Главная страница
Навигация по странице:

  • Теорія журналістики

  • Теорія журналістики


    Скачать 3.15 Mb.
    НазваниеТеорія журналістики
    АнкорAnatoliy_Moskalenko_Teoriya_zhurnalistiki.doc
    Дата20.03.2017
    Размер3.15 Mb.
    Формат файлаdoc
    Имя файлаAnatoliy_Moskalenko_Teoriya_zhurnalistiki.doc
    ТипДокументы
    #4005
    страница12 из 27
    1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   27
    Глава держави зазначив і те, що, згідно із ст. 4 Постанови, підготовку програм і передач за участю народних депутатів, про­порційну участь представників депутатських груп і фракцій в радіо- і телепередачах, а також координацію висвітлення діяль­ності Верховної Ради і поширення офіційної інформації щодо неї забезпечує Прес-служба апарату ВР. Така норма, на думку

    122

    Нормативна база діяльності преси

    Президента, означає' парламентську цензуру на висвітлення ді­яльності вищого законодавчого органу. Отже, координація робо­ти прес-служб органів виконавчої влади Прес-службою Адмініс­трації Президента, узаконена в листопаді 1995 p., з точки зору глави держави, не є цензура Адміністрації на висвітлення діяль­ності органів виконавчої влади.

    Аргументація вето Президента на Постанову Верховної Ради свідчить, що, по-перше, в Україні немає єдиних, обов'язкових для всіх «правил гри» в інформаційно-політичному просторі, ре­ально він регламентується не чітким і послідовним законом, а волею посадових осіб; по-друге, руками засобів масової інфор­мації чиниться придушення парламентаризму і формується сус­пільний стереотип про безумовний примат виконавчої влади і другорядність парламенту.

    14 грудня 1996 р. Міністерство інформації було підпоряд­коване Президенту. Тим самим виконавча влада встановила практично необмежений контроль над телеінформаційним про­стором.

    Щодо контролю над друкованими засобами масової інформа­ції, то він поширився і на них після прийняття Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний за­хист журналістів». Закон зберігає існуючу практику дискриміна­ційного підходу у наданні пільг ЗМІ за ознакою статусу заснов­ників; кошти на підтримку друкованих видань зосереджені на спеціальному банківському рахунку Міністерства інформації (фонд сприяння розвиткові ЗМІ) і розподіляються згідно з реко­мендаціями громадського органу (Рада сприяння розвиткові ЗМІ) при Міністерстві інформації.

    Наслідки прийняття такого закону передбачити неважко. Ви­біркова підтримка засобів масової інформації — це цензура вже не окремих програм, матеріалів і т. ін. Це глобальна цензура, що вилучить з інформаційного простору цілі видання і допоможе залишити в ньому тільки контрольовані.

    Процеси, що відбувалися в інформаційно-аналітичному про­сторі, а також аналіз висловлювань представників влади про за­соби масової інформації дають підстави для таких висновків:

    • влада розглядає засоби масової інформації як засіб впливу на громадян у бажаному для неї напрямку, і тому немає потреби в незалежних мас медіа;

    • потужне просування контролю виконавчо? влади над ін­формаційно-політичним простором виявляє тенденцію до авто-

    123

    Теорія журналістики

    ритаризму. У кожному разі асиметричне зміщення векторів впливу в суспільстві в бік виконавчої влади трактується політологією саме так;

    — наявний рівень правового забезпечення діяльності засобів масової інформації дозволяє запровадити на інформаційно-полі­тичному полі диктат закону, а не окремих осіб, і не сприяє роз­виткові незалежних засобів масової інформації.

    Загальні кількісні показники, що характеризують сучасний стан інформаційного простору України, свідчать про значний ступінь його роздержавленості, але не виявляють дійсного співвідношення можливостей впливу на масову свідомість державних і незалеж­них засобів масової інформації.

    На 1 листопада 1996 р. в Україні було зареєстровано 5497 пе­ріодичних друкованих видань. Частка державних у цьому масиві склала 23,6 відсотка.

    У телерадіопросторі, згідно з офіційними даними, поряд з дер­жавними, було створено 740 недержавних телерадіоорганізацій.

    Але за цими формально благополучними показниками стоять нерівні для державних і недержавних ЗМІ умови діяльності та доступу до систем розповсюдження друкованих видань та телера-діокомунікацій. І як результат — різні можливості в освоєнні інформаційного простору, що означає в остаточному підсумку обмеження права громадян України вільно обирати джерела ін­формації.

    Бюджетне фінансування та система пільг для державних дру­кованих видань зумовлює їх нижчу, порівняно з недержавни­ми, вартість, і відповідно — більші обсяги тиражів та вищу пе­ріодичність.

    Це засвідчило дослідження, проведене восени 1996 р. в регіо­нах України Київським центром політичних досліджень і кон-фліктології. Воно виявило, що тираж більше 50 000 примірників мають 50 відстоків державних газет, і лише 26,6 відсотка недер­жавних. Періодичність державних газет складає, як правило, З— 4 рази на тиждень, недержавних — 1—2 рази.

    Окрім того, аналіз передплатних тиражів 20 газет суспільно-політичного спрямування, які очолюють рейтингову шкалу, за­свідчив: при тому, що до двадцяти найбільш тиражних газет постійно входять лише три державні видання («Голос Украї­ни», «Урядовий кур'єр» та «Робітнича газета»), їх частка у за­гальному тиражному масиві передплати склала у січні 1997 р. 40,9 відсотків.

    Отже, державні видання, порівняно з недержавними, мають

    124

    Нормативна база діяльності преси

    вищий ступінь проникнення на ринок мас медіа і відносно біль­шу за кількістю аудиторію.

    Економічне становище незалежних видань більш хистке, по­рівняно з державною пресою, яка фінансується з державного бюджету.

    Як інформують редактори ЗМІ, коштів, зібраних за рахунок річної передплати, вистачає лише на 3—4 місяці роботи видання.

    Реклама не рятує становища, оскільки у вітчизняних вироб­ників коштів на рекламу немає, а зарубіжні компанії віддають перевагу рекламі своїх товарів по телебаченню і в спеціалізова­них рекламних виданнях, справедливо обираючи більш потуж­ний канал поширення інформації.

    Тому незалежна преса стає надзвичайно вразливою до наймен­ших порухів податкової політики держави, коливання цін на всі товари та послуги технологічного циклу друку та розповсюджен­ня видань. До того ж, в Україні існує державна монополія на доставку преси — її здійснює Українське об'єднання поштового зв'язку «Укрпошта».

    Як результат — держава отримує необмежені можливості ма­ніпулювання друкованими виданнями за допомогою вибірково­го надання пільг — податкових, тарифних тощо. А українські громадяни перетворюються на так званих «маргінальних чита­чів», тобто таких, які за умови найменшого підвищення вартості уподобаного видання змушені взагалі відмовитись від нього.

    Як і в інших країнах СНД, незалежна преса України кілька разів опинялася фактично на межі виживання — спроба «Укр-пошти» (трав., 1996 р.) підвищити у кілька разів тарифи на до­ставку видань поставили передплату під загрозу скорочення на 80 відсотків.

    Закон «Про патентування окремих видів підприємницької ді­яльності» (трав., 1996 р.) прирівняв підприємства системи «Союз-друк» до підприємств, що здійснюють торгівлю товарами широ­кого вжитку, і поставив під загрозу скорочення мережі «Союз-друку» на 70 відсотків. Якщо врахувати, що «Союздрук» є фак­тично монополістом на ринку вільного продажу друкованих ви­дань, то розповсюдження преси поза передплатою було зведено до мінімуму.

    Отже, одночасне прийняття Закону «Про патентування...» і задоволення вимог «Укрпошти» могло б призвести до фактично­го знищення системи розповсюдження друкованих видань, ок­рім державних, оскільки вони користуються пільгами на тарифи доставки передплатних тиражів.

    125

    Теорія журналістики

    У січні 1997 р. Національна телерадіокомпанія України пові­домила про підвищення у кілька разів тарифів на публікацію га­зетами (як державними, так і незалежними) щотижневих про­грам телепередач. Підвищення тарифів пояснюється керівницт­вом компанії необхідністю зміцнити фінансове становище струк­тур телебачення і повинно бути здійснене шляхом передачі ек­склюзивного права на поширення телепрограм газеті «Шуляв-ка», у якої всі інші видання змушені будуть їх купувати за висо­кими тарифами.

    Не секрет, що значна кількість громадян купує або передпла­чує ту чи іншу газету не в останню чергу через те, що вона міс­тить телепрограми. Тому крок Національної телерадіокомпанії призвів до непередбаченого падіння тиражів газет.

    Експерти УЦЕПД далекі від того, щоб розцінювати крок На­ціональної телерадіокомпанії як свідомо спрямований на погір­шення економічного становища саме незалежної преси. Але об'єк­тивно ситуація складається не на користь розвитку незалежних друкованих видань і права громадян одержувати інформацію з незалежних джерел. У кожному разі вона демонструє можливості державного монополіста в стосунках з незалежними партнерами в інформаційному просторі.

    Маючи гранично високий ступінь економічної нестабіль­ності та залежності від цілої низки державних монопольних структур, недержавні видання або потрапляють під значно по­тужніший за будь-яку цензуру тиск — так званий «внутрішній контроль», або відкрито вимагають державного фінансування — як це роблять члени новоствореної Асоціації української національно-демократичної преси, що охоплює майже три десятки загальнонаціональних, регіональних і місцевих недер­жавних видань.

    І в тому, і в другому випадках незалежний статус мас медіа втрачає суспільний сенс, оскільки вони самі втрачають головну суспільно значущу якість — неупереджений погляд на дії влади, суспільну, а не державну, заангажованість.

    Аналіз ситуації у середовищі електронних мас медіа, перш за все — телебачення, виявляє, що тут умови доступу державних і недержавних телеорганізацій до аудиторії різняться ще більше, ніж у просторі друкованих видань.

    Телемовлення в Україні здійснюється через чотири загально­національні незалежні канали, що потенційно охоплюють відпо­відно 9, 92, 67 і 35 процентів населення, та через регіональні і місцеві малопотужні передавачі.

    126

    Нормативна база діяльності преси

    На 1-му загальнонаціональному каналі веде мовлення вик­лючно Національна телерадіокомпанія.

    2-й канал, який визначено як освітньо-розважальний, поділе­но між Національною телерадіокомпанією — 4 години на добу — та недержавними телекомпаніями, які отримали ліцензію Націо­нальної ради з питань телебачення та радіомовлення, — 12 годин на добу.

    Стосовно останніх, то про їх самостійність і незалежність мі­ністр інформації, будучи ще в. о. президента Національної теле-радіокомпанії, висловився недвозначно: передачі будуть редагу­ватися, щоб уникнути прикрих помилок і необачностей (Зерка­ло недели. — 1996. — 7 вер.).

    Таким чином, Національна телерадіокомпанія має практично необмежений контроль над загальнодержавними телеканалами, перш за все — за обсягом охоплення населення, за обсягом мов­лення, і, нарешті, завдяки можливості-редагування незалежних телепрограм.

    З'ясовуючи дійсний ступінь можливостей українського теле­бачення щодо впливу на широкий загал, необхідно врахувати і той факт, що саме телебачення як джерело суспільно-політичної інформації тримає сьогодні першість серед усіх інших мас медіа.

    Так, здійснене службою Соціс-Геллап дослідження виявило, що про хід конституційного процесу в Україні 78% громадян дізналися по телебаченню, 49% — по радіо і лише 30% — з газет (Соціс-Геллап, 07. 1996 p.).

    Отже, маючи контроль над телебаченням, держава фактично контролює інформаційний простір країни. А якщо врахувати дер­жавну монополію на засоби розповсюдження і друкованих ви­дань, то можна дійти висновку, що вона контролює його моно­польно.

    Монополія породжує зловживання. Наведені вище приклади відкритої цензури інформаційного простору далеко не вичерпу­ють цього явища. Цензура стала загальновідомим фактом. Це підтверджують результати опитування провідних журналістів Києва і обласних центрів: 70 відсотків респондентів ствердно від­повіли на запитання: «Чи існує політична цензура в Україні», 70,6 відсотків засвідчили, що мали особистий досвід зіткнень з цензурою. Опитані журналісти одностайно — 100-відсотково -визнали наявність в Україні практики «замовних статей». Але те, що відомо журналістам, відомо й їх адресатам — громадянам Ук­раїни. Недаремно рівень довіри населення до вітчизняних ЗМІ не перевищує показника в 24 відсотки (Соціс-Геллап, 1996 p.).

    127

    Теорія журналістики

    Щоденна аудиторія теле- та радіомереж показана на таблиці (заданими Соціс-Гелап, вересень 1997 p.):



    Прагнення держави до маніпулювання засобами масової ін­формації і через них — масовою свідомістю — обертається зневі­рою громадян у будь-яких повідомленнях, що їх робить держава, а в кінцевому підсумку — до відчуження громадян від держави.

    Отже, прагнення владних структур до встановлення всеосяж­ного контролю над інформаційним простором небезпечне для самої держави, в усякому разі — демократичної держави.

    128

    Нормативна база діяльності преси

    Зважаючи на невтішні висновки експертів, учасники парламентських слухань — народні депутати України, представ­ники органів державної виконавчої влади, місцевого самовряду­вання, творчих спілок та інших громадських організацій, праців­ники засобів масової інформації, науковці — проаналізували і розглянули стан, проблеми та подальші перспективи забезпечення свободи слова в Україні відповідно до Конституції та чинного законодавства держави, з урахуванням актуальних потреб сус­пільства, виражених широкою громадською думкою, набутків міжнародного досвіду в цій сфері.

    У результаті проведеного аналізу й обміну думками було наго­лошено на своєчасності постановки і необхідності послідовного комплексного розв'язання сучасних проблем свободи слова та інформаційної діяльності в Україні на державному рівні.

    Як зазначив парламент, недостатньо повною, у певній части­ні нормативно недосконалою і суперечливою залишається ще законодавчо-правова база гарантування і здійснення прав грома­дян на свободу вираження своїх думок, ідей і принципів, на до­ступ до інформації, на задоволення з допомогою інформаційної інфраструктури духовно-культурних, професійних та інших пот­реб; прав засобів масової інформації, журналістів, загалом, ви­робників творчої інформаційної продукції на вільну діяльність. Це стосується, в першу чергу, Конституції України, чинного за­конодавства з питань інформаційної діяльності. Це стосується також подальшої законотворчої роботи, в результатіякої має по­повнитись відповідна нормативно-правова система. Йдеться, зок­рема, про вдосконалення концепції національного інформацій­ного простору України, його розвитку в цілому і кожної із скла­дових, про формулювання та легітимізацію основ інформаційної політики держави, розробку ряду нових законів.

    Значно більшу тривогу викликає те, що й наявні можливості чинного законодавства для гарантування свободи слова та ін­формаційної діяльності належним чином не використовуються. В Україні на практиці існують різноманітні перешкоди щодо здій­снення цієї свободи. Мають місце факти відкритого ігнорування і порушення законів, у тому числі з боку органів державної вико­навчої влади.

    У різних формах практикується цензура (відкрита і прихова­на), яка, до того ж, як правило, спрямовується не на захист спра­ви основоположних державних інтересів, а на захист інтересів та іміджу окремих вищих посадових осіб, однієї з гілок влади. Особ­ливо це виявляється в галузі телебачення і радіомовлення, де

    129

    Теорія журналістики

    виконавчою владою приймаються однобічні програми, структурні кадрові та інші рішення, хоча це суперечить Конституції і зако­нам України, зокрема праву Верховної Ради України як однієї із сторін на засновництво та регулювання діяльності Національної телекомпанії України і Національної радіокомпанії України. За­галом, державне управління інформаційною сферою вже прак­тично повністю зосереджене в руках однієї з гілок влади, підпо­рядкованої Президентові України.

    У громадській думці, в засобах масової інформації посилю­ється тривога з приводу фактів перлюстрації, знищення книжко­вих видань минулих років, прослуховування телефонних розмов і одночасно приховування від громадян інформації, якої вони потребують тощо. Все більше занепокоєння викликає юридична і технічна беззастережність окремих нововведень, зокрема Інтер-нету, який може, з одного боку, посилити загрозу для державних таємниць, особистої конфіденційної інформації громадян, а, з іншого, — збільшити залежність національного інформаційного простору від зарубіжної продукції, чужої інформаційної політи­ки зарубіжних власників і розпорядників системи.

    У країні ще не стала надійним інструментом гарантування свободи слова, захисту діяльності засобів масової інформації і професійної творчої діяльності журналістів судова практика.

    Частішають факти переслідування журналістів за їх професій­ну творчу діяльність, замахів на них та їхнє майно. Органи пра­вопорядку ще не забезпечують повного розслідування таких фак­тів, покарання винних.

    Ще не налагоджено дуже потрібної нині державної підтримки засобів масової інформації та журналістів таким чином, щоб ця підтримка не призводила до втрати ними незалежності в інфор­маційній діяльності.

    Отже, свобода преси — одна з головних цінностей демократії. У наш час все більше доводиться читати або чути твердження, що серйозна журналістика займається питаннями влади і прак­тикою користування нею, й одночасно сама виступає владою врів­новажуючою і контролюючою.

    Однак влада розбещує, як казав колись ліберальний британсь­кий публіцист Джон Едвард Ектон, а абсолютна влада розбещує абсолютно.

    Ми вже звикаємо й до іншого твердження: преса і незалежні журналісти зі своєю системою етичних правил-принципів — це четверта влада. Але ж є й інші, сказати б, неписані постулати:

    Q немає абсолютних правил;

    130

    Нормативна база діяльності преси

    • користуйся правилами розумно;

    • постійно виявляй турботу про захист широкої свободи сло­ва й інформації;

    Q мовчазна журналістика така ж небезпечна, як і та, що страж­дає словоблуддям;

    □ кожен чесний журналіст має право встановити, де ж про­
    ходить межа свободи висловлення думок.

    Усе це вірно.

    Але чому ж тоді, у ході розгляду Верховною Радою України законопроекту «Про державну підтримку засобів масової інфор­мації та соціальний захист журналістів» на початку квітня 1997 p., головний доповідач закликав колег відкинути амбіції і підтрима­ти законопроект, адже, на його думку, свобода слова — під за­грозою.

    А в ході парламентських слухань з питання «Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи» Голова Верховної Ради України на своє ж запитання: «Чи є нині повна свобода слова в Україні?» відповів: мовляв, факти свідчать, що немає. І це небез­підставне твердження.

    На початку 1997 р. Український центр економічних і полі­тичних досліджень, вивчаючи, зокрема, проблему "Свобода сло­ва і влада в Україні", одержав такі результати опитування про­відних журналістів Києва та обласних центрів:

    I. Об'єктивні передумови існування незалежних ЗМІ в Укра­
    їні (а саме: наявність розвинутого законодавства; дії державної
    влади, спрямовані на підтримку ЗМІ; фінансова незалежність ЗМІ)
    журналістами оцінюються як недостатні.

    Оцінка здійснювалася за 10-бальною шкалою, де 0 — повна відсутність передумови, 10 — наявність повною мірою. Результати і загальна шкала виявилися такими:

    1. розвинуте законодавство —-4,2 бала;

    2. фінансова незалежність ЗМІ — 2,5 бала;

    3. дії державної влади, спрямовані на підтримку незалежних ЗМІ, - 2,1 бала.

    Найменше нарікань викликає не відсутність фінансової неза­лежності, як можна було сподіватися, а відсутність дій державної влади, спрямованих на підтримку незалежних ЗМІ.

    Хоча це зовсім не означає, що опитувані не відносили забез­печення фінансової незалежності ЗМІ до відповідних дій дер­жавної влади, аж до бюджетного фінансування включно.

    II. 1) Політична цензура в Україні, на думку журналістів, іс­
    нує.

    131

    Теорія журналістики

    її повну відсутність визнали лише 8% респондентів, беззапе­речно визнали її наявність — 30%. У цілому відповіді розподілилися так:

    існує — 30%

    скоріше існує — 40%

    скоріше не існує — 22%

    не існує — 8%

    сума позитивних відповідей — 70% сума негативних відповідей — 30% 2) Наявність політичної цензури більшою мірою відчувають столичні журналісти:

    сума позитивних відповідей — 77,3% сума негативних відповідей — 46,6% III. 1) Більшості опитаних журналістів доводилося особисто стикатися з політичною цензурою — це відзначили 70,6% рес­пондентів:

    у тому числі достатньо часто — 31,4%
    зрідка — 39,2%

    практично ніколи не стикалися з політичною
    цензурою - 23,5% опитаних.

    2) Особистий досвід зіткнень з цензурою у столичних і облас­них журналістів практично однаковий, але частота таких зіткнень вища в областях:

    Київ області

    достатньо часто 25,7% 43,8%

    зрідка 45,7% 25,0%

    практично ніколи 20,0% 31,2%

    важко відповісти 8,6% —

    сума відповідей 1 і 2 71,4% 68,8%.

    Дивно, але факт: маючи особистий досвід зіткнень з цензу­рою не набагато менший, аніж столичні журналісти (різниця — 2,6%), працівники обласних ЗМІ меншою мірою визнають наяв­ність політичної цензури взагалі (попереднє питання; різниця — 23,9%).

    Вірогідно, працівники обласних ЗМІ вважають факти цензу­ри своїх видань результатом сваволі місцевих властей і не поши­рюють саме явище на вищі владні структури.

    IV. 1) 3 точки зору журналістів, видання може практично без негативних наслідків для себе публікувати критичні матеріали про Верховну Раду України, рідше — про Кабінет Міністрів Ук­раїни.

    132
    1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   27


    написать администратору сайта