Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
 Скачать 2.62 Mb.
|
|
Можливі такі синонімічні заміни сполучників: таж – адже: Таж [адже] ми з тобою колись були товариші (Леся Українка). Пор.: Та ж [та сама] думка імені не давала спокою; тож – тому: Життя таке коротке – тож [тому] спішімо робити добро (О. Довженко). Пор.: Не грайся хлібом – то ж [це ж] бо гріх/(М. Рильський); теж– також: Русалка... зникає в тумані. Потерчата теж [також] зникають (Леся Українка). Пор.: На те ж [для того ж] і щука в морі, щоб карась не дрімав (Нар. творчість); щоб – аби: Не смійся з другого, щоб [аби] тобі не було того (Нар. творчість). Пор.: Все одно, що б [яке б лихо] не сталось, ми не розлучимось (Леся Українка); якби – коли б: Якби [коли б] знав, де впав, то й соломки б підослав (Нар. творчість). Пор.: Як би не крутила хуртовина, блисне промінь – крига розтає (3. Гончарук); проте – однак: Не радий хрін тертушці, а проте [однак] на кожній танцює (Нар. творчість). Пор.: Мови про те [про Цю справу] в нас не було; зате – але: Взимку холодно, зате [але] комарі не кусають (Нар. творчість). Пор.: За те ми любимо свою Батьківщину, Що вона – своя; притому (притім) – до того ж: За моїми відомостями, вони в саду і притому [до того ж] в найкращому настрої (Микитенко). Пор.: Я при тому не був і нічого сказати про це не можу, причому (причім) – і то: Сто карбованців зашила йому мати в підкладку піджака, причому [і то] зашила сировою нищкою (Григорій Тютюнник). Пор.: Нартал крутить головою, при чому [в цей час, при цьому] кайдани стиха бряжчать (Леся Українка).
Значення і склад часток Частка – службова частина мови, яка надає окремому слову, висловлюванню чи реченню певного смислового або емоційного відтінку. Наприклад, у реченні Лише мох вкриває собою оте віковічне ніким не займане каміння (А. Шиян) частка лише виділяє слово мох, за допомогою частки «і- утворено заперечний займенник ніким, частка не заперечує ознаку займане. Частки за своїм значенням і вживанням поділяються на: такі, що надають певного смислового відтінку окремому слову чи групі слів; такі, що вживаються для оформлення різних видів речень; приєднувальні; словотвірні й формотвірні. Частки, які надають окремому слову чи групі слів певного смислового відтінку (присловесні частки), за значенням є такі: а) підсилювально-видільні – вживаються для підсилення або виділення окремих слів у реченні: навіть, тільки, лише (лиш), всього-на-всього, хоч, хоча б, принаймні, аж, же (ж), -таки, -то, все, ще, вже, вже й, і, та, собі, о, ой; наприклад: Та скажи мені, друже, нащо все в житті приходить тільки тоді, коли ми перестаємо бажати цього? (Ю. Яновський). Мені аж страшно, як згадаю оту хатину край села/(Т. Шевченко); б) уточнювальні – вказують на міру точності або правдивість повідомлення: саме, якраз, справді, точно, власне, рівно, майже, приблизно, десь, мало не, трохи не, ледве не, ледве чи, навряд чи, ніби, наче, неначебто, мов, мовби, немовби, буцім; наприклад: Збори почалися рівно о другій годині (М. Трублаїні). Дим став немов густішим, до нього примішалося ще щось (Г. Хоткевич); в) вказівні – слугують для того, щоб привернути увагу до якогось предмета, явища: то, ото, от, це, оце, ось, осьде, он, онде, воно; наприклад: Он зірка в небі пролетіла (В. Сосюра). Блаженків Денис альпініст? Та чи він хоч знає, що це воно таке? (О. Гончар). Частки, які вживаються для оформлення різних видів речень – Розповідних (стверджувальних і заперечних), питальних, спонукальних, окличних (фразові частки), є такі: а) стверджувальні – виступають замінниками стверджувальних речень або підсилюють їх: так, авжеж, аякже, атож, ага, еге, еге ж, гаразд; наприклад: Авжеж, такий у нас ведеться звичай (Леся Українка). – Ви доб- ре знаєте Карпа?– поспитав я. – Атож... (М. Коцю- бинський); б) заперечні – вживаються в заперечних реченнях або замінюють їх: не, ні, ані; наприклад: Ні, краще ніколи не роздивлятись, з чого зроблене те, що нам до вподоби (М. Коцюбинський); в) питальні – вживаються для оформлення питальних речень або в ролі самостійних запитань: чи, хіба, невже, що за, га, та ну, наприклад: Чи є кращі в життю літа та над молодії? (Леся. Українка). Невже історія нас так нічого й не навчила? (З газети); г) спонукальні – надають висловлюванню різних відтінків побажання, наказу, просьби, заборони, заклику до дії: бодай, годі, ну, давай, на, -бо, -но\ наприклад: Бодай кати постинали, отих царів, катів людських! (Т'. Шевченко) г) окличні – вживаються для оформлення окличних речень: що за, що то за, ну й; наприклад: Що за гарна година настала! Ну й день! Приєднувальні частки вказують на певний зв'язок між висловлюваннями: теж, також, до того ж, ще й, адже, отже, тож, значить, так, то (за своїм значенням вони наближаються до сполучників); наприклад: Тож як мудрості доходиш, – хочеться і жить і жить! (П. Тичина). Зайди у лютому чи квітні, то хліб і сіль завжди навпіл (А. Малишко). Словотвірні й формотвірні частки виконують роль префіксів, суфіксів та закінчень, але відрізняються від них тим, що можуть писатися окремо, через дефіс або приєднуватися до закінчення: абихто – аби з ким, ніщо – ні в чому, щодня – що другого дня, будь-який – будь до якого, коли-небудь, знав би, хай подумає, чийсь – чийогось, вчитися – вчишся. До словотвірних належать частки аби-, де-, -сь, казна-, хтозна-, будь-, небудь-, ні-, що-: абищо, дехто, якийсь, казна-звідки, хтозна-куди, будь-де, як-небудь, ніякий, щороку. До формотвірних належать частки би, б (за їх допомогою утворюється умовний спосіб: сказав би, зраділа б); хай, нехай (за їх допомогою утворюється наказовий спосіб: хай скаже нехай прийдуть)', -ся (за її допомогою утворюються звороти: дієслова: вмиваюся, тривожаться). Написання часток Частки з іншими словами в реченні пишуться по-різному: найчастіше – окремо, рідше – через дефіс або разом. Окремо від інших слів пишеться переважна більшість часток: зробив би, принеси ж, адже ж, як же бути, ось як, он куди, тільки так. Проте в складі сполучників та інших часток вони не виділяються як частки і пишуться разом: адже, отже, аякже, таж, тож, отож, атож, теж, авжеж, щоб, якби, мовби, немовби, ніби, неначеб, неначебто, немовбито, нібито, тобто, цебто', але: коли б, коли б то, хоч би, але ж, бо ж, або ж, адже ж, отже ж. Частки ось і он пишуться разом лише в словах осьде і онде. Але залежно від вимови їх можна писати й окремо: ось де, он де. Через дефіс пишуться частки -бо, -но, підсилювально-видільні -то, -от, -таки, словотвірні хтозна-, бозна-, казна-, чортзна-, будь-, -небудь, невідь-, іншомовна екс-: спухай-бо, принеси-ио, який-бо ти, тільки-но, якби-то, тому-то, отак-то, все-таки, зробив-таки, хтозна-коли, казна-хто, будь-який, сшьки-небудь, невідь-звідки, екс-чемпіон, екс-президент. Проте ці частки пишуться окремо: а) якщо між часткою і словом є інше слово: казна-хто –казна з ким, будь-що – будь про що, принеси ж бо, якби ж то, все ж таки; б) якщо частка таки стоїть перед словом, яке вона підсилює: таки зробив, таки моя правда (але: моя-таки правда). Разом пишуться частки аби-, де-, -сь, ні-, ані-, чи-, як-, чим-, що- з будь-якою частиною мови: абиякий, дехто, ко лись, ніщо, нізвідки, аніскільки, анітрохи, чималий, якнайкраще, якраз, чимдалі, чимскоріш, щоправда, щодуху, щоразу, іцо-року, щодо. Проте ці частки пишуться окремо: а) якщо між часткою й словом є інше слово: абихто – аби до кого, дещо – де про що, ніхто – ні з ким, щогодини – що дві години, щодня – що другого дня, щодень – що не день, щодо – що ж до; б) якщо частка що стоїть після слова, до якого вона відноситься: тільки що, поки що, дарма що, хіба що, ледве що. Крім того, слід мати на увазі, що є три різні частки то: а) вказівна – пишеться окремо: Дівчинка, видимо, сама захотіла переконатися, чи то справді так, і заляпала босими ніжками по долівці (Григорій Тютюнник); б) підсилювальна – пишеться, як правило, через дефіс: Отакий-то Перебендя, старий та химерний! Заспіває весільної, а на журбу зверне (Т. Шевченко); в) словотвірна – пишеться разом: Кажуть, начебто араби перші вміли робити дзиґарі (М. Коцюбинський). Про написання частки не з іменниками, прикметниками, дієсловами та прислівниками див. відповідні частини мови. З числівниками, займенниками, прийменниками, сполуч никами, вигуками частка не пишеться окремо: не десять, не перший, не я, не наш, не весь, не цей, не при людях, не для слави, не без успіхів, не щоб допомогти, не ах який. Але не пишеться разом у прийменнику незважаючи на і з займенниками неабиякий, неабихто.
Значення вигуків Вигуки – це слова, що виражають емоції та спонукання, не називаючи їх, а також відтворюють нечленороздільні звуки. Вигуки в мові виступають замінниками речень. їхнє ж конкретне значення великою мірою залежить від контексту, ситуації. Наприклад, вигук ох: Ох як він говорив! Який був голос! (Леся Українка) – висловлює захоплення; Ох, не перед добром, ох, не перед добром вони так п 'ють (Г. Хоткевич) – передає побоювання; Ох... як ти мене злякав, хай йому иур! (Панас Мирний) – виражає переляк; Ох, Боже, Боже, трошки того віку, а як важко його прожити (М. Коцюбинський) – відтворює почуття досади, невдоволення. За значенням вигуки поділяються на емоційні, спонукальні, застиглі формули спілкування та звуконаслідувальні слова. Емоційні вигуки виражають почуття, настрій, переживання, стан людини, її ставлення до різних явиш дійсності: о, ой, ох, ох, ех, ай, ух, ой лишенько, ой леле, ґвалт, тьху, тю, фу, иур йому, овва, от тобі й на, отож то й є, де ж пак, слава Богу, боронь Боже. Спонукальні вигуки виражають наказ, спонукання або слугують засобом привернення чиєїсь уваги, впливу на поведінку тварин: геть, годі, ну, цить, тсс, гайда, ануте, анумо, гей, огей, агов, алло, но, вйо, соб, цабе, тпру, гиля, агуш, а киш, киць ціп-ціп, паць-паць. Застиглі формули спілкування виражають привітання, пробачення, подяку, побажання, божбу, прокльон, лайку тощо: добридень, спасибі, до побачення, на добраніч, дякую, будь ласка, прошу, пробачте, вибачте, даруйте, прощайте, щасливо, їй-богу, чорт би його взяв, к чорту, хай йому біс. Звуконаслідувальні слова відтворюють різні звуки природи, тварин, машин тощо: ку-ку, кру-кру, кукуріку, ках-ках-ках, гав-гав, му-у-у, тьох-тьох-тюї, тік-так, дзень, брязь, бах, ш-ш-ш. Написання вигуків і особливості вживання їх Вигуки, що передають повторювані або протяжні звуки, пишуться через дефіс: ой-ой-ой, ну-ну, о-го-го, агов-гов-гов, ха-ха-ха, ку-ку, киць-киць, а-а-а, му-у-у, ня-а-ав, ф 'ю-у-у, дз-з-з, ш-ш-ш. Вигуки на зразок леле, лелечко, цитьте, овва, кукуріку, кудкудак, бух, тарах, бабах тощо, які не передають повторюваних чи протяжних звуків, пишуться разом. Проте, якщо треба передати протяжність, то й ці вигуки можуть писатися через дефіс: / раптом: – Б-б-ба-бах! (Остап Вишня). Б'ється, стогне, зітхає море!.. Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух! (М. Коцюбинський). У вигуках будь ласка, до побачення, на добраніч, отим то й ба, от тобі й на, оце так тощо всі складові частини пишуться окремо. Вигуки ану, анумо, ануте пишуться одним словом, і Через дефіс пишуться вигуки їй-богу, їй-бо, їй-право, ану-ну- Вигуки вживаються лише в розмовному й художньому стилях, зрідка – у публіцистиці. У науковому й офіційно-діловому стилях вони не вживаються. Вигуки в реченні звичайно стоять відособлено і від членів речення відокремлюються комою або знаком оклику: Ану, гей, почнемо «Чумака»/ Зачинай хто!(М. Кропивницький). Ех!Ех! Ех! Ррраз! Ррраз! Закаблуками! Закаблуками! По злиднях, по гіркій, по циганській долі закаблуками! (Остап Вишня). Якщо вигук вжито в середині речення, він виділяється з обох боків тире, рідше – комами: І раптом він – о леле! – У стіні побачив двері ще якісь чудні (М. Бажан). Земле рідна, о, чим далі ти від мене, тим дорожча (Д. Павличко). Іноді вигуки можуть виступати в ролі членів речення: а) присудка: А човен хить-хить під лозою (Г. Тютюнник); б) підмета: Тисячоголосе «ура» покотилося берегом (О. Гончар); в) додатка: Не кажи гоп, поки не перескочиш (Нар. творчість). У такому разі вигуки не відділяються розділовими знаками від інших членів речення. Вони можуть лише братися в лапки. 5. СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ
Синтаксис (грец. syntaxis «складання») – це сукупність правил і схем творення словосполучень, речень і тексту як словесних моделей певних фрагментів дійсності чи внутрішніх станів людини. Синтаксис, його функції Мова, як уже зазначалося, існує у двох тісно взаємопов'язаних психічних процесах: в уяві (набір мовних засобів і схем, які зберігаються в людській пам'яті) і в мовленні (творення речень і тексту, шо відбивають позамовну дійсність). Мовлення існує в усній і писемній формах. Мовні засоби – фонеми, морфеми, слова й словоформи – не мають самодостатнього значення: вони існують лише заради мовлення, тобто заради речень і тексту. Усе це лише інвентар, розрізнені елементи, які, щоб за їхньою допомогою передати якесь повідомлення, інформацію, думку, треба ще певним чином організувати, поєднати, використовуючи їхні властивості. І тут, у мовленні, визначальну роль відіграє синтаксис. Синтаксис дає змогу умовно виражати, моделювати зв'язки, які існують між двома та більше явищами, що їх названо словами (синтаксис словосполучення), та зв'язки між осмисленими явищами й дійсністю (синтаксис речення). Робиться де відповідно до певних, властивих йому правил і за певними схемами. Таким чином, синтаксис можна визначити як сукупність правил і схем, за допомогою яких мовець, використовуючи слова та їхні форми, відтворює, моделює ті чи інші явиша дійсності або внутрішні стани, щоб повідомити про них інших людей. Якшо морфологія встановлює граматичні властивості певних розрядів слів (наприклад, відмінювання іменників за відмінками й числами, змінювання дієслів за способами, часами, особами, числами тощо), то синтаксис визначає, як ці граматичні властивості слід використовувати, щоб з окремих слів утворити речення, а відтак – і текст. Творячи певне висловлювання, ми оперуємо не просто словами, а різними їхніми формами (тобто словоформами), які об'єднуємо в словосполучення, а ті – спочатку в прості речення, потім, якщо є така потреба, в ускладнені й складні речення; з речень формуємо текст. Синтаксис, отже, починається із словоформи, а далі поділяється на синтаксис словосполучення, синтаксис простого, синтаксис ускладненого, синтаксис складного речення та синтаксис тексту. Кожне з цих відгалужень єдиного синтаксису має свої специфічні правила й схеми. Оволодіння ними забезпечує, з одного боку, правильну побудову висловлювань різного типу, чітке й дохідливе передавання власної думки іншим людям, з іншого – правильне розуміння чужих висловлювань. Центральною одиницею синтаксису є речення. Пунктуація: роль і значення Висловлювання творяться в усній формі, навіть якщо вони не промовляються вголос. А будь-яке усне мовлення супроводиться певними паузами, інтонацією, які передають емоційно-вольовий стан мовця, його ставлення до сказаного, надають різних смислових відтінків висловлюванню, а також членують мовленнєвий потік на частини відповідно до змісту. Цього не можуть передати букви. Тому для приблизного відтворення інтонації на письмі вживають розділові знаки: крапку, кому, тире, двокрапку, крапку з комою тощо. Вони полегшують сприймання й правильне розуміння написаного. Система правил членування написаного тексту за допомогою розділових знаків відповідно до його синтаксичних, смислових та інтонаційних особливостей називається пунктуацією (лат. punctum «крапка»). Є розділові знаки кінця речення і внутрішніми. У кінці речення використовуються такі розділові знаки: крапка, знак питання, знак оклику і три крапки. Крапка ставиться в кінці розповідних і спонукальних речень, знак питання – у кінці питальних речень! Знак оклику вказує на емоційність, схвильованість висловлювання. Трьома крапками позначають або незакінченість висловлювання, або його переривчастість. Три крапки можуть ставитися й на початку речення – у такому разі вони вказують, що речення є продовженням якоїсь попередньої невисловленої думки. Наведемо зразки використання розділових знаків у кінці речення: А за віщо, за що люди гинуть? Того ж батька, такі ж діти, – жити б та брататься. Ні, не вміли, не хотіли, треба роз'єднаться! (Т. Шевченко). Обставини просто примушують Україну визначитися зі своїми національними інтересами, щоб на рівних розмовляти з партнерами. Але де ці інтереси? (З газети). Порт морський. Начальник?Елітний/.. (З газети – заголовок статті). Знак питання і знак оклику можуть ставитися також у середині речення – у кінці вставлених речень та після вигуків, виділених дужками або парними тире, наприклад: Шкільні геологи за кілька років встигли пошукати волинський бурштин (і дещо таки знайшли!), натрапили на сліди стародавнього металургійного і скловарного виробництва, побували в багатьох цікавих куточках України (3 газети). Годинник бив – що з ним? – зовсім не ту годину (І. Жиленко). У середині речення вживаються такі розділові знаки: одинична кома, парні коми, крапка з комою, одиничне тире, парні тире, двокрапка, дужки, кома й тире, три крапки. Одинична кома ставиться між двома частинами речення: між однорідними членами та між простими реченнями, що входять до складного. Наприклад, у реченні Завжди знаходилися люди, котрі не відрікалися ні від християнських цінностей, ні від власного «Я», ні від істини, в яку вірили і яку обстоювали всім своїм життям, за яку нарешті власним життям платили (З газети) одиничні коми після слів цінностей і «Я» поставлено між однорідними членами речення; після слів люди, істини та життям – між простими реченнями. Так само в реченні Заніміли, поникли, погасли ліси, і людські, і пташині мовчать голоси (М. Рильський) одиничні коми стоять між однорідними членами заніміли, поникли, погасли та і людські, і пташині, а також між двома простими реченнями після слова ліси. На місці одиничної коми робиться пауза. Але там, де є пауза, кома не завжди ставиться. Наприклад, у реченні Проникливе втілення й віртуозне виконання музики Верді засвідчує високу культуру та вокальну майстерність солістів, хору й оркестру (3 газети) пауза чується після слова Верді (між групою підмета і групою присудка), але комою вона не позначається. Парними комами виділяються з обох боків підрядні речення в середині головного, відокремлені члени речення та внесення (звертання, вставні та вставлені слова й речення, слова-речення, вигуки). Наприклад, у реченні Факт, про який поведу мову, можливо, незначний, але дуже характерний (3 газети) парними комами виділено в середині головного підрядне речення про який поведу мову і вставне слово можливо. У реченні Творів масової культури в українській літературі загалом, у молодій зокрема, вкрай мало (3 газети) парними комами виділено відокремлене уточнювальне означення. Але одна з парних ком не ставиться, якщо виділювана частина стоїть на початку речення або в його кінці. Наприклад, У реченні На мою думку, пропорція між елітарною та масовою культурою залежить від кількісних показників тієї ж еліти (З газети) таким чином виділено вставні слова на мою думку. Якби ці слова стояли в середині речення, то коми треба було б поставити з обох боків. Виділена частина промовляється, як правило, трохи іншим тоном або трохи швидше, ніж усе речення. Але паузи на місці парних ком робляться не завжди. Наприклад, у реченні Усі, Хто був того дня у філармонії, полишали залу з незабутніми враженнями (3 газети) після словаче/ пауза не чується. Крапка з комою ставиться там, де й одинична кома однорідними членами та між простими реченнями, що входять до складного), якщо розділювані нею частини далекі за змістом або мають у собі розділові знаки, як, наприклад, у реченні Відтак було відвідано притулки для дітей, що залишилися без батьківської опіки; дитячі будинки сімейного типу; сиротинці' кризові центри для жінок; інтернати для людей похилого віку тощо (3 газети). На місці крапки з комою завжди чується подовжена пауза. Проте іноді й довгу паузу позначають лише комою. Так, у реченні Рівна, безмежна просторінь (як на масштаби двох людських ніг), гола рівнина без ріки, без дерева, окремі села й хутори стоять рідко, сонце велике й пекуче котиться на небі і поринає за землю, мов за морську поверхню, небо не синє, як за Дніпром, а кольору ніжних блакитних перських шовків, небо Криму над степовим безмежжям (Ю. Яновський) треба було б, орієнтуючись на зміст і паузи, поставити крапку з комою щонайменше після слів рідко, поверхню, шовків, але автор вжив тут коми. Одиничне тире може ставиться між групою підмета і групою присудка; між простими реченнями в складному; після однорідних членів, якщо в реченні є узагальнювальне слово; на початку прямої мови; на місці пропущених слів і, взагалі, там, де жоден інший розділовий знак не ставиться. Наприклад, у реченні Обов язок лікаря – лікувати хворого (О. Гончар) тире поставлено між групою присудка і групою підмета. У реченні Цьогорічна зима виявилася дуже вже милостивою до України – навіть лютий не лютує як слід (3 газети) тире вжито між двома частинами складного безсполучникового речення. На місці тире робиться невелика вичікувальна пауза, і далі Інтонація, як правило, підвищується. За допомогою парних тире виділяємо вставлені речення, відокремлені члени речення, вигуки в середині речення, іноді – однорідні члени, якщо в реченні є узагальнювальне слово, тощо. Наприклад, у реченні Звучало слово Уласа Самчука – письменника такого ж складного, як і непересічного, – також у Дерманській школі, до якої свого часу він ходив (3 газети) парними тире охоплено з обох боків відокремлену прикладку-У реченні Усі – актори, оператори, режисери – працювали щиро, чесно, з любов 'ю (3 газети) парними тире виділено однорідні члени після узагальнювального слова. Частина, охоплена з обох боків тире, вимовляється з підвищеною інтонацією. Двокрапка завжди вказує, шо далі щось розкривається, уточнюється, доповнюється. Вона ставиться перед однорідними членами, якщо в реченні є узагальнювальне слово, між частинами складного безсполучникового речення та після слів автора при прямій мові. Наприклад, у реченні Усе ясно й прозоро: відступати опозиція не збирається (3 газети) двокрапку вжито між двома частинами складного безсполучникового речення. Перед двокрапкою, як правило, інтонація підвищується, на її місці робиться невелика вичікувальна пауза, і після неї слова промовляються звичайним тоном. У дужки беруться додаткові повідомлення, уточнення, роз'яснення (вставлені слова й речення, посилання на джерела інформації). Наприклад, у реченні Трипільська цивілізація (IV– III тисячоліття до нашої ери) як цілість духовної і матеріальної культури не могла б безперервно життедіяти 1500 років (аналогів цьому не існує), не маючи виробленої системи письма і лічби (3 газети) у дужки взято уточнення й принагідне зауваження. Частина, охоплена з обох боків дужками, вимовляється з пониженою інтонацією. Кома й тире ставиться між частинами періоду, при протиставному порівнянні, ними відділяються слова автора від прямої мови. Іноді комами й тире охоплюють з обох боків вставлені речення – у такому разі вони виконують ту саму роль, Що й дужки. Наприклад, у реченні з народної думи То ж не вовки-сіроманці квилять та проквиляють, не орли-чорнокрильці клекочуть, попід небесами літають, – то ж сидить на могилі козак старесенький, як голубонько сивесенький, та на бандуру грає-виграває, голосно-жалібно співає кому й тире вжито при протиставному порівняні. На місці коми й тире робиться вичікувальна пауза, і далі інтонація знижується. Три крапки в середині речення вказують на схвильованість мови або на паузу перед важливим чи несподіваним повідомленням, як, наприклад, у реченні А ще вона – чудова мати, бабуся, зразкова прабабуся і... неперевершено виконавиця душевних романсів (3 газети). У лапки, крім прямої мови, цитат і різних умовних власних назв, беруться також слова, вжиті в незвичному або іронічному значенні. Так, у реченнях Влада охоче гралася з нами в «пролетарську інтелігенцію», знаючи ціну дозованим бунтам на колінах. Чи варто думати про справедливість, про надію на те, що правда «восторжествует» ? (З газети) слова, взяті в лапки, мають у цьому контексті іронічне забарвлення. Слова, взяті в лапки, вимовляються з особливою, підкресленою інтонацією. Якщо збігається разом кілька розділових знаків, то ставимо звичайно один із них: крапку, двокрапку, три крапки, крапку з комою, знак питання, знак оклику. Наприклад, у реченні Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате: маєш крила, маєш силу, є коли літати (Т. Шевченко) кому після звертання брате не ставимо, бо там стоїть уже двокрапка. |