185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури. Видавнича група "Основа"
 Скачать 1.9 Mb.
|
|
Ноктюрн (франц. nocturne — нічний) — музична п’єса лірично- го, мрійливого характеру, що ніби навіяна нічними настроями; за аналогією в літературі — невеликий, переважно поетичний твір, типовий для лірики символістів початку XX ст. Ода — жанр лірики, що висловлює піднесені почуття, викли- кані важливими історичними подіями чи діяльністю визначних осіб тощо. Паліндром (перевертень) — віртуозна віршова форма, у якій певне слово або віршовий рядок можна читати зліва направо та навпаки, при цьому зберігається зміст. Пастораль — різновид буколіки; невеликий за обсягом худож- ній твір, у якому йдеться про переваги сільського життя на лоні природи, підкреслюється стилізація простоти. Переспів — твір, написаний за мотивами твору іншого автора з наслідуванням елементів його стилю, наближений до перекла- ду, але відмінний від нього, адже він не дослівно передає чужий текст. Пісня — найдавніший різновид лірики, провідний жанр усної народної творчості й давньої пісенної поезії; словесно-музичний твір, призначений для співу; характерними особливостями пісні 162 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури як жанру лірики є строфічна будова, повторюваність віршів стро- фи, розмежування заспіву та приспіву, виразна ритміка, мелодій- ність звучання тощо. Поезія анакреонтична — лірика, що наслідує давньогрецького поета Анакреонта (VI–V ст. до н. е.), його стиль та манеру; оспі- вує кохання, радощі життя і насолоди, визначається грайливим характером, витонченістю художньої форми; у ній панує життє- радісність, світле світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя. Поезія буколістична — первісно пісні волопасів, згодом — осо- бливий вид лірики в Давній Греції, засновником якого вважають Теокріта; через фольклорний образ скотаря — поета і співця — александрійські автори склали поезію почуттів, висловлених на фоні сільського пейзажу. Поезія декламаційна — переважно віршовані літературні тво- ри, придатні для сценічного виконання, у яких яскраво виражені відповідні стилістичні прийоми, риторичні фігури, присутня ло- гічна композиційна тріада — теза, антитеза, синтез. Поезія в прозі (вірш прозою) — короткий ліричний твір настро- євого характеру, наближений за формою тексту до прози і водно- час за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюже- том — до поезії; перебуваючи на межі прози і поезії, вірш прозою, на відміну від саме вірша, спирається на чергування довгих та коротких фрагментів ритмізованого тексту, тяжіє до фонетичної упорядкованості та регулятивності мовлення, до «етюдності» чи філософської медитації тощо. Поема — великий віршований твір епічного, ліричного або ліро-епічного характеру; поєднує характерні засоби та прийоми художньої виразності епосу, лірики і драми. Псалом — пісня релігійного змісту; широко використовували- ся мандрівними дяками, за їх мотивами складали духовні вірші — частину репертуару лірників. Роман у віршах — різновид змішаного жанру, який поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді із суб’єктивністю, притаманною ліричним творам; межує з драматичною поемою, вір шованою повістю. Романс — невеликий за обсягом вірш або музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом. Рубаї — чотиривірш; одна з найпопулярніших твердих форм у ліричній поезії народів Сходу, де римуються перший, другий і четвертий рядки; вірш філософського змісту, що виражає певну думку, підкреслену в останньому рядку. 163 аналіз літературного твору Серенада — пристрасна пісня про любов, яка виконувалась чо- ловіком під акомпанемент гітари чи мандоліни під вікном коханої жінки. Сонет (петрарківський) — вірш із чотирнадцяти рядків, роз- битих на два чотиривірші (катрени) з перехресним римуванням, і два тривірші (терцени) з різними видами римування, написані п’ятистопним чи шестистопним ямбом (шекспірівський сонет мі- стить три чотиривірші та двовірш). (Можливі також інші форми сонета: «хвостаті сонети» («сонет із кодою»), тобто сонет із додат- ковим рядком; перевернуті сонети, які започатковуються двома тривіршами; «безголові», що складаються з одного чотиривірша та двох тривіршів; напівсонети, що мають лише один чотиривірш і один тривірш тощо.) Танка — п’ятивірш на філософську тематику, що складається із чергування п’яти та семискладових рядків (5–7–5–7–7); одини- цею метра вважається склад, великого значення набуває музична тональність. Травестія — різновид жартівливої, бурлескної поезії або дра- ми, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, «перелицьовується» у твір комічного ха- рактеру. Хоку (хайку) — традиційний жанр японської лірики, що виник у XV ст.; трирядковий неримований вірш, розвинений на основі першої півстрофи танка (5–7–5); у результаті реформування зосе- редився на безпосередньому зображенні природи. 3.11.6. Оцінювальна діяльність учнів Учням можна запропонувати загальну схему, за якою вони мо- гли б будувати висловлювання [107, с. 84]. Схема оцінювання художнього твору Розпочинаючи читання, слід звернути увагу на ім’я автора, жанр твору, поміркувати над його назвою; читаючи, необхідно розмірковувати: чим твір зацікавив (із точки зору моральної проблематики, зображення психології героїв, їх взаємин тощо); закінчивши читати, слід визначити загальну емоційну тональ- ність твору та висловити загальне враження про нього; усвідо- мити своє ставлення до твору: до тієї дійсності, яку змалював письменник; до того, що нового про світ і людину розповів автор; 164 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури до письменника як майстра слова; подумати про порядок і форму висловлення свого судження про твір загалом. Для формування якісної оцінювальної діяльності доцільно ви- користовувати методику критичного мислення. Критичне мислен- ня — це здатність людини чітко визначити проблему, що потребує розв’язання, самостійно знайти й проаналізувати необхідну ін- формацію, логічно побудувати міркування, презентувати чіткий та аргументований варіант розв’язання. Необхідно так будувати уроки літератури, щоб кожний з них обов’язково або допомагав учням опанувати знання, необхідні для оцінювання художнього твору, або містив посильну для них есте- тичну оцінювальну діяльність. 165 вивчення драматургії в школі 3.12 вивчення драматургії в школі 3.12.1. Підготовка учнів до прочитання та аналізу драматургічного твору Першою умовою успішного вивчення драми є підготовка учнів із метою навчити розумінню структури твору. Інсценування казок, байок, невеликих оповідань чи уривків епічних творів є ефектив- ним прийомом, що допомагає розв’язати це завдання. Учень, який працює над інсценуванням епічного твору чи його епізоду, повинен уміти: виділити основну сюжетну лінію, визначити її зав’язку, куль- мінацію і розв’язку (за потреби — то й експозицію); розуміти рушійну силу дії — зіткнення, боротьбу, ворожнечу, сварку тощо (конфлікт); визначити головних і другорядних персонажів, усвідомлювати їх взаємини; уявляти, як ці взаємини проявляються в кожної дійової особи залежно від її характеру; усвідомлювати значення мови дійової особи як її основної ха- рактеристики; усвідомлювати головну думку твору та ставлення автора до зо- бражених ним подій та осіб — від цього залежить загальний характер інсценування (жанр і його пафос) — сумний, серйоз- ний, гумористичний тощо [386, с. 40]. Опановуючи прийоми інсценування, учні повинні навчатись техніки роботи, встановлювати зв’язок цієї техніки з ідейно- художніми завданнями сценічної трансформації художнього тек- сту, переконатись, що інсценізація підкоряється законам драми, і ознайомитись із цими законами. Важливо, щоб учні навчилися міркувати про те, що криється за словом драматичного персонажа, що можна отримати з репліки дійової особи для того, щоб зрозу- міти її думки та почуття. Учні повинні звернути увагу на рух, дію всередині драматичного епізоду, уявляти конфліктний, напруже- ний стан дійових осіб, який відображається не тільки у вчинках, репліках і діалогах, а й у загальній атмосфері епізоду, що створю- ється усіма характерними для драми засобами. Інсценування як прийом, що активізує сприйняття драматур- гічного твору, не завжди й не одразу дає очікувані результати. 166 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури Проте він досить корисний за умови, що учні оволодівають ним поступово, усвідомлюючи взаємозв’язок між законами драми й технікою інсценування. Навчальний аналіз — прийом, що застосовується для деталь- ного дослідження декількох епізодів, узятих із драматичного твору. Під час такого аналізу важливим є усе: місце дії, портретна ха- рактеристика, одяг, манера мовлення, психологічний стан, учинки персонажів тощо. Якщо в основі розвитку сюжету п’єси — дія, то кожна дія має свій темп, ритм та емоційне забарвлення. А оскіль- ки в п’єсі стикаються різні дії та протидії, то протягом п’єси від- бувається зміна емоційних темпоритмів, що загалом відображає зміну емоційних темпоритмів у житті, де можуть перебувати по- ряд або чергуватися комічне і трагічне, драматичне і гармонійне. 3.12.2. Читання драми Психологи стверджують, що процес розуміння художнього образу-персонажа відбувається завдяки двом основним факто- рам — наочно-образному й логічному компонентам мислення (пі- знання) [14, с. 49]. У драматичному творі передусім потрібно звертати увагу на мову героїв. Драматична мова за своєю природою та призначенням — усна пряма мова, що розрахована на промовляння вголос. Якщо в епо- сі мова автора становить основу розповіді, то в п’єсі все, що йде від автора (афіша, ремарки тощо), не є складовою власне драма- тичної мови. Діалог у драмі завжди має другий план — підтекст, який відображає внутрішнє спонукання до певної зовнішньої дії. До особливостей драматургічної творчості належать також «не- словесні засоби художньої виразності» — паузи, мовчання, тиша, внутрішні монологи та діалоги [38, с. 51]. Важливе значення для драматичного мовлення має інтонація, завдяки якій створюється емоційний настрій, що вводить читача у сферу підтексту. Читання п’єси вголос є першим і необхідним етапом аналізу, який наочно демонструє складність, життєву правдивість і значу- щість драматичних характерів та драматичного дійства, без чого неможливо підвести школярів до розуміння основної авторської ідеї, усвідомлення конфлікту, до опанування спеціальних читаць- ких умінь. 167 вивчення драматургії в школі Читання п’єси вчителем — найтрадиційніший прийом. Склад- ні драматургічні тексти, прочитані вчителем, учні сприймають в ідейно-художній єдності, що полегшує аналітичну роботу над текстом. Читаючи в класі драматургічний текст, учитель має зна- йти й передати основний «тон» кожної ролі, при цьому приверну- ти увагу до мовлення дійових осіб. Читання п’єси за ролями варто використовувати не на першо- му етапі ознайомлення з твором, оскільки часто учні більше ува- ги приділяють саме техніці читання, а не прагнуть передати вну- трішній зміст реплік. Читанню за ролями передує робота, яка до- помогла б учням, сприйнявши логіку думки персонажа, знайти правильний емоційний тон, необхідні інтонації для своїх героїв. Крім лейтмотиву ролі, учні повинні знаходити й інтонаційно ви- ражати справжнє значення слова. Читання одним учнем окремих сцен із декількома дійовими особа- ми спонукає учня серйозніше ставитись до підготовки та дозволяє зрозуміти, наскільки правильно усвідомлює він характери героїв, смисл дії, сутність конфліктних взаємин. Щоб перевірити знання уч- нів, можна запропонувати прочитати сценку, а потім проаналізува- ти її та зіставити з цілим твором, оцінити її композиційне значення. Виразне читання забезпечує повноцінне художнє сприйняття образів драми, виявляє драматичну боротьбу, яка організовує сю- жет, сприяє усвідомленню творчої манери драматурга. П’єсу по- трібно читати на уроках, і тільки наприкінці 10-го або в 11-му кла- сі, працюючи з підготовленими до сприйняття драми учнями; учитель може обмежитись читанням основних, найзначущих для розвитку конфлікту сцен [38, с. 57]. 3.12.3. Аналіз драми в її художній специфіці Л. С. Троїцький стверджував, що «першою умовою аналізу дра- матургічного твору буде відтворення у свідомості учнів, у їх уяві вистави, і такої вистави, яку автор визнав би своєю» [38, с. 59]. Розповідь про гру акторів, які створили яскраві образи драми, може активізувати сприйняття драми; і не тому, що це вводить учнів в атмосферу вистави, а тому, що відволікає їх від складної структури драматургічного твору, адже переказ вистави — це ліро- епічна розповідь, тобто драматургічне відтворення «перекладаєть- ся» доступною учням мовою розповіді. Крім того, такий переказ допомагає розвинути уяву школяра. Під час підготовки до аналізу драматургічного твору мож- на також використати прийом тлумачення ролі. Різноманітні 168 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури тлумачення того чи іншого сценічного образу дозволяють при- вернути увагу учнів до глибини драматургічного характеру, який здатен наповнюватись новим змістом. Використання фотографій акторів у драматичних ролях, окремих мізансцен вистави має осо- бливе значення під час вивчення драми, адже саме ці зорові образи допомагають учням розпізнати та осмислити соціально-побутові прикмети зображеного в драмі часу; костюм, зачіска, поза актора, його сценічне оточення допомагають учням з бідним театральним досвідом створювати й уточнювати свої уявлення про персонаж та його середовище. Найважливіші властивості драми — розвиток драматургічного дійства, визначення його конфлікту як рушійної сили усієї п’єси, своєрідність драматургічних персонажів, що визначають потік подій та розкриваються як характери в умовах гострих зіткнень, боротьби почуттів, ідей, світоглядів, значення драматургічного конфлікту як відображення конфлікту соціального та вираження авторської позиції, авторського погляду на світ, особливі власти- вості драматургічного діалогу та монологу. Уже під час читання драми (читання є обов’язковою умовою аналізу) учитель повинен спонукати учнів ділитися враженнями та судженнями, спрямовувати обговорення прочитаного, пропону- ючи запитання й завдання під час роботи над текстом. Читаючи й аналізуючи драматургічний твір, учитель пови- нен підвести учнів до висновку, що драматург передає напружену енергію дійства, усі трагічні та комічні ситуації його розвитку, усю складність людських почуттів, думок, взаємин і характерів пере- важно за допомогою мовлення персонажів, їх монологів та діалогів. Кожна репліка — знаряддя боротьби, кожен монолог — прояв вну- трішніх конфліктних протиріч. Спостерігаючи дієвість драматур- гічної мови, учні усвідомлюють значення «реплік у сторону», при- чини, що спонукають героїв говорити чи мовчати, і в такий спосіб осягають підтекст, розуміють, у яких полярних значеннях вжива- ються ті самі слова в устах непримиримих супротивників. Такого роду спостереження загострюють увагу школярів до слова драма- турга, спонукають до роздумів над тим, як кожна репліка допомагає побачити персонаж, почути його, перейнятися його думками, праг- неннями, почуттями. Одночасно учні переконуються, що в драмі всі її елементи є дієвими й зарядженими конфліктністю [38, с. 62–64]. Тільки після того, як детально проаналізовано твір, виявлено змістовність його форми, пафос, зіставивши суперечність, на якій побудовано твір, із провідними суперечностями дійсності (антаго- ністичними, неантагоністичними), можна визначати, наскільки 169 вивчення драматургії в школі правдиво відображено в ньому дійсність, а звідси й суспільне зна- чення твору. Лише після конкретного аналізу ідейно-художніх якостей твору можна говорити про його місце у творчій біографії письменника, у літературному процесі, про традиції та новатор- ство, творчий метод, стиль твору [108, с. 169]. 3.12.4. Основні поняття з теорії драматургії Антракт (франц. entre — між, acte — дія) — перерва між акта- ми вистави. Арлекінада. 1. Невеликі сценки, головною дійовою особою яких є Арлекін; поширені у французькому ярмарковому театрі ХVІІІ ст. 2. Витівка блазня. Ауто/ауту (ісп. аuto) — одноактна драматична вистава релі гій- но-алегоричного змісту, яка була поширена в Іспанії та Португалії у другій половині XIII ст. і відома до XVII ст. Спочатку виставу ви- конували 3–4 актори, у XIV–XVII ст. набула видовищних ознак, близьких до містерії. До цього жанру зверталися такі видатні дра- матурги, як Лопе де Вега, Педро Кальдерон де ла Барка. Балаган (перс. балахане — верхня кімната, балкон) — тимча- совий дерев’яний театр для показу видовищ під час Великодня, поширений в Україні та Росії XVIII–XIX ст. Репертуар балагану містив арлекінади, інтермедії, блазнювання, пантоніми тощо. Буфонада (італ. buffonata — блазенство) — комедійна манера гри актора, у якій використовуються засоби надмірного комізму, окарикатурення персонажів, ситуацій. Буфонадою називають та- кож виставу, побудовану на зазначеній вище манері виконання. Елементи буфонади використовували скоморохи, ваганти, коляд- ники у вертепному дійстві. Широко їх застосовують й коміко-буфи в цирковій клоунаді. Водевіль (франц. vaudeville — водевіль) — легка комедійна, пе- реважно одноактна п’єса з анекдотичним сюжетом, наповнена ди- намічними діалогами, піснями, танцями. Водевіль виник у Фран- ції в XV–XVI ст., але як драматичний жанр остаточно сформував- ся у XVIII ст. Дилогія (грецьк. di — двічі, logos — слово) — драма на два акти в давньогрецькому театрі. У сучасній літературі дилогія — два твори, поєднані спільним ідейним задумом, героями, зображен- ням певних явищ тощо. Водночас кожний із них може мати свою сюжетно-композиційну лінію. |