Теорія журналістики
 Скачать 3.15 Mb.
|
|
Глава держави зазначив і те, що, згідно із ст. 4 Постанови, підготовку програм і передач за участю народних депутатів, пропорційну участь представників депутатських груп і фракцій в радіо- і телепередачах, а також координацію висвітлення діяльності Верховної Ради і поширення офіційної інформації щодо неї забезпечує Прес-служба апарату ВР. Така норма, на думку 122 Нормативна база діяльності преси Президента, означає' парламентську цензуру на висвітлення діяльності вищого законодавчого органу. Отже, координація роботи прес-служб органів виконавчої влади Прес-службою Адміністрації Президента, узаконена в листопаді 1995 p., з точки зору глави держави, не є цензура Адміністрації на висвітлення діяльності органів виконавчої влади. Аргументація вето Президента на Постанову Верховної Ради свідчить, що, по-перше, в Україні немає єдиних, обов'язкових для всіх «правил гри» в інформаційно-політичному просторі, реально він регламентується не чітким і послідовним законом, а волею посадових осіб; по-друге, руками засобів масової інформації чиниться придушення парламентаризму і формується суспільний стереотип про безумовний примат виконавчої влади і другорядність парламенту. 14 грудня 1996 р. Міністерство інформації було підпорядковане Президенту. Тим самим виконавча влада встановила практично необмежений контроль над телеінформаційним простором. Щодо контролю над друкованими засобами масової інформації, то він поширився і на них після прийняття Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів». Закон зберігає існуючу практику дискримінаційного підходу у наданні пільг ЗМІ за ознакою статусу засновників; кошти на підтримку друкованих видань зосереджені на спеціальному банківському рахунку Міністерства інформації (фонд сприяння розвиткові ЗМІ) і розподіляються згідно з рекомендаціями громадського органу (Рада сприяння розвиткові ЗМІ) при Міністерстві інформації. Наслідки прийняття такого закону передбачити неважко. Вибіркова підтримка засобів масової інформації — це цензура вже не окремих програм, матеріалів і т. ін. Це глобальна цензура, що вилучить з інформаційного простору цілі видання і допоможе залишити в ньому тільки контрольовані. Процеси, що відбувалися в інформаційно-аналітичному просторі, а також аналіз висловлювань представників влади про засоби масової інформації дають підстави для таких висновків:
123 Теорія журналістики ритаризму. У кожному разі асиметричне зміщення векторів впливу в суспільстві в бік виконавчої влади трактується політологією саме так; — наявний рівень правового забезпечення діяльності засобів масової інформації дозволяє запровадити на інформаційно-політичному полі диктат закону, а не окремих осіб, і не сприяє розвиткові незалежних засобів масової інформації. Загальні кількісні показники, що характеризують сучасний стан інформаційного простору України, свідчать про значний ступінь його роздержавленості, але не виявляють дійсного співвідношення можливостей впливу на масову свідомість державних і незалежних засобів масової інформації. На 1 листопада 1996 р. в Україні було зареєстровано 5497 періодичних друкованих видань. Частка державних у цьому масиві склала 23,6 відсотка. У телерадіопросторі, згідно з офіційними даними, поряд з державними, було створено 740 недержавних телерадіоорганізацій. Але за цими формально благополучними показниками стоять нерівні для державних і недержавних ЗМІ умови діяльності та доступу до систем розповсюдження друкованих видань та телера-діокомунікацій. І як результат — різні можливості в освоєнні інформаційного простору, що означає в остаточному підсумку обмеження права громадян України вільно обирати джерела інформації. Бюджетне фінансування та система пільг для державних друкованих видань зумовлює їх нижчу, порівняно з недержавними, вартість, і відповідно — більші обсяги тиражів та вищу періодичність. Це засвідчило дослідження, проведене восени 1996 р. в регіонах України Київським центром політичних досліджень і кон-фліктології. Воно виявило, що тираж більше 50 000 примірників мають 50 відстоків державних газет, і лише 26,6 відсотка недержавних. Періодичність державних газет складає, як правило, З— 4 рази на тиждень, недержавних — 1—2 рази. Окрім того, аналіз передплатних тиражів 20 газет суспільно-політичного спрямування, які очолюють рейтингову шкалу, засвідчив: при тому, що до двадцяти найбільш тиражних газет постійно входять лише три державні видання («Голос України», «Урядовий кур'єр» та «Робітнича газета»), їх частка у загальному тиражному масиві передплати склала у січні 1997 р. 40,9 відсотків. Отже, державні видання, порівняно з недержавними, мають 124 Нормативна база діяльності преси вищий ступінь проникнення на ринок мас медіа і відносно більшу за кількістю аудиторію. Економічне становище незалежних видань більш хистке, порівняно з державною пресою, яка фінансується з державного бюджету. Як інформують редактори ЗМІ, коштів, зібраних за рахунок річної передплати, вистачає лише на 3—4 місяці роботи видання. Реклама не рятує становища, оскільки у вітчизняних виробників коштів на рекламу немає, а зарубіжні компанії віддають перевагу рекламі своїх товарів по телебаченню і в спеціалізованих рекламних виданнях, справедливо обираючи більш потужний канал поширення інформації. Тому незалежна преса стає надзвичайно вразливою до найменших порухів податкової політики держави, коливання цін на всі товари та послуги технологічного циклу друку та розповсюдження видань. До того ж, в Україні існує державна монополія на доставку преси — її здійснює Українське об'єднання поштового зв'язку «Укрпошта». Як результат — держава отримує необмежені можливості маніпулювання друкованими виданнями за допомогою вибіркового надання пільг — податкових, тарифних тощо. А українські громадяни перетворюються на так званих «маргінальних читачів», тобто таких, які за умови найменшого підвищення вартості уподобаного видання змушені взагалі відмовитись від нього. Як і в інших країнах СНД, незалежна преса України кілька разів опинялася фактично на межі виживання — спроба «Укр-пошти» (трав., 1996 р.) підвищити у кілька разів тарифи на доставку видань поставили передплату під загрозу скорочення на 80 відсотків. Закон «Про патентування окремих видів підприємницької діяльності» (трав., 1996 р.) прирівняв підприємства системи «Союз-друк» до підприємств, що здійснюють торгівлю товарами широкого вжитку, і поставив під загрозу скорочення мережі «Союз-друку» на 70 відсотків. Якщо врахувати, що «Союздрук» є фактично монополістом на ринку вільного продажу друкованих видань, то розповсюдження преси поза передплатою було зведено до мінімуму. Отже, одночасне прийняття Закону «Про патентування...» і задоволення вимог «Укрпошти» могло б призвести до фактичного знищення системи розповсюдження друкованих видань, окрім державних, оскільки вони користуються пільгами на тарифи доставки передплатних тиражів. 125 Теорія журналістики У січні 1997 р. Національна телерадіокомпанія України повідомила про підвищення у кілька разів тарифів на публікацію газетами (як державними, так і незалежними) щотижневих програм телепередач. Підвищення тарифів пояснюється керівництвом компанії необхідністю зміцнити фінансове становище структур телебачення і повинно бути здійснене шляхом передачі ексклюзивного права на поширення телепрограм газеті «Шуляв-ка», у якої всі інші видання змушені будуть їх купувати за високими тарифами. Не секрет, що значна кількість громадян купує або передплачує ту чи іншу газету не в останню чергу через те, що вона містить телепрограми. Тому крок Національної телерадіокомпанії призвів до непередбаченого падіння тиражів газет. Експерти УЦЕПД далекі від того, щоб розцінювати крок Національної телерадіокомпанії як свідомо спрямований на погіршення економічного становища саме незалежної преси. Але об'єктивно ситуація складається не на користь розвитку незалежних друкованих видань і права громадян одержувати інформацію з незалежних джерел. У кожному разі вона демонструє можливості державного монополіста в стосунках з незалежними партнерами в інформаційному просторі. Маючи гранично високий ступінь економічної нестабільності та залежності від цілої низки державних монопольних структур, недержавні видання або потрапляють під значно потужніший за будь-яку цензуру тиск — так званий «внутрішній контроль», або відкрито вимагають державного фінансування — як це роблять члени новоствореної Асоціації української національно-демократичної преси, що охоплює майже три десятки загальнонаціональних, регіональних і місцевих недержавних видань. І в тому, і в другому випадках незалежний статус мас медіа втрачає суспільний сенс, оскільки вони самі втрачають головну суспільно значущу якість — неупереджений погляд на дії влади, суспільну, а не державну, заангажованість. Аналіз ситуації у середовищі електронних мас медіа, перш за все — телебачення, виявляє, що тут умови доступу державних і недержавних телеорганізацій до аудиторії різняться ще більше, ніж у просторі друкованих видань. Телемовлення в Україні здійснюється через чотири загальнонаціональні незалежні канали, що потенційно охоплюють відповідно 9, 92, 67 і 35 процентів населення, та через регіональні і місцеві малопотужні передавачі. 126 Нормативна база діяльності преси На 1-му загальнонаціональному каналі веде мовлення виключно Національна телерадіокомпанія. 2-й канал, який визначено як освітньо-розважальний, поділено між Національною телерадіокомпанією — 4 години на добу — та недержавними телекомпаніями, які отримали ліцензію Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, — 12 годин на добу. Стосовно останніх, то про їх самостійність і незалежність міністр інформації, будучи ще в. о. президента Національної теле-радіокомпанії, висловився недвозначно: передачі будуть редагуватися, щоб уникнути прикрих помилок і необачностей (Зеркало недели. — 1996. — 7 вер.). Таким чином, Національна телерадіокомпанія має практично необмежений контроль над загальнодержавними телеканалами, перш за все — за обсягом охоплення населення, за обсягом мовлення, і, нарешті, завдяки можливості-редагування незалежних телепрограм. З'ясовуючи дійсний ступінь можливостей українського телебачення щодо впливу на широкий загал, необхідно врахувати і той факт, що саме телебачення як джерело суспільно-політичної інформації тримає сьогодні першість серед усіх інших мас медіа. Так, здійснене службою Соціс-Геллап дослідження виявило, що про хід конституційного процесу в Україні 78% громадян дізналися по телебаченню, 49% — по радіо і лише 30% — з газет (Соціс-Геллап, 07. 1996 p.). Отже, маючи контроль над телебаченням, держава фактично контролює інформаційний простір країни. А якщо врахувати державну монополію на засоби розповсюдження і друкованих видань, то можна дійти висновку, що вона контролює його монопольно. Монополія породжує зловживання. Наведені вище приклади відкритої цензури інформаційного простору далеко не вичерпують цього явища. Цензура стала загальновідомим фактом. Це підтверджують результати опитування провідних журналістів Києва і обласних центрів: 70 відсотків респондентів ствердно відповіли на запитання: «Чи існує політична цензура в Україні», 70,6 відсотків засвідчили, що мали особистий досвід зіткнень з цензурою. Опитані журналісти одностайно — 100-відсотково -визнали наявність в Україні практики «замовних статей». Але те, що відомо журналістам, відомо й їх адресатам — громадянам України. Недаремно рівень довіри населення до вітчизняних ЗМІ не перевищує показника в 24 відсотки (Соціс-Геллап, 1996 p.). 127 Теорія журналістики Щоденна аудиторія теле- та радіомереж показана на таблиці (заданими Соціс-Гелап, вересень 1997 p.):  Прагнення держави до маніпулювання засобами масової інформації і через них — масовою свідомістю — обертається зневірою громадян у будь-яких повідомленнях, що їх робить держава, а в кінцевому підсумку — до відчуження громадян від держави. Отже, прагнення владних структур до встановлення всеосяжного контролю над інформаційним простором небезпечне для самої держави, в усякому разі — демократичної держави. 128 Нормативна база діяльності преси Зважаючи на невтішні висновки експертів, учасники парламентських слухань — народні депутати України, представники органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, творчих спілок та інших громадських організацій, працівники засобів масової інформації, науковці — проаналізували і розглянули стан, проблеми та подальші перспективи забезпечення свободи слова в Україні відповідно до Конституції та чинного законодавства держави, з урахуванням актуальних потреб суспільства, виражених широкою громадською думкою, набутків міжнародного досвіду в цій сфері. У результаті проведеного аналізу й обміну думками було наголошено на своєчасності постановки і необхідності послідовного комплексного розв'язання сучасних проблем свободи слова та інформаційної діяльності в Україні на державному рівні. Як зазначив парламент, недостатньо повною, у певній частині нормативно недосконалою і суперечливою залишається ще законодавчо-правова база гарантування і здійснення прав громадян на свободу вираження своїх думок, ідей і принципів, на доступ до інформації, на задоволення з допомогою інформаційної інфраструктури духовно-культурних, професійних та інших потреб; прав засобів масової інформації, журналістів, загалом, виробників творчої інформаційної продукції на вільну діяльність. Це стосується, в першу чергу, Конституції України, чинного законодавства з питань інформаційної діяльності. Це стосується також подальшої законотворчої роботи, в результатіякої має поповнитись відповідна нормативно-правова система. Йдеться, зокрема, про вдосконалення концепції національного інформаційного простору України, його розвитку в цілому і кожної із складових, про формулювання та легітимізацію основ інформаційної політики держави, розробку ряду нових законів. Значно більшу тривогу викликає те, що й наявні можливості чинного законодавства для гарантування свободи слова та інформаційної діяльності належним чином не використовуються. В Україні на практиці існують різноманітні перешкоди щодо здійснення цієї свободи. Мають місце факти відкритого ігнорування і порушення законів, у тому числі з боку органів державної виконавчої влади. У різних формах практикується цензура (відкрита і прихована), яка, до того ж, як правило, спрямовується не на захист справи основоположних державних інтересів, а на захист інтересів та іміджу окремих вищих посадових осіб, однієї з гілок влади. Особливо це виявляється в галузі телебачення і радіомовлення, де 129 Теорія журналістики виконавчою владою приймаються однобічні програми, структурні кадрові та інші рішення, хоча це суперечить Конституції і законам України, зокрема праву Верховної Ради України як однієї із сторін на засновництво та регулювання діяльності Національної телекомпанії України і Національної радіокомпанії України. Загалом, державне управління інформаційною сферою вже практично повністю зосереджене в руках однієї з гілок влади, підпорядкованої Президентові України. У громадській думці, в засобах масової інформації посилюється тривога з приводу фактів перлюстрації, знищення книжкових видань минулих років, прослуховування телефонних розмов і одночасно приховування від громадян інформації, якої вони потребують тощо. Все більше занепокоєння викликає юридична і технічна беззастережність окремих нововведень, зокрема Інтер-нету, який може, з одного боку, посилити загрозу для державних таємниць, особистої конфіденційної інформації громадян, а, з іншого, — збільшити залежність національного інформаційного простору від зарубіжної продукції, чужої інформаційної політики зарубіжних власників і розпорядників системи. У країні ще не стала надійним інструментом гарантування свободи слова, захисту діяльності засобів масової інформації і професійної творчої діяльності журналістів судова практика. Частішають факти переслідування журналістів за їх професійну творчу діяльність, замахів на них та їхнє майно. Органи правопорядку ще не забезпечують повного розслідування таких фактів, покарання винних. Ще не налагоджено дуже потрібної нині державної підтримки засобів масової інформації та журналістів таким чином, щоб ця підтримка не призводила до втрати ними незалежності в інформаційній діяльності. Отже, свобода преси — одна з головних цінностей демократії. У наш час все більше доводиться читати або чути твердження, що серйозна журналістика займається питаннями влади і практикою користування нею, й одночасно сама виступає владою врівноважуючою і контролюючою. Однак влада розбещує, як казав колись ліберальний британський публіцист Джон Едвард Ектон, а абсолютна влада розбещує абсолютно. Ми вже звикаємо й до іншого твердження: преса і незалежні журналісти зі своєю системою етичних правил-принципів — це четверта влада. Але ж є й інші, сказати б, неписані постулати: Q немає абсолютних правил; 130 Нормативна база діяльності преси
Q мовчазна журналістика така ж небезпечна, як і та, що страждає словоблуддям; □ кожен чесний журналіст має право встановити, де ж про ходить межа свободи висловлення думок. Усе це вірно. Але чому ж тоді, у ході розгляду Верховною Радою України законопроекту «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» на початку квітня 1997 p., головний доповідач закликав колег відкинути амбіції і підтримати законопроект, адже, на його думку, свобода слова — під загрозою. А в ході парламентських слухань з питання «Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи» Голова Верховної Ради України на своє ж запитання: «Чи є нині повна свобода слова в Україні?» відповів: мовляв, факти свідчать, що немає. І це небезпідставне твердження. На початку 1997 р. Український центр економічних і політичних досліджень, вивчаючи, зокрема, проблему "Свобода слова і влада в Україні", одержав такі результати опитування провідних журналістів Києва та обласних центрів: I. Об'єктивні передумови існування незалежних ЗМІ в Укра їні (а саме: наявність розвинутого законодавства; дії державної влади, спрямовані на підтримку ЗМІ; фінансова незалежність ЗМІ) журналістами оцінюються як недостатні. Оцінка здійснювалася за 10-бальною шкалою, де 0 — повна відсутність передумови, 10 — наявність повною мірою. Результати і загальна шкала виявилися такими:
Найменше нарікань викликає не відсутність фінансової незалежності, як можна було сподіватися, а відсутність дій державної влади, спрямованих на підтримку незалежних ЗМІ. Хоча це зовсім не означає, що опитувані не відносили забезпечення фінансової незалежності ЗМІ до відповідних дій державної влади, аж до бюджетного фінансування включно. II. 1) Політична цензура в Україні, на думку журналістів, іс нує. 131  Теорія журналістикиїї повну відсутність визнали лише 8% респондентів, беззаперечно визнали її наявність — 30%. У цілому відповіді розподілилися так: існує — 30% скоріше існує — 40% скоріше не існує — 22% не існує — 8% сума позитивних відповідей — 70% сума негативних відповідей — 30% 2) Наявність політичної цензури більшою мірою відчувають столичні журналісти: сума позитивних відповідей — 77,3% сума негативних відповідей — 46,6% III. 1) Більшості опитаних журналістів доводилося особисто стикатися з політичною цензурою — це відзначили 70,6% респондентів: у тому числі достатньо часто — 31,4% зрідка — 39,2% практично ніколи не стикалися з політичною цензурою - 23,5% опитаних. 2) Особистий досвід зіткнень з цензурою у столичних і обласних журналістів практично однаковий, але частота таких зіткнень вища в областях: Київ області достатньо часто 25,7% 43,8% зрідка 45,7% 25,0% практично ніколи 20,0% 31,2% важко відповісти 8,6% — сума відповідей 1 і 2 71,4% 68,8%. Дивно, але факт: маючи особистий досвід зіткнень з цензурою не набагато менший, аніж столичні журналісти (різниця — 2,6%), працівники обласних ЗМІ меншою мірою визнають наявність політичної цензури взагалі (попереднє питання; різниця — 23,9%). Вірогідно, працівники обласних ЗМІ вважають факти цензури своїх видань результатом сваволі місцевих властей і не поширюють саме явище на вищі владні структури. IV. 1) 3 точки зору журналістів, видання може практично без негативних наслідків для себе публікувати критичні матеріали про Верховну Раду України, рідше — про Кабінет Міністрів України. 132 |