Одним з головних та найважливіших завдань держави є охорона життя та збереження здоровя громадян у процесі виконання трудової діяльності
 Скачать 3.48 Mb.
|
|
Величини мінімальної горизонтальної освітленості при питомій потужності 10 Вт/м2 Значення коефіцієнта “е” для ламп розжарювання вітлотехнічний метод базується на використанні об’єктивних люксметрів. Рівень штучної освітленості оцінюють у вечірній час. За потреби визначити рівень штучної освітленості вдень спочатку вимірюють рівень комбінованої (штучне + природне) освітленості, а потім тільки природної. Різниця між цими величинами відповідатиме рівню штучної освітленості. Освітленість вимірюють у 8-10 точках при площі приміщення 15-20м2 і в 3-4 точках у приміщеннях меншої площі, як безпосередньо під світильниками, так і у проміжках між ними. Згодом на підставі оцінки одержаних даних обчислюють середнє значення рівня штучної освітленості. Коефіцієнт відбиття являє собою відношення відбитого світла до світлового потоку, який падає на поверхню, що розраховується за формулою (31):  де P - коефіцієнт відбиття, ум. од.; Fe - відбитий світловий потік, лк; Fn - світловий потік, який падає на поверхню, лк. У процесі вимірювання відстань між досліджуваною поверхнею та селеновим елементом люксметра повинна складати 5-6 см. Поверхні предметів мають різні коефіцієнти відбиття: чорні - 0,01-0,05, червоно- коричневі - 0,15-0,2, зелені - 0,3-0,4, світло-жовті - 0,5-0,6, білі - понад 0,8. Розділ 4. Гігієна лікувально-профілактичних закладів як складова охорони праці в медицині Гігієнічні вимоги до проектування та забудови лікувально-профілактичних закладів Основними типами сучасних лікувально-профілактичних закладів прийнято вважати: багатопрофільні лікарні (обласна, центральна міська, міська, центральна районна, районна, дитяча обласна, дитяча міська, швидкої медичної допомоги тощо), спеціалізовані лікарні (інфекційна, психоневрологічна, психіатрична, туберкульозна, реабілітаційного лікування, офтальмологічна, наркологічна, фізіотерапевтична тощо), а також стаціонари при диспансерах (онкологічному, психоневрологічному, протитуберкульозному, ендокринологічному тощо). Прагнення щодо поєднання можливості надання висококваліфікованої спеціалізованої (стаціонарної, диспансерної, амбулаторно-поліклінічної) допомоги з розробленням та вирішенням актуальних наукових проблем сприяло створенню спеціалізованих медичних центрів (кардіологічних, онкологічних, нейрохірургічних тощо), невід’ємною складовою частиною яких є клінічний стаціонар. Поряд зі стаціонарами з традиційною структурою ліжок терапевтичного, хірургічного та інших профілів упродовж останніх років великого поширення набувають стаціонари (відділення у стаціонарах) спеціального призначення: трансплантації органів, гемодіалізу, для лікування хворих з імунодефіцитними станами, квантової терапії, мікрохірургії, барохірургії, що можуть як входити до структури лікарень, так і функціонувати самостійно. Зрештою, надзвичайно поширеним явищем у структурі сучасної охорони здоров’я впродовж останніх років стала організація роботи денних стаціонарів. У різних країнах, залежно від конкретних соціально-економічних і природно-гео- графічних умов та рівня організації медичної допомоги населенню, набувають поширення різноманітні варіанти архітектурно-планувальних рішень і санітарно-технічного благоустрою лікарняних споруд. Проте за великого розмаїття таких варіантів загальновизнаною є доцільність забезпечення наступних вихідних вимог до їх проектування і будівництва'. розташування лікарняного комплексу в найкращих для конкретного населеного пункту природних екологічно-безпечних умовах; наявність у складі лікарняного комплексу необхідної кількості ліжко-місць, необхідних для оптимального функціонування лікувально-профілактичного закладу; реалізація медико-технологічних вимог до створення раціонального гігієнічного, санітарно-протиепідемічного та лікувально-охоронного режиму палат та інших приміщень, забезпечення диференційованих (з урахуванням профілю закладу та стану хворих) параметрів мікроклімату, повітряного середовища, освітлення та санітарно- технічного благоустрою, створення умов для побутового та психологічного комфорту в лікарні тощо; створення архітектурно-планувального та інженерно-технічного підґрунтя для забезпечення в процесі експлуатації лікувально-профілактичного закладу оптимальних умов перебування хворих (профілактика внутрішньолікарняних інфекцій і харчових отруєнь, радіаційна, електрична і пожежна безпеки) та безпеки праці медичного персоналу; запобігання несприятливому впливу лікарні на навколишнє середовище (інфікування повітря, стічних вод та інших об’єктів довкілля). Місце для будівництва нового лікувально-профілактичного закладу здебільшого визначається відповідно до затверджених у встановленому порядку генеральних планів і проектів детального планування населених пунктів з урахуванням перспективних планів і схем розвитку мережі лікувальних установ у певному регіоні. Проте безпосереднє рішення про необхідність і доцільність розташування лікувально-профілактичного закладу в тому чи іншому місці приймається на підставі здійснення оцінки широкого комплексу соціально-економічних, медичних, демографічних, екологічних та медико-географічних показників. Крім забезпечення оптимальних природних і екологічних умов, максимальної віддаленості від джерел шуму (транспортних магістралей, аеропортів тощо), зручності зв’язку з обслуговуваною територією, важливим вихідним критерієм оцінки можливості використання тієї чи іншої ділянки для будівництва лікарні є її площа. Дані щодо площі земельних ділянок для лікувально-профілактичних закладів різних типів залежно від рекомендованої кількості ліжок наведено в таблиці ЗО. Таблиця ЗО Площа земельної ділянки для лікарень загального типу
Розміри земельних ділянок для лікарень, розташованих у приміських зонах, як правило, збільшують: для інфекційних і онкологічних - на 15 %, для туберкульозних і психіатричних - на 25 %, для стаціонарів (диспансерів) відновлювального лікування - на 20 % (для дорослих) або 40 % (для дітей). Площу земельних ділянок пологових будинків розраховують виходячи із нормативів, прийнятих для стаціонарів, з поправочним коефіцієнтом, що складає 0,7. Важливою гігієнічною вимогою до земельної ділянки лікувально-профілактичних закладів слід вважати забезпечення принципу функціонального зонування, тобто виділення на ділянці лікарні наступних функціональних зон: зона лікувальних корпусів для неінфекційних хворих або зона стаціонару; зона спеціалізованих відділень (інфекційні, психоневрологічні, акушерсько-гінекологічні, педіатричні, радіологічні, туберкульозні та шкірно-венерологічні відділення, пологові будинки тощо); зона поліклініки; зона патологоанатомічного відділення з моргом і ритуальним майданчиком; садово-паркова зона; господарча зона. Фактичний перелік необхідних функціональних зон визначається конкретною структурою лікарняного комплексу, його потужністю, наявністю або відсутністю відділень того чи іншого профілю та деякими іншими чинниками. Проте базове функціональне зонування, що зазначене вище, має бути обов’язковим. Групу адміністративних приміщень доцільно розташовувати в окремому будинку або у спеціальному блоці одного з лікувальних корпусів. Іноді допускається об’єднання декількох зон, наприклад зони поліклініки із зоною лікувальних корпусів для неінфекційних хворих. Розташовувати на території лікарень споруди, функціонально не пов’язані з їх прямим призначенням, не дозволяється. Крім площі земельної ділянки, важливою умовою, що забезпечує реальну можливість функціонального зонування, є її оптимальна конфігурація, якою згідно з існуючими вимогами є майданчик прямокутної форми зі співвідношенням сторін 1:2 або 3:4. З урахуванням необхідності забезпечення принципу функціонального зонування території у сучасному лікарняному будівництві склалися такі різновиди систем забудови лікарняних комплексів: децентралізована (павільйонна), централізована (компактна), змішана та централізовано-блочна. Для децентралізованої (павільйонної) системи властивим є розташування на земельній ділянці декількох, здебільшого малоповерхових, корпусів (павільйонів), що їх використовують для розміщення відділень певного профілю (терапевтичного, хірургічного тощо). В окремих корпусах розташовуються допоміжні служби. Ця система набула найбільшого поширення наприкінці XIX - на початку XX століття. Її позитивними рисами слід вважати можливість забезпечення надійної ізоляції окремих корпусів та суворе дотримання санітарно-протиепідемічного режиму. Водночас основними недоліками децентралізованої системи є незадовільні технологічні зв’язки лікувально-діагностичного і допоміжного обслуговування та відсутність належних умов для їх повноцінного використання, суттєве подовження шляхів пересування та низький рівень механізації праці молодшого медичного персоналу, відносна віддаленість усіх служб одна від одної, необхідність досить тривалого транспортування хворих, їжі, білизни, медикаментів та інструментарію територією лікарняного комплексу. У разі використання централізованої (компактної) системи практично всі структурні елементи лікарні розміщаються в одній багатоповерховій будівлі. Проте за всіх переваг цієї системи, і передусім - можливості повноцінного використання лікувально-діагностичного обладнання, існують і суттєві її недоліки, а саме: зниження ступеня ефективності використання системи заходів щодо запобігання виникненню внутрішньолікарняних інфекцій, збільшення рівня лікарняного шуму, неповноцінне використання садово-паркової зони тощо. Змішана система забудови характеризується тенденцією до зменшення кількості корпусів до двох-чотирьох, централізації загальнолікарняних лікувально-діагнос- тичних та допоміжних служб. При цьому, звичайно, виділяється головний корпус, в якому ці служби і зосереджуються. Змішана система забудови дозволяє суттєво скоротити відстані для транспортування хворих, забезпечити повноцінний лікувально- охоронний режим та досить ефективно використовувати лікувально-діагностичне обладнання. Ця система переважала у першій половині та всередині XX століття. За нею здебільшого побудовано районні лікарні. Зрештою, науковий аналіз практики експлуатації лікарень на сучасному етапі переконливо доводить, що нині найбільш оптимальною є централізовано-блочна система забудови. В її основі знаходиться підхід, що передбачає наявність одного (або декількох) палатних блоків, здебільшого багатоповерхових, і одного (або декількох) малоповерхових блоків для розташування, спеціалізованих відділень, операційних, лікувально-діагностичних та інших служб. Обов’язковою умовою ефективного використання централізовано-блочної системи є забезпечення архітектурної та функціональної централізації, тобто конструктивних рішень, які поєднують експлуатаційну ізольованість блоків з наявністю швидкого зв’язку між ними та лікувально-діагностичними кабінетами. Відмітною рисою цієї системи є чіткий розподіл усіх приміщень на дві групи, які відрізняються одна від одної за функціональним призначенням, характером експлуатації, обладнанням, потребою у перманентній модифікації тощо. Зокрема, виділяють приміщення тривалої стабільної експлуатації, нормальне функціонування яких вимагає лише періодичних ремонтно-косметичних робіт, а також приміщення, які вимагають постійного оновлення обладнання. До першої групи приміщень належать лікарняні палати, до другої- операційні, приміщення для проведення функціональної діагностики, рентгенологічні та фізіотерапевтичні кабінети, клінічні лабораторії тощо. Отже, саме централізовано-блочна система розкриває широкі можливості для запровадження оригінальних і доцільних технологічних та архітектурних рішень. Обов’язковою умовою здійснення адекватного функціонального зонування земельної ділянки є забезпечення наявності окремих в ’їздів у зони лікувальних корпусів, зону па- тологоанатомічного відділення з моргом і ритуальним майданчиком та господарчу зону (допускається єдиний в’їзд у господарчу зону і зону патологоанатомічного відділення). Перед головним входом (або входами, якщо їх декілька) до лікарні необхідно передбачити розташування майданчиків для відвідувачів, що обладнані усім необхідним, виходячи з розрахунку 0,2 м2 на 1 ліжко, але не менше ніж 50 м2, а також стоянки для автотранспорту лікувального закладу, медичних працівників і відвідувачів на відстані не ближче ніж 100 м від палатних корпусів. Здійснюючи гігієнічну оцінку земельної ділянки лікарні, слід ураховувати такі важливі об’єктивні критерії, як: відсоток забудови, що залежить від системи будівництва, профілю закладу і місця його розташування та має коливатися у межах 10-18 %, а також площу озеленення, яка має бути не меншою ніж 60 %. Загалом площа садово- паркової зони визначається, виходячи з розрахунку 25 м2 на одне ліжко. Навколо радіологічних та інфекційних корпусів, а також уздовж рентгенодіагностичних кабінетів необхідно розміщувати зелені насадження завширшки 3 м, що перешкоджає хворим перебувати поблизу від зазначених корпусів. Для озеленення території лікарні необхідно використовувати різноманітні комбінації декоративних дерев (береза, каштан, клен, липа тощо), кущів (бузок, жасмин, шипшина тощо) та витких рослин (плющ, виноград, ліана тощо). Мінімальна відстань від осі стовбура дерева до стіни будинку має бути не менше 5 м, від місця посадки кущів до стіни будинку - не менше 1,5 м. Дерева з широкою кроною слід саджати не ближче 10 м від стіни будинку. Необхідно передбачити і огородження земельної ділянки: висота огорожі повинна становити не менше 1,6 м, для психіатричних лікарень - не менше 2,5 м. Розташовуючи споруди на ділянці, слід забезпечити дотримання необхідних відстаней між ними, які становлять: між стінами будинків з вікнами палат - 2,5 висоти протилежної будівлі, але не менше ніж 25 м, між корпусами з палатами і патологоа- натомічним корпусом - не менше ніж 30 м, між радіологічним корпусом та іншими спорудами, які не зблоковані з ним - не менше ніж 25 м. Харчоблок лікарні та інші служби, що забезпечують процес приготування їжі, можуть розташовуватися як у господарчій зоні, так і самостійно. Допустимим є їх розташування безпосередньо у прибудовах, які зблоковані з лікувальними корпусами для неінфекційних хворих. Як ще один чинник, що вимагає обов’язкового урахування при плануванні та будівництві лікувально-профілактичних закладів, необхідно відзначити потребу у визначенні основних потоків переміщення територією хворих, медичного персоналу, спеціальних медичних предметів і вантажів, допоміжних вантажів, їжі та харчових відходів, чистої та брудної білизни тощо. Загальні нормативні вимоги до окремих параметрів різних приміщень лікувально-профілактичних закладів випливають із потреб та особливостей технології ліку- вально-діагностичного процесу, необхідності забезпечення оптимальних умов перебування хворих і роботи медичного персоналу, дотримання певних габаритів меблів і обладнання, урахування розмірів і положення тіла людини у стані спокою та під час праці, а також суто фізіологічних потреб. Мінімальна висота надземних поверхів споруд лікарняних стаціонарів повинна становити 3,3 м. Висота приміщень, в яких розміщуються спеціальне обладнання і апаратура, визначається залежно від їх габаритів та технологічних вимог щодо експлуатації. Te ж саме стосується і деяких інших приміщень спеціального призначення. Так, зокрема, висота залів лікувальних плавальних басейнів при кількості пацієнтів понад 10 має бути не меншою 4,2 м. Мінімальна ширина приміщень лікувально-профілактичних закладів повинна становити: для одноліжкових палат - 2,9 м, для малих операційних, перев’язочних, гінекологічних, урологічних та ортопедичних кабінетів - 3,2 м, для операційних, реанімаційних, пологових, процедурних, рентгендіагностичних та рентгентерапевтичних кабінетів, кабінетів променевої терапії - не менше ніж 5 м, для кабінетів лікарів - не менше ніж 2,4 м. Глибина палат і лікувально-діагностичних приміщень з однобічним природним освітленням має становити не більше ніж 6 м, що необхідно для певного обмеження кількості ліжок та оптимізацп як освітлення, так і повітряного середовища приміщень. Глибина наркозних приміщень має бути не меншою ніж 3,5 м, пологових палат - не меншою ніж 4,5 м, хірургічних, гінекологічних, офтальмологічних та онкологічних процедурних, рентгендіагностичних та рентгентерапевтичних кабінетів - не меншою ніж 5 м. Під час проектування палат (крім радіологічних відділень) необхідно виходити з того, що ліжка повинні розташовуватися паралельно до стін з вікнами, причому відстань від ліжок до стін має становити не менше ніж 0,9 м, відстань між торцями протилежних ліжок (при однобічному розташуванні ліжок) - не менше ніж 1,3 м (у стаціонарах від- новлювального лікування - не менше ніж 1,6 м). Відстань між поздовжними стінами і ліжками, що стоять паралельно до стін, у палатах для дорослих повинна складати не менше ніж 0,8 м, у палатах для дітей і палатах відновлювального лікування - не менше ніж 1,2 м (рис. 23). Мінімальна ширина коридорів має бути такою: в палатних відділеннях - 2,4 м, в операційних блоках, пологових і реанімаційних відділеннях - 2 м, у приміщеннях неврологічного і ортопедичного профілю - 3,2 м. Гранична висота споруд, що призначені для розташування лікарняних стаціонарів для дорослих, не повинна перевищувати 9 надземних (без урахування технічного) поверхів. Палатні відділення дитячих стаціонарів мають розташовуватися не вище 5 поверху будинку, палати для дітей віком до 7 років і дитячі психіатричні відділення - не вище 2 поверху. І хоча суворе дотримання цих вимог зустрічає серйозні труднощі, особливо в спеціалізованих дитячих лікарнях, де розташування відділень і палат визначається не лише віком пацієнта, але й, головним чином, профілізацією лікувального процесу, воно має бути реалізоване у повній мірі. Існує декілька варіантів планування відділень лікарні: однобічне планування (усі приміщення розташовані з одного боку коридору); двобічне планування (приміщення розташовані з обох боків будівлі, коридор - усередині); частково двобічне планування (з одного боку коридору розташовані лікарняні палати, з іншого - лікувально-діагностичні і допоміжні приміщення та холи); внутрішнє планування (двокоридорна система з розміщенням усередині комплексу допоміжних приміщень). Необхідно звернути увагу на обмеження, які стосуються розміщення лікарняних приміщень у підвальних та цокольних поверхах. Так, палати для хворих, пологові, операційні, рентгендіагностичні кабінети, а також інші лікувально-діагностичні приміщення слід розміщувати лише в надземних поверхах. З метою усунення впливу шуму та вібрації на медичний персонал і хворих не можна розміщувати у безпосередній близькості до палат лікувально-діагностичні, процедурні та господарчі приміщення. Приміщення лікарняних стаціонарів та пологових будинків, які розташовані на 2 поверсі і вище, повинні мати ліфти (пасажирські, вантажні, для транспортування їжі тощо). Види, кількість і розміщення ліфтів визначаються згідно з реальною потребою в них та кількістю ліжко-місць у лікарні. Залежно від цих чинників кількість ліфтів може коливатися у межах від двох до шести (у дев’ятиповерхових лікарнях  Рис. 23. Варіанти планування та обладнання лікарняних палат (А - одноліжкова, Б - дволіжкова, В - трьохліжкова, Г- чотирьохліжкова): 1 - ліжко лікарняне; 2 - стілець; 3 - шафа; 4 - стіл; 5 - крісло; 6 - умивальник; 7 - душ; 8 - відро; 9 - унітаз; 10 - приліжкова тумбочка; 11 - телевізор. на 600-800 ліжок), вантажопідйомність пасажирських ліфтів має бути не меншою 500 кг, швидкість пересування повинна становити близько 1 м/с. У шестиповерхових (і вище) будівлях у загальний ліфтовий хол (шириною не менше 3 м) мають виходити двері не менше ніж двох ліфтів. Лікарняні ліфти повинні мати зв’язок із диспетчерським пультом. Вантажні ліфти розміщуються окремо від пасажирських.
Таблиця31 Г | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||