185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури. Видавнича група "Основа"

• Название: Видавнича група "Основа"
• Дата: 17.09.2021
• Размер: 1.9 Mb.
• Имя файла: 185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури.pdf
• Тип: Книга; #233223
• страница: 9 из 37

Гармонія
(грецьк. garmonia — злагодженість, скріплення) — естетична категорія, яка виражає співмірність, взаємозв’язок елементів будь-якого об’єкта чи явища й у певній системі стано- вить цілісність, що має естетичну цінність. У такому широкому значенні це поняття використовується для характеристики явищ об’єктивної дійсності, змісту художнього твору, його компонентів, взаємовідповідності між ними тощо. Ще Аристотель звертав увагу на гармонійно-прекрасне як «єдність різноманітностей». У давніх греків гармонія була основною рисою буття; разом із симетрією, порядком та мірою вона складає поняття прекрасного, що спосте- рігається в Космосі, природі, людині, поєднує духовну і фізичну красу.
Гедонізм
(грецьк. hedone — насолода) — філософсько-етичне вчення, згідно з яким насолода є найвищим благом, сенсом життя.
Гедонізм постав як наслідок довільного тлумачення вчення Епі- кура, який стверджував, що щастям людини є її задоволення від відсутності страждань. Гедоністична функція мистецтва (поряд із пізнавальною, виховною тощо) полягає в естетичній насолоді від сприймання художніх творів.

113
вивчення понять із теорії літератури
Геонім
(грецьк. ge — земля, onyma — ім’я) — вид псевдоні- ма, у якому вказується місцевість чи країна, звідки походить пи- сьменник.
Героїчне
— етико-естетична категорія для позначення мораль- ної цінності вчинків, дій окремої особи чи суспільства загалом задля прогресу, які вимагають особливої віддачі моральних, інте- лектуальних, фізичних зусиль, мужності, відваги, самопожертви тощо. Спроможність здійснення героїчного — важливий критерій оцінки особистості. У літературних творах засобами художнього слова поетично звеличуються вчинки героїв, покликаних захища- ти ідеали добра, справедливості, соборності. Поетизація героїч- ного характерна для творів усної народної творчості й художньої літератури від давнини до сьогодення. Героїчний учинок, героїч- ний образ, мистецьки змальовані в художніх творах, спричиня- ють глибокі емоційні переживання, захоплення силою людського духу, бажання стати подібним до героя.
Гіпербола
(грецьк. hyperbole — перебільшення) — різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних вла стивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля особ ливого увиразнення художнього зображення чи виявлен- ня емоційного ставлення до нього. Світова література має чима- ло прикладів гіперболічних тропів («Гаргантюа і Пантагрюель»
Ф. Рабле, «Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта та ін.).
Гомерівське питання
— сукупність проблем, пов’язаних з істо- рією та часом виникнення давньогрецьких поем «Іліада» та «Одіс- сея», авторство яких приписується поету-рапсоду Гомеру. Смисл цього «питання», що виникло в науці в XVIII ст., полягає в тому, щоб з’ясувати, чи є поеми творінням конкретного автора — Гоме- ра, чи тексти, які дійшли до нас, являють собою збірку, що містить окремі поетичні сказання-рапсодії, складені раніше. Дослідження композиції поем, давнього героїчного фольклорного епосу підтвер- дили первісну єдність авторського задуму й наявність в «Іліаді» та
«Одіссеї» подій, що відбуваються в різний за хронологією час.
Ще за античної доби набула поширення думка, що авторами поем є різні особи. Вона знаходить прихильників і в наш час. Од- нак гомерівські поеми слід розглядати як цілісні художні твори, що мають продуману струнку композицію, написані одним авто- ром у VIII ст. до н. е. Вони складені гекзаметром, їх мова насиче- на іонійсько-еолійською лексикою, тексти містять чимало чітких формул, що неодноразово повторюються.
Поеми Гомера позначені високим злетом фантазії, красою вислову і багатством тропіки, драматизмом зображених сцен,

114
Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури
природністю й правдивістю відтвореного життя, винятковою спо- стережливістю та психологічною чутливістю автора. Визнають та- кож органічний зв’язок цих творів із фольклором і міфологією та майстерність Гомера в їх відтворенні в художньо цілісних поемах.
Градація
(лат. gradatio — поступове підвищення, посилан- ня) — стилістична фігура, що полягає в поступовому нагнітан- ні засобів художньої виразності задля підвищення або знижен- ня їх емоційно-смислової значущості. Градація розрізняється за просторово-часовим (переважно в прозі), інтонаційно-емоційними
(поезія) та психологічними (драма) ознаками. Виразність градації посилюється її поєднанням з анафорою («Прийшов, побачив, пере- міг» (Юлій Цезар)).
Гротеск
(франц. grotesque — химерний, незвичайний; італ.
grotta — грот, печера) — вид художньої образності, для якого ха- рактерними є фантастична основа, тяжіння до особливих, незви- чайних, ексцентричних, спотворених форм, поєднання в одному предметі або явищі несумісних, контрастних якостей (комічно- го з трагічним, реального з фантастичним тощо), що спричиняє абсурд; заперечення усталених художніх і літературних форм.
Звідси зв’язок гротеску з пародією, травестією, бурлеском. Гро- теск відкрито й свідомо створює особливий надприродний, хи- мерний, дивний світ: саме таким демонструє його читачеві автор.
Термін «гротеск» походить від знайдених на межі XV–XVI ст.
Рафаелем Санті в римських підземних гротах химерних настін- них малюнків із поєднанням рослинних і тваринних форм. Гро- теск використовувався ще в міфології та в античній літературі
(Аристофан, Плавт), у ренесансних творах (Ф. Рабле, Е. Роттер- дамський), у просвітницькій і романтичній літературі (Дж. Свіфт,
Е. Т. А. Гофман).
Група літературна
— об’єднання письменників зазвичай од- нієї літературної генерації, які, поставивши перед собою спільну літературну мету, разом намагаються реалізувати її і тим самим виявити себе як певну єдність творчих особистостей. Літературні групи існували з давніх часів: поети згуртовувалися навколо меце- натів, що фінансували їхню літературну творчість. Поширеними такі групи стали на початку XX ст., коли молоді поети-модерністи об’єднувалися для співпраці на спільній естетичній платформі.
Літературна група є об’єднанням письменників, не пов’язаних ор- ганізаційними зобов’язаннями, статутом, досить швидко розпада-
ється після досягнення її представниками творчої зрілості.
Гуманізм
(лат. humanus — людський, людяний) — мораль- ний принцип, в основі якого лежить переконаність у безмежних

115
вивчення понять із теорії літератури
можливостях людини, її здатності до вдосконалення, вимога сво- боди й захисту гідності особистості, ідея про право людини на ща- стя. Гуманізм — це ще увага й любов до людини, здатність прийти
їй на допомогу.
У філософському розумінні гуманізм — це система поглядів на людину, визнання її цінності як особистості, її права на свободу, задоволення духовних і матеріальних потреб, розвиток здібностей.
У конкретно-історичному значенні гуманізм — інтелектуальна те- чія, яка виникла за доби Відродження в Італії (початок XIV ст.), а потім, у XV–ХVІ ст., поширилася по всій Європі. В епоху Від- родження гуманізм уперше виступив як цілісна система поглядів та широка течія суспільної думки, викликавши справжній пере- ворот у світогляді людей того часу та їх культурі. Спираючись на високі ідеї античної філософії та літератури, у XV–ХVІ ст. він став потужним культурним рухом. Представниками гуманізму Відро- дження стали мислителі, поети, художники (Франческо Петрар- ка, Данте Аліґ’єрі, Рафаель, Леонардо да Вінчі та ін.), які сприяли небувалому розквіту тогочасного мистецтва й літератури. Їх тра- диції продовжили просвітителі ХVІІІ ст., визначні письменники
XIX–XX ст.
Деталь художня
(франц. detail — подробиця, дрібниця) — виразна подробиця у творі, що має значне змістовне й ідейно- емоційне навантаження. Передусім за її допомогою письменник підкреслює характерну ознаку змальованих ним картин, предме- тів або характерів героїв (інтер’єр, портрет, пейзаж тощо), що ви- різняє їх з-поміж інших і надає можливість зрозуміти їх значення в загальному контексті твору. Деталь може уточнювати або роз- кривати задум автора, виступати втіленням ідеї або лейтмотиву твору. У сучасній літературі значно зросла увага до використан- ня художніх деталей, цей засіб розглядається як неодмінна умова письменницької майстерності.
Діалог
(грецьк. dialogos — розмова, бесіда) — одна із форм ор- ганізації усного мовлення, розмова двох або декількох (полілог) осіб. Характер, своєрідність діалогу в художній літературі зале- жить від родожанрових особливостей творів. Найнапруженішим
є діалог у драматичних творах. Діалог існує також як самостійний літературно-публіцистичний жанр, відомий ще з часів античності
(«Діалоги» Платона). Цей жанр широко використовував у своїй творчості Г. Сковорода.
Домінанта
(лат. dominans, dominantis — панівний) — провід- ний жанр, панівна течія в певному напрямі й літературному пері- оді; поширений стиль, до якого вдаються багато митців, що також

116
Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури
характеризує ту особливість індивідуального стилю, яка перева- жає за частотністю прояву, за функціональним значенням у тво- рах цього письменника (використання певних ритміко-метричних конструкцій, алюзій, іронії тощо).
Драматизм
— загострена напруженість дії певного художнього твору будь-якого роду літератури.
Екскурс
(лат. excursus — відхилення, відступ) — відхилення від теми, основної сюжетної лінії в літературному творі задля ви- світлення додаткових питань, наведення прикладів аналогічних фактів. Визначаються часовий екскурс, коли відбувається заглиб- лення в події минулого чи майбутнього, та просторовий екскурс, тобто перенесення в інші країни, описи подібних або відмінних краєвидів тощо. Здійснюється екскурс за допомогою введення в художній текст додаткових епізодів, вставних новел, авторських спогадів тощо.
Експозиція
(лат. expositio — виклад, опис, пояснення) — ви- хідна частина сюжету художнього твору, у якій стисло подаються ситуація, що логічно випереджає зав’язку, час та місце дії, пояс- нюються наміри оповідача тощо.
Епіграф
(грецьк. epigraphe — заголовок, напис) — вислів, який автор уміщує перед текстом твору або його частиною. Зазвичай епіграф — це цитата з відомого тексту, вислів з афористичним змістом (народні прислів’я, приказки тощо). В емблематичній по- езії функцію епіграфів виконували девізи (мотто) — один із трьох компонентів цього жанру, поряд із зображенням (малюнком) і під- писом (епіграмою).
Епос
— багатозначний термін, який означає один із родів лі- тератури та, за літературною традицією, оповідну поезію, наро- джену в давнину як форму зображення героїчних учинків певного персонажа, важливих подій у житті народу («Іліада», «Одіссея»
Гомера, ісландські саги, українські думи). Поступово виробилися прозові форми епосу, з’явилися епічні жанри та їх різновиди. Епос має свою систему жанрів, різних за походженням та змістовним значенням у конкретні історичні епохи. За доби античності та Се- редньовіччя великі епічні форми складалися шляхом об’єднання окремих сюжетів, епізодів довкола головного героя. Так виникли роман і повість. Уже в давній літературі прозові жанри (казка, притча, новела, повість, роман) (див. розділ 3.11.2) відрізнялися від віршованих епічних жанрів (байка, поема). Епічні поеми по- ширилися за часів класицизму й романтизму. Історичний роз- виток епосу зумовив виникнення трьох структурних жанрових форм: мала — анекдот, байка, притча, казка, легенда, новела,

117
вивчення понять із теорії літератури
оповідання; середня — поема, повість; велика — роман, епопея
(див. там само). Вони різняться масштабом зображуваних подій, розмаїттям тематики, особливістю групування персонажів. В осно- ву сюжету малої форми епосу покладено, як правило, один епізод, середньої — декілька, великої — багатопланова дія, що допомагає змалювати історію життя людей, суспільні явища певної епохи.
Епічні твори називають ще епікою.
Епос (героїчний, народний)
— збірна назва фольклорних творів різних жанрів (думи, історичні пісні, поеми, балади, легенди, пе- рекази), у яких зображені воля, завзяття народу в боротьбі з воро- гом, злом, несправедливістю, прославляються розум, сила й муж- ність воїнів, богатирів, народних месників. Героїчний епос фор- мувався тисячоліттями й у різних народів має свої більш чи менш архаїчні форми: у вавилоно-асирійців — «Поема про Гільгаме- ша», у тюрксько-монгольських народів — «Алпамиш», «Манас»,
«Ангар», у Давній Греції — поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея», у вірменів — «Давид Сасунський», у карело-фінів — «Калевала», в англосаксів — поема «Беовульф» тощо. Особливого поширення героїчний народний епос набув за доби Середньовіччя — період формування державності та боротьби з чужоземними загарбника- ми в багатьох народів Європи. Визначними пам’ятками середньо- вічного героїчного епосу вважають «Пісню про Роланда» (Фран- ція), «Пісню про Нібелунгів» (Німеччина), «Пісню про мого Сіда»
(Іспанія). Яскравим прикладом героїчного епосу Київської Русі
є «Слово о полку Ігоревім». Центральним персонажем героїчних епосів усіх народів є воїн-богатир. Це — Ілля Муромець, Роланд,
Сід, Давид Сасунський, яких народна фантазія наділяє надзвичай- ною силою та мужністю. Важливою рисою цих творів є історична основа, поетично переосмислена народом. Творцями і носіями ге- роїчного епосу в Західній Європі спочатку були дружинні співці, які брали участь у битвах і походах, що потім оспівували. Пізні- ше носіями героїчного епосу стали професійні співці: жонглери
(Франція), шпільмани (Німеччина), хуглари (Іспанія).
Твори героїчного епосу мають однакові принципи побудови: зачини й кінцівки, протиставлення героя та його суперників, розгорнуті описи типових ситуацій, поширені діалоги. Їм також притаманна стійка система засобів художньої виразності: уро- чистий тон оповіді про героя та його подвиги, триразові повтори, гіперболізація, використання постійних епітетів тощо. Ці твори спочатку передавалися усно наступним поколінням; до нас вони дійшли в записаному, частково літературно опрацьованому ви- гляді.

118
Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури
Епос циклічний
— група епічних творів, об’єднана історичною добою, головними персонажами, місцем дії чи авторським заду- мом. Він притаманний ірландським сагам, казкам, поемам, вели- ким за обсягом прозовим творам тощо.
Етюд
(франц. etude — вправи, вивчення) — твір у малярстві, графіці, скульптурі, що має на меті глибше засвоєння митцем зо- бражуваної натури; у літературі — невеликий за обсягом, пере- важно безсюжетний твір настроєвого характеру. Поряд із понят- тям «етюд» уживаються його термінологічні синоніми — студія, образок, шкіц (ескіз), що вказують на свідому незавершеність тво- ру. Етюд використовують також у драматургії («Кам’яна душа»
І. Франка).
Жанр літературний
(франц. genre — рід, вид) — вид літератур- ного твору, що визначається для кожного роду літератури згідно з усталеною класифікацією літературних творів за різними типа- ми їх поетичної структури. Поняття жанру надзвичайно складне, бо він постійно змінюється. Для кожного літературного періоду
є характерними певні жанри.
Епос має такі жанри: казка, байка, епопея, оповідання, нове- ла, повість, роман, нарис, художні мемуари. Ліричні жанри — це пісня, сонет, елегія, епіграма та ін. Окрему групу ліро-епічних жанрів становлять поема, балада, ода та ін. Драма як рід літера- тури поділяється на такі жанри: трагедія, комедія, власне драма, водевіль, мелодрама, трагікомедія.
Зав’язка
— елемент сюжету; вихідний момент у розвитку дії художнього твору. Вона зазвичай розпочинає основний конфлікт.
Запозичення в літературі
— використання певним автором відо- мих мотивів, сюжетів, образів, ідей, художніх засобів та прийомів з інших фольклорних, міфологічних чи літературних джерел. Од- ним із прикладів запозичень є наявність «вічних тем» та «вічних образів», біблійних та євангелійних сюжетів.
Запозичення в літературі реалізується через переспіви, сти- лізацію, аплікацію, пародію, наслідування тощо. Поширеною формою запозичення вважається перенесення певного твору з од- ного роду до іншого. Це поняття вивчає теорія запозичення, або теорія «мандрівних сюжетів». З’явившись у середині XIX ст.
(Т. Бенфей, 1859), вона відразу знайшла своїх прихильників се- ред представників різних напрямів і течій у мистецтві й літера- турній критиці.
Збірка
— назва видань авторських творів, пройнятих спіль- ною чи близькою тематикою або зібраних за хронологічним прин- ципом.

119
вивчення понять із теорії літератури
Збірник
— видання, що складається з ряду творів одного (ав- торський збірник) або кількох (колективний збірник) авторів.
Збірники літературно-художніх творів поділяються на альманахи, антології, хрестоматії. Цей термін означає також рукописні (іноді друковані) книги, відомі під назвою «ізборник»: «Ізборник Свя- тослава» (XI ст.), «Златоуст» (XV ст.) та ін.
Ідея художнього твору
(грецьк. idea — першообраз) — провід- на думка, вищий смисл, ц якому художній твір переконує читача.
Сукупність ідей твору складає його ідейний смисл.
Інтерпретація
(лат. interpretatio — тлумачення, роз’яснення) — тлумачення літературного твору, роз’яснення його головної дум- ки, ідеї, концепції тощо. Предметом інтерпретації можуть бути будь-які елементи літературного твору (фрагменти, сцени, персо- нажі, окремі речення й навіть слова), співвіднесені з відповідним контекстом твору; увесь літературний твір як цілість із метою від- шукати те завуальоване, приховане, що з’єднує всі компоненти в одне ціле й робить твір неповторним; творчість письменника або певний літературний період чи напрям, що допоможе роз’яснити особливості конкретного твору.
Кінцівка
— заключна частина художнього твору або його фраг- мента, у якій підсумовується розвиток сюжетних колізій. У байці таку функцію виконує мораль, у прозових творах (роман, повість, оповідання, новела) — епілог, у ліриці — останні строфи чи ряд- ки, переважно афористичного змісту.
Класик
(лат. classicus — зразковий) — автор визначних, усе- світньо визнаних творів, чия творчість стала надбанням не лише національної, а й світової літератури. Звідси класика, класична література — твори таких авторів.
Колаж
(франц. collage — наклеювання) — прийом, запровадже- ний у малярстві за часів кубізму, закріплений та урізноманітнений дадаїстами (див. Додаток), за яким на певну основу наклеювалися різноманітні матеріали, відмінні за кольором і фактурою (П. Пі- кассо, Ж. Брак, К. Швіттерс та ін.). Ця техніка поширювалась
і в поезії, зокрема Ґ. Аполлінера, Б. Сандрара та ін., які вводили до віршованого тексту уривки фраз, почутих на вулиці, фрагменти газетних статей, реклами тощо.
Колізія
(лат. collisio — зіткнення) — складне протиріччя, зі- ткнення протилежних сил, інтересів, переконань, прагнень
і вчинків персонажів у літературному творі. Термін запроваджено у XIX ст. німецьким філософом Гегелем. Колізія є ширшим по- няттям, ніж конфлікт, і характеризується масштабністю супе реч- ностей.

120
Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури
Коментар
(грецьк. commentarium — нотатки) — пояснення до тексту; тлумачення твору. У разі великого обсягу пояснень комен- тар виноситься в кінець твору, книги. Усебічний коментар може бути окремим самостійним виданням і передбачає пояснення за- старілих та маловідомих слів, власних імен тощо. Як важливий вид наукової роботи коментар виник у Давній Греції (коментарі до гомерівських поем, складені поетами-александрійцями).
Композиція
(лат. compositio — побудова, складання, поєднан- ня, створення) — побудова твору, доцільне поєднання всіх його складових у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного світу, задумом письменника, нормами обраного жан- ру. Композиція виражає взаємозв’язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів, розділів, способів зображення й компонування художнього твору (автора, оповідача, персонажів). Композиція забезпечує відповідність структури художнього твору задуму пи- сьменника.
Компонент
(лат. componens — «той, що складає») — складова частина цілісного художнього твору. Будь-який елемент твору, що виконує відповідну композиційну функцію, є його компонен- том. Це — складові елементи сюжету, монологи, діалоги, пейзажі,
інтер’єри, вставні епізоди, пролог, епілог тощо.
Контекст
— частина твору (фраза, строфа, глава, розділ тощо), яка допомагає зрозуміти точний смисл аналізованого епізоду.
Контраст
(франц. contraste — притаманність) — різко окресле- на протилежність у чомусь: рисах характеру, властивостях пред- метів або явищ. Цей прийом використовується у фольклорі, посі- дає значне місце також у мистецтві та художній культурі.
Конфлікт
(лат. conflictus — зіткнення, сутичка) — зіткнення протилежностей інтересів і поглядів, напруження і загострення су- перечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, бороть- би, супроводжуваних складними колізіями. Конфлікт у художніх творах реалізується передусім у сюжеті. Якщо від античності до новітніх часів домінували яскраві конфлікти у формі зіткнення, сутички непересічних особистостей (трагедії Есхіла, В. Шекспіра, комедії Аристофана, Ж. Б. Мольєра, М. Гоголя, драми Г. Ібсена,
М. Старицького та ін.), то наприкінці XIX ст. й у XX ст. в літе- ратурі опановували нові засоби розкриття конфлікту, як, напри- клад, підтекст твору тощо (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Че- хов, Б. Шоу, Б. Брехт та ін.).
Концепція
(лат. conceptio — поєднання, сукупність) — розгор- нута система поглядів, викладена з наміром уникнути логічних суперечностей під час тлумачення складної проблеми, певного

121
вивчення понять із теорії літератури
явища. Цей термін уживають для позначення головного задуму, провідної ідеї наукової праці, художнього твору тощо.
Лейтмотив
(нім. leitmotiv — провідний мотив) — головна тема чи ідея; конкретний образ, визначальна інтонація, яка пронизує твір; постійно згадувана художня деталь, що є ключовою для роз- криття задуму митця. Цей термін запозичений із музикознавства, де його запровадив у XIX ст. німецький композитор Р. Ваґнер.
Лейтмотив глибше розкриває концепцію певного твору, указує на його підтекст.
Ліризм
— пафосно-стильова ознака естетичного сприйняття дійсності, що характеризується емоційністю, сердечністю, схви- льованістю її відтворення. Найбільш він притаманний ліричним творам, менше — епічним і драматичним. Ліризм у загальному значенні — піднесено емоційне переживання будь-якої події чи явища.
Ліричний відступ
— прийом у ліро-епічному творі, коли автор безпосередньо висловлює свої міркування з приводу композиції чи сюжетних ліній твору, учинків або характеру героїв, певних явищ, що асоціюються із зображуваними подіями тощо. Ліричні відступи зустрічаються також в епічних творах.
Література
(лат. literatura — написане, від litera — буква, лі- тера) — сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновид мистецтва — мистецтво слова, що відо- бражає дійсність у художніх образах, створює нову художню ре- альність; результат творчого процесу автора, зафіксований у від- повідному тексті за допомогою літер.
Література є технічною, науковою, довідковою тощо й худож- ньою, призначеною спеціально для задоволення пізнавальних,
інтелектуальних та естетичних потреб. Твір художньої літерату-
ри не стільки відображає дійсність, скільки моделює її авторське сприйняття, тож художня література є результатом творчості, засобом вислову, своєрідною мовною структурою, яка конкре- тизується в читацькому сприйманні й певною мірою відтворює об’єктивну дійсність крізь призму суб’єктивного світу. Залежно від своєрідності змісту й форми художні твори відносять до пев- них родів і жанрів. Кожної доби набували поширення різноманіт- ні жанрові форми, серед яких домінували ті, що найбільше відпо- відали характеру часу, провідному напряму тощо.
Література всесвітня (світова)
— сукупність літератур усіх народів світу від давнини до сьогодення. Зародження літерату- ри в кожній країні пов’язано з появою писемності й художньої творчості в царині мистецтва слова, що відбувалося неодночасно

122
Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури
в різних регіонах, державах тощо. Література кожного народу має свою національну та художню своєрідність, але вона сприймає до- сягнення літератур інших країн і розвивається у взаємодії з ними, запозичуючи окремі елементи (факти, ідеї, поетичні форми тощо).
Тому як поняття всесвітня література була усвідомлена лише у ХІХ ст., коли особливо поширилися літературні зв’язки різних країн. Уперше сукупність усіх літератур світовою літературою на- звав Й. В. Ґете.
Література «потоку свідомості»
— література, у якій відтво- рюється безпосередній плин духовного життя людини як калей- доскоп відчуттів, уявлень, переживань, роздумів, вражень, ви- кликаних сприйнятим довкіллям і відчуттям внутрішнього стану людини; одна із форм психологізму літератури, яка склалася на- прикінці ХІХ — на початку ХХ ст. Цей термін запровадив амери- канський психолог В. Джемс. У літературу й літературознавство його перенесено для характеристики такого різновиду внутріш- нього мовлення у формі внутрішнього монологу, який не вклада-
ється у звичні синтаксичні структури. Література «потоку свідо- мості» спиралася й на праці психологів, які досліджували сферу підсвідомого, діалектику свідомості та підсвідомості (М. Дессуар,
А. Бергсон, З. Фрейд, К. Юнг та ін.). Засновниками цієї школи вважають Дж. Джойса та М. Пруста, найпоказовішим твором — роман Дж. Джойса «Улісс».
Літературний процес
— історичне існування, функціонуван- ня та поступовий розвиток літератури протягом як певної доби, так і всієї історії нації, країни, регіону, усього світу. У кожний конкретний період він містить поряд із художніми творами літера- турну критику, різні періодичні видання, епістолярну й мемуарну літературу тощо, тісно пов’язаний з історичним та суспільним роз- витком, є невід’ємною частиною загального культурного процесу.
Обґрунтування цього поняття здійснювалося протягом XIX–
XX ст., а термін «літературний процес» виник лише у 1920–
1930-ті рр. Важливим є визначення загальних тенденцій, за яки- ми відбувається розвиток всесвітнього літературного процесу, та певних закономірностей, пов’язаних з особливостями історичного
і культурного розвитку різних регіонів та окремих країн, що впли- ває на специфіку їх літератур. Розуміння специфіки кожної націо- нальної літератури в зіставленні з іншими, зі схожими тенденція- ми розвитку всесвітньої літератури, які є спільними для всіх на- ціональних літератур, знання особливостей літератур різних епох, напрямів, творчих методів тощо надають можливість збагнути сут- ність такого поняття як літературний процес (див. Додаток).

123
вивчення понять із теорії літератури
Манера
(франц. maniere — вправність рук) — особлива при- кмета творчості митця — письменника, художника, музики, яка
ґрунтується на його звичці, особливостях внутрішнього світу. Де- які науковці вважають, що манера збігається з індивідуальним стилем, інші стверджують, що це поняття вужче від стилю й ви- ражає чисто зовнішню своєрідність зображально-виражальних за- собів митця. Манера йде від суб’єктивних якостей митця, який не завжди дотримується вимог до зображення явищ, до розкриття тем
і проблем тощо, а вносить щось своє, що притаманне лише йому.
Метод художній (творчий)
(грецьк. methodos — шлях дослі- дження) — сукупність засобів творення художньої дійсності в лі- тературі, що ґрунтується на певному, притаманному лише даному митцеві розумінні світу, суспільства й людини в ньому. Він містить принципи добору життєвих фактів і явищ, засоби художнього уза- гальнення й побудови образів. Основними художніми (творчими) методами в літературі XVIII–XIX ст. були бароко, класицизм, сен- тименталізм, романтизм, реалізм та ін.
Міф
(грецьк. mythos — слово, переказ, розповідь, бесіда, мов- лення, сказання, речення) — форма мислення стародавньої люди- ни, спроба пояснити невідоме й незрозуміле в навколишньому світі й природі, а також саму себе, тобто людину, її характер, учинки, взаємини між людьми; розповідь про богів, духів, героїв, надпри- родної сили, які брали участь у створенні світу тощо.
Отже, міф є своєрідним ступенем пізнання людиною навко- лишнього світу, що наділяє всю природу людськими рисами, дум- ками, почуттями, бажаннями.
Види міфів:
про створення Всесвіту;
™
про загибель Всесвіту (Апокаліпсис Іоанна Богослова);
™
про циклічність у природі (скотарські та землеробські міфи);
™
героїчні (про героїв, засновників племен — грецькі міфи про
™
Геракла);
про здобуття людьми культурних навичок (міф про Проме-
™
тея).
Слід зазначити, що деякі способи класифікації в міфології розрізняють міф та легенду: міфом уважають оповідання про бо- гів, про виникнення світу тощо, легендою — історії про героїв- лю дей, засновані на історичних постатях та подіях.
Міфологія
— сукупність міфів; своєрідна система поглядів на на- вколишній світ, природу, людину й суспільство; галузь науки, що вивчає та досліджує міфи. Найбільше збереглася й набула найшир- шого літературного переосмислення антична міфологія, зокрема

124
Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури
давньогрецька. З XX ст. розпочалося вивчення та порівняльно-
історичний аналіз давньоіндійської, давньоіранської та давньогер- манської міфологій.
Монолог
(грецьк. monos — один і logos — слово) — тривале зв’язне мовлення, що належить одній особі й виражає її пережи- вання, почуття й акти волі та не розраховане на зворотну відпо- відь. Монологом є промова дійової особи, звернена до себе або до
інших людей. Найчастіше монолог застосовують у драматургії, де він спрямований на публіку, має за мету вплинути на гляда- ча. Різновидом його є так званий внутрішній монолог, який пере- важно використовується в епічних творах художньої літератури
XIX–XX ст.
Монолог внутрішній
— різновид монологу, у якому передають- ся внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання. Сти- лістично його оформлюють як внутрішню мову дійової особи з від- повідною часовою послідовністю думок, з характерними синтак- сичними конструкціями, способами вислову тощо. Цей різновид монологу набуває все більшої ваги у великих епічних творах, по- чинаючи з середини XIX ст. у зв’язку з посиленням психологізму зображення й зосередженням уваги на аналізі стану душі персо- нажа. Внутрішній монолог близький до такого засобу зображення внутрішнього світу персонажа, як плин (потік) свідомості, тому він є характерним елементом у творах таких стильових течій, як
імпресіонізм, постмодернізм тощо (див. Додаток).
Мотив
(франц. motif, від лат. moveo — рухаю) — у літерату- рознавстві тема ліричного твору або неподільна смислова одини- ця, з якої складається фабула (сюжет): мотив відданості вітчизні, мотив жертовності тощо. Мотиви рухають учинками героїв, збу- джують їх переживання й роздуми, особливо тонко динамізують внутрішній світ ліричного суб’єкта. Тому в аналізі лірики тер- міни «тема» і «мотив» часто перехрещуються. Роль і художньо- виражальні функції мотиву можуть виявлятися не тільки у фабу- лі та сюжеті конкретного твору, а й всієї творчості письменника, у групі типологічно споріднених творів різних письменників.
Напрям літературний
— сукупність художньо-змістовних та естетичних принципів і тенденцій, що характерні для творчо сті багатьох письменників певного періоду розвитку літературно- го процесу. Так, у XVII–XVIII ст. це — класицизм, бароко, сен- тименталізм, у XIX ст.— романтизм, реалізм, натуралізм тощо.
Представників кожного літературного напряму об’єднують одна- ковий підхід до зображення дійсності, місця людини в суспільстві

125
вивчення понять із теорії літератури
та Всесвіті; використання системи нормативних правил на рівні стилю, композиції, жанрових форм, сукупності художніх засобів; спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, які є ха- рактерними для конкретного літературного напряму (див. Дода-
ток III).
Новела вставна
(див. розділ 3.11.3) — невеликий, певною мі- рою автономний твір (чи фрагмент твору) у межах роману, пові- сті, епопеї, поеми тощо, пов’язаний із художньою структурою цих жанрів, але відгалужений від неї своєю сюжетною лінією. Встав- на новела відома з античних часів («Золотий осел» Апулея), спо- стерігається вона й у творах сучасної літератури («Берег любові»
О. Гончара та ін.).
Образ вічний
— літературний образ, який за глибиною худож- нього узагальнення виходить за межі конкретних творів і зобра- женої в них історичної доби, містить у собі невичерпні можли- вості філософського осмислення буття. Класичними прикладами вічних образів у європейській літературі стали образи Прометея,
Гамлета, Дон Кіхота, Фауста та ін., які виникли на конкретному
історичному підґрунті й сконцентрували в собі вічні пошуки лю- диною сенсу буття, свого призначення, закарбували істотні риси людської природи.
Образ художній
— естетична категорія, яка визначає особли- вий, притаманний лише мистецтву, засіб освоєння та зображення дійсності. Це може бути узагальнена картина життя або пережи- вань митця у формі конкретного, життєво повного явища, яскра- вої постаті героя (персонажа) в літературних творах тощо. Ху- дожній образ звертається насамперед до почуття прекрасного й до уяви читача, примушуючи його розмірковувати над зображеним у творі.
Оповідь
— зображення подій і вчинків персонажів через ви- клад їх від першої особи, на відміну від розповіді-викладу від третьої особи. У літературному творі оповідь здійснює оповідач.
Порівняно з розповіддю в оповіді виявляється безпосередніший, щиріший контакт автора з читачем.
Парадокс
(грецьк. paradoxos — несподіваний, дивовижний;
«той, що суперечить здоровому глузду») — міркування в логі- ці, яке не належить до ряду істинних чи хибних; художній засіб у літературі, що відіграє відмінну за смисловим навантаженням функцію. Парадокси мають різне оформлення: вони постають то у вигляді афоризму, близького до народного прислів’я, то ка- ламбуру. Віртуозністю парадоксального мислення відзначилися
Ф. Ларошфуко, О. Уайльд, Б. Шоу та ін. Парадокси письменники

126
Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури
часто включають до висловлювань персонажів своїх творів, щоб окреслити індивідуальні особливості певних дійових осіб. Пара- докси значно рідше використовуються в літературі як окремий твір («Парадокси» Цицерона; «Парадокс про актора» Д. Дідро).
Паралелізм
(грецьк. parallelos — «той, що рухається поряд») — стилістична фігура, що ґрунтується на паралельному зображен- ні декількох явищ із різних сфер життя; аналогія, уподібнення, спільність характерних рис, ознак тощо. У фольклорній традиції, у поезії найчастіше виявляється в синтаксичних конструкціях, де картини природи пов’язуються з душевними настроями людини, створюється так званий психологічний паралелізм.
Пейзаж
(франц. paysage, від pays — місцевість, країна) — один
із композиційних компонентів художнього твору; опис природи, місцевості, будь-якого незамкненого простору зовнішнього світу.
Існують статичні та динамічні описи, за тематикою пейзажі по- діляють на степовий, лісовий, мариністичний (опис моря), урба- ністичний (опис міста), індустріальний (опис різних промислових підприємств) тощо. Естетичні функції пейзажу залежать від епо- хи, у яку написано твір, від його стилю й жанру.
Переклад художній
— різновид літературної діяльності, унаслі- док якої твір, що існуює в одній мові, з’являється в іншій. Крім глибокого знання мови оригіналу перекладач мусить бути добре обізнаним із контекстом твору, його художньою своєрідністю.
Якщо переклад не зовсім точно й повно відтворює оригінал, його називають «вільним».
Художній переклад з давніх-давен відомий в Україні. Особли- во плідний внесок у створення антології світової літератури укра-
їнською мовою внесли такі видатні письменники, як І. Франко,
Леся Українка, М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан, Борис Тен,
М. Лукаш, Г. Кочур та ін.
Переспів
— твір, написаний за мотивами твору іншого автора з наслідуванням елементів його стилю, наближений до перекладу, але відмінний від нього, бо він недослівно передає чужий текст.
Перипетія
(грецьк. peripeteia — раптовий поворот) — несподі- вана переміна в перебігу подій та долі персонажа внаслідок втор- гнення в дію певного випадку. Вона є структуротворним компо- нентом епічних (пригодницький роман) та драматичних сюжетів з яскраво вираженою інтригою.
Перифраз (перифраза)
(грецьк. periphrasis — описовий ви- раз) — художній засіб: мовний зворот, який уживають замість конкретної назви певного предмета, явища тощо в різних формах опису його істотних і характерних ознак. Перифраз у художній

127
вивчення понять із теорії літератури
літературі надає тексту більшої виразності та своїм характером наближується до метафори або метонімії. У науково-популярних
і публіцистичних текстах використовують перифраз, щоб уникну- ти повторень й водночас висловити авторське ставлення до об’єкта зображення (Геродот — «батько історії», Леся Українка — «дочка
Прометея» тощо).
Персонаж
(лат. persona — особа, франц. personage — маска ак- тора) — літературний герой, зображений письменником у худож- ньому творі; загальна назва дійової особи кожного літературного жанру.
Персоніфікація
(лат. persona — особа та facere — робити) — уособ лення й уподібнення неживих предметів чи явищ приро- ди людським якостям. Це вид метафори, що сприяє поетичному олюдненню довколишнього світу.
Підтекст
— прихований, внутрішній зміст висловлювання, зу- мовлений деформуванням прямого змісту словесних значень під впливом контексту і позамовних факторів — відтворюваної ситуа- ції, позиції автора тощо.
Порівняння
— художній прийом: зіставлення одного явища з іншим за якоюсь спільною для них ознакою з метою яскравого вираження потрібної письменникові риси, виявлення його став- лення до зображуваного. Порівняння, крім однієї, може розкри- вати ще є додаткові ознаки певного об’єкту, що значно посилює художнє враження. У порівняннях пояснення ознак одного пред- мета через інший, подібний до нього, здійснюється за допомогою сполучників як, мов, немов, наче, ніби тощо або слів подібний, схо-
жий, нагадує, здається тощо. Інколи в порівнянні не вживаються сполучники, тоді воно наближується до метафори. Цей художній прийом має давню традицію, широко застосовувався в усній на- родній творчості і зараз залишається дійовим засобом художньої виразності в сучасній літературі.
Портрет у літературному творі
— різновид опису; зображен- ня зовнішності персонажа (риси обличчя, поза, міміка, жести, одяг тощо) як один із засобів його характеристики. Потворне — одна з естетичних категорій, яка позначає ту грань естетично- го пізнання світу, що породжена сприйняттям предметів, явищ об’єктивної дійсності, суспільних подій, учинків людей і не від- повідає естетичному ідеалу. Потворне завжди сприймають як ан- типод прекрасного й величного. Прикметами потворного є дис- гармонійність, реформованість, низький художній рівень творів, а природною реакцією на них — почуття невдоволеності, анти- патії тощо.

128
Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури
Прекрасне
— одна з категорій естетики, що відповідає ідеа- лу людини й супроводжується почуттям естетичної насолоди від сприймання явища об’єктивної дійсності, мірою чого є симетрія, гармонія, пропорція, ансамбль її природних властивостей. Пре- красне найповніше виявляється в художній творчості обдарова- ної людини в умовах творчої свободи. Прекрасне в житті й у ми- стецтві може не збігатися: потворні життєві явища можуть бути прекрасно змальовані в сатиричний творах і, навпаки, прекрасне може спотворюватися бездарним автором.
Проза
(лат. prosa, від prosa oratio — проста, розмовна мова) — літературні твори, написані невіршованою, звичайною мовою. Ху- дожня проза інтенсивно формується в період Відродження, за доби
Просвітництва вона посідає провідну роль у літературі (роман, но- вела, повість). У давні часи існувала ритмічна проза, наближена до поезії, її виконували співці в музичному супроводі.
Пролог
(грецьк. prologos, від pro — перед, logos — слово, мова, вступ, передмова) — вступна частина літературного твору, у якій коротко викладаються розгорнуті далі події, пояснюються першо- причини подальших колізій або повідомляється про задум автора, мету твору.
Прототип
(грецьк. prototypon — прообраз) — реальна особа, яка слугувала авторові прообразом (моделлю) для створення лі- тературного персонажа. Окремі герої літературних творів можуть мати декілька прототипів, запозичених як із реального життя, так і з інших літературних творів.
Псевдонім
(грецьк. pseudonymos, від pseudos — вигадка й onyma — ім’я) — вигадані ім’я та прізвище митця, якими він підписує свої твори. Це явище було розповсюджено в літературах усіх країн і епох. Інколи автори відмовлялися від обраних ними псевдонімів і надалі підписували створи своїми справжніми імена- ми та прізвищами. Деякі із псевдонімів так закріпилися за їх носі- ями, що сприймаються як справжні прізвища (Мольєр, Стендаль,
Ільф, Леся Українка та ін.).
Ремінісценція
(лат. reminiscentia — згадка) — відчутний у лі- тературному творі відгомін іншого літературного творуу, що ви- являється в подібності композиції, стилістики, фразеології тощо.
Це — здійснене автором нагадування читачеві про більш ранні літературні факти та їх текстові компоненти. За своєю функ- цією, літературною суттю ремінісценція подібна до стилізації та алюзії, однак, на відміну від них, вона не усвідомлена авто- ром і виникає внаслідок сильного впливу на нього творів інших пи сьменників.

129
вивчення понять із теорії літератури
Розвиток дії
— поступове розгортання подій, що виростають
із зав’язки; своєрідна їх зміна в розповіді автора про життя, вза-
ємини й учинки персонажів. Динамічності в розвитку дії сприя- ють різноманітні конфлікти, інтрига. Головні герої, вступаючи в конфлікт, утягують у нього інших персонажів, і внаслідок вдало скомпонованої інтриги виникають нові колізії.
Розв’язка
— завершальний компонент сюжету, розв’язання конфлікту у творі художньої літератури. Розв’язка зазвичай ви- значається всім ходом розвитку дії й може бути раптовою, неспо- діваною. Порівняно з іншими елементами сюжету, розв’язка від- бувається дуже швидко і зазвичай наводиться наприкінці твору, хоча інколи, згідно з авторським задумом,— і на його початку.
Символ
(грецьк. symbolon — умовний знак, натяк) — пред- метний або словесний знак, який виражає сутність певного яви- ща, має філософську наповненість. Символ тісно пов’язаний з на- укою, міфом, вірою, поезією, але не зводиться до них, бо він тяжіє до певного узагальнення, на відміну від алегорії, що виявляється в конкретному образі. Символ прагне до розширення змісту, а не його повного визначення, що характерне для поезії символізму, її естетичної концепції.
Стиль
(грецьк. stylos — грифель для написання) — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індиві- дуальну манеру письменника, ідейно-художню своєрідність його творчості. Відома фраза Жоржа Луї Леклерка Бюффона: «Стиль — це людина» свідчить про те, що саме зі стилем пов’язується уяв- лення про цілісність художнього твору; він є втіленням єдності всіх компонентів.
Сюжет
(франц. sujet — тема, предмет) — система подій в епіч- них, драматичних, інколи ліричних творах. Французькі класи- цисти П. Корнель і Н. Буало в XVII ст. вперше застосували термін
«сюжет», у якому вони розрізняли фабулу (міфи) та її «словесне вираження». У XVII — на початку XIX ст. цей термін уживали в малярстві в значенні «тема», а із середини XIX ст. ним почали позначати систему подій у художньому творі. Оскільки подія чи система подій відбуваються в часі, мають причиново-наслідкові зв’язки, відзначаються відносною завершеністю, то виділяють такі елементи сюжету: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмі- нація, розв’язка.
Сюжети мандрівні
— у теорії літературних запозичень: сюже- ти казок, байок, пісень, творів писемної літератури, які начебто переходять від народу до народу. Підставою для таких суджень
є подібність основних мотивів у сюжетах із родинного, родового

130
Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури
життя (бездітні сім’ї, битва героя з нечистими силами, зрада бра- та, пошуки скарбів тощо), з історії взаємин вождя і маси, багатих
і бідних, завойовників і завойованих тощо.
Творча уява
— психічний процес, який виявляється у створен- ні нових образів на основі раніше набутих конкретно-чуттєвих вражень. Вона виступає одним із моментів діяльності письмен- ника в єдності з його пам’яттю, мисленням, волею та почуттями,
ґрунтується на перетворенні уявлень шляхом їх незвичайного сполучення (асоціацій), гіперболізації, загострення, уподібнення тощо.
Творча уява — процес завжди активний, залежно від співвід- ношення уяви й мислення письменника складається своєрідність його художнього світу, індивідуального стилю, що позначається на жанровій структурі творів.