185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури. Видавнича група "Основа"
 Скачать 1.9 Mb.
|
|
Дисонанс — неблагозвучність у віршованому тексті, зумовлена вимогами віршового розміру, збігом приголосних тощо; дисонанс- ні рими ще називають консонансами, тобто неточними римами, зумовленими співзвуччям лише приголосних. Евфонія — вияв фоніки, який означає гармонійне поєднання по- зи тивно-естетичних явищ художнього, передовсім поетичного, твору. Еліпс — стилістична фігура, що полягає в пропуску певного слова чи словосполучення, які легко відновлюються за змістом поетичного мовлення; вживається задля досягнення динамічно- сті й стислості вираження думки та напруженої дії, відрізняючись цим від обірваної фрази. Епікруза — заключна частина віршового рядка, який почина- ється анакрузою; охоплює ненаголошені склади, що містяться пі- сля останнього метричного наголосу. Епітет — один із основних тропів поетичної мови, призначений підкреслити характерну рису, визначальну якість певного предме- та або явища та передати емоційне ставлення до них. У фольклорі були поширені постійні епітети (ясні зорі, сира земля та ін.); у ху- дожній літературі вживаються епітети, що мають переносне зна- чення (залізна воля, золоте серце) або висловлюють суб’єктивні почуття (солодкий біль, блакитні мрії). Епіфора — стилістична фігура, протилежна анафорі; повторен- ня однакових слів, словосполучень наприкінці віршових рядків, 155 аналіз літературного твору строф тощо; у поетичних творах епіфори інколи зливаються з ри- мою, зокрема в ліриці народів Сходу (газель). Звукопис — у поетичному мовленні система звукового інстру- ментування (алітерація, асонанс тощо), спрямована на створення звукового образу. Звукописом особливо цікавилися символісти, намагаючись наповнити свою лірику музичними елементами. Ізоколон — стилістична фігура; кількаразове повторення у вір- ші тих самих слів чи словосполучень (колонів) задля витворення синтаксичного паралелізму з анафоричними та епіфоричними компонентами задля інтонаційної та смислової увиразненості по- етичного мовлення. Ізометризм — рівнометричність, що виявляється в байкових та акцентних віршах, у верлібрах тощо; заснований на рівній кількості мор* як одиниці часу для визначення короткого складу та на однаковому характері стоп — однакової комбінації довгих і коротких складів; притаманний гекзаметру, використовується також в інших розмірах, де, зокрема, довгий склад замінюється двома короткими (пірихієм), що урізноманітнює ритмомелодійні можливості версифікації. Ізохронізм — рівночасся; принцип ритмічної організації вірша, що полягає в поділі його на ритмічні групи, рівні між собою в часі їх вимови; на основі ізохронізму будувалося античне віршування, а також східне (аруз) тощо. Інверсія — одна зі стилістичних фігур поетичного мовлення, яка полягає в незвичному розміщенні слів у реченні з навмисним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову, логічного виділення окремого слова або частини речення; використовується також із метою ритміко- мелодійної організації твору. За аналогією зі стилістичною виді- ляють ще ритмічну та композиційну інверсії. Переважно вжива- ють у ліриці, де вона часто буває зумовлена вимогами віршового розміру, впливає на ритм і мелодику поетичного твору. Клаузула — заключна частина віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу; буває окситонною, коли після ритмічного акценту відсутні ненаголошені склади (орел); паракси- монною — за наявності одного ненаголошеного складу (небо); дак- тилічною — за наявності двох ненаголошених складів (посмішка); гіпердактилічною — трьох ненаголошених складів (Коти горошко). Клаузула має особливе структурне та смислове навантаження в бі- лих віршах, інколи вживається в прозі як кінцівка певних фраз. * Мора — лат. mora — проміжок часу, пауза; найменша одиниця відліку часу у вірші. 156 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури Кода — додатковий віршовий рядок у канцоні, сонеті, рон- до, у тріолеті та в інших канонічних строфах; уживається та- кож у значенні заключної частини художнього твору, яка уза- гальнює його тематичний аспект, тобто виконує композиційну функцію. Консонанс — неточна, неповна рима, заснована на збігу лише приголосних звуків, при цьому наголошені голосні дисонують. Константа — останній ритмічний наголос віршового рядка, що характеризується не тільки звуком, а й інтонаційним підкреслен- ням, притягує до себе останній перед цезурою наголос піввірша; як постійна величина, коли закінчується ритмічна фраза, до якої провадиться підрахунок складів у віршовому рядку, вживається часто з постійною ритмічною паузою та римою, тому цим термі- ном називають у сукупності й постійний наголос, і паузу, і риму, і клаузулу. Літота — різновид метонімії, у противагу гіперболі це показ із художньою метою ознак зображуваного предмета чи явища в на- вмисно зменшуваному вигляді; вживається в різних родах літе- ратури, притаманна народному світосприйманню, зафіксованому у фольклорі. Метафора — один із основних тропів поетичного мовлення; об- разний вислів, у якому ознаки одного предмета чи дії переносять на інший за подібністю; переносне значення слова, що ґрунтуєть- ся на уподібненні одного предмета чи явища іншим за схожістю або контрастом. Метонімія — різновид тропа, близького до метафори, у якому значення слів переносять з певних явищ та предметів на інші за суміжністю. Оксиморон — різновид тропа, що полягає в сполученні кон- трастних, протилежних за значенням слів, унаслідок чого утво- рюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект (суха вода, крижаний вогонь). Пафос (грецьк. pathos — почуття, пристрасть) — натхнення; пристрасне переживання душевного піднесення, спричинене пев- ною ідеєю, подією тощо. Термін перенесено до поетики з риторики. За Аристотелем, пафос — це якість душі, пристрасть у широкому розумінні слова, і тому яскрава промова має бути «патетичною», тобто впливати на почуття. Пізніше поняття «пафос» пов’язували із характеристикою стилю твору, категорією піднесеного. Розрізняються такі категорії пафосу: героїчний, трагічний, драматичний, романтичний тощо. Інколи цей термін уживають в іронічному значенні (для означення «пустого пафосу»). 157 аналіз літературного твору Повтор (повторення) — найпростіша стилістична фігура, яка вживається у фольклорній творчості, передусім у народній поезії, зумовлена емоційними та смисловими чинниками. Поліметрія — застосування кількох віршових розмірів у тому самому поетичному творі. Поліфонія — багатозвуччя, засноване на гармонійному поєд- нанні та розвитку рівноправних мелодійних ліній; один із най- важливіших виражальних засобів у музиці та поезії; використан- ня в ліриці всіх потенційних мелодійних можливостей фоніки, інструментування вірша тощо. Рефлексія (лат. reflexio — відображення) — емоційне осми- слення автором у художньому творі власних переживань, розду- мів над змінами душевного стану, різновид психологічного само- аналізу, що є найхарактернішим для лірики та жанрів, близьких до неї (віршів у прозі, ліричної драми). У них розкривається най- потаємніша специфіка духовного світу людини, зображення якого є особливо характерним для медитативної лірики. Речитатив — наспівна декламація, яка характеризується емо- ційно забарвленою інтонацією, посиленням чи зниженням ло- гічних і ритмічних наголосів, смисловим наповненням пауз тощо (зміна тексту безпосередньо позначається на речитативі, яким виконують народні думи, вокальні жанри, художнє чи- тання). Ритміка — учення про ритм; термін уживається у двох значен- нях: система ритму певного віршового твору; розділ віршознав- ства, спрямований на вивчення ритміки в різних системах верси- фікації (розмір, рима, строфа тощо). Сентенція — вислів афористичного змісту, поширений у бай- ках, де, набуваючи морально-повчального характеру, назива- ється мораллю; спостерігається в різних видах лірики, зокрема в медитативній, стаючи інколи стильовим компонентом творчо- сті поета. Синекдоха — один із засобів увиразнення поетичного мовлен- ня: різновид метонімії; ґрунтується на кількісному зіставленні предметів та явищ (уживання однини в значенні множини і, на- впаки, видового поняття замість родового тощо). Троп — вислів, слово, що вживається в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень (порівняння, метафора, синекдоха тощо). Уособлення — різновид метафори: художній прийом перене- сення якості живих істот на довколишні предмети, явища приро- ди або навіть абстрактні поняття. 158 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури 3.11.5. Основні жанри лірики Акровірш — поетичний твір, у якому початкові літери кожного віршованого рядка, прочитувані зверху вниз, розкодовують слово чи фразу, присвячену певній особі або події. Байка — коротке, переважно віршоване, алегоричне опові- дан ня, у якому закладено повчальний зміст; складається з опо- відної частини та висновку — повчання (у вчинках персонажів байок — звірів, птахів, рослин — убачаються й висміюються люд- ські вади). Балада — «любовна пісня до танцю» — виникла у XII ст. у Провансі, у французькій поезії XIV ст. набула канонічних ознак: постійні три строфи, сталу схему римування, обов’язковий рефрен та звернення до певної особи; надалі зазнала значних змін і перетворилася на жанр ліро-епічної поезії фантастичного, істо- ри ко-геро їч ного та соціально-побутового характеру з драматич- ним сюжетом. Бейт — двовірш у тюркомовній, перській та арабській поезіях, у якому міститься певна завершена думка; може бути римованим і неримованим; у східній поезії з бейтів складаються газелі, каси- ди, рубаї тощо. Білий вірш — вірш, у якому немає рими; у всьому іншому (розмір, ритм, чергування наголошених і ненаголошених складів тощо) він мало чим відрізняється від римованих віршів (найбіль- шого розвитку досяг у драматичних жанрах). Брахіколон — вірш або частина вірша, кожен рядок якого по- будовано з одного складу; уживається переважно як фрагмент по- етичного твору, цілих строф тощо. Верлібр — вільний вірш, у якому відсутні чергування наголо- шених та ненаголошених складів і поділ на стопи; зазвичай не має рим. Газель — вірш, що складається не менше як із трьох, не біль- ше як із 12 бейтів (двовіршів), пов’язаних наскрізною моноримою кожного другого рядка, об’єднаних спільним мотивом; основний зміст — любов, туга закоханих, філософські роздуми; у кінцево- му бейті автор неодмінно називає своє ім’я або літературний псев- донім. Гімн — пісня на честь божества, яка виконувалася в супроводі кіфари; набуваючи світського характеру, пов’язувався з урочи- стими подіями загальнонаціонального значення, з офіційними це- ремоніями тощо; у наш час — урочистий музичний твір на слова програмового змісту, що є символом держави. 159 аналіз літературного твору Глоса — вірш іспанської поезії за часів Середньовіччя та Від- родження, який розпочинався здебільшого чотирирядковим епі- графом (мотто) із сформульованою темою твору загалом, що роз- кривалася у відповідних за кількістю децимах (строфах із десяти рядків). Дифірамб — один із різновидів давньогрецької лірики, близь- кий до оди чи гімну, розвинувся з традиційного обрядового хору, що супроводжував культові дійства — танці та театралізовані сце- ни; у новоєвропейській поезії — вірш, позначений надмірним зве- личенням певної особи або події (часто вживається в іронічному значенні). Експромт — короткий вірш, переважно схожий на жарт або комплімент, що складається на замовлення відразу, без попередньої підготовки, а також унаслідок миттєвої реакції на будь-які події. Елегія — жанр лірики журливого змісту; у Давній Греції скла- дався з гекзаметра та пентаметра і наповнювався як інтимними, так і патріотичними й громадянськими мотивами; тематичне коло елегії звужується в александрійській та римській поезії: почина- ють переважати особисті переживання самотності, розчарування, страждання; у новоєвропейській поезії елегія втрачає чіткість форми, натомість набуває змістовної визначеності, виражаючи пе- реважно філософські роздуми, змішані почуття смутку й радості. Ескіз — незакінчений вірш; загальний нарис майбутньої кар- тини в малярстві, а відтак і в літературі; інколи вживається як синонім слів «шкіц», «замальовка». Ідилія — одна з основних форм буколіки; невеликий віршова- ний твір, у якому поетизується сільське життя; в ідиліях знайшли відображення емоційне сприйняття природи, любовні переживан- ня, інтимні почуття, увага до деталей побуту, до звичайних людей. Каліграма (вірш фігурний) — вірш, записаний у формі малюнка (графічна загадка, яка стимулює образне мислення, розвиває спо- стережливість і вміння концентруватися); такі вірші запровадив еллінський поет Сіммій; вони набули поширення в європейській літературі XVII ст.; слово «каліграма» придумав Ґійом Аполлінер. Кантилена — невеличкий вірш ліро-епічного характеру у фран- цузькій середньовічній поезії, покладений на музику. Канцона — одна із форм середньовічної лірики трубадурів Про- вансу; пісня про лицарську* любов, пов’язана з культом дами; * Примітка. В українській мові існує дві форми: «лицар» та «рицар». Див.: Орфографічний словник україн ської мови: Близько 120 000 слів / Уклад. : В. І. Головащук, М. М. Пещак та ін. — К. : Довіра, 1994. — С. 347, 645. 160 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури пізніше поширилась у Франції та Італії; пізніше в європейських літературах не прижилася, мали місце лише її стилізації. Касида — урочистий жанр арабської, тюркомовної та перської класичної поезії; подібна до оди, хоч інколи має дидактичний або сатиричний характер. Касида — моноритмічний вірш, у якому, як і в газелі, римуються лише перші два рядки (бейт), в інших рима повторюється через рядок; мала від 100 до 150 рядків, перший і останній бейти підлягали старанному опрацьовуванню, оскільки вони містили основну думку твору. Кита — невеликий твір філософського змісту в поезії східних народів ; частина газелі без початкового бейта. Лірика інтимна — умовна назва ліричного твору, у якому про- відним є мотив любовної пристрасті й розкривається широкий діапазон душевних переживань, утаємничення заповітної істини, пов’язаної з історією кохання (таку лірику також називають лю- бовною, вона належить до вічних тем світової літератури). Лірика медитативна — різновид ліричної поезії, у якому автор розмірковує над проблемами людського буття, здебільшого схиля- ючись до філософських узагальнень, виявляючи в них свою свідо- мість; основними опозиціями медитативної лірики є такі поняття, як «людина — суспільство», «людина — людина», «людина — особистість», колізії морального характеру. Вона часто виступає як «контекст долі поета», її художньою настановою постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з довкіллям. Звідси в медитативних віршах переважають роздуми, які спря- мовані в глиб осмислюваного явища; поети сприймають час як категорію духовну, історію душі. У сюжетному аспекті це потік свідомості, спричинений прагненням розібратися в собі, людях, якомусь життєвому явищі, може виливатись у форму своєрідних психологічних етюдів із місткою кінцівкою (часто репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворю- ють паралель із внутрішнім життям людини). Лірика провансальська — лицарська (куртуазна) поезія Пів- денної Франції, королівська. Зародилася в Провансі в XI–XII ст. чудова лірика трубадурів (від провансальського слова «знаходи- ти», тим самим підкреслюється значення мистецтва трубадурів у створенні нових форм вірша). Лірика сугестивна — жанрова група ліричних творів, яка спи- рається не стільки на логічно оформлені зв’язки, скільки на асо- ціації та інтонаційні відтінки, звернена до емоційної сфери читача й у цьому розумінні протилежна медитативній ліриці; предметом зображення, як і в медитативній ліриці, є духовна сфера, внутрішні 161 аналіз літературного твору конфлікти морально-психологічного характеру; значну роль віді- грають мелодика вірша, ритм, інтонаційний малюнок (така поезія наближається до музики, адже на перший план виходять засоби виразності, а семантика слів стає другорядною). Лірика філософська — поезія, спрямована на філософське осмислення світу, людини, є виявом філософських поглядів лірич- ного героя; її характерними особливостями є художня настанова на пізнання важливих проблем буття, часу і простору, медитація як спосіб ліричного осмислення дійсності. Ця лірика виявляється в різних жанрах (сонети, рубаї, газелі, елегії тощо). Макаронічний вірш — комічний вірш, перенасичений чуже- мовними словами, які вжиті за нормами рідної мови автора; ви- ник у XV ст. в Італії з пародіювання латини, пізніше таке пароді- ювання вживали в усіх родах європейської художньої літератури. Мініатюра (лат. minium — червона фарба, кіновар) — невели- кий за обсягом художній твір, який узагальнює певну картину. Для прозових мініатюр є характерними афористичність вислов- лювань, відсутність несуттєвих подробиць, несподіваний фінал. Значного поширення дістали вірші-мініатюри. До них належать рубаї в поезії східних народів, японські хоку, польські фрашки, українські коломийки. Дуже поширені сатиричні та гумористич- ні мініатюри. |