1. Публіцистичність як стильова ознака, манера письма. Публіцистика

• Название: 1. Публіцистичність як стильова ознака, манера письма. Публіцистика
• Анкор: vidpovidi_na_pit.doc
• Дата: 03.06.2018
• Размер: 0.66 Mb.
• Имя файла: vidpovidi_na_pit.doc
• Тип: Документы; #19932
• страница: 12 из 13

71. Конфлікт та його види в публіцистичному творі

У відображенні внутрішьно-психологічних конфліктів жур­налістика користується переважно зовнішнім жестом, описом вчинків чи ситуативних деталей. Майже неприйнятними тут є широко вживані в художній літературі з цієї метою прийоми внутрішнього монологу, не­власне прямої мови, що дають можливість створити докладний, по­вноцінний внутрішній портрет героя. Журналістика, як легка арти­лерія, рідко вдається до таких складних способів передачі внутрішньо­го життя людини. Публіцистичні конфлікти, як правило, не допускають однополюс-ності, є завжди двополюсними. Якщо в публіцистичному творі зображені негативні факти й картини дійсності, то рано чи пізно мусить з'явитися автор, який виступить із відкритим засудженням зображуваного. Своє­рідність публіцистичного конфлікту — у коментуванні його автором-оповідачем, у недвозначному витлумаченні його. На відміну від художнь­ого конфлікту, публіцистичний конфлікт має свого арбітра. Ним є автор. Публіцистика не може бути безконфліктною, як і без проблем­ною. Публіцистичний конфлікт — це безпосереднє, адекватне відобра­ження суперечностей соціальної дійсності. Особливості їхнього відоб­раження в публіцистиці — у виявленні суспільно-політичної основи колізії, в оголошенні підтексту, розшифруванні таємниць, у виявленні прихованих для масового читача й досліджених і розкритих публіцис­том причиново-наслідкових зв'язків.

У публіцистиці існують такі типи конфліктів:

1.Обставинні, тобто такі, які відображають боротьбу людини з обставинами життя, причому обставини можуть мати як природний, так і соціальний характер, можуть бути об'єктивними, так і суб'єктивними.

Приклади соціальних обставинних конфліктів знаходимо в нари­сах Євгена Сверстюка з книги "Блудні сини України", присвячених діячам правозахисного руху в СРСР: "Свіча його віри" (тут йдеться про Валерія Марченка), "Українська жінка на схилі віку (Пам'яті Оксани Мешко)", "Андрій Сахаров не здається". У кожному з них створений образ діяча, що, всупереч обставинам, за покликом душі піднявся на бо­ротьбу з могутньою тоталітарною державою. Оксана Мешко померла у віці вісімдесяти шести років 2 січня 1991 року. Розказана в статті-некролозі її біографія демонструє неско­реність вільної людини, що відшукує самототожність у безглуздому ли­ше на перший погляд повстанні проти мерзенної радянської дійсності. Вона походить з Полтавщини, із заможної селянської родини, яка вся була розвіяна по світу вітрами більшовицької революції. У 1947 році Оксана була вперше заарештована. "До українського громадського життя в коло шістдесятників Оксана Яківна прийшла, як тільки відчула брак енергійних організаторів у громадсько-культурній роботі, гальмо­ваній зусиллями партійних і каральних органів" Саме така людина тут була найбільше потрібна: натхненник і організатор. У 1980 році її, реабілітовану, заарештовують удруге як члена Ук­раїнської Гельсінської Спілки, засуджують на п'ять років заслання і знову везуть на Далекий Схід. "Конвой відмовився брати на етап з харківської пересильної тюрми слабку і легеньку, як пір'їнка, сімдеся­тип'ятирічну бабусю, їм стало навіть соромно. Але вона домоглася ета­пу, аби не залишатися в тюрмі"189. Після заслання вона знову поверну­лася до активного життя, будила, діймана, заохочувала до роботи.

Публіцист будує свій твір, розгортаючи обставинний соціальний конфлікт героя з тоталітарною державою, за допомогою чого ство­рюється і образ епохи і образ людини, адже виявити себе в конфлікті — це значить виявитися через дію, а це найбільш активний спосіб характе-ротворення в журналістиці.

2. Міжперсонажні конфлікти. Це такі зіткнення, у яких чітко ок­реслені дві протидіючі сторони, кожна з яких представлена колективом або окремими особами, що переслідують власні цілі та інтереси. Журналістові слід бути особливо обережним у висвітленні таких конфліктів, уважно вивчати позиції обох сторін, зберігати об'єктивність, оскільки його втручання в міжлюдську боротьбу, як правило, приводить до пе­ремоги підтримувану ним сторону. У нарисі "Історія одного розлучення" журналістка Тамара Лога-чова розповіла про стосунки двох закоханих Олега й Вероніки. Олег по­кинув Вероніку, розлючена жінка звернулася до редакції газети з про­ханням вплинути на чоловіка, допомогти повернути його, принесла навіть його особисті листи, писані ним коханій з армії. Але чим глибше розбиралася журналістка в цьому міжособистому конфлікті, тим більше переконувалася в правильності Олегового вчинку. Він походив з родини, де переважали емоції, панувала атмосфера душевної відкритості. Вероніка була ощадливою, заздрісною до чужих заробітків, нетерпимою до незрозумілих їй виявів доброти. Потрапив­ши в чужу родину, вона не стала прилаштовуватися до нових обставин, а вирішила прилаштувати чоловіка до своїх потреб і звичок. І от наслідок, що не забарився: чоловік не зміг з нею жити. Журналістка робить безпомильний висновок: "Вероніка належа­ла до того типу людей, які чекають щастя лише іззовні. Задля спокою і душевного благополуччя їм потрібні конкретні зримі реалії, нехай і у вигляді дрібної помсти, як зараз. Без таких моральних милиць вони без­помічні і безпорадні". Авторка об'єктивно підійшла до життєвої си­туації і підтримала не ту сторону, що звернулася до неї за допомогою, а протилежну. Та саме до такого наслідку привело її власне сумління, розкриті під час журналістського розслідування факти.

У даному випадку ми спинилися на прикладі з побутової сфери, але дуже часто журналістика має справу з такими ж міжперсонажними конфліктами на терені політики, економіки, виробництва. Усі вони, як то кажуть, "просяться під перо", заслуговують на читацьку увагу, "прагнуть" бути висвітленими на сторінках газет.

3. Внутрішньо-психологічні конфлікти. До їх числа належать такі, які розгортаються в свідомості людини між різними сторонами її характеру чи спонукальними векторами. Найпоширенішими різновида­ми внутрішньо-психологічного конфлікту є конфлікт між почуттями і розумом, правом і обов'язком. Хоча психологізм не займає в публіцис­тиці такого поважного місця, як у художній літературі, але увага до внутрішньо-психологічних конфліктів, розкриття глибин людської свідомості є важливим способом реалізації її людинознавчої сутності.

Загалом, з внутрішньо-психологічним конфліктом маємо справу завжди, коли зображається духовна еволюція героя, його перехід з од­ної життєвої позиції на іншу, з одного щабля розуміння ситуації на інший. Такий перехід так чи інакше пов'язаний з переосмисленням і за­переченням попереднього погляду чи позиції, утвердженням у свідо­мості людини нових цінностей.
71.Конфлікт та його види в публіцистичному творі.

Конфлікт у публіцистиці - головний засіб розкриття характеру, по­няття бінарне. Він має відображати об'єктивне соціальне про­тиріччя, динаміку суспільного процесу і водночас є засобом відобра­ження, художньо-публіцистичним прийомом у розкритті характеру.

На відміну від художньої літератури, публіцистика освоює соціальний конфлікт не опосередковано (шляхом художнього уза­гальнення), а прямо, фактично передаючи і науково аналізуючи соціально-історичні та духовні протиріччя дійсності через призму особистості.

Як і в літературі, бінарний механізм конфлікту в публіцистиці спрямований на глибоке розкриття характеру особистості і обста­вин, які формують її.

Природа конфлікту в публіцистиці - соціально-моральна. Осо­бистість характеризується дією, яка чітко і виразно проявляється в ситуації конфлікту - розмежування, зіткнення, боротьби.

Оскільки конфлікт у публіцистиці базується на соціальних фак­тах, несе в собі соціальну оцінку дійсності, то і вибір самого конфлікту диктується, насамперед, соціальною дійсністю з ди­намікою її безперервних змін і протиріч. Навіть якщо у публіцистич­ному творі йдеться про індивідуально-психологічний конфлікт, він всеодно розглядається автором на рівні і в світлі соціальних теорій та уявлень з обов'язковим оціночним знаком, який в літературному творі може бути і відсутнім.

Крім цього, конфлікт у публіцистиці здатний прогнозувати тен­денції власного розвитку: від локально-спонтанного до суспільного конфлікту-проблеми, з одного боку, самоконструювання шляхом власного розв'язання - з іншого.

Реалістичність конфлікту впливає і на його багатоскладовість. Його вищі поверхи можна визначити відповідно до основного поло­ження мистецтва слова, тобто сфери творчості про характери і об­ставини як внутрішньо-психологічний і зовнішньо-подієвий. Внутрішньо-психологічний реалізується на рівні людини і її характе­ру, зовнішньо-подієвий - навколишньої дійсності. Гармонійне поєднання цих двох аспектів конфлікту веде до продуктивних наслідків. Синтез характерів і подій дає змогу повно і точно зафіксу­вати, скорегувати орієнтири соціального розвитку суспільства, його соціально-економічних, політичних, духовних основ, постулатів, про­блем і завдань.

Спостереження над природою конфлікту дають змогу виділити

його визначальні ознаки:

форма соціально-політичного і ідейно-естетичного освоєння

і осмислення протиріч дійсності;

соціально-політична детермінованість, заангажованість; співвіднесення з проблематикою, тематикою та ідейно-емоційною спрямованістю твору;

чітко виражена авторська концепція дійсності і людини; оціночна характеристика публіциста. Дослідження багатоманітності конфлікту у публіцистиці, дають можливість виділити, як домінуючі в практиці, такі їхні типи: подієвий, проблемно-тематичний, конструктивно-технологічнйй.

Виходячи з практики, матеріалу, яким оперує публіцист»можна умовно виділити узагальнені конфлікти типу "людина-проблема" і "факт-проблема". Перший у чистому вигляді проявляється у худож­ньо-публіцистичних жанрах, другий - в аналітико-публіцистичних. Ці конфлікти взаємопов'язані, їхнє штучне роз'єднання неможливе, оскільки вони знаходяться в діалектичному взаємозв'язку.

Конфлікт у публіцистичному творі - це характеристика особистості дією з перемінним виявленням її психічного складу, духовно світу і виховання. Конфлікт забезпечує оповіді високу динамічність. Не випадково публіцисти дошукують в біографії героя до такого опорного момен­ту, який би працював на ідею твору.

72.Портретний нарис.

Нарис – найпоширеніший художньо-публіцистичний жанр, у якому досліджуються реальні життєві явища через людські долі та характеристики з метою впливу на соціальну практику, формування особистості, її орієнтації у системі соціально-політичних і духовних цінностей. Проте у багатьох країнах західної Європи у пресі не використовується такий термін, як «нарис». Наприклад, у французькій журналістиці поширений портрет, який вважається публіцистичним жанром. Він, на думку дослідників, об’єднує елементи репортажу, розслідування, інтерв’ю та аналізу. Деякі газети традиційно вміщують великі, на всю останню полосу портрети відомих у країні та у світі людей. Інші обмежуються колонками або 100-150-рядковими матеріалами цього типу.

М.П. Подолян зазначає, що у центрі портретного нарису виступає людина. Не просто «робот», «істота», а людина з характером, з її духовністю, з конкретними вчинками, які розкриваються в суспільно значимих діях, конфліктних ситуаціях… Головна особливість нарису – розкриття духовного світу героя та окреслення його характеру. Не можна не погодитися з тим, що портрет повинен розкрити людину, яка є центром осмислення. Проте кожному портрету притаманні свої особливості. Наприклад, політичний портрет має своїм центром політичну ситуацію, історичний портрет ставить у центрі епоху і час, культурологічний – буття культури. І хоча у всіх випадках пріоритетною залишається людина та її духовний світ, але точкою відліку мислення про людину є певна ситуація – політична, історична чи культурна.

У поняття нарис фахівці вкладають різний зміст. Одні вважають: «Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому зображено дійсні факти, події й конкретних людей. За обсягом він наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули, обов’язкової для новели і притаманної оповіданню» . Деякі дотримуються думки, що нарис – малий художньо-публіцистичний жанр, в якому автор зображує дійсні події та факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник.

Найкращим у портретному нарисі вважається, коли автор розкриває свого героя завдяки певним ситуаціям, підводить читача до висновків, але не каже про це прямо, ставить свого героя у таку ситуацію, в якій він змушений не лише діяти, а й міркувати, інтенсивно думати, творити самому і з людьми, тоді перед читачем розгортатиметься в міру зображення й повнота людського характеру. Портретний нарис відтворює дійсні факти з життя, незалежно від того, називає автор прізвище героя чи ні, називає його місце проживання чи про нього можемо тільки здогадуватися.

Портретний нарис – це найпоширеніший художньо-публіцистичний жанр, в якому автор зображує дійсні події та факти, розкривається духовний світ людини та її характер.
73. Мас-медіа як соціальний інститут: особливості взаємин з владою.

1) Як і більшість сучасних інститутів, мас-медіа є институционально-организационное єдністю, поєднуючи характеристики інституту і їх організаційне оформлення;

2) виконують особливу, тільки йому властиву функцію створення ин­формаційного аналога суспільства шляхом створення певної картини світу, а також освітлення функціонування інших соціальних інститутів;

3) виступаючи як рупор громадської думки, інститут масової комунікації в силу свого мобілізаційного потенціалу - спо­собности впливати на великі групи людей - грає особливу роль в сучасному політичному процесі.

Нині можна стверджувати, що латентна функція впливу журналістики на громадський настрій а пізніше - на формування громадської думки в цілому перейшла в розряд явних, коли суб'єкти дії соціального інституту усвідомлюють її значущість і формують соціальне замовлення. Іншою латентною функцією журналістики, що проявилася пізніше, є контроль за дією влади. Виявилось, що інформація, що публікується в ЗМІ, окрім усіх завдань, які на неї покладаються, дає можливість громадськості стежити за діями влади, своєчасно на них реагувати і силою громадської думки запобігати небажаним наслідкам. Чим демократичніше суспільство, тим повніше інформація про діяльність уряду, президента, адміністрації. У тоталітарному суспільстві влада дозує подібну інформацію, прикрашає її, приховує справжні цілі і наміри. Журналісти, навпаки, виступаючи з гаслами свободи слова, прагнуть зробити дії влади прозорими. Звідси слідує вивід: можлива ситуація, коли цілі різних інститутів розходяться і між ними виникає зіткнення, що переростає у відверту боротьбу. Така боротьба може привести до того, що влада підпорядкує "бунтуючі" соціальні інститути, і вони діятимуть за її правилами. Інший варіант: усередині головного інституту - журналістики - будуть закриті деякі особливо непримиренні видання, інші закриються самі, задушені штрафами, податками, тому що в демократичному суспільстві це найголовніші важелі дії на невдоволених. Але може створитися і така ситуація, коли, "бунтуючі" соціальні інститути, об'єднавшись, ламають колишні засади суспільства. Це відбувається тоді, коли число невдоволених досягає критичного порогу. Система стає некерованою, починають мимоволі виникати нові структури, що об'єднують колишніх маргіналів, які визначають нові цілі, нові завдання. Тобто з'являється нова влада, яка визначає нову ідеологію, захищає її і в цьому руслі формує дії інших соціальних інститутів, в їх числі і журналістики. Особливість журналістики полягає в тому, що це один з самих "неспокійних" соціальних інститутів. Вона має широкі можливості, передусім, гласністю, здатністю "зробити приватний інтерес загальним" (До. Маркс), здатністю об'єднати і направити в потрібне руло дії невдоволених. Це дало їй основу оголосити себе "четвертою владою", разом із законодавчою, виконавчою і судовою. І в такій якості журналістика постійно вступає в конфлікт з іншими політичними інститутами, передусім, - з владою.


73.Мас-медіа як соціальний інститут: особливості взаємин з владою.

Як відомо, у громадянському суспільстві, в тому числі й нашому, діє чимало соціальних інститутів, серед них - державні, адміністративні, господарські, політичні, творчі спілки, товариства тощо усі вони здійснюють свою діяльність через систему організацій, установ, партій відповідно до існуючих законів. У цьому ряді вирізняється місце засобів масової інформації, самої журналістики, як особливого соціального інституту зі своїми, лише їй властивими специфічними функціями. Адже покликання журналістики - безпосередньо задовольняти різноманітні інтереси своєї аудиторії, активно втручатися в усі соціальні процеси та сфери дійсності, сприяти формуванню громадської думки та свідомості людей.

Що до ролі засобів масової інформації, то вона виявляється у тому, що виступає регулятором між громадянами і державними, політичними та соціальними інститутами, а відтак спрямовує їх річище проблем, що ними живе суспільство в даний час. Для здійснення цієї мети засоби масової інформації мають бути вільними й незалежними від владних структур. Свобода слова та наявність інформаційного поля - ось головні умови успішної діяльності засобів масової інформації, журналістики в цілому та кожного журналіста зокрема.

Звичайно, ставлячи таке питання, ми не вважаємо, що журналісти не повинні звіряти свою діяльність із законами країни. Більше того, йдеться про юридичну основу функціонування журналістики, а вона знаходить відображення в основному законі країни - Конституції та в законах, що стосуються засобів масової інформації в періодичних виданнях, зокрема, як, наприклад, прийнятий З березня 1996 року Указ Президента "Про державну підтримку періодичних видань у 1996 році". За цим документом на державну підтримку мають розраховувати друковані органи, засновниками яких є урядові установи, товариства, трудові колективи, а серед них і журналістські, видання місцевого самоврядування, наукових та навчальних закладів. Цей Указ викликав критичні стріли з боку засновників комерційних, недержавних видань, а також тих, які ввійшли до законодавчої "номенклатури", а також й у народних депутатів. Указ певною мірою дискримінує підприємництво, не сприяє утвердженню справжньої свободи слова в країні. Діяльність окремих засобів масової інформації регламентується в різних документах, зареєстрованих державними органами, а також редакційними статутами, Кодексом професійної етики українського журналіста (про правові норми та професійні обов'язки - у попередньому розділі і додатку).

Отже, з викладеного можна зробити висновок про те, що роль засобів масової інформації в суспільстві полягає в тому, що вони є специфічними інформаційними інституціями, які впливають на хід подій, життя суспільства, громадян, задовольняють усю систему різноманітних інтересів суспільства. Варто наголосити також на тому що журналістська діяльність має суспільно-політичну спрямо­ваність, і покликана збуджувати громадську думку навколо проблем, що ними живе суспільство. Свою високу і відповідальну місію журналіст може виконати лише за тих умов, коли його працю поважатимуть і шануватимуть, визнаватимуть незалежність його позицій, що над ним не висітиме дамоклів меч цензури на всіх рівнях.