію характерів, у якій висміюються вади людини («Тартюф» Ж. Б. Мольєра). Легенда (лат. legenda — те, що належить прочитати) — епіч- ний жанр, невеликий за обсягом прозовий твір усної народної творчості, у якому йдеться про чудесні події й уславлюється голо- вний персонаж. Легендою називають також розповідь про незви- чайну, захопливу подію зазвичай із минулого. Виникла вона на початку нашої ери в Давньому Римі. Сам термін з’явився в като- лицькій писемності, його вживали для позначення житійної літе- ратури. Легенда в цьому значенні стала найпоширенішим жанром європейського середньовічного письменства починаючи із VI ст. Пізніше легендами стали називати оповідання релігійного змісту з повчальною настановою, притчі про походження тварин і рос- лин. З таких легенд упорядковували численні збірники, їх сюже- ти передавали віршами, використовували в шкільних релігійних виставах (містеріях, міраклях, мораліте). У західноєвропейських країнах особливої популярності в XIII–XV ст. набуло зібрання християнських легенд під назвою «Золота легенда» Якопо з Ва- рацце. Сюжети із цього збірника використовували в усіх родах лі- тератури європейського Середньовіччя. Новела (італ. novella — букв. новина, від лат. novellus — но- вітній) — епічний жанр, невеликий за обсягом прозовий твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, напруженою та яскраво вимальованою дією. Новелі властиві лаконізм, яскра- вість і влучність художніх засобів. Вона вирізняється стрункою й усталеною конструкцією. До композиційних канонів новели належать наявність згорненої композиції з яскраво вираженим переломним моментом у сюжеті, перевага сюжетної одноліній- ності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Героями но- вел є особистості, які потрапили в незвичайні життєві обставини, і автор концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань та настроїв. Сюжет новел простий, надзвичайно ди- намічний, містить момент ситуаційної або психологічної неспо- діванки. Новела як літературний жанр з’явилася в XIV–XV ст. в Італії. В епоху Відродження новела — це невеличке оповідання з гумо- ристичним чи сатиричним забарвленням, що передавало «новини дня». «Декамерон» Дж. Бокаччо є характерним циклом новел тієї доби. У XVII ст. з’явилися «Повчальні новели» Сервантеса. Най- більшого розквіту новела досягає в XIX ст. (Проспер Меріме, Гі де Мопассан, О. Генрі, Едгар По та ін.). Звертаються до цього жан- ру й сучасні письменники. 145 аналіз літературного твору Оповідання — епічний жанр, невеликий прозовий твір, сю- жет якого будується на одному, інколи декількох епізодах із життя одного або кількох персонажів. Невеликі розміри твору вимагають одноманітного, чіткого за побудовою сюжету, по- казу характерів здебільшого у сформованому вигляді, викори- стання стислих лаконічних описів. Оповідання як жанр близь- ке до іншого епічного жанру малої форми — новели, але від- різняється від неї виразнішою композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в оповіданні, якщо він є, не та- кий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача. Як самостійний жанр оповідання сформу- валося у XIX ст. З того часу цей жанр поширений у художній літературі. Памфлет (англ. pamphlet, від грецьк. pan — усе, phlego — палю) — невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного характеру на злободенну тему, призначений для прямого впливу на громадську думку. Його стилю притаманні ораторські інтонації, яскрава афористичність, експресивність, іронія, сарказм. Жанр памфлету склався за доби Реформації (М. Лютер, Е. Роттердам- ський та ін.), використовували його письменники XVIII–XIX ст. (Дж. Свіфт, В. Гюго та ін.). Його традиції продовжують письмен- ники і журналісти XX ст. Парабола (грецьк. parabole — порівняння, заставлення) — по- вчальне інакомовлення, жанровий різновид, близький до притчі, у якому за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька інших планів змісту. Головним у такій структурі є інако- мовний образ, що тяжіє до символу, а не алегорії. Тому параболу інколи називають «символічною притчею». Неперевершена бага- топлановість параболи притаманна творам Ф. Кафки («Процес»), Г. Гессе («Гра в бісер»), Ж. П. Сартра («Диявол і Господь Бог»), Ґ. Ґарсія Маркеса («Сто років самотності») та ін. Пародія (грецьк. parodia — пісня навиворіт, переробка на смішний лад) — один із жанрів фольклору та художньої літерату- ри, гумористичний або сатиричний твір, у якому імітується твор- ча манера письменника задля осміяння її як невідповідної новим мистецьким запитам. Інколи пародія переінакшує зміст відомого твору, надає йому нового звучання, подібно до бурлеску й травес- тії. Пародія з’явилася ще в античності. До наших часів дійшли пародії Гіппонакта на героїчний епос; поеми «Батрахоміомахія», «Гігантоманія» Гегемона (V ст. до н. е.), що пародіювали Гомера. У добу Відродження до пародії зверталися Сервантес, Е. Роттер- дамський, Ф. Рабле, Дж. Свіфт та ін. 146 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури Продовжуючи традиції сміхової культури, письменники XIX– XX ст. також використовують цей жанр, створюючи іронічні імі- тації осміюваного зразка, у якій посилюється функція гіперболи, шаржування деяких особливостей літературного твору (тематики, композиції, персонажів, мовлення тощо), що сприяє досягненню сподіваного сатирично-комічного ефекту. П’єса (франц. piece — частка) — назва усіх драматичних тво- рів, незалежно від їх жанрової приналежності (трагедія, комедія тощо). Спочатку, як і сьогодні, п’єсами називали невеликі музич- ні твори, у XIX ст.— ліричні вірші, і лише з XX ст. цим терміном почали позначати всі драматичні твори. Повість — епічний прозовий твір. Як самостійний жанр вона з’явилася лише на початку XIX ст., а до цього повістю називали будь-яку розповідь про життєві та історичні події. У сучасній літе- ратурі цим терміном позначають середню форму епічної прози на відміну від великої (роман) та малої (новела, оповідання). Повість характеризується однолінійним сюжетом, а за широ- тою охоплення життєвих явищ та глибиною їх розкриття займає проміжкове місце між романом та оповіданням. Вона подібна до роману підходами до зображення подій та розкриттям характерів дійових осіб, але повість охоплює менше коло проблем, ніж роман, короткий період із життя головного героя тощо. Від оповідання, крім обсягу, вона різниться більш розгорнутим сюжетом, більшою кількістю персонажів, повнішою їх характеристикою, наявністю різних описів та ін. У сучасній художній літературі жанр повісті залишається провідним поряд із романом та оповіданням. |