Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р

• Название: Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
• Анкор: Yuschuk_I_P__sayt_kursivom_-_KONSPEKT.doc
• Дата: 29.01.2017
• Размер: 2.62 Mb.
• Имя файла: Yuschuk_I_P__sayt_kursivom_-_KONSPEKT.doc
• Тип: Документы; #1137
• страница: 13 из 56

Слово і його лексичне значення


Слово як одиниця мови

Слово – центральна функціо­нально-структурна одиниця мови. Усі інші елементи мови іс­нують або для слова й у слові (фонеми та морфеми), або зав­дяки йому (речення).

Задовільного, логічно бездоганного визначення слова мовознавча наука ще не має, хоча мовці завжди чітко відчувають і виділяють у мовленні окремі слова. Це зумовлено тим, що, ло-перше, слова в мові дуже різні за своїм значенням і функціями, а по-друге – визначення, яке підходить для однієї мови, часто не придатне для іншої.

Найбільш точно й стисло окреслив слово французький мовознавець А. Мейє (1866–1936): «Слово – це вираження асоціації певного значення з певним комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню». Проте на­віть це визначення далеко не досконале: у ньому чітко не відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і від сло­восполучення, з іншого; не враховано існування в мові бага­тозначних слів.

Певне значення (зміст, поняття) властиве не тільки слову, а й морфемі (наприклад, у слові безхмарний реальне значення мають і префікс без-, що вказує на відсутність чогось, і корінь -хмар-) та фразеологічному словосполученню (пекти раків, пе­редати куті меду, мати олію в голові), яке складається з двох і більше слів. Є багатозначні слова (голова на плечах, голова колони, голова зборів). є слова, зокрема займенники (він, такий, стільки), які не мають самостійного лексичного значення  набувають його тільки в контексті. Отже, значення не є Означальним для слова, хоч і обов'язковим.

Не можна вважати визначальною рисою слова і його цільноформленість (непроникність). Наприклад, дієслово читати в складеній формі майбутнього часу (буду читати, читати (буду) виступає в розчленованому вигляді. Складена форма ви щого ступеня порівняння прикметників може виражатися дво­ма частинами: більш поміркований, менш придатний.

Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від словосполучення, – це наявність у ньо­му певного граматичного значення. Наприклад, наведена вище форма буду читати – дійсний спосіб, майбутній час, перша особа однини. Граматичне значення має і прислівник швидко (належить до певної частини мови), і прийменник над (крім того, шо належить до певної частини мови, ще й вимагає після себе орудного або знахідного відмінка). А в нерозкладному фразеологічному словосполученні гнути кирпу, що передає одне значення «зазнаватися», граматичні значен­ня має кожне слово (гнути – дієслово, неозначена форма і т. д.; кирпу – іменник, жіночий рід і т. д.). Поза контек­стом займенник він не має лексичного значення, а грама­тичні значення має: займенник, чоловічий рід, називний відмінок, однина.

Отже, слово – це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є бу­дівельним матеріалом для речення.

Якшо розглядати слово з погляду психології, то це – мі­німальний звуковий (чи графічний) подразник, який викли­кає у свідомості людини певне уявлення – реальний або не­реальний образ. Наприклад, словосполучення книжка на столі і книжка під столом викликають у свідомості різні уявлення, бо в них такими мінімальними подразниками виступають, крім іменників книжка і стіл, що повторюються в обох ви­словах, два різні прийменники на і під. Саме вони й визнача­ють різницю в значенні обох словосполучень, і це дає підста­ву сприймати їх як окремі слова.

Виникнення слів. Слова виника­ють по-різному. Назва кенгуру, наприклад, виникла через не­порозуміння. Коли англійці запитували в Австралії тубільців про назву дивовижних тварин, яких вони побачили тут упер­ше, ті, не знаючи англійської мови, природно відповідали: «не розумію», що для англійців звучало як «кенгуру». А такі сло­ва, як ампер, вольт, ват, – це переведені до розряду загальних назв прізвища видатних учених.

Кілька назв створили окремі особи: слово газ придумав у XVII ст. голландський учений Ван-Гельмонт; слово ліліпут належить англійському письменникові Джонатанові Свіфту; від чеського письменника XX ст. Карела Чапека пішло слово робот; слово мрія українській мові дав Михайло Старицький (його він утворив від дієслова мріти «ледь виднітися, мерехтіти»).

Однак подібні випадки найменувань поодинокі, нетипові. Звичайно ж назви виникають стихійно.

Люди виділяють у предметі якусь суттєву для них у цей час ознаку і роблять її представником усього предмета. Як писав О. Потебня, «слово виражає не весь зміст поняття, а одну з ознак, саме ту, яка видається народному поглядові най­важливішою». Наприклад, колись учні писали на окремих ар­кушах паперу, але хтось здогадався зшити їх – і за цією озна­кою предмет дістав назву зошит. Тепер аркуші скріплюють металевими скобками або склеюють, проте назва залишається незмінною – зошит.

Яку ознаку той чи інший народ покладе в основу назви, залежить і від його фантазії, і від особливостей світосприй­мання. Ту саму комаху українці назвали досить ніжно коник (мабуть, тому, шо скаче), французи – la sauterelle (букв.: «ска­кунка»; означає також «сарана»); англійці – grasshopper (букв.: «трав'яний стрибунець»); росіяни – кузнечик («малий коваль» – за звуком).

Ознака предмета, покладена в основу його назви, називається внутрішньою формою слова. Внутрішня форма передається за допомогою морфем (коренів, суфіксів, префіксів). Внутрішня форма – це мотивованість назви (наприклад, місяць жовтень, бо все жовтіє; олівець, бо колись стрижень для нього виготовляли з олова). З часом слова можуть втрачати свою внутрішню форму і стають немотивованими (наприклад, тепер уже ніхто не відчуває зв'язку слова жир із жити; поліно, полин, попіл із палити тошо, хоча колись такий зв'язок був самоочевидний)

Лексема і словоформа. Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним значенням. Для позначення всіх різновидів слова терміна слово недостатньо. Тому в лексикології використовують ще поняття лексема й словоформа.

Лексема – це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах. Наприк­лад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма значен­нями («частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» і т. п.) становлять одну лексему – голова. Лексема – це узагальнене, абстрактне поняття.

Словоформа – це окреме слово в певній граматичній фор­мі. Наприклад, корінь, кореня, кореневі, коренем – це одна лек­сема, але чотири різні словоформи.
Природа лексичного значення слова.

Слово, як правило, має одне чи більше лексичних значень, тобто має свою семантику. Семантика – це смислова сторона мовних одиниць: слів, словосполучень, фразеологізмів, морфем.

Під лексичним значенням (семантикою) слова розуміють історично закріплену у свідомості народу (колективу) спів­віднесеність слова з певним явищем.

Наприклад, коли француз чує слово baton, у його уяві по­стає палка, а коли ми чуємо слово батон, то уявляємо білий хліб довгастої форми.

У нашій свідомості існує ідеальне (не дзеркальне) відобра­ження світу. Ми можемо уявити будь-який предмет або яви­ще, тобто вичленувати його із суцільної картини, зосередити на ньому увагу (наприклад, яблуко). І коли з цим образом рефлекторно з'єднується звуковий комплекс (набір звуків – Ійаблуко]) і цей зв'язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з певним лексичним значенням. У пам'яті ут­ворюється стійкий образ певного звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в уяві образ того самого предмета реальної дійсності.

Реальний предмет (чи явище) як об'єкт найменування на­зивається денотатом (позначуваним). Його узагальнений, аб­страктний образ у нашій уяві – це сигніфікат (позначка, об раз). Сигніфікат, пов'язуючись з образом слова, стає лексич­ним значенням слова. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явише), завдяки сигніфікатові пригадуємо його назву. 1 на­впаки, коли чуємо назву, через образ слова активізуємо сиг­ніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище).

Таким чином, лексичне значення і звукова форма слова виступають як нерозривна єдність, у якій лексичне значення – ідеальний зміст, а звукова форма – матеріальна оболонка.

Лексичне значення слова не мотивується його звуковою формою, як, скажімо, вміст торбини не зумовлюється її формою чи матеріалом, з якої її виготовлено (значення сло­ва мотивується його морфемним, а не звуковим складом). Однакові за звуковим складом слова в різних мовах звичай­но мають різне значення. Наприклад, латинське слово pes означає «нога», а не «пес»; німецьке слово rot означає «чер­воний», а не «рот». А однакові предмети (чи явища) у різних мовах називаються по-різному: в українській – стіл, у ні­мецькій – Tisch [ti§], у французькій – table [tabl], в англій­ській – table [teibl] тощо.

Мотивовані природними звуками тільки звуконаслідуваль­ні слова, і то лише частково: у різних мовах звуки навіть тієї самої тварини передаються по-різному. Українському звуко­наслідувальному слову гав-гав відповідає німецьке wau-wau, англійське bow-bow, французьке gnaf-gnaf, італійське bau-bau; український півень співає кукуріку, російський – кукареку, німецький – kikeriki, французький – сосогісо, шведський – kukeliku, англійський – cock-a-doodle-doo.

На образ реального предмета (сигніфікат) можуть на­кладатися додаткові враження, оцінки (мовби дивимося на предмет-денотат через кольорові окуляри). Такий додаток до денотата називається конотатом (супроводом), а додаткове емоційне чи стилістичне значення слова – конотативним, тобто супровідним (на відміну від основного – денотатив­ного). Наприклад, у слові яблучко денотативне значення – «плід яблуні» (як і в слові яблуко), конотативне – пестливе ставлення мовця до названого предмета (такого значення в слові яблуко немає).

Межі значення слова окреслюються в його відношеннях до інших слів, близьких за значенням. Наприклад, значення слова вечір, з одного боку, обмежується значенням слова день («уже не день»), а з другого – значенням слова ніч («ще не ніч»). Так само підліток – «уже не дитина», але «ще не юнак». Значення слова уточнюється також контекстом, який відсікає одні сторони значення й активізує інші. Наприклад, досить різне значення має слово чорний у словосполученнях чорна сажа, чорна хмара, чорний хліб, чорний хід, чорний день.

Слово і називає конкретні предмети, явища, й узагальнює водночас. Наприклад, словом книжка можна позначити як пев­ну якусь книжку (Подай мені книжку), так і книжку взагалі (Книжка – джерело знань).

Поняття. Коли ми чуємо, на­приклад, слово лід, у нашій уяві виникає твердий, прозорий, дуже холодний кристал або застигла, холодна, блискуча гладінь ставка чи річки. Це лексичне значення слова. Але якщо поду­маємо, то пригадаємо, що лід – це вода у твердому, криста­лічному стані, якого вона набуває при температурі, нижчій за 0 °С, і т. д. Це поняття про лід.    

Поняття – результат узагальнення суттєвих ознак об'єкта чи низки однорідних об'єктів дійсності. Поняття в нашій свідомості пов'язане як із сигніфікатом, так і з образом сло­ва. Воно активізується і тоді, коли ми спостерігаємо якийсь Предмет (чи явище), і тоді, коли ми чуємо назву предмета |чи явища).

Поняття про предмет впливає на сигніфікат, тобто загост­рює нашу увагу на тих ознаках предмета, які є справді розріз-нювальними, визначальними в його розпізнанні (наприклад, при розрізненні блідої поганки і подібної до неї печериці). Так поняття входить у лексичне значення слова (у свідомості не лише окремих людей, а й усього суспільства), і Лексичне значення не обов'язково передбачає також на­явність поняття (наприклад, не кожна людина має поняття про комп'ютер, хоча знає, що це таке і навіть може користуватися ним). Поняття ж обов'язково пов'язується з лексичним зна­ченням, яке у свідомості людини виступає організуючим цен­тром для вйчленуваних суттєвих ознак, з яких формується по­няття.

Слово узагальнює (тобто виступає представником ба­гатьох однорідних предметів) на двох рівнях: на рівні сиг-ніфіката – за зовнішніми, поверхневими ознаками – і на рівні поняття – за внутрішніми, суттєвими властивостями.

Наприклад, якщо на рівні сигніфіката в обсяг слова дерево ми зараховуємо й банан, то на рівні поняття ця рослина включається в обсяг слова трава (в Енциклопедичному слов­нику дано таке визначення: «Банан – рід багаторічних тра­в'янистих рослин»).

Поняття утворюється на основі життєвого досвіду як інди­віда, так і суспільства в цілому. Воно формується прив'язано до слова і виражається ним. Проте не всі слова можуть вира­жати поняття. Зокрема не виражають понять вигуки (ой, ах, кукуріку), займенники (він, такий, стільки), власні назви (Ма­рія, Іваненко).

Слово, яке звучить, асоціюється зі словом, яке зберігаєть­ся в пам'яті (звуковий чи графічний образ слова), а образ сло­ва в пам'яті пов'язаний і з сигніфікатом, і з поняттям. Так ми впізнаємо відомі нам слова, які звучать, розуміємо їхнє лек­сичне значення і водночас активізуємо поняття про позначу-вані ними предмети. І навпаки. Коли ми бачимо якийсь пред­мет, зіставляємо його із сигніфікатом (узагальненим образом У пам'яті), якщо треба, звертаємось до поняття про нього, Щентифікуємо його, потім рефлекторно через пов'язаний із сигніфікатом образ слова пригадуємо його назву і називаємо словом.

Слово і навколишній світ. За до­помогою слів відповідно до їхнього значення ми членуємо і таким чином пізнаємо навколишній світ. Саме в цьому члену­ванні та в способі називання виділених частин і фрагментів і виявляється неповторна національна специфіка як мови, такі народу – її творця.

Кожна мова по-своєму членує світ, хоча в основному (але тільки в основному) це членування збігається. Наприклад, український підліток – це «вік від 11 до 15 років», англійсь­кий teenager – «вік від 13 до 19 років»; українське рука – «від кінчиків пальців до плеча», а в англійській мові – hand («кисть») і arm («від кисті до плеча»); англійське coat – це українське і пальто, і піджак; і навпаки, українське людина – це англійське і man, і person, і human being. В українській мові розрізняються за значенням дієслова мити і прати, тим часом у французькій, англійській і німецькій мовах такого розріз­нення немає: тут обом українським словам відповідають фр. laver, англ. wash, нім. waschen із значенням «очищати щось за допомогою води».

У мовах трапляються лакуни – відсутність спеціальних слів для позначення певних явищ. Наприклад, в англійській мові немає відповідників до українських слів доба (twenty-four hours), окріп (boiling water), поратися (keep house); у французькій – до мілкий (реи profond), дешевий (a bon marche), об'їхати (faire le tour de) тощо.
Основні типи лексичних значень слів

Є три типи лексичних значень слів: номінативне (первин­не й похідне), фразеологічне й контекстуальне.

Первинне номінативне значення – значення, якого набуло слово водночас із його появою. Воно є основою для виник­нення та існування всіх інших значень слова. Первинне номі­нативне значення слова досить стійке. Виникнувши на певно­му етапі розвитку мови, воно протягом тривалого часу збері­гається майже незмінним. Особливо це стосується загальновживаної лексики. Наприклад, такі слова, як мати, батько, син, око, рука, сонце, дощ, сніг, дерево, квіти, теплий, широкий, синій, думати, іти, я, ти та багато інших, означають тепер те саме, шо й колись, у давні часи.

У процесі розвитку мови, у постійному спілкуванні людей між собою слова можуть набувати й інших, похідних номіна­тивних значень. Наприклад, слово теплий первісно, очевидно, означало лише температуру, середню між гарячою і холодною: тепла вода, теплий дощ, тепле повітря, тепле проміння сонця. Потім це слово стало вживатися й стосовно тих предметів, які добре зберігають тепло, наповнені теплом (тепла хата, теплий будинок), добре захищають від холоду, зігрівають (теплий одяг, тепла хустка). А згодом це значення приємності, комфорта­бельності поширилося й на стосунки між людьми і стало озна­чати «такий, що виражає доброзичливе ставлення, прихиль­ність, приязнь» (тепла зустріч, тепле слово, теплий погляд, теплі почуття).

Нове значення слова спочатку сприймається як побічне, невластиве йому. Але з часом люди звикають до такого зна­чення, і воно в їхньому сприйманні стає таким само номіна­тивним, притаманним цьому слову, властивим йому й поза контекстом, як і його первинне значення. Іноді таке похідне значення може стати навіть основним, як це трапилося, на­приклад, зі словом основа. Колись воно означало «поздовжні нитки, відповідно натягнуті, щоб, запускаючи поміж них по­перечну нитку – уток, ткати полотно». Походить воно від дієслова снувати: пряжу, щоб вона стала основою, снували на снівниці – спеціальному ткацькому пристрої. Тепер слово ос­нова означає насамперед «нижня опора чого-небудь» (основа будинку, основа для перекриття), з якого виникло значення «те, на чому що-небудь тримається, грунтується, шо є найважли­вішою частиною, провідним принципом, джерелом виникнен­ня, розвитку чого-небудь» (наукова основа, основа художнього тв0РУ, основи знань, основи моралі).

Таким чином, два та більше номінативних значень мо­жуть передаватися одним словом. Одне з цих значень – пер­винне, інші – похідні, і водночас всі вони є прямими для такого слова.

Слова з номінативним лексичним значенням вступають у зв'язки між собою відповідно до тих реальних зв'язків, які Снують між різними предметами і явищами в об'єктивній дійсності, що їх ці слова називають. Наприклад, двері можуть зачинятися і відчинятися, скрипіти і грюкати, стояти і лежати (якщо вони зняті із завіс), але не можуть читати, писати, біга­ти. Тому й іменник двері можна поєднувати лише з такими дієсловами, як зачинятися, відчинятися, скрипіти, грюкати, стояти, лежати, але не читати, писати, бігати. Торувати («прокладати вздовж по землі») можна дорогу, шлях, стежку, але не будинок, пісню, думку. Тому й дієслово торувати може сполучатися лише з додатками, вираженими такими словами, як дорога, шлях, путь, стежка, але не будинок, пісня, думка тощо.

Частина слів обмежена у своїх зв'язках з іншими словами не тому, що таких зв'язків між відповідними явищами немає в об'єктивній дійсності, а тому, що інше поєднання цих слів не узвичаєне в мові. Тобто цим словам властиве фразеологічне значення – значення, яке виявляється в поєднанні лише з одним або кількома строго визначеними словами. Наприклад, прикметник карий вживається тільки у двох словосполучен­нях: карі очі, карий кінь; в іншому поєднанні (скажімо, «каре волосся», «карий плід каштана») це слово позбавлене будь-яко­го змісту. Тим часом прикметник темно-брунатний, що по­значає той самий колір, що й карий, таких обмежень у своєму значенні не має: темно-брунатне волосся, темно-брунатний плід каштана, темно-брунатні очі. Так само можливі лише поєднання: гнідий кінь, буланий кінь, вороний кінь, булатна сталь, булатний меч, булатна шабля, валовий продукт, валовий збір зерна, заплющити очі, жито (пшениця, ячмінь) .

Лише у фразеологізмах у сучасній українській мові ваються такі слова, як, наприклад, байдики (бити байдики), облизень (піймати облизня), лизень (лизень злизав), відкош (дати відкоша), лігма (лігма лежати) тощо. Поза такими словосполученнями ці слова втрачають будь-яке лексичне значення.

Іноді слово, не обмежене у своєму вживанні, одного із зна­чень набуває лише в стійкому, фразеологічному словосполу­ченні. Так, слово теплий має значення «вигідний» тільки У фразеологізмі тепле місце; слово похилий має значення «дуже старий» лише в словосполученні похилий вік; слово віmep має значення «дурість» тільки у вислові вітер у голові.

Разом із тим слово в реченні може поєднуватися з іншими словами без урахування зв'язків, що існують між предмета­ми і явищами в об'єктивній дійсності. Тоді воно набуває невластивого йому значення, яке сприймається лише в пев­ному контексті: теплий передзвін заводів (М. Рильський), море сміху (С. Васильченко), клубок болю (М. Стельмах), п'я­но гойдали головами соняшники (Ю. Му шкетик), / вродиться така шарманка (Григорій Тютюнник). Таке значення слова називається контекстуальним. Контекстуального значення найчастіше набуває слово, вжите переносно для емоційної – позитивної чи негативної – характеристики особи, предме­та, явища.