185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури. Видавнича група "Основа"
 Скачать 1.9 Mb.
|
|
Дія (лат. actus — рух, дія) — акт драматичного твору, пере- біг подій у художньому творі, через які розкриваються конфлікт, 170 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури сюжетні колізії, риси характеру певного персонажа, дійової осо- би чи ліричного героя. Акт (дія) драматичного твору — завершена частина, що завершується подією, яка зумовлює наступний роз- виток сюжету. Під час вистави дії розмежовуються антрактами. Еллінській драмі поділ на дії невластивий. Сьогоденні п’єси ма- ють декілька дій (актів), як і твори давньоримських драматургів, В. Шекспіра, Ж. Б. Мольєра та ін. Драма (грецьк. drama — дія) — один із літературних родів, який змальовує світ у формі дії. Здебільшого призначений для сценічного втілення. Для драматичних творів є характерною при- таманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами: зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. Започаткували цей вид літератури античні письменники Ес- хіл, Софокл, Еврипід, подальшого розвитку він набув за доби кла- сицизму (П. Корнель, Ж. Расін), в епоху Просвітництва (Ф. Шил- лер, Г. Лессінг), у літературі XIX ст. (В. Гюго, Дж. Байрон та ін.) і XX ст. (Б. Шоу, Б. Брехт та ін.). Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види й жанри: трагедія, комедія, драма, фарс, водевіль, мелодра- ма, трагікомедія. У минулому існували також містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії. Драма як жанр драматичних творів — п’єса соціального або побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійному напруженні. Дійові особи драми — переважно зви- чайні, пересічні люди, і автор прагне розкрити їх психологію, до- слідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. Зароджен- ня драми як жанру можна помітити вже в драматургії античності, але значного поширення вона набула з XVIII ст. Драма літургійна — середньовічна театральна вистава за біб- лійним сюжетом, яка була складовою літургії на Різдво та Ве- ликдень і виконувалася в храмі. З XIII ст., коли вистави почали розігрувати на майданах, перетворюючи на містерії, у літургійній драмі брали участь миряни, ваганти та жонглери. Драма сатирівська — жанр давньогрецької драматургії, у яко- му учасники хору (хоревти) були одягнені як сатири (міфічні істоти, що супроводжували під час свят бога Діоніса). Цей жанр посідав проміжкове місце між трагедією та комедією: з трагедією її зближували сюжети і дійові особи, взяті з міфів; з комедією — комічні ситуації, відтворені в п’єсі. Зразком сатирівської драми, яка дійшла до наших часів, є «Кіклоп» Еврипіда. Драма шкільна — жанр релігійної драматургії, який виник на межі XV–XVI ст. у країнах Західної Європи. Вона часто складалася 171 вивчення драматургії в школі з п’яти актів, після кожного з них виступав хор. Шкільна драма мала характер містерії, міракля, мораліте, п’єси на історичні чи міфологічні сюжети. Виставу організовували переважно до Різд- ва та Великодня. В Україні шкільна драма поширилась у XVII– XVIII ст., створювали її викладачі та учні духовних (братських) шкіл. Зі збережених шкільних драм найдавніша — «Олексій, Бо- жий чоловік» (1674). Драматургія — сукупність драматичних творів одного письмен- ника, конкретно зазначеної літератури, певної доби. Драматургією називають також теорію драматичної творчості. Цей термін ужи- вається і для означення сюжетно-образної концепції театральної вистави чи кіносценарію, здійсненої режисером. Ексод (грецьк. exodos — вихід) — заключна частина вистави в давньогрецькому театрі, коли хор зі співами й танцями залишав сцену. Епізод (грецьк. epeisodium — те, що сталося; вставка, дода- ток) — акти вистав у давньогрецькій трагедії, між якими виступав хор. У сучасній літературі — одна із подій, певною мірою самостій- ний компонент сюжету в епічному, ліро-епічному та драматично- му творах, важливий для розуміння його загальної сюжетної лінії, певної події, характеру головного персонажа тощо. Епілог/постпозиція — в античному театрі звернення до глядача хору або актора наприкінці п’єси — ексоді (заключному епізоді), у якому пояснювався задум автора, характер твору, значення по- дій, що відбулися. У драмі доби Відродження епілог — це заключ- не звернення-монолог, що витлумачує ідею твору. В епосі й драмі XIX–XX ст. — фінал, підсумкова частина твору, у якій після за- вершення розв’язки читачеві коротко повідомляється про подаль- шу долю героїв. Епілог як складова частина композиції твору має за мету додати нову інформацію, авторську оцінку змальованої моделі життя або характерів персонажів тощо. Жонглери (франц. jongleur, від лат. joculator — жартівник) — мандрівні лицедії, співці та музики, виконавці героїчного епосу в середньовічній Франції (X–XII ст.). Нині слово змінило свій зміст і означає назву артистів цирку, які водночас підкидають і спритно ловлять декілька предметів. Інтермедія (лат. intermedius — проміжковий, середній) — не- величкий розважальний драматичний твір, який виконують між актами вистави. В європейському театрі пережила кілька видо- змін — від коментувань дияволом і Богом попередньої дії, інтер- претації античних сюжетів до музичних і танцювальних номерів (інтерлюдій). В українській драматургії цей жанр був поширений 172 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури у XVII–XVIII ст., його вплив відчувається у творчості І. Котлярев- ського, М. Гоголя та ін. Інтрига — спосіб організації подій у художніх творах, який найчастіше використовується в драматургії. Інтригою назива- ють також підступні дії проти якоїсь особи або групи людей, які є ефективним засобом створення сюжетної напруженості у творі. Комедія (див. розділ 3.11.3). Комедія аттична — давньогрецький драматичний жанр, за до- помогою якого в гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські вади. Назва утворена від Аттики, осереддям якої були Афіни. Для давньої аттичної комедії є характерними соціальна спря- мованість, політична сатира, гротескно-фантастичний сюжет (ко- медії Аристофана); середній — міфологічна травестія, стереотипні маски вояка, кухаря тощо; новій — сімейно-побутові мотиви (Ме- андр, Філемон та ін.). Комедія давньогрецька — драматичний жанр, поява якого у Давній Греції пов’язана з останніми сільськими святами на честь Діоніса, що знаменують збирання винограду. Специфіка цього культового свята визначила й саме походження назви жанру коме- дії (у перекладі з давньогрецької термін «комедія» означає «пісня гультяїв»). Давньогрецька комедія формувалась одночасно з тра- гедією, але свого розквіту досягла лише в середині V ст. до н. е. у творчості «батька комедії» Аристофана (бл. 446 — бл. 385 рр. до н. е.), який написав понад 40 комедій. Комедія масок (комедія дель арте) (італ. сommedia dell’arte — професійна комедія) — різновид італійського імпровізованого на- родного театру епохи Відродження, що успадкував традиції рим- ської доби. Персонажі комедії масок були втіленням комічного гротеску, буфонади, яскравого видовища карнавального типу. Як театральний жанр комедія масок вплинула на творчість Ж. Б. Мо- льєра, М. Гоголя та ін. Мелодрама (грецьк. melos — пісня, drama — дія) — жанр дра- матургії. У XVII–XVIII ст. у Франції та Італії — музичний драма- тичний твір, подібний до опери. Починаючи з середини XVIII ст. мелодрамою називали драматичний твір, у якому діалоги та мо- нологи дійових осіб супроводжувалися музикою, а з XIX ст. — різновид європейської драми, яка характеризувалася відвертою морально-дидактичною тенденцією, гострою інтригою, підви- щеною емоційністю, гіперболізованим зображення пристрастей і прямолінійним поділом дійових осіб на добрих і злих. У сучас- ній літературній критиці мелодрамами іронічно називають п’єси, 173 вивчення драматургії в школі у яких глибина драматичних конфліктів підмінюється зіткненням банальних пристрастей. Мім (грецьк. mimos — лицедій) — малий комічний жанр антич- ної драми; одна з форм народного театру. Мім виник як невелика сценка з повсякденного життя комічного, розважального харак- теру. Першу літературну обробку творів цього жанру здійснили сицилійський поет Софрон та його син Ксенарх у V ст. до н. е. Мім набув поширення за часів еллінізму, у середньовічну добу транс- формувався у французькі фабліо й італійські комедії масок. П’єса (франц. piece — частка) — назва всіх драматургічних тво рів незалежно від їх жанрової приналежності (трагедія, коме- дія тощо). Спочатку п’єсами називали невеликі музичні твори, у XIX ст. — ліричні вірші, і тільки з XX ст. цим терміном почали позначати всі драматургічні твори. Ремарка (франц. remarque — примітка) — авторське пояснення в драматичному творі щодо умов та часу дії, зовнішнього вигляду та поведінки дійових осіб. Ремарки виконують настановчу роль для режисерів і акторів, а читачам допомагають краще зрозуміти окремі сцени, епізоди, характери дійових осіб тощо. Репертуар — сукупність музичних і драматичних творів, які виконують у театрі за певний час; ролі, у яких виступає актор; до- бір творів, з якими виступає співак, музикант та ін. Репліка (лат. replico — повертаю назад, відбиваю) — вислів од- ного з учасників драматичного діалогу або розмови, який є реак- цією на чуже висловлювання. Значення реплік у драматичному творі збільшувалося залежно від зростання в ньому діалогів порів- няно з монологами. Репліка в сучасному театрі все більше набуває ознак афористичності. «Театр абсурду» / драма абсурду — сукупність явищ авангар- дистської європейської драматургії ХХ ст., що об’єднані філо- софією екзистенціалізму, у яких проблема абсурду буття є па- нівною. «Театр абсурду» виник після паризьких прем’єр п’єс Е. Іонес ко «Голомоза співачка» (1950) та С. Беккета «Чекаючи на Годо» (1952). В абсурдистських п’єсах світ зображений як безглузді, позбав- лені логіки факти, учинки, слова і дії. Театр абсурду заперечує реалістичні персонажі, ситуації й усі інші відповідні театральні прийоми. Час і місце невизначені й мінливі, навіть найпростіші зв’язки руйнуються. Безглузді інтриги, діалоги, що повторюють- ся, безцільна балаканина, драматична непослідовність дій — усе має на меті одне: створення казкового, а можливо, і жахливого, настрою. 174 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури З-поміж представників драматургів театру абсурду, крім уже названих авторів, необхідно згадати Ж. Жене, Б. Віана та ін. (Фран- ція); Д. Буццаті, Е. д’Ерріко (Італія); Г. Пінтера (Англія) та ін. Театр античний (грецьк. teathron — видовище) — споруда, при- значена для драматичних вистав. Спочатку в Давній Греції — міс- це урочистостей для здійснення ритуалів на честь Діоніса, зокрема Діонісових хорів, тобто дифірамбів. Театр складався із трьох основних частин: розташованих пів- колом місць для глядачів; місць для виступу акторів та хору — орхестри; сценічної будівлі — скени. Римський театр також складався з трьох частин. Місця для глядачів (кілька ярусів) поділялися сходами на кілька секторів. Над останніми лавами підносилася стіна такої ж висоти, як і сце- на. Над лавами натягали канати, на які клали килими, щоб захи- стити глядачів спекотної погоди. Орхестра в римському театрі призначалася для привілейованих глядачів, адже в римській дра- мі хору не було. Сцена була більшою, аніж у давньогрецькому теа- трі, і розкішніше оздобленою. Місце для акторів називалося пуль- пітом. Завіса перед сценою опускалася на початку дії та підніма- лася після завершення. На вистави народ допускали безкоштовно, тобто вхід був вільним для всіх громадян. Глядачі мали спеціаль- ні вхідні таблички з позначенням місця. Римляни винайшли ще одну видовищну споруду — амфітеатр, схожий на сучасний цирк з овальною ареною, посипаною піском, та концентрично розташо- ваними місцями для глядачів. Для захисту від дощу та сонця всю будівлю запинали величезним покровом. В амфітеатрі відбувалися гладіаторські бої. Найбільшою з таких споруд був Колізей, який почав будувати Віспасіан, а завершив Тит у 80 р. н. е. Величний Колізей вміщував приблизно 50 тис. глядачів, його руїни і зараз височать у Римі. Теорія «епічного театру» — теорія авангардистського театру, розроблена німецьким драматургом Б. Брехтом. Виникла в ре- зультаті пошуків засобів вираження епохальних явищ (війн, ка- тастроф цивілізації, дегуманізації суспільства тощо), потреби ак- тивної соціальної діяльності. Ця теорія протиставлялася тради- ційному театру, акцентувала епічну основу, адже стосувалася не розповіді про події, а їх утілення на сцені, демонстрації образу, а не перевтілення в нього. Глядач ставав спостерігачем, у нього ви- никав інтерес до дії, а не до її розв’язки, він привчався вивчати побачене, а не співпереживати, тобто наріжним каменем вважався розум, а не ірраціональна стихія. Теорія «епічного театру» мала неабиякий вплив не тільки на сценічне мистецтво XX ст., а й на 175 вивчення драматургії в школі творчість Л. Фейхтванґера, Н. Хікмета, М. Фріша, Ж. П. Сартра та ін. Вона позначилася й на творчих пошуках Леся Курбаса. Травестія (італ. travestire — перевдягати) — різновид жартів- ливої, бурлескної поезії або драми, коли твір із серйозним чи ге- роїчним змістом та відповідною формою переробляється, «перели- цьовується» у твір комічного характеру. Першим таким явищем була травестія на «Іліаду» Гомера, здійснена за античної доби Пі- гретом. Як жанр травестія з’явилася в XVII ст. в Італії, розповсю- дилася в інших європейських літературах. Прикладом оригіналь- ного варіанту травестії є «Енеїда» І. Котляревського. Фарс (франц. farce, від лат. farcio — початок: комедійні сцен- ки на початку середньовічних містерій) — вид народного театру й літератури європейських країн XIV–XVI ст., передусім Франції; старовинна весела комедія побутового змісту, яка відзначалася до- тепністю, гумором, сатиричною спрямованістю, вільнодумством, була близькою до буфонади, комедії масок, інтермедії. Фарс у те- атрі XIX–XX ст. — комічна п’єса легковажного змісту, що сприй- мається як комедія-водевіль. Феєрія (франц. feerie, від fee — фея, чарівниця) — театральна або циркова вистава з фантастично-казковим сюжетом, різнома- нітними сценічними ефектами. У XIX ст. елементи феєрії почали використовувати в літературі, зокрема в драматичних творах,— виникла драма-феєрія (драма-казка). Вона характеризується гли- боким ліризмом, зіставленням явищ із життя природи і людей, широким використанням міфічних і фольклорних образів тощо. У світовій літературі відомі драми-феєрії «Затонулий дзвін» Г. Гаупт мана, «Синій птах» М. Метерлінка, «Лісова пісня» Лесі Українки та ін. Ява — частина акту (дії) в драматичному творі, що визначаєть- ся незмінним колом (кількістю) дійових осіб. Нова ява розпочина- ється з виходом зі сцени чи появою на ній нового персонажа. По- діл драматичного твору на яви відіграє композиційну роль, тому яви в п’єсах, особливо в XVII ст., чітко фіксувалися, позначалися порядковим номером та називанням дійових осіб. Сучасна драма- тургія не дотримується цього принципу. 176 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури 3.13 Засоби навчання. використання комп’ютерних і медіазасобів на уроках літератури Засоби навчання — це матеріали і знаряддя навчального проце- су, завдяки яким успішніше і за коротший час можна досягти визначеної мети навчання. До засобів навчання належать підручники, навчальні посіб- ники, дидактичні матеріали, обладнання, навчальні кабінети та лабораторії, технічні засоби, комп’ютери, телебачення та інші за- соби масової комунікації. Обрання засобів навчання залежить від дидактичної концепції, мети, змісту, методів і умов навчального процесу. Дидактичні засоби, як і методи й форми, є частиною педагогіч- ної системи. Вони виконують такі основні функції: інформаційну, засвоєння нового матеріалу, контрольну. Залежно від дидактич- ного призначення використовують як джерело знань підручник, посібник для самостійної роботи, ілюстрації, повторення та систе- матизації. Застосовують їх окремо та в комплексі — одночасно чи послідовно поєднують за навчальними і виховними можливостя- ми, перед поясненням, під час пояснення або під час повторення навчального матеріалу. Друковані засоби навчання Таблиці — найпоширеніший, традиційний вид друкованих за- собів, що належать до зорової наочності, які дуже прості у ви- користанні; вони забезпечують довготривале, не обмежене в часі експонування мовного матеріалу; демонстраційні картки та картки для складання таблиць пода- ють матеріал частинами, відображають те саме явище бага- торазово, полегшуючи запам’ятовування конкретного матері- алу; репродукції картин стимулюють уяву; їх використовують як засіб розвитку зв’язного мовлення учнів; для подальшого роз- витку сюжету чи відновлення того, що відбувалось раніше; 177 Засоби навчання. використання комп’ютерних і медіазасобів на уроках… роздавальний образотворчий матеріал призначений для са- мостійної індивідуальної роботи і використовується на етапі формування навичок; специфічна його особливість полягає в необхідності лексичного коментарю на основі малюнка. Най- важливіша вимога до цього матеріалу — яскравість, якісне по- ліграфічне виконання малюнків. Текстові карти із навчальними завданнями застосовують для організації диференційованого навчання на уроці, як засіб зв’язку домашньої та класної роботи, як засіб, що забезпечує зворотний зв’язок «учитель — учень». |