Теорія журналістики
 Скачать 3.15 Mb.
|
|
Журналістика як Оскільки питання «Журналістика як га- галузь творчої лузь творчої діяльності» в різних аспек- діяльності тах вже розкривалось у попередніх розді- лах, а також детально воно висвітлюється в таких курсах, як «Теорія і методика журналістської творчості», «Журналістська майстерність», «Організація роботи редакції» тощо, ми обмежимось тільки узагальнюючим програмним викладом цієї теми і висловимо кілька завваг щодо стратегії і тактики журналістської творчості у сучасних умовах, наголосивши на ролі публіцистики в системі координат: суспільство як духовне явище — людина — національне відродження — соціальна практика — засоби масової інформації. Отже, тема «Журналістика як галузь творчої діяльності» передбачає розкриття таких питань: Творча діяльність як засіб здійснення функцій ЗМІ на базі прийнятої соціальної позиції. Різноманітність «продуктів» творчої діяльності в журналістиці. Репродуктивні'(рутинні) і продуктивні сторони творчої діяльності. Роль методологічної культури. Редакторська, організаторська, авторська діяльність у ЗМІ. Напрям видання чи програми і формування інформаційної політики. Система проблемно-тематичних ліній, добірок і рубрик. «М'які» і «жорсткі» форми проведення інформаційної політики. Характер ведення діалогу з іншими силами і контрпропаганда. Редакція як творчий колектив. Розподіл обов'язків. Взаємо-доповнення і взаємозамінюваність. Планування. Індивідуальні й колективні форми творчості. Риси й властивості журналістської творчості. Вимоги до тексту: достовірність, об'єктивність, актуальність, оперативність й т. ін. Творчі форми уявлень у журналістській інформації: повідомлення новин та їх коментар. Направленість інформації (позитивна, критична, проблемна, сатирична тощо). 210 Стратегія і тактика журналістської творчості Творчі виявлення плюралізму, боротьба підходів, поглядів, суджень. Мистецтво діалогічної форми. Суть дискусії й полеміки. Ведення дискусії. Добір відомостей, інтерпретація, аргументова-ність. Доведення і переконання. Конкретні вияви творчого стилю: толерантність, пошук взаємоприйнятних рішень на базі компромісу і консенсусу, направленість на спростування і переконання. Оригінальні форми обговорення проблем. Типи творчості, що використовуються у журналістиці. Місце наукових і художніх форм. Особлива роль публіцистики. Головні риси публіцистичної творчості. Публіцистика і громадська думка. Риси методу. Тема, проблема, ідея. Задум і засоби одержання емпіричної інформації. Соціальна позиція і характер узагальнень і коментарів. Відкриття у публіцистиці (факту, ідеї, характеру). Форма творів публіцистики. Особливості «образу автора» і способи викладу. Композиція, жанрова палітра публіцистики. Рівні творчої діяльності: навички, мистецтво, майстерність. Шлях до успіху: талант, фахова підготовка, активна позиція, принциповість, праця. Творча індивідуальність. Про моральне обличчя і ділові якості журналіста, про значення журналістики у громадському житті говорив ще М. Ломоносов у своєму трактаті «Про професію журналіста». Ця стаття була відповіддю на злобну і наклепницьку рецензію німецького математика і публіциста Кестнера, який виступив проти теорії тепла Ломоносова. У своїй роботі Ломоносов не обмежується запереченням з приводу спеціальної наукової проблеми. Грунтовно і переконливо він довів повну нездатність опонента розібратися в новій науковій теорії. Ломоносов ставить питання про призначення й обов'язок журналіста. Автор гнівно виступав проти тих журналістів, які дивляться на своє авторство, як на ремісництво і на засіб до життя, замість того, щоб мати на увазі точне і ґрунтовне дослідження істини. Безумовно, людина, яка присвятила себе журналістиці, розглядає її як свою професію, своє ремесло, яке приносить не тільки моральне задоволення, але й матеріальне забезпечення. Ломоносов підкреслював, що журналіст зобов'язаний завжди об'єктивно і точно викладати факти, що виступ у пресі надзвичайно відповідальна справа. Багато повчального містить стаття Ломоносова •відносно морального обличчя журналіста. Ці висловлювання і тепер, через двісті років, не втратили свого значення. Ось правила, які М. Ломоносов рекомендував запам'ятати журналістам: 1. Той, хто береться повідомляти нове, повинен наперед зва- 211 Теорія журналістики жити свої сили, бо він береться за працю важку і надзвичайно складну. Журналіст повинен виділити в явищі нове і суттєве, говорити про яке треба із знанням справи.
Вивчаючи статтю Ломоносова «Про професію журналіста», про роль і місце журналістики в суспільстві, не можна не зауважити, що вона написана з передових позицій того часу. Вона актуальна особливо нині. Професія журналіста — це, так би мовити, професія професій. Журналіст не синоптик, але часто він передбачає і навіть «робить» погоду, піднявши чи на щит слави чи на вила невідоме ім'я, розкривши тисячам людей його чесноти чи його ганьбу. Журналіст не геолог, але в чомусь ці професії схожі: завжди в дорозі, завжди в шуканнях. І обидва проникають у глибини: один — землі, інший — справ і думок людей. Та і в прямому значенні слова журналістика — професія професій. Важко собі уявити газетяра, який може писати тільки на вузькі теми, хоча у кожного журналіста повинна бути «своя» основна тема. Слід враховувати, що в наші дні вузької, скажімо, сільськогосподарської тематики в чистому вигляді не існує. Зачепи її — потягнуться нитки і в науково-дослідний інститут, і в 212 Стратегія і тактика журналістської творчості конструкторське бюро, і в хімічну лабораторію, зрештою, і в економічну і політичну систему. Професійні труднощі розвивають у газетяра почуття, виробляють уміння постійно, а не тільки в години особливого натхнення тримати себе в робочій формі, швидко відгукуватися на факти і явища життя, їх суть і смисл. Це якості, які об'єднуються поняттями: оперативність, творчі шукання. У газетному лексиконі існують і такі два слова, як «журналістська хватка». Для журналіста важливо володіти цією здібністю. У цьому виявляються його організаторський талант, уміння зосередитися на головному в тому чи іншому питанні, знаходити основну ланку. Але поглянемо на проблему ширше: який характер взаємозв'язку і взаємодії журналістики, публіцистики з такими феноменами, як масова свідомість, громадська думка? Яка роль друкованого чи мовленого слова у формуванні психологічного стану суспільства і як ЗМІ враховували і враховують інформаційні потреби й інтереси людини? Суспільство як Неспростовний той факт, що донедавна, духовне явище і в часи тоталітарного режиму, а, отже", й журналістика тоталітарної журналістики, сам характер публіцистики був адекватним, сказати б, «динаміці» застою, екстенсивному розвитку народного господарства, своєрідному маршеві на місці. Зрощене на грунті сталінізму публіцистичне мислення проросло і забуяло у бездарні брежнєвсько-сусловські часи, коли висувалася приручена сірість, а люди мислячі, неординарні не вписувалися в усталені, примітивні схеми, а тому жорстоко відторгалися хворим бюрократичним організмом. Чи цінувалося майстерне слово в період застою? Я сказав «майстерне слово», і тут же захотілося додати — «правдиве». Чи були спроби його реабілітувати? Відомі теоретики публіцистики справедливо вказують на такий парадокс: чим більше ми говорили і писали про майстерність, закликали публіцистів бути майстрами своєї справи, тим меншими були кінцеві результати журналістики. При високій літературній вправності, існуванні справжніх майстрів публіцистичного слова типу, скажімо, В. Пескова, С. Плачинди, загальний рівень авторитету журналістики і журналістів, літератури і публіцистики був невисоким. Всі ми відчували якесь незадоволення, шукали причин, і інту- 213 Теорія журналістики їтивно знаходили їх. Але через суспільно-політичні умови, що склалися тоді, не могли чітко сказати про найголовнішу з них — торжество напівправди. Не все в нашій журналістиці було хибним. Сказано було багато слушного і гіркого. Можна було б перераховувати порушені проблеми, виходи на больові точки сучасності. Не могли лише сказати найстрашнішого: країна опинилась у передкризовій ситуації. Справді, журналісти, а слідом за ними теоретики, часто ті ж самі журналісти, шукали, небезпідставно і часто успішно, складові частини журналістської майстерності, але якось недогляділи основне, не зробили акцент на головному і найпростішому — вмінні говорити правду, якою б гіркою вона не була. Мова йде про два аспекти мовленнєвої правди — внутрішній і міжнародний. Саме правда зробила журналістику популярною у нас і за рубежем. І нині визріла нагальна потреба повернення традицій правдивості преси і неприпустимості підпорядкування правдивості зле тлумаченому тоталітарною журналістикою принципу партійності, коли під останнім розуміли неправду заради нібито вищих цілей. У зв'язку з цим потрібен новий підхід як до сучасної практики, так і до історії. Необхідно по-новому подивитись на пресу 20—30-х pp., вловити непомітний перехід від правди до напівправди... Ніде правди діти, чимало теперішніх публіцистів, сказати б, грішні перед Богом і людьми. Але що зробиш — прийшли вони із застою. У часи примарного «проспериті» від публіцистики вимагалося не дуже багато. Критерії оцінки часом обмежувалися ось таким, наприклад: чи приділялась у відповідних пропорціях увага поставленим завданням, чи не було дано приводу противникам за кордоном використати критичні матеріали тощо. Такому змісту відповідала і порівняна одноманітність публіцистичної продукції. Поступово відступали і зникли справжня сатира, полеміка, політична карикатура тощо. Нині ж ми є свідками процесу, що в різних суспільствах неодноразово виникав на крутих поворотах історії, коли на чолі руху, що зароджується (в наші дні, як відомо, — це демократизація суспільства, національне відродження, вдосконалення політичної системи), ставиться публіцистичне знамено. Що таке сучасне публіцистичне мислення, якого так мам усім бракує? Так і кортить звернутися до спадщини класиків. Салтиков-Щедрін говорив про високу і благородну місію пуб- 214 Стратегія і тактика журналістської творчості ліцистики, яка покликана освіжити будь-якого роду затхлість, а на успіх може претендувати лише той літератор, серце якого переболіло всіма болями його суспільства. Не знаю, чи читав ці слова наш незабутній Остап Вишня, але, гадаю, мислив він як філософ і художник: серце його боліло болями суспільства, і вів він ділову війну з конкретними носіями зла, коли у робочому кабінеті над письмовим столом прилаштував таку пам'ятку: Мої «друзі», будь вони тричі прокляті! Бюрократи Відверті мерзотники Вельможі Сутяги і склочники Перестраховники Халтурники Окозамилювачі Пиятики Хапуги Хами Затискувачі критики Вимагателі Підлабузники Ханжі Хабарники Браконьєри Спекулянти Грубіяни Круглодобові базіки Задаваки Дрімучі дурні Аліментники-літуни Чванькуваті хвальки і інші сукині сини Замасковані паразити і прохвости Про що я, нещасний, повинен думати і писати. І далі йде перелік всілякої наволочі. І резюме: «Про всіляке, одним словом, дірмо! Господи, боже мій! Допоможи мені!» Ну, добре. Критика — це цукор. Як там не обґрунтовуй нове публіцистичне мислення, а кому охота бути названим отим, чим завершує свою «Пам'ятку» Остап Вишня? Хоч скільки б ми апелювали до мислителів минулого, хоч скільки б нагадували про те, що журналістика відображає увесь той лихоманливий інтерес і все те драматичне напруження, яке супроводжує будь-який процес становлення і, передусім, процес становлення сучасної історії, а з усіляких трибун тривожно лунає: чому досі витає якась непомітна неприязнь до преси, до її працівників? Справді, помилки, що часом трапляються, дають справедливий привід для критики. Та іноді буває, що навіть «загон» рядків або стерта літера викликають зливу гніву. А дивитися слід, очевидно, на те, як дотримується той чи інший друкований орган основоположних принципів в умовах, сказати б, тотального плюралізму і гласності. 215 Теорія журналістики У роки тоталітарної журналістики, тотальної монопартійності перед «підручними» публіцистами ставилося коротке, як наказ на полі бою, завдання: «Оспівати!». А тим часом треба було повертатись до основних засад професії журналіста, публіциста. У тих же Сполучених Штатах Америки, наприклад, досить тривалий час уважали, нібито журналістика вимагає лише одного — спритності. Жорстока конкуренція за першість у висвітленні подій виробила до початку століття стереотип американського журналіста. Йому були притаманні здатність дізнаватися про події ще до того, як вони траплялися, уміння прибувати до місця пожежі чи загадкової пригоди набагато раніше пожежників і поліції, абсолютний цинізм і повна відсутність розбірливості у виборі теми. Від нього не вимагалося красот стилю. Існував лише один критерій — швидкість. Частково це утрируваний портрет. Бо ж американська журналістика першої половини століття дала світові Ер-неста Хемінгуея й інших видатних майстрів пера. Але тенденція простежувалася достатньо чітко. Якість була не найголовнішою вимогою. Без цього не зрозуміти, чому в США десятиріччями вважалося, що професія журналіста не вимагає спеціального поглибленого навчання. Журналістом могла, у принципі, стати будь-яка людина, котрій за характером підходили «умови гри». Вододілом епох в американській журналістиці стала друга світова війна. Драматичні події вимагали від американських журналістів не тільки опису, а й пояснення. Ускладнення внутрішніх і зовнішніх політичних процесів у повоєнний період ставили перед журналістикою нові, складніші завдання. У цих умовах успіх кореспондента почав залежати від якості його повідомлень, уміння спостерігати, аналізувати і робити висновки. Із представників «старої школи» самоуків лишилися в лавах тільки найбільш досвідчені й талановиті журналісти. Але для нового покоління їхній шлях до професії вже не підходив. Вимагалися глибокі знання, професійні навички. Відповіддю була масова поява шкіл і факультетів журналістики. Справді: з чого починається публіцист? Із студентської (а може, й учнівської) лави. Але й у журналістських колективах свої біди. Роками у підготовці журналістів переважало головним чином інструктивне навчання, розвивався практицизм, мало уваги приділялося окремим галузям публіцистичної творчості і необхідним знанням, сказати б, оснащенню публіциста, особливо основам економіки, політології, культури, політики, екології тощо. Навчання було спрямоване на підготовку матеріалів, точніше, на технологію підготовки, на роботу з технікою в теле- і радіопубліцистиці. 216 Стратегія і тактика журналістської творчості В Україні поступово відбуваються радикальні зміни й у вищій школі. Проте необхідна перебудова навчання не може орієнтуватися на аргументи, що те чи інше раніш виправдало себе. Не може тому, що створюються зовсім нові умови для процесу демократизації суспільства, національного відродження, а, зрештою, і для виховання нового публіцистичного мислення. Зримо підвищується нині значення ґрунтовної теоретичної і фахової підготовки публіцистів, яка допоможе їм замінити орієнтацію за допомогою безлічі інструкцій самостійною, винахідливою соціально-політичною орієнтацією. Лише це може дати більш свідоме розуміння нової лінії суспільного розвитку, нового мислення, ролі пріоритетних напрямів розвитку суспільства, де більше свобод і прав людини буде пов'язано з більш розвинутою демократією, з ширшою творчою ініціативою мас. При підготовці майбутніх публіцистів у вузі наголошувалося на тому, що вирішальним, мовляв, є практика, мистецтво писати. Подібна точка зору інколи призводить навіть до того, що грубо недооцінюється самоосвіта, все менше публіцистів, за словами Пушкіна, «укушенных желаньем славы», позначених «синдромом всезнайства», читають свою спеціальну літературу. Звідси розвивалось уявлення, що «коли головний щось від мене хоче, коли він ставить переді мною завдання, то він же має сказати, де мені взяти інформацію, як матеріал опрацювати і де про поставлену проблему йдеться». Коли ж матеріал уже написаний, то можна було сподіватися, що хтось із «відповідальних» виправить можливі помилки, коректор не пропустить ні граматичних, ні стилістичних помилок, черговий редактор відшукає більш вдалий заголовок. Усе це має зникати з редакційної роботи. Нам необхідно добре, по-науковому продумати вимоги, що ставляться до випускників інституту і факультетів журналістики, враховуючи професійно-політичний рівень журналіста національної преси; із цього випливатиме реальність принципу і необхідності перманентного підвищення кваліфікації працівників преси. Коли підвищується рівень освіченості аудиторії, то й публіцист має це враховувати, підвищувати вимоги до самого себе, керуючись усвідомленням своєї відповідальності. Адже в обов'язки публіциста входить уміння розпізнати в актуальній дійсності значення подій і фактів раніше, ніж це усвідомить повністю решта членів суспільства. Справді, перш ніж досягнемо якісно нового стану нашого суспільства, ми маємо досягнути величезних інте- 217 Теорія журналістики лектуальних успіхів, зробити значний крок вперед у творчому поясненні нових явищ і життєвих процесів. Давно відома істина: добре пише той, хто добре мислить. Зрозуміло, що якісно нові завдання, які вирішують народ і країна, вимагають якісних зрушень і в роботі засобів масової інформації. Адже не можна закликати до оновлення інших, не оновивши свого арсеналу підходів, методів, рішень. Вдумаємось тільки, в якому величезному діапазоні покликані працювати публіцисти на сучасному етапі! Адже концепція соціального прогресу включає найважливіші вузлові моменти: по-перше, здійснення завдань, зв'язаних з подоланням тих негативних тенденцій, які мали місце; по-друге, перехід до нової якості економічного зростання, пов'язаної з інтенсифікацією виробництва та інших сфер людської діяльності; по-третє, посилення динамізму економічних і соціальних процесів. Звідси й вимоги до преси, телебачення і радіо, щоб вони були здатні і просвітити аудиторію, і повести її на конкретні діла, які б допомогли якомога швидше спрямувати все суспільство до нових завдань. Як показали соціологічні дослідження, в цілому на сторінках багатьох газет, журналів, у теле- і радіопередачах явища і факти соціально-економічного життя стали аналізуватись глибше і конструктивніше. Але читач чекає більш живого спілкування з гострих питань нашого розвитку, незаформалізованих бесід із спеціалістами, в тому числі і з ученими-суспільствознавцями, різного роду діалогів, відповідей на запитання. Була колись така передача на нашому республіканському телебаченні: «Кіно без гри», в якій мова йшла про документальне кіно, про цей феномен публіцистики, про який великий Довженко сказав, що документальне кіно — це сигнали в майбутнє, що в його основі — не художній вимисел, не акторська гра, а дійсність, життя, реально та конкретно існуючі тривоги й надії, болі і радощі. Теоретики кіно і теоретики журналістики ламають списи впродовж багатьох років: в який реєстр записати документальне кіно — у мистецький чи журналістський? Як би там не було, а в наш час та ж кінодокументалістика має посісти своє місце як могутній засіб, насамперед публіцистичного осмислення наших проблем, відображення соціального досвіду людини, позбавитись боязні складної дійсності з її протиріччями, навчитися мужньо, точно і без прикрас не тільки відображати, а й глибоко аналізувати її. 218 Стратегія і тактика журналістської творчості Нагадаємо з цього приводу слова відомого теоретика і практика документального кіно Дзиги Вертова, на думку якого, мета документального кіно — не в простому фіксуванні життя, а у прискіпливій розшифровці світу, науковому його відображенні. У 1924 р. він писав, що бачити і чути життя, підмічати його звиви й переломи, вловлювати хряскіт кісток побуту під пресом соціальних зрушень, стежити за ростом соціального організму, фіксувати й організовувати окремі характерні життєві явища у ціле, в екстракт, у висновок — ось наше важливе завдання. Написано ніби в наш час — час оновлення, очищення, переходу до нового якісного стану суспільства. Висвітлення існуючих проблем кінодокументалістикою вимагає перегляду, і, так би мовити, професіограми кінопрацівника. У нас є гарна «точка відліку». Ще 40 років тому Довженко писав: «У моєму уявленні кінопрацівник, кіножурналіст, кінооператор документального фільму — фігура незрівнянно більш складна,, ніж оператор художнього фільму. Кіножурналіст — людина з широким світоглядом, з критичним мисленням, з умінням вибрати потрібне для даного часу, з гарним смаком, який володіє даром слова. Одним словом, це журналіст, і треба кінооператора виховувати як журналіста в найкращому смислі цього слова». Багато робіт наших кінодокументалістів, що ми їх бачимо останнім часом, — у річищі Довженкових думок. Та це про кіно. А що ж у житті? Очевидно, висвітлення пекучих проблем національного відродження, демократизації і гласності вимагає перегляду професіограми й публіциста. Шлях сучасного журналіста, починаючи із студентської лави, — це повсякденна, нелегка робота, яка вимагає сміливості і принциповості, соціальної активності та ясного розуму. Сучасний журналіст — це людина зі смаком і без демагогії. Мені здається, так можна перекласти сучасною мовою відоме визначення «лицар без страху й докору». І ще — компетентний, комунікабельний, здатний на експромт, імпровізацію, цікавий співрозмовник, а головне — такий, що професійно займається своєю справою. Що нам дасть професіограма? Точну специфікацію спеціальності, її цільову орієнтацію на реалізацію бажаного профілю випускника. Справді, вуз та й школа передбачають, що існують певні поняття, які треба засвоїти, перш ніж перейти до вивчення інших речей. Потрібна робота у поті чола. А викладачів часом штовха- 219 Теорія журналістики ють замінити справжнє навчання чимось зовнішньо привабливим, щоб заволодіти увагою аудиторії. Але ж не все так просто, потрібна наполеглива праця, тривале навчання, щоб добитися бажаних результатів. От, скажімо, та ж необхідність досконалого володіння державною мовою, якою є українська, про що йшлося у попередній темі. Чому наголошуємо знову на цій проблемі? Справа в тому, що в Україні з року в рік готували кадри журналістів з недостатнім знанням української мови як органічної національної форми культури, що свідчило про становище в нашій республіці, яке склалося в останні 10—15 років. І це призводило до необхідності продовження масового лікнепу, скажімо, на телебаченні й радіо. Втім, не тільки там. Стереотип публіцистичного мислення за роки застою призвів і до мовного стереотипу. І що характерно, стереотип став масовим, він тиражується. Якщо й далі нічого не зміниться, то ми чого доброго можемо в Україні перейти на сленг канадських українців четвертого покоління, правда, з іншим прононсом. Пам'ятаю, як у Торонто в одній українській родині нас запитали: «Ви чим приїхали — треном чи каром?» Тобто: поїздом чи автомобілем? А на одній з ферм про її господаря сказали: «Гриць пішов до садочка фексу-вати фене» (фексувати — ремонтувати, фене — паркан). Давно вже виникла потреба створити посібник словесної майстерності публіциста. Важливо, щоб публіцист був носієм високої духовної культури народу, сприяв формуванню української мовної свідомості, способу світосприймання, менталітету, пропагував славні традиції рідного краю. Це не значить, що робити це треба на примітивному рівні: закликати виряджатися щодня у вишиту сорочку, стригтися під макітру, носити довгі фігурні козацькі вуса, їсти тільки куліш із салом розписаною петриківцями дерев'яною ложкою. Є такі собі етнічні доморощені патріоти, особливо серед міської фрондуючої молоді (бачив таких і серед студентства): як правило, неспроможні вирватися із тісних лабет автаркізму, вони сумують за прадідівськими хатами під солом'яними стріхами, намагаються під гітару танцювати гопака чи співати «Реве та стогне...». Любити своє, наше, безперечно, треба: воно «не прошене, не дане». Але щоб оволодіти сучасним публіцистичним (читай: со- 220 Стратегія і тактика журналістської творчості ціальним, науковим) мисленням, треба бути людиною з широким світоглядом, людиною, яка зрощена на здоровому грунті національних надбань, спроможна осягнути велич високої духовності інших народів у світовому контексті й уміти подискутувати хоча б на цю тему, скажімо, англійською чи іншою іноземною мовою з кафедри будь-якого європейського чи американського університету. На жаль, нам ще далеко до наукового мислення як неодмінної складової частини журналістської майстерності. Про яке наукове мислення можна говорити, коли все це — з того застійного періоду. Візьмемо, наприклад, газету «Зоря Полтавщини». Що ж нового сказали публіцисти в період соціальних зрушень? Публікація «Ще раз про яловість корів»: «...в окремих господарствах утримують в стаді для парування телиць доморощених, невідомого походження бугайців... В результаті поганого догляду й годівлі бугайці виділяють сім'я низької якості, що веде до перегулів і яловості тварин. Запорукою боротьби з яловістю є рання гінекологічна диспансеризація, вчасне виявлення корів, що протягом ЗО днів після стелення не прийшли в охоту на телиць з порушенням строків запліднення...». І все це друкується під багато-обіцяючими публіцистичними рубриками. Публікація «Як вибрати і виростити порося»: «Голова у споро-спілих свиней коротка, з прогнутим профілем рила. Дуже важливо, щоб у поросяти був правильний прикус (хороше змикання верхньої і нижньої щелеп). Криворилість і мопсовидність вказують на їх нездоров'я». Що це? Вісник агропрому чи народна незалежна газета? А як іноді примітивно пишуть про такі ганебні явища, як наркоманія, проституція, алкоголізм. Зайва деталізація фактів призводить до їх популяризації, розкриття технології морального падіння юнака чи дівчини перетворюється на рекламу їх життя. Наприклад, «Молодь України» у статті «Знак біди» повідомляє: «За чотири місяці Віка заробила кілька тисяч (звісно, доларів), «обслуговуючи» моряків закордонних суден». Своєрідно пояснює одеська газета причини аморальної поведінки частини молоді: «свої» — не винні, повії — із села чи «гастролерки», фарцівники — з Кавказу, наркомани — неодмінно з Москви чи Києва. Відсутність опори на глибокі соціологічні дослідження, без чого немає справжньої публіцистики, призводить до імітації публіцистики, а точніше — профанації, підміни дії видимістю її. 221 Теорія журналістики Чи ж досягнемо так мети? Адже було вже... Ось І. О. Бунін у книзі «Освобождение» Толстого» писав: «Вспоминаю еще, как однажды я сказал ему, желая оказать приятное и даже слегка подольститься:
— То есть, это когда собираются, чтобы водки не пить? Вздор. Чтобы не пить, незачем собираться, а уж если собираться, то надо пить. Все вздор, ложь, подмена действия видимостью его...» (Л. Н. Толстой в воспоминаниях современников. — М.: Худож. лит., 1978. - Т. 2 - С. 236). їдемо ми, публіцисти, наїждженою колією. І не помічаємо, як біля своїх радіоприймачів регочуть люди, слухаючи, скажімо, сторінки художньо-документальної повісті херсонського автора «Сказання про степовичку». Це оповідь про керівника господарства, про людей, які її оточують. Задум добрий. Але як описується внутрішній стан героїні, представленої до республіканської нагороди: «Щаслива подія запам'яталася на все життя. Серце ладне було вирватися із грудей... Аж заточилася від хвилювання. І далі все було як сон. Хвилюючий, незабутній». Ці й інші спостереження спонукали бодай побіжно сказати про цікавий досвід, з яким мені довелося ознайомитися в університеті фінського міста Тампере. Там існує студентський гурток «Друзі кафедри». Майбутні працівники пера оберігають чистоту рідної мови, сприяють розвитку кращих культурних традицій, збереженню пам'яток історії, культури. У бібліотеці я бачив, як молоді люди уважно вивчали газетні архіви початку XX ст. і як вони раділи, коли знаходили якесь незвичайне словосполучення або призабуте слово. Гадаю, не гріх і нам повчитися у наших північних сусідів... |