Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
 Скачать 2.62 Mb.
|
|
Називні речення У називному реченні називається предмет, але нічого не мовиться про дію. Головний член (підмет) у такому реченні виражений іменником у називному відмінку: Зима. Холоднеча. Засніжений ліс (М. Стельмах). При головному члені можуть бути означення й Додатки: Курява, собачий ґвалт, ревіння верблюдів, скрипіння гарб. Цілий ярмарок стоїть біля майстерень (О. Гончар). Але якщо в реченні є будь-яка обставина, то це речення не називне, а двоскладне з пропущеним присудком. Наприклад, У реченні Серед лісу ставок, очеретом з одного боку прикрашений (Остап Вишня) обставина серед лісу вказує на те, що тут пропущено присудок є, лежить, видніється. Отже, це речення Двоскладне. За значенням називні речення бувають: буттєві (описові), за допомогою яких стверджується наявність якихось предметів, явищ, змальовується обстановка, картини природи тощо: Хата Стехи. Стіл, покритий старенькою скатертиною, дві лави, піл, скриня і деяке збіжжя (М. Кропивницький). Пітьма. Дощ. Приглушений гамЬ табору. Пахне димом (Н. Рибак); вказівні, за допомогою яких виділяються певні предмети явища; вони починаються вказівними частками ось, он онде, ото: Ось місяць, зорі, солові (П. Тичина). / ось, нарешті, вершина (О. Гончар); оцінні, які поєднують у собі ствердження наявності предмета з його емоційною оцінкою, чому слугують зокрема й частки: Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в іній (П. Тичина). – О, який мак! – покрикнула Галя. – Що ж за пишнії маки! Я собі насію такого! (Марко Вовчок). Називні речення в тексті, як правило, виступають самостійно. Але можуть як предикативні частини входити й до складу складних речень: Ставок, гребелька, і вітряк з-за гаю крилами махає (Т. Шевченко). Рух і рух, наближається місто (О. Гончар). Ото ж тая дівчинонька, що сонна блудила: отаку-то їй причину ворожка зробила!(І. Шевченко). Слова-речення Речення, виражене неповнозначним словом (вигуком або часткою), яке виступає замінником цілого речення, називають словом-реченням. Слова-речення характерні для розмовного й художнього стилів. У мові вони можуть вживатися і як самостійні репліки, і в складі простого речення, наприклад: – Чули, серце, скоро землю нам мають давати. – Аякже, Маласю, чула. Аякже (М. Коцюбинський). Що ж. Бої – так бої. Нам не вперше страждать (В. Сосюра). Ой, не плач, моє серце, ой цить. (М. Вороний). У ролі слів-речень виступають слова: стверджувальні: так, авжеж, аякже, атож, еге, еге ж, добре, гаразд, точно, звичайно, ще б пак, та вже ж, бо й є; заперечні: ні, навпаки, неправда; питальні: ну, та ну, невже, хіба, га, справді; спонукальні: годі, геть, цить, гайда, стоп, ура, караул, ґвалт, доволі, ша, тс-с-с, ну; емонійно-оцінні: ого, ох, ах, ех, хм, тьху, am, nxe, он як, тож-то й ба, от тобі й маєш, слава Богу, Богу дякувати, Боже мій; слова мовного етикету: спасибі, дякую, вибачте, даруйте, будь ласка, прошу, добридень, на добраніч, моє шанування, привіт, щасти, прощай, з Богом, дай Боже, Бог на поміч, Боже поможи, тощо. У словах-реченнях підмет і присудок не виділяються.
Додаток Додаток – другорядний член речення, який відповідає на питання непрямих відмінків кого? чого? ком у? ч о м у? і т. д. Найчастіше він називає предмет, рідко – дію. Додаток, як правило, виражається іменником, займенником або іншою частиною мови в значенні іменника: Бажав я (для кого?) для скованих (ч о г о?) волі, (для к о г о?) для скривджених кращої (ч о г о?) долі і рівного (ч о г о?) права (для кого?) для всіх... (І. Франко). Іноді він виражається словосполученням: (к о г о? щ о?) Три явори посадила сестра при дорозі (Т. Шевченко). Часом – неозначеною формою дієслова: Вміти (кого? що?) сказати «ні», коли від тебе вимагають сказати – «так» (О. Теліга). Розрізняють додатки прямі, непрямі й інфінітивні. Перші два приєднуються до пояснюваного слова способом керування (додаток набуває форми якогось непрямого відмінка), третій – способом прилягання (інфінітив незмінний). Прямий додаток залежить від перехідного дієслова і стоїть у знахідному відмінку без прийменника, тобто відповідає на питання кого? що? Наприклад, у реченні Данько розповідає дорослим свої казки про далеке місто щастя (О. Гончар) прямий додаток – (кого? щ о?) казки. Іменник місто хоч і стоїть у знахідному відмінку, проте має при собі прийменник про, тому це непрямий додаток. Прямий додаток може стояти і в родовому відмінку: а) якщо перед перехідним дієсловом є заперечна частка не: Треба не губити напрямку, бачити попереду верхів'я гори й іти крізь хащі (Ю. Яновський); б) якщо дія переходить на частину предмета, названого іменником: Узяла муки пшеничної, замісила водою (Г. Квітка-Основ'яненко). У двоскладному реченні під час заміни дієслова активного стану на дієслово пасивного стану чи пасивний дієприкметник саме прямий додаток стає підметом (а підмет – непрямим додатком). Наприклад, в активних конструкціях Він пам 'ятає щаблю гостру (В. Сосюра). Радісна здогадка освітлює його обличчя (О. Донченко) слова шаблю і обличчя – прямі додатки. У пасивних конструкціях Йому пам'ятається гостра шабля. Його обличчя освітлене радісною здогадкою слова, що були прямими додатками, стали підметами. У разі заміни присудка-дієприкметника на присудок, виражений безособовою формою на -но, -то, навпаки, підмет стає прямим додатком: Помилка виправлена і Помилку виправлено. Додатки, які не відповідають цим вимогам, – непрямі. Зокрема непрямими є додатки: а) виражені знахідним відмінком із прийменником або будь-яким іншим відмінком: Народ не візьмеш на макуху (Б. Олійник). Невже, крім пишних фраз та поривів дрібних, нічого вже нема в найвищої істоти? (В. Самійленко). Рідна мова дається народові Богом, а чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів (В. Захарченко); б) пов'язані з іменником, прикметником, дієприкметником, прислівником: Тепло дихнула в лице пухка рілля, повна спокою і надії (М. Коцюбинський). Линуло далеко по лісу мрійливе й приємне туркотіння горлиць (А. Шиян). Хвала тому, хто у приполі несе слова, подібні хлібу й солі, і співи, гідні сіяча! (М. Рильський). Непрямі додатки бувають: безприйменникові (виражені родовим, давальним або орудним відмінком): Любові й щастя хочеться людині (М. Рильський). Вітер вив і сипав холодним дощем (3. Тулуб); прийменникові (виражені будь-яким непрямим відмінком із прийменником): Ляля вслухалася в небо, ніби воно могло до неї заговорити (О. Гончар). Безприйменникові непрямі додатки, виражені родовим відтінком і вжиті при іменниках, слід відрізняти від неузгодже-них означень. При цьому керуємося питаннями, що випливань зі змісту всього речення. Наприклад, у реченні Відкриття 'ч и є?) Коперника зробило революцію в світогляді (чийому?) людей, в їхньому розумінні (ч о г о?) природи та способах пізнання (ч о г о?) її (З підручника «Астрономія») слова Коперника, людей – означення, слова природи, її – додатки. Прийменникові непрямі додатки доводиться відрізняти від обставин та означень, виражених прийменниковими словоформами. Критерієм для такого розрізнення є значення цих словоформ: якщо за словоформою бачиться предмет, то це додаток; якщо ж уявляється місце, причина, умова тощо або ознака, то це обставина або означення. Наприклад, у реченні Ужиття вони вступали з різних, світлих аудиторій, і серця їх утопали в щасті, як в бездоннім морі (М. Рильський) словоформи;; життя, з аудиторій, в щасті, в морі мисляться не як предмети, а як місце, середовище, оточення, тому це не додатки, а обставини. Але в реченні Нехай умру, та думка не умре! В таке безсмертя й я привикла вірить (Леся Українка) словоформа в безсмертя – додаток, оскільки сприймається як певний предмет думки. Так само в реченні Із панських прихвоснів-рабів ми людьми з прізвищами стали і вголос прізвища сказали під зле сичання ворогів (О. Олесь) словоформа з прізвищами – не додаток, а означення (указує на ознаку предмета і відповідає на питання яким и?). Але в реченні Плугатарі з плугами йдуть (Т. Шевченко) словоформа з плугами – додаток, бо вказує на певний предмет. Додаток, виражений неозначеною формою дієслова, називається інфінітивним. Наприклад, у реченні Старий Кайдаш загадав звечора Кайдашисі та Мелашці гребти сіно, а Лаврінові косити ячмінь (1. Нечуй-Левицький) підмет – Кайдаш, присудок – лише загадав, бо дію, названу неозначеними формами дієслова гребти і косити, виконуватимуть інші, не Кайдаш. Тут гребти і косити – додатки (вони відповідають на питання що загадав?). Інфінітивний додаток може залежати як від перехідних, так і від неперехідних дієслів і буває співвідносний із прямим, непрямим безприйменниковим, непрямим прийменниковим додатками й підрядним додатковим реченням: заборонено переходити – заборонено перехід, боюся помилитися – боюся помилки, готується вступати – готується до вступу, наказав зупинитися – наказав, щоб зупинилися. Означення Означення називає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? котрий? у будь-якому відмінку, а також на питання скількох? скільком? скількома? на скількох? (крім називного й знахідного відмінків). Означення виражається найчастіше прикметником, дієприкметником, дієприкметниковим зворотом, займенником, рідше – іншими частинами мови: Соняшники заплуталися своїми жовтими головами в гіллі (І. Н-Левицький). В просторій кімнаті з чотирма вікнами стояв посередині стіл, застелений червоним сукном (М. Коцюбинський). Люди (я к і?) на вулицях низенько схиляють голови перед паном вітром, поштиво держаться за шапки і жмуряться, кривляться, кліпають очима (В. Винниченко). Увійшла жінка років тридцяти, забрала папки, вийшла геть (Григорій Тютюнник). Ой не сам запорожець іде: (скількох?) дев'ятеро коней веде (Нар. творчість). Означення бувають узгоджені й неузгоджені. Узгоджене означення до означуваного слова приєднується зв'язком узгодження, тобто узгоджується з ним у роді, відмінку й числі. Узгоджені означення виражаються прикметниками, дієприкметниками, числівниками, займенниками (крім особових його, її, їх): В гречках некошених стоїть барвистий мед, натруджено-густий, немов земля пахуча (А. Малишко). В єдиний звук мільйони струн народних злиті – у цій пшениці, в цьому ситі!(М. Рильський). Кількісний числівник означенням у реченні виступає лише в непрямих відмінках, крім знахідного, однакового з називним. Поєднання кількісного числівника в називному (знахідному) відмінку з іменником виступає як один член речення – підмет або додаток. Неузгоджене означення до означуваного слова приєднується зв'язком керування або прилягання. Неузгоджені означення виражаються іменниками, особовими займенниками, неозначеною формою дієслова, словосполученням: До мене підходить людина (яка?) середнього віку (О. Довженко). Година (яка?) для праці настала (Леся Українка). Дорога (яка?) ліворуч була наглухо закрита дубовими завалами (О. Гончар). Одні тільки бажання (які?) творити добрі діла й зостались при мені на все життя (О. Довженко). Неузгоджені означення, виражені іменником, бувають безприйменникові і прийменникові. Безприйменникові неузгоджені означення виражаються словоформою в родовому відмінку: Шлях, мочений кров'ю і потом, нас виведе в панство (яке?) свободи не нині, не завтра, так потім! (П. Грабовський). Голосом (яким?) любові і скорботи нам кричать румовища німі (М. Бажан). З шиї звисало важке глиняне намисто різних яскравих кольорів (Леся Українка). Прийменникові неузгоджені означення найчастіше виражаються словоформами з прийменниками з (із), в (у): Крива, похилена хатина, з чорною стріхою і білими стінами, стояла поміж закинутих, із забитими вікнами осель (М. Коцюбинський). На ній були чобітки з високими каблуками, спідниця в рубчик, тепла байкова кофта (В. Земляк). Під деревом стояла дивної краси висока молода красуня в білому убранні, в червоній шапочці на голові (1. Нечуй-Левицький). Трапляються також неузгоджені означення з прийменниками без, від, для, до, на, через та ін.: Завжди величніша путь (я к а?) на Голгофу, ніж хід тріумфальний (Леся Українка). На площу вискочив осідланий кінь (який?) без вершника (А. Шиян)-Вже міст (який?) через Дінець давно прогуркотів (В. Сосюра). Ось перейшов і драний місточок (який?) посеред лук, низині, у балці (Панас Мирний). Неузгоджені означення іноді доводиться відрізняти від Додатків, ужитих при іменниках. Визначаючи такі члени речення, треба виходити насамперед із того, на що вони вказують: на ознаку чи на предмет. Наприклад, у реченні Схід сонця вийшов зустріти у поле і став на коліна до сходу (О. Олесь) соние мислиться не як ознака, а як предмет, як носій дії: Сонце сходило, і я вийшов у поле зустріти це явище природи. Отже, іменник сонця тут додаток. А в реченні Тільки що світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця, знову в Грицькових руках звивалась коса... (Панас Мирний) словоформа сонця мислиться вже як ознака, її навіть можна з певною натяжкою замінити відносним прикметником сонячний схід. Ця словоформа тут, безперечно, означення. При одному означуваному іменнику може бути два або кілька означень. Якщо означення неоднорідні, то безпосередньо перед іменником ставиться означення, виражене відносним прикметником, потім – виражене якісним прикметником: Мжичить дрібний осінній дощ, під ногами хлюпає вода (А. Хижняк). Сподом попід ті стіни вузькою щілиною шумів і пінився студений гірський потік (І. Франко). Якщо того самого слова стосуються узгоджене й неузгоджене означення, то, як правило, спочатку ставиться узгоджене, потім неузгоджене: Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою (Панас Мирний). На призьбі сиділа його мати, Маруся Джериха, вже немолода молодиця, бліда, з темними очима, з сухорлявим лицем (І. Нечуй-Левицький). Прикладка Прикладка – різновид означення. Вона називає ознаку предмета і водночас, будучи виражена іменником, дає йому нову назву. Прикладка, як і взагалі означення, відповідає на питання я к и й?: Освітлений вогнями, підходить пароплав (яки й?) «Тарас Шевченко» (О. Довженко). Водночас прикладку можна використати і в ролі означуваного члена, якщо цей член Пропустити: Освітлений вогнями, підходить «Тарас Шевченко». першому реченні в ролі підмета виступає слово пароплав, а в другому – «Тарас Шевченко», яке в попередньому було прикладкою. У лапки беруться й не змінюються лише ті прикладки, що означають умовні назви газет, журналів, творів, заводів, підприємств (без слова імені), пароплавів, колективів тощо: Я на палубі пароплава «Некрасов» (О. Довженко). Ніякої робітничої маси в організаціях «Гарт» і «Плуг» не було і ще довгенько не буде (М. Хвильовий). Якщо така прикладка вживається без означуваного слова (тобто як самостійна назва), то вона так само береться в лапки, але змінюється: Вважаючи боротьбу між: «Гартом» і «Плугом» за недоцільну, ми в той же час стверджуємо: молоде мистецтво може вигартуватись тільки в процесі баталій по художніх установках (М. Хвильовий). Інші прикладки в лапки не беруться і звичайно узгоджуються з означуваним словом – принаймні у відмінку. Не беруться в лапки й назви автобусних та залізничних маршрутів: автобус Київ–Біла Церква, поїзд Київ–Львів. Якщо спочатку йде слово з широким (родовим) значенням, а потім – із вузьким (видовим чи одиничним), то прикладка пишеться окремо, якщо ж навпаки – то через дефіс: ріка Дніпро і Дніпро-ріка, озеро Світязь і Світязь-озеро, трава звіробій і звіробій-трава, птах ворон і ворон-птах. Проте через дефіс пишуться терміни на зразок гриб-паразит, жук-короїд, льон-довгунець, заєць-русак (хоч тут іде спочатку широка, а потім вузька назва). У випадках, коли не можна встановити, яке значення ширше, а яке вужче, прикладка, як правило, пишеться через дефіс: учитель-фізик і фізик-учитель, відповідь-репліка і репліка-від-повідь, механік-водій і водій-механік. Проте окремо пишуться прикладки у висловах на зразок красуня дівчина, жаднюга вовк, багатир юнак, у яких перший іменник має суто означальне значення. Але й у цих випадках допустиме написання прикладок через дефіс: Наперед вийшов велетень-рибалка, він ніс жмут мотуззя (Ю. Яновський). Тоді загорілися іскри в чорних очах красеня-юнака (І. Ле). Іноді прикладка до означуваного слова приєднується за допомогою пояснювального сполучника як. Така прикладка комами не виділяється: Шевченко як поет відомий у всьому світі (можна сказати: Шевченко-поет). Прикладка з пояснювальним сполучником як виділяється комами з обох боків лише тоді, коли вона має причиновий відтінок: Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади (Панас Мирний). Тут прикладка як посередник вказує на причину, чому Кривинський вийшов наперед громади (бо він був посередником). Прикладка (за винятком назв станцій та портів) звичайно узгоджУється У відмінку з означуваним словом: річка Буг, річки Бугу, річкою Бугом, у річці Бузі; озеро Світязь, озера Світязя, в озері Світязі; гора Говерла, гори Говерли, за горою Говерлою; трава полин, трави полину, травою полином; заєць-біляк, зайця-біляка; але: на станції Жмеринка, за станцією Жмеринка і под. У діловій, військовій та науковій мові назви населених пунктів та географічні назви постійно стоять у формі називного відмінка, незалежно від форми означуваного іменника: у селі Черників (звичайно: у селі Черникові), за річкою Ірпінь (звичайно: за річкою Ірпенем), на горі Близниця (звичайно: на горі Близниці). Обставини Обставини характеризують дію, стан, рідше – ознаку, називаючи їхній спосіб, міру й ступінь, місце, час, причину, мету, умову. Обставини в реченні характеризують насамперед присудок, а також інші члени речення, виражені дієсловом, прикметником або прислівником. За своїм значенням обставини поділяються на обставини способу дії, обставини міри й ступеня, обставини місця, обставини часу, обставини причини, обставини мети, обставини умови, обставини допустовості. Обставини найчастіше виражаються прислівниками, дієприслівниками, іменниками в непрямих відмінках, словосполученнями, а також фразеологізмами. Обставини способу дії характеризують дію або стан із погляду способу перебігу їх і відповідають на питання як? яким слособом? |