185_kucinko_profesi Професійний довідник учителя літератури. Видавнича група "Основа"
 Скачать 1.9 Mb.
|
|
тематичний тезаурус — упорядкування комплексу базових по- нять із розділу або теми; матриця ідей — порівняння характеристик однорідних предме- тів, явищ у працях різних авторів; графічний запис — складання схем, діаграм, графіків за тек- стом підручника. Щодо роботи з підручником, то вчитель повинен удаватися до різноманітних форм роботи з підручником на різних етапах робо- ти. Основна позитивна якість методу роботи з книгою — це мож- ливість для учня багаторазово обробляти навчальну інформацію в зручному саме для нього темпі й у зручний час. Наочні методи — демонстрація, ілюстрація, самостійне спосте- реження, вправи, творчі або графічні роботи, проекти* (див. розді- ли 3.20; 4.3). Демонстрація — наочно-чуттєве ознайомлення учнів з явища- ми, процесами, об’єктами в їх природному вигляді, яке використо- вують для розкриття динаміки явищ, що вивчаються, а також для ознайомлення із зовнішнім виглядом предмета, його внутрішньою будовою тощо. При цьому увага учнів концентрується на суттєвих властивостях предметів, явищ, процесів. Значну дидактичну цін- ність має демонстрація реальних предметів. Демонстрація — це синтез словесних (розповідь, пояснення) та наочних прийомів, пов’язаних із демонстрацією діафільмів, кіно- фільмів, відеофільмів, приладів, дослідів, технічних пристроїв тощо. Ілюстрація — показ і сприймання предметів, процесів і явищ у їх символічному зображенні: карт, плакатів, портретів, фотогра- фій, малюнків, схем, репродукцій тощо. Методи демонстрації та ілюстрації використовуються у взаємозв’язку. Практичні методи — повторне (багатократне) виконання розу- мової або писемної дії з метою поглиблення знань і вироблення відповідних навчальних вмінь і навичок. Їх застосовують на різ- них етапах навчального процесу під час вивчення всіх предметів. Усні вправи сприяють розвитку логічного мислення, пам’яті, мовлення й уваги учнів. Вони динамічні й не потребують витрат часу на ведення нотаток. Письмові вправи використовуються для закріплення знань і вироблення вмінь і навичок письма. Використання їх сприяє роз- витку координації руху, загальної культури писемного мовлення та самостійності в роботі. * У сучасній методиці метод проектів нерідко визначають як проектну технологію (за суттю це те саме). 90 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури Суть графічних вправ полягає у виконанні малюнків. Їх вико- нують зазвичай одночасно з письмовими вправами і розв’язу ють єдині навчальні завдання. Їх застосування допомагає учням кра- ще сприймати, осмислювати й запам’ятовувати навчальний ма- теріал. Залежно від повноти знань графічні роботи можуть мати відтворювальний або творчий характер. Щодо методів опанування літератури, розглянемо класифіка- цію, що логічно випливає із класифікації, розробленої вченим- методистом М. Кудряшовим, і загальнопедагогічну класифікацію Ю. Лернера та М. Скаткіна [47, с. 190]. Метод творчого читання [74, с. 162] — читання художнього тексту на кожному етапі вивчення художнього твору (читаються окремі твори або уривки з них). Формулюючи мету читання, учи- тель повинен мати на увазі поглиблене сприйняття твору ми стец- тва та його художньо-естетичні завдання. Досягнувши результа- тивності в сприйнятті читання, можна розраховувати на сталий інтерес до читання, що є основою літературної освіти. В остаточ- ному підсумку мета методу творчого читання полягає в активіза- ції художнього сприймання та художніх переживань. Після завершення читання твору доцільно розпочати еври- стичну бесіду, спрямовану на поглиблене розуміння художнього тексту. Евристика — сукупність прийомів дослідження й навчання за допомогою навідних запитань. Ефективність цього методу за- лежить від підготовленості учнів і продуманої вчителем системи творчих завдань і запитань. [74, с. 169, 171]. Метод літературної бесіди — різновид евристичного методу. Літературні бесіди як метод вивчення літератури розвивають са- мостійність учнів, інтерес до наукової роботи, формують навички самостійної праці з літературними джерелами, здатність аналі- зувати й узагальнювати матеріал, уміння викладати свої думки й відстоювати їх у словесних дебатах, критично ставитись до ви- ступів своїх товаришів тощо. Як слушно зазначає О. Богданова, літературні бесіди стали чи не першою спробою врахувати індиві- дуальні особливості учнів у процесі вивчення літератури. Залежно від того, яка роль у ній відводиться учителеві, а яка — учням, літературні бесіди можуть бути такими: бесіда за заздалегідь поставленими запитаннями — учитель пропонує учням систему запитань, щоб допомогти їм самостій- но розібратися в художньому творі, знайти в тексті необхідні докази на підтвердження своїх висновків (якщо потрібно — цитати), підготуватися до колективної бесіди в класі. Частина 91 методи, прийоми та засоби викладання літератури запитань призначається окремим учням — творчій групі, а ре- шта — всьому класу; вільна бесіда — учитель не пропонує учням запитань. Учні по- винні добре орієнтуватися в художньому тексті, а бесіда прово- диться за запитаннями, які виникають у процесі обговорення. Вільна бесіда не позбавлена системності. У вчителя має бути розроблений план-конспект такого уроку, де визначено спря- мованість бесіди та її остаточні висновки. Під час бесіди вчи- тель підтримує запитання, пропоновані учнями, допускає пев- ні відхилення від плану [74, с.1 71]. Дослідницький метод — аналітична робота, що вчить учнів на- уково розглядати художній твір, аналізувати, ретельно студіюва- ти. У середніх класах учитель застосовує лише окремі елементи цього методу; у старших класах передбачається вже всебічне його застосування. Критичне опанування художніх творів, наукових або науково-популярних книжок і статей у процесі роботи над пев- ною темою набуває характеру дослідження. Репродуктивний метод — відновлення та відтворення усього, що зберегла пам’ять. Головна мета цього методу — дати учням знання в готовому вигляді й зорієнтувати їх зусилля на запам’ятовування відповідної інформації. Тому в методичній літературі його назива- ють викладацьким, або репродуктивно-твор чим. Реалізується він за допомогою прийомів, спрямованих на стимуляцію навчальної діяльності учнів. Компаративний метод вивчення літератури — це «порівняль- не вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх вза- ємо зв’язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-істо- рич ного підходу (методу)» [54, с. 369]. Отже, поняття компара- тивістики тісно пов’язане з поняттям взаємовпливів. У сучасній компаративістиці актуальними є питання генетично-контактних зв’яз ків і типологічних відповідностей у різнонаціональних літе- ратурах. У процесі вивчення історії світової літератури компаратив- ний метод виконує декілька функцій. Він синтезує попереднє конкретно-історичне вивчення окремих національних літератур, узагальнює його результати, виявляє певні загальні закономірно- сті розвитку літератур, що зіставляються, і їх відмінності. 3.8.2. Прийоми навчання Прийом навчання — це спосіб реалізації методу, його складова частина, деталь, елемент, окремий крок у пізнавальній діяльності, 92 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури що виконується під час застосування того чи іншого методу [74, с. 161]. Чим багатший арсенал прийомів у структурі методу, тим він продуктивніший та ефективніший. Прийом коментованого читання — складова методу творчо- го навчання — використовується вчителем для того, щоб учні не тільки озвучували художній текст, а й глибоко і правильно розу- міли прочитане. Цей прийом розвиває в школярів уміння й навич- ки, корисні в роботі з будь-якою книжкою: користуватися біблі- ографічними джерелами, довідниками, словниками. Коментоване читання — це синтетичний прийом, який передбачає застосуван- ня й інших прийомів: виразного читання, бесіди, повідомлення учнів, порівняння тощо. Коментар має допомогти учням у само- стійній роботі над художнім текстом, оскільки саме він сприяє ро- зумінню ідейно-художнього змісту прочитаного, готує до аналізу. Під час роботи над класичними літературними творами корисним є використання таких видів коментарів: історико-культурного — розкриття маловідомих і малозрозу- мілих фактів історії та культури іншої країни, відображених у художньому творі; лінгвістичного — коментування незрозумілих виразів, слів та їхніх значень, фразеологізмів та елементів поетичної мови з урахуванням етнокультурних особливостей; побутового — пояснення національно-специфічних побутових реалій, ознак суто національного побуту та звичаїв; географічного (природничого) — пояснення природничо-специ- фічних реалій, географічних ознакв; лінгвопорівняльного — пояснення прямих і переносних значень слів, ступеня спорідненості їхніх семантичних полів тощо. Евристична бесіда готує основу для диспуту, розпочинає його та допомагає проведенню. Цей прийом реалізується в три етапи: 1) підготовка (учитель уважно переглядає художній текст, доби- рає додаткову літературу, звертається до інших видів мисте- цтва, створює систему запитань та завдань); 2) проведення; 3) висновки. До кожної з трьох частин евристичної бесіди слід підготувати запитання, які б ґрунтувалися на історико-порівняльних парале- лях, типологічних узагальненнях світової та української літера- тур, ураховували наявність національно зумовленої специфіки сприйняття учнями літературних творів. Вагомими прийомами методу евристичної бесіди є власне ев- ристична бесіда та навчальний диспут в їх взаємодії. 93 методи, прийоми та засоби викладання літератури Диспут — усне обговорення будь-якого питання з літератури, часто з наперед визначеними опонентами. Успіх диспуту залежить від його підготовки. Учні повинні навчитися самостійно ставити запитання, а також уважно слухати й розуміти запитання інших. Вони швидко набувають навичок дискусії, якщо вчитель поперед- ньо застосовує різноманітні види усних повідомлень, проводить діалоги-інтерв’ю, прес-конференції, заочні екскурсії, обговорення кінофільмів, вистав, телевізійних передач тощо. Основою диспуту є різні погляди на ті чи інші питання літера- тури. Учитель повинен формулювати запитання так, щоб виклю- чити можливість однозначної відповіді [74, с.1 70, 175] (див. роз- діли 3.2; 3.3.2). Прийом порівняння зумовлює ефективне виконання творчих завдань. Предметом порівняння можуть бути: та чи інша доба, літературні напрями; біографії (чи творчий шлях) письменників, творчі контакти; історії створення сюжетів і власне творів; близькі за ідейно-тематичним спрямуванням твори; оригінал твору світової класики (якщо учні вивчають дану мову) та його художні переклади; художні образи зарубіжної та української літератури (хоч і типологічно схожі, але з властивими їм національно-специ- фічними рисами); образні асоціації, що виникають у свідомості учнів; теоретико-літературні поняття, які залежно від національної специфіки різні за своїм значенням або збігаються лише част- ково; відтінки слів в образних системах українських та зарубіжних авторів; ступінь значення творчості письменників. У процесі виконання таких творчих завдань учні вчаться са- мостійно розривати тему та ідею твору, його композицію, сю- жет, специфіку образної системи, своєрідності художньої форми [74, с. 170]. 3.8.3. Засоби навчання Успішність процесу навчання й ефективність використання в ньому розглянутих методів навчання значною мірою залежать від певних матеріальних умов. Такими допоміжними матеріаль- ними умовами з їх специфічними дидактичними функціями є за- соби навчання. 94 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури Слово вчителя — найістотніший засіб навчання, за допомогою якого вчитель організовує опанування знань учнями й формуван- ня в них практичних умінь і навичок; викладаючи новий матері- ал, він спонукає учнів до роздумів над ним. Підручник слугує учневі для здобуття, відновлення в пам’яті, повторення та закріплення знань, опанованих на уроці, виконан- ня домашнього завдання й повторення вивченого матеріалу. Інші засоби навчання та їх функції Екранізації, звукозаписи тощо заміняють учителя як джерело знань; ілюстрації, картини, таблиці та інший наочний матеріал кон- кретизують, уточнюють, поглиблюють інформацію, яку пові- домляє вчитель; тексти літературних творів тощо — прямі об’єкти вивчення й дослідження; словники, довідники тощо використовуються переважно для озброєння учнів уміннями й навичками; карти, схеми тощо — символічні (знакові) засоби. Технічні засоби навчання (ТЗН) (див. розділ 3.13) Дидактична техніка (кіно-, діа- та відеопроектори, телевізори, відеомагнітофони, електрофони, комп’ютери); аудіовізуальні засоби, екранні посібники статичної проекції (діафільми, діапозитиви, транспаранти, дидактичні матеріали для епіпроекції тощо); окремі посібники динамічної проекції (кінофільми, кінофраг- менти тощо); фонопосібники (аудіозаписи, МР3 тощо); відеозаписи, радіо- та телевізійні передачі; електронні підручники й посібники. Ефективному використанню згаданих засобів сприяє кабінет- на система навчання, що передбачає проведення занять із літера- тури й позаурочних занять у навчальному кабінеті, обладнаному літературою, посібниками, дидактичним матеріалом, технічними засобами. Така система сприяє швидкому опануванню учнями навчального предмета, створює можливості для використання наочності, ТЗН і умови для цікавої організації позаурочної робо- ти з предмета й позакласної виховної роботи з учнями (див. роз- діл 5). 95 програма діяльності учителя 3.9 програма діяльності учителя Програма діяльності вчителя повинна складатися з кількох блоків: власне мотиваційного, цільового, емоційного, пізнаваль- ного. Усередині кожного блоку вчитель організує роботу з актуа- лізації та корекції колишніх мотивів, стимуляції нових мотивів і появи в них нових якісних характеристик. 3.9.1. Формування мотивації учнів Мотив навчання — це спрямованість учня на різні сторони на- вчальної діяльності [75, с. 308]. Формування мотивів для навчання — це створення умов для появи внутрішніх спонукань до навчання, усвідомлення їх учнем і подальший саморозвиток ним своєї мотиваційної сфери. Сти- мулювати її розвиток можна й необхідно системою психологічно продуманих прийомів. Мотивація є особливо важливим і специ- фічним компонентом навчальної діяльності, через реалізацію і за допомогою якого можливе формування загалом навчальної діяль- ності школярів. Загальний зміст розвитку навчальної мотивації школярів поля- гає в тому, щоб переводити учнів із рівнів негативного й байдужого ставлення до навчання до зрілих форм позитивного ставлення до навчання — дієвого, усвідомленого, відповідального [21, с. 17–19]. Компоненти мотиваційної сфери Соціальні та пізнавальні мотиви, їх змістові й динамічні ха- рактеристики; мета та її якості (нова, гнучка, перспективна і стійка, нестерео- типна); емоції (позитивні, стійкі, вибіркові, регулювальної діяльності); уміння вчитись та його характеристики (знання, стан навчаль- ної діяльності, навченість). Робота у власне мотиваційному блоці спрямована на усвідом- лення учнем того, заради чого слід учитись і що спонукає його до навчання. 96 Розділ 3. урок як основна форма організації навчання літератури Зміст мотивів Види мотивів Характеристика мотивів Рівні мотивів Якості мотивів Прояви мотивів Пізна- вальні Спрямованість на зміст навчально- го предмета Широкі пізнавальні, навчально- пізнавальні мотиви само- освіти Змістовні: дієвість, усвідомле- ність, само- стійність, ступінь по- ширення Прагнення здобути нову інформацію; пошук розв’язання за- вдань; успішність та відві- дування занять; прагнення до завдань заниженої чи підвище- ної складності Соціальні Спрямованість на іншу людину, на соціальну значу- щість навчальних дій Широкі соці- альні та вузь- косоціальні (позитивні) мотиви соці- ального спів- робітництва Динамічні: стійкість, сила, вираз- ність, пере- ключення, емоційне забарвлення Учинки, що свідчать про обов’язок і відпо- відальність; прагнення до контактів; прагнення до контактів і співробітництва; ініціатива й допомога одноліткам Для формування названих мотивів та їх якісних характери- стик необхідно створювати ситуації реального вибору: ситуація вибору за наявних варіантів відповідей (закритий ви- бір); ситуація вільного (відкритого) вибору без відповідей; вибір кількох різноспрямованих спонукань (супідрядність мо- тивів із конфліктом); ситуація вибору з обмеженнями (дефіцит часу, змагання, різні типи оцінювання іншою людиною тощо); помилковий вибір (запропоновано вибір між двома однаково неправильними альтернативами, що відбивають протилежні схильності). У ситуаціях реального вибору учнів можливі такі педагогічні прийоми: вибір навчальних завдань різного рівня (репродуктивних, про- дуктивних, проблемних); вибір із двох завдань, де в одному варіанті потрібно знайти кіль- ка способів розв’язання задачі, а в іншому варіанті — швидко отримати результат; |