Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
 Скачать 2.62 Mb.
|
|
Заперечні речення своєю чергою поділяються на: а) загальнозаперечні – заперечення стосується всього висловлювання: Правди зрадою ніколи не здолати (Р. Братунь); б) частковозаперечні – заперечення стосується окремих членів речення: Побіг він [Осел] навпростець, нічого не минає, чи нива, чи баштан – не розбирає, толочить і ламає (Л. Глібов). Інтонація розповідного речення характеризується пониженням тону наприкінці речення. У кінці такого речення ставиться крапка. Питальне речення містить якесь запитання. На початку питального речення можуть стояти питальні займенники хто, що, який, чий, котрий, скільки', питальні прислівники як, де, куди, звідки, коли, доки, відколи, чому, навіщо; питальні частки хіба, невже, чи, що за. Питальні речення бувають: а) власне питальні – на них передбачається обов'язкова відповідь: Мамо, чи кожна пташина у вирій на зиму літає ? (Леся Українка); б) питально-риторичні – вони не вимагають відповіді: Хто може сонце погасить і землю вибити з орбіти? (В. Сосюра); в) питально-спонукальні – містять спонукання до дії: А чи не годі вже того грання?(Леся Українка). У питальному реченні тон підвищується на слові, яке передає зміст питання. У кінці такого речення ставиться знак питання. Спонукальне речення містить наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду, прохання тощо. У спонукальному реченні дієслово, як правило, стоїть у наказовому способі, часто використовуються звертання, а також можуть вживатися спонукальні частки хай, нехай, бодай, годі, ну, давай тощо: О земле, велетнів роди! (П. Тичина): Хай, милі друзі, вам щастить у дружбі вірній, в праці мирній (М. Рильський). Спонукальні речення бувають: а) власне спонукальні, у яких міститься спонукання до дії; Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя (Леся Українка); б) бажальні, у яких висловлюється якесь бажання: Хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж маю нарікання терпіти (О. Гончар). Для спонукального речення характерна специфічна спонукальна інтонація – часом більш напружена, часом менш. У кінці такого речення звичайно ставиться крапка. розповідні, питальні й спонукальні речення можуть вимовлятися із сильним почуттям радості, захоплення, здивування, гніву, страху тощо. Тоді таке речення стає ще й окличним і в кінці його ставиться знак оклику (у питальному реченні – знак питання і знак оклику): Краю, ти мій краю, кращого за тебе я в житті не знаю! Так хто сказав тепер, що наша доля хляне й свободи на землі ще не прийшла пора?! Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами! (З тв. В. Сосюри). Такі речення можуть починатися окличними словами що то за, ну й, як, який; вигуками о, ой, ох, гей тощо. Три крапки в кінці речення ставляться тоді, коли треба показати, що думка не закінчена або що тут має бути довга пауза: Це – матері мова. Я звуки твої люблю, наче очі дитини... О мова вкраїнська!.. Хто любить її, той любить мою Україну (В. Сосюра). Складові частини речення У реченні ми сприймаємо не слова, не частини мови, а члени речення. Член речення – це повнозначне слово або словосполучення, яке становить найкоротшу осмислену відповідь на питання в реченні. Наприклад, у реченні В небі летіли гуси з далекого краю (О- Довженко) є чотири члени, хоч повнозначних слів п'ять. Це сталося тому, шо на питання звідки летіли? осмислена відповідь буде не з краю (цей вислів тут полений смислу), а з далекого краю. У реченні Він вважавсь поганим хліборобом (О. Довженко) є тільки два члени: хто?-. він; яким він був? – вважавсь поганим хліборобом. Якщо останню відповідь поділити на менші частини, то вислів утратить смисл. Прийменники й частки входять до складу членів речення. Наприклад, у реченні Ліси наче світилися наскрізь (О. Гончар) є три члени: х т о? щ о? – ліси; шо робили? – наче світилися; як? – наскрізь. У реченні Тільки мох ріс на тому камені на питання х т о? щ о? відповідає не слово мох, а сполучення слів тільки мох; що робив?– ріс; де р і с? – на камені; на якому камені?– «атому. Визначаючи члени речення, треба насамперед враховувати зміст речення і ні в якому разі не руйнувати його. Розбір речення за його членами має сприяти кращому усвідомленню його змісту. Члени речення поділяються на головні (підмет і присудок) та другорядні (додаток, означення та обставина). Головні члени становлять синтаксичний центр речення. Члени в реченні можуть виступати як нерівноправні (пов'язані між собою підрядним зв'язком) і як рівноправні (пов'язані між собою сурядним зв'язком). Наприклад, у реченні / вдень, і ввечері там соловей співав (Л. Глібов) між членами речення соловей співав, співав там, співав удень, співав увечері – підрядний зв'язок, а між і вдень, і ввечері – сурядний. Проте не всі повнозначні слова відповідають на питання в реченні. Вставні слова та речення, вставлені слова та речення, слова-речення, вигуки, а також у певних випадках звертання на питання в реченні не відповідають, але по-різному доповнюють його. Це внесення, які слугують переважно для вираження комунікативних і модальних відношень. Наприклад, у реченні Гірських вершин досягають, на жаль, не тільки орли (О. Довженко) лише до чотирьох членів можна поставити питання:хто? шо? – не тільки орли; що роблять?– досягають; чого? – вершин; яких? – гірських. Д° слів на жаль питання поставити не можна: вони передають ставлення автора до названого ним факту. У реченні Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку (В. Стус) ставляться лише такі питання: хто?– я; що роблю? – йду; до кого? – до тебе; як іду? – крізь сотні сумнівів. До слів добро і правдо віку, хоч вони й уточнюють займенник до ебе, поставити питання не можна. Це теж не член речення, а внесення. Як окрему складову частину речення слід розглядати й сполучники. Сполучники – сурядні, підрядні й пояснювальні – з єднують між собою окремі слова, словосполучення та частини в реченні. Наприклад, у реченні Я думаю щодня, щоб ти хорошим ріс, щоб чиста і пряма була твоя дорога (М. Гірник) сполучник щоб приєднує два прості речення до першого, а сполучник / з'єднує два однорідні члени. До складу членів речення сполучники не входять. Складові частини речення вичленовуються в певній послідовності. Насамперед шукаємо підмет за допомогою питання х т о? щ о?, потім, відштовхуючись від підмета, знаходимо присудок. Коли знайдено таким чином головні члени речення (синтаксичний центр чи кілька таких центрів), тоді шукаємо другорядні члени* речення – додатки, означення, обставини. Дня цього ставимо питання від відомих членів речення до невідомих – спочатку від підмета, а потім від присудка. Така логіка усвідомлення змісту речення. Наприклад, у реченні На жаль, світ побудований так, що щастя людства здобувається ціною чиїхсь страждань (О. Довженко) знаходимо головні члени (тобто синтаксичні центри): хто? що? – світ; який він є? – побудований; 2) хто? Що?– щастя; шо з ним діється? – здобувається. Потім ставимо питання від кожного центра по порядку –від відомого до невідомого: 1) побудований як?– так; щастя чиє?– людства; здобувається як? – ціною страждань; страждань чиїх? – чиїхсь. Залишається внесення, до якого не можна поставити питання: на жаль. Сполучник тут один – що, він приєднує підрядне речення до головного. Членуючи речення на смислові складники, ні в якому разі не треба руйнувати, тим більше спотворювати його змісту. Синтаксичний розбір речення має робити його зміст прозорішим, яснішим, дохідливішим, а не затуманювати його. Розчленувавши таким чином речення на складові частини, отже, можемо перевірити правильність його побудови і Раще, повніше сприйняти закладену в ньому інформацію. Синтаксичний центр у реченні Кожне речення повинне мати не менш як один синтаксичний центр, який, як правило, містить назву предмета-діяча і назву виконуваної ним дії або його стану чи змінної ознаки. Наприклад, у реченні Між ярами над ставами верби зеленіють (Т. Шевченко) предмет-діяч названо словом верби, дію – словом зеленіють. У реченні На лугах ще трава не скошена, у полях красуються жита (П. Воронько) є два синтаксичні центри: трава не скошена (діяч і його змінна ознака) та жита красуються (діяч і його стан). Іноді в неповному реченні синтаксичний центр буває відсутній, але він домислюється з контексту або ситуації. Наприклад, коли запитують і відповідають: Куди? – Додому, – то мають на увазі: Куди ти йдеш? – Я йду додому. Синтаксичний центр у найзагальнішому плані виражає основний зміст простого речення. Синтаксичні центри буваюїіь самодостатні і недостатні. Для самодостатнього синтаксичного центра не обов'язкове дальше поширення його, уточнення, доповнення. Наприклад, у реченні Поля дикого винограду заплелося густою сіткою і забрунилося зеленими острівцями на червонястій стіні високого будинку (А. Хижняк) синтаксичний центр гілля заплелося і забрунилося передає основний зміст висловлювання і в певному контексті може існувати як окреме речення. Недостатній синтаксичний центр вимагає уточнення, без якого він певною мірою позбавлений смислу. Його недостатність може бути зумовлена: а) неповнотою лексичного значення слів, що виражають його, як, наприклад, у реченні / прийде час, коли ми без тривоги перекуєм на молоти мечі (В. Сосюра), де дієслово-присудок перекуєм передбачає як обов'язкові Два додатки, які б відповідали на питання кого? ш о? і кого? на що?; б) невідповідністю думці, інформації, закладеній у всьому висловлюванні, як, наприклад, у реченні Благородне брехня возвеличує правду (В. Симоненко), де сам по собі синтаксичний центр брехня возвеличує суперечить усьому авторському твердженню; так само в реченні Усталена думка відгонить болотом (В. Голобородько) синтаксичний центр думка відгонить болотом сам по собі аж ніяк не передає суті висловлювання. Синтаксичний центр може бути виражений як підметом і присудком, так і лише одним головним членом. Залежно від цього прості речення поділяють на двоскладні й односкладні. Двоскладним називається речення, у якому є або обов'язково мають бути обидва головні члени – і підмет, і присудок. Наприклад, усі три прості речення. Тепер цей степ за рікою не скінчиться до самого моря. Лежатиме, великий і мудрий, під сонцем і прагнутиме чогось героїчного і доброго, як народна пісня чи дума (О. Сизоненко) – двоскладні. У першому є обидва головні члени: степ не скінчиться. У другому, де є лише два присудки лежатиме і прагнутиме, підмет степ ми домислюємо з попереднього речення, без нього воно позбавлене змісту. Так само й у третьому простому реченні, де є лише два підмети пісня чи дума, з контексту домислюються присудки є героїчною і доброю (тобто цю частину вислову ми сприймаємо як степ прагнутиме чогось такого героїчного і доброго, як є героїчною і доброю народна пісня чи дума), без цих присудків речення буде незрозумілим. Односкладним називається речення, у якому є лише один головний член, який поєднує в собі значення і підмета, і присудка; другий головний член у такому реченні не потрібний. Наприклад, у реченні Йду додому стежкою вузькою (В. Сосюра) синтаксичний центр виражений лише присудком йду. Підмет у ньому хоч і можливий, але не обов'язковий: із самої Форми дієслова зрозуміло, що дія виконується тим, хто говорить (я йду). У реченні Із можливого в чудесне перекинуто (M. Рильський) присудок перекинуто не тільки називає Дно, а й указує, що це зробив хтось, хоч і не названий. Друго-fo головного члена в цьому реченні немає й не може бути, як скажімо, у реченні Надворі смеркало (А. Тесленко). Синтаксичний центр може розширюватися другорядними Сенами, які пояснюють підмет і присудок, а також одне одного. Наприклад, синтаксичний центр розлука научає можна доповнювати так: 1. Розлука научає (к о г о?) – нас. 2. Розлука научає нас (ч о г о?) любити. 3. Розлука научає нас любити (я к?) щиріш. 4. Розлука научає нас щиріш любити (щ о?) край. 5. Розлука научає нас щиріш любити край (яки й?) рідний. Так твориться речення Рідний край щиріш любити научає нас розлука (Леся Українка). Просте речення, у якому є лише синтаксичний центр без другорядних членів, називається непоширеним. Просте речення, у якому є другорядні члени, називається поширеним. Наприклад, із двох речень Надійшла осінь. Пожовкле листя спадало на тротуар (П. Панч) перше – непоширене, друге – поширене. У двоскладному реченні підмет разом із залежними другорядними членами утворює групу підмета, а присудок – групу присудка. Наприклад, у реченні Перед ними за Дніпром з'явилась невимовно чудова панорама Києва (І. Нечуй-Левицький) група підмета – панорама (я к а?) чудова, чудова (якою міро ю?) невимовно, панорама (ч о г о?) Києва; група присудка – з 'явилась (перед к и м?) перед ними, з 'явилась (д є?) за Дніпром. Між групою підмета і групою присудка кома не ставиться, навіть якщо там чується пауза: А голос у дівчини мов тої скрипки спів (Леся Українка). Залитий сонцем степ одразу принишк (О. Гончар). В односкладному реченні такого поділу членів речення на групи, зрозуміло, немає. Речення, яке має один синтаксичний центр, називається простим. Простим реченням називають також предикативну частину складного речення, що має один синтаксичний центр. Прості речення бувають ускладнені й неускладнені. До ускладнених належать речення з однорідними та відокремленими членами, звертаннями, вставними й вставленими частинами тощо. У неускладненому реченні таких компонентів немає. Наприклад, речення Раз добром нагріте серце вік не прохолоне/(Т. Шевченко) неускладнене. Речення Небес блакитних розпустивши коси по лебединій шиї і плечах, прийшла до нас Багря-нородна Осінь, в дібровах веселиться і в полях (Є. Гуцало/ ускладнене: у ньому є відокремлені й однорідні члени. речення, яке має два або більше синтаксичних центрів, називається складним. У складному реченні між його предикативними частинами (простими реченнями) звичайно ставляться коми (про те, коли тут коми не ставляться або ставляться інші розділові знаки, мова піде далі). Наприклад, у реченні Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе (О. Гончар) комами відділено одне від одного два прості речення: 1. Той не може й сам викликати поваги до себе. 2. Хто зневажливо ставиться до рідної мови. У реченні Звістка, що йдуть козаки, розійшлася блискавкою поміж військом, і ще сонце не зійшло, як цілий табір був уже на ногах (О. Маковей) комами відділено одне від одного чотири прості речення із синтаксичними центрами звістка розійшлася, козаки йдуть, сонце не зійшло, цілий табір був на ногах.
Підмет Підмет називає предмет або поняття, яким приписується якась дія, стан, інша змінна ознака чи наявність. Підмет відповідає на питання х т о? щ о? Підмет виражається словоформою в називному відмінку. Щоб не сприйняти за підмет прямий додаток, виражений знахідним відмінком (як у реченні Ой у полі жито копитами збито, де слово жито – прямий додаток), до підмета, особливо коли це назва неістоти, слід ставити водночас два питання: хто? що? Якшо неправильно визначити підмет, залишиться незрозумілим зміст, наприклад, такого речення: Гірке життя цукор не підсолодить (3 газети). Підмет найчастіше виражається іменником, займенником чи іншою частиною мови в значенні іменника: На вулицях блідне вогнів (хто? щ о?) намисто, і (хто? щ о?) ранок злітає, як (хто? що?) спів, на місто (В. Сосюра). Серед неба горить (хто? що?) білолиций (Т. Шевченко). Як (х т о?) я люб-лю оці години праці, коли (хто? що?) усе навколо затиха (Леся Українка). Щоб перевірити, чи правильно визначено підмет, треба спробувати замінити його займенником він, вона, воно, вони в називному відмінку. Якщо в реченні така заміна можлива, то це підмет, якщо ні – то додаток або звертання. Наприклад, у реченні Закінчено жнива, останній сніп накошено пшениці (А. Малишко) не можна замінити ні слово жнива займенником вони, ні слово сніп займенником він. Отже, тут жнива сніп не підмети. А в реченні Жнива закінчились, і ліг останній сніп на тік така заміна можлива: жнива – вони, сніп – він. У реченні Розлягайся, скибо чорна сійся, зерно, і рости (М. Рильський) слова скибо чорна і зерно відповідають на питання хто? що?, проте замінити їх займенниками вона і воно не можна. Отже, ці слова не підмети, це звертання. У підрядних реченнях підмет буває виражений займенниками хто, що, який. Слово що може бути й сполучником. Підметом воно виступає лише тоді, якщо його можна замінити займенником який або іменником у називному відмінку. Наприклад, у реченні Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами (Леся Українка) слово що – підмет, бо його можна замінити займенником який: який (Прометей) не творив... А в реченні Льотчикові аж дивно було чути, що пращури його були чумаками (О. Гончар) заміна слова що займенником який неможлива, отже, що тут не підмет (підмет тут пращури, а що – сполучник). Як підмет сприймається й головний член називного речення: Ніч. На небі гуляє повний місяць, мерехтять зорі (В. Минко). По-перше, він відповідає на питання підмета х т о? щ о?; по-друге, якщо розповідь перевести в минулий (чи майбутній) час, то при ньому обов'язково з'являється присудок: Була ніч. На небі гуляв повний місяць, мерехтіли зорі. Тому в подальшому викладі термін «підмет» використовуватимемо під час аналізу як двоскладних, так і називних речень. Іноді підмет буває виражений неозначеною формою дієслова, до якої не можна поставити питання х т о? щ о? У такому разі підмет визначаємо за змістом. Наприклад, у реченні Жити – добро робити (Нар. творчість) підмет – жити, бо саме Це поняття пояснюють наступні слова: від нього можна поставити питання а що це значить? Такий підмет може виражатися й сполученням інфінітива з іменником чи прикметником в орудному відмінку: Бути людиною – дертись по вер-пикальнш стіні. Сізіфова робота (В. Стус). Підмет може бути виражений також будь-якою частиною в будь-якій формі, якщо її вжито в значенні іменника, наприклад, у реченнях Слава! Слава! докотилось і лягло до ніг .Тичина). / кожне оте його «люби!», кожне оте «цілуй!», з гарячих солов 'їних грудей, обгорталося пахощами. Узку й конвалії (Остап Вишня) і вигук слава, і дієслова люби туй! є підметами. У ролі підмета в безособових реченнях можуть виступати: частки це, то, все, воно: Хто збив той напис, чи сперечаль-ник-владар, чи просто час потужною рукою, то невідомо (Леся Українка). Ось я бачу – дівчата не всі тут, се не гарно!(С. Васильченко). Кипіло все напередодні весни, яку казані над золотим багаттям (М. Хвильовий). Сльоза змиває горе, меншає його після сльози, – от воно й легшає людині (Б. Грінченко); неозначена форма дієслова: Може, у вас список книжок є? Бо кожну книжку виймати з шафи та розглядати – що воно та для чого – дуже забарно (Панас Мирний). Думалося спочатку добратися в Каховку водою, найнявши всклад-чину «дуба» десь на Дніпрі (О. Гончар). Світ неблизький мені додому йти (Леся Українка). Підмет, виражений одним повнозначним словом, називається простим (приклади див. вище). Підмет, виражений словосполученням – двома та більше повнозначними словами, називається складеним. |