Теорія журналістики

• Название: Теорія журналістики
• Анкор: Anatoliy_Moskalenko_Teoriya_zhurnalistiki.doc
• Дата: 20.03.2017
• Размер: 3.15 Mb.
• Имя файла: Anatoliy_Moskalenko_Teoriya_zhurnalistiki.doc
• Тип: Документы; #4005
• страница: 7 из 27

_{Теорія журналістики}

ня чи їх передчасне розголошення може завдати шкоди громадсь­ким інтересам чи являти для них небезпеку, чи 3) якщо це може зірвати, утруднити, уповільнити чи заподіяти шкоду належнощ проведенню судового процесу, чи 4) якщо це завдає шкоди при­ватним інтересам, які мають охоронятися». Через те, що саме адміністрація вирішує, чи присутня якась з цих причин, зіткнен­ня між нею і пресою з приводу права на інформацію трапляють­ся нерідко. Інколи у журналістів виникає підозра, що чиновники відмовляються давати відомості тоді, коли їм це не вигідно.

У 1966 р. Конгрес США прийняв Закон «Про свободу інфор­мації» (FOIA). За цим Законом, журналісти можуть вимагати, щоб їм надавали усі документи про діяльність уряду, тобто не лише публічні, але й ті, які відтворюють операції уряду. Про які записи йдеться? На федеральному рівні мова йде, наприклад, про таке: аналітичні відомості для Комісії з атомної енергії про рівень захворюваності серед ЗО 000 працівників заводу, де вироб­ляється ядерна зброя; наслідки федеральної перевірки, що здій­снена в Національній адміністрації аеронавтики і космосу (НАСА) за два тижні до катастрофи «Челленджера» в 1986 р. (згідно з нею було виявлено недоліки в системі контролю за обладнанням); аудит операцій підрядників Міністерства оборони, який з'ясу­вав, що кошти від федеральних податків витрачалися не за при­значенням, а на подорожі та розваги. Тільки завдяки чинності Закону «Про свободу інформації» такі записи стали надбанням громадськості. Попередні закони залишали за урядом право рег­ламентувати тих, хто може вивчати і брати копії з його записів, Ще в 1789 p., коли було створено перший федеральний уряд, голови департаментів зобов'язувалися вести та зберігати записи та регламентувати їхнє використання. Спочатку урядовці послу-гувалися загальним законом, розкриваючи громадські записи лише для зацікавлених осіб. Ця доктрина здобула визначення «право знати». Уряди штатів та муніципалітети дотримувались вимог загального закону. З роками авторитет урядовців штатів і на міс­цях щодо заборони доступу до інформації дещо розмили нові закони та судові рішення. Часто журналіст виявляв, що він не має чіткого права на певну інформацію. Ще у 1946 р. Конгрес спробував спростити доступ до офіційних документів. У Законі про адміністративну процедуру йшлося про те, що офіційні до­кументи мають бути доступні для публіки, але додавалося, що органи управління можуть обмежити доступ до своїх документів «з вагомих причин» чи «в інтересах держави». Тобто посадова особа у кожному конкретному випадку визначала, кому дозволи-

₆₂

Інформаційний підхід у журналістиці

ти, кому заборонити доступ до того чи іншого документа, вихо­дячи з того, чи необхідно знати зміст документа прохачеві за родом його діяльності, місцем роботи чи намірів щодо подаль­шого використання інформації. Причому рішення про відмову у доступі до інформації не могло бути оскаржене. На практиці ця процедура ставила журналістів і простих громадян у залежність від чиновників. На сьогодні в усіх штатах прийняті закони про право на інформацію. Вони включають три основних положен­ня: визнання права громадян на доступ до офіційних документів із зобов'язанням чиновників, які відмовили у наданні докумен­та, довести необхідність цього; можливість проведення цього права до виконання через суд; визначення законом деяких видів доку­ментів, які не підлягають оприлюдненню, наприклад податкових декларацій. Преамбула Закону «Право на інформацію» в штаті Каліфорнія проникнута демократичним духом, що покладено в основу законодавства: «Втілюючи в життя цей розділ, законодав­ство заявляє, що громадські комісії, правління, а також ради та інші громадські відомства в цьому штаті існують для залагоджен­ня справ громадян. Закон передбачає, аби їх дії та заслуховуван­ня відбувалися публічно. Громадяни цього штату не поступають­ся власним суверенітетом перед відомствами, які їх обслугову­ють. Делегуючи свої повноваження, громадяни не надають своїм громадським слугам права вирішувати, що для людей корисно знати, а що ні. Громадяни наполягають на безперервній інфор-мованості, аби здійснювати контроль над створюваними ними ж (юридичними) інструментами». Принцип «право знати», що діяв у законодавстві штатів, підкріплювався законоположенням про відкритість засідань іншого закону, яке помітно полегшувало нагляд за діяльністю уряду. Згідно з цим правління будь-якого урядового відомства зобов'язані сповіщати населення про час і місце своїх засідань, забезпечуючи вільний доступ громадян на сесії, не розв'язувати соціальні проблеми (окрім деяких) поза сесією. Закони відкритих записів та відкритих засідань вчинили справжній переворот у стосунках між журналістами і урядовця­ми. У 1974 р. в Закон «Про свободу інформації» були внесені поправки, щоб зробити його більш ефективним. У тому ж році був прийнятий інший Закон «Про недоторканість особистого життя», за яким громадяни отримали право доступу до інформа­ції, яка міститься в їх федеральних досьє. А у 1976 р. Конгрес прийняв, а президент Дж. Форд підписав Закон про висвітлення діяльності державних установ («Закон сонячного світла») — ана­лог законів штатів про відкриті засідання. Закон FOIA передба-

₆₃

Теорія журналістики

чав, що кожна людина має захищене судом право доступу до документів виконавчих структур федерального уряду. Це не сто­сується документів Конгресу США, федеральної судової системи та управлінського штату Президента в Білому Домі. Спеціальні правила визначають доступ до цих матеріалів.

Щоб отримати інформацію у федерального уряду згідно з FOIA, усяка людина — журналіст чи просто громадянин, навіть інозе­мець — має подати письмове прохання з вказівкою, яка інфор­мація йому потрібна, чиновнику, який займається питаннями, пов'язаними із застосуванням FOIA, в установі, де знаходяться необхідні документи. Можна попросити документи для вивчен­ня чи отримати їх копії. Установа має право встановити помірну платню за пошук необхідних документів та їх копіювання. Доку­менти мають бути надані у десятиденний термін, чи має бути вказано положення Закону, згідно з яким в їх видачі може бути відмовлено. Як правило, інформація не надається, якщо вона стосується національної безпеки, торговельних таємниць тощо; не легалізуються внутрішні доповідні записки установ, докумен­ти, що зачіпають особисте право на конфіденційність, слідчі спра­ви про дотримання законності, а також інформація, що не підля­гає розкриттю за попередніми законами (ті ж податкові деклара­ції). Якщо на запит надходить відмова, можна апелювати до ві­домства, домагаючись повторного розгляду та, врешті-решт, звер­нутися до федерального суду. Уряд має аргументовано довести, що дана інформація не підлягає розголошенню. Однак після при­йняття FOIA багато службовців тлумачило його надто вузько, примушуючи громадян звертатися за роз'ясненнями до суду. Наприклад, було багато судових засідань щодо того, що можна вважати поміркованою платнею за пошук і копіювання доку­ментів. У 1990 р. репортерові «Рокі-Маунтин ньюс» у Денвері, штат Колорадо, було заявлено в Департаменті енергетики США, що газеті належить сплатити 1 млн. доларів за пошук та копію­вання документів, що стосуються поїздок колишнього міністра енергетики. Посилаючись на значний обсяг запитів FOIA, аген­тство часто не вкладається в десятиденний строк видачі інфор­мації, а суди не особливо наполягають на дотриманні цього тер­міну. На додаток до процедурних перепон безліч судових справ зачіпали істотні проблеми. Що насправді входить до громадсь­ких записів? Як Закон про конфіденційність від 1974 р. узгод­жується з Законом про свободу інформації? Що ж таки перева­жає — президентська система безпеки, згідно з якою певні доку­менти отримують гриф «секретно» або «особливо секретно», чи

₆₄

Інформаційний підхід у журналістиці

FOIA? Подібні запитання породили «надомний промисел» для накопичення досвіду в галузі законодавства про свободу інфор­мації. Департамент юстиції США щороку публікує списки справ для цілої армії юристів FOIA. Кожен репортер, що не отримав відповіді на свій запит, може звернутися за допомогою в Центр свободи інформаційних послуг у Вашингтоні. Центр організова­но за проектом Комітету репортерів у справах свободи преси з метою нагляду за дотриманням урядом положень FOIA і для на­вчання репортерів процедурам FOIA. Асоціації преси у кожному із штатів стежать за тим, як уряди штатів і місцеві адміністрації дотримуються місцевих законів про вільний доступ до їхніх за­писів та сесій.

Іспанська Конституція, безумовно, визнає право громадськості на доступ до урядової інформації, окрім тих випадків, коли її розголошення загрожує безпеці держави, розслідуванню злочи­нів чи приватному життю громадян. Порядок надання секретної інформації визначається окремо.

У Норвегії, хоч Конституція і не гарантує права на доступ до інформації, всі адміністративні документи доступні громадськості за деяким винятком. Закон про доступ громадськості до доку­ментів вимагає від владних структур розглядати питання своє­часно, однак там бувають випадки затримки інформації навіть коли вже є постанова суду щодо цього.

У Франції в 1978 р. закон надав право кожній особі мати до­ступ до всіх (з невеликими обмеженнями) офіційних документів.

Великобританія — це єдина країна Європейського співтова­риства, яка не має законодавства про доступ до офіційної інфор­мації, і єдина країна, де презумціюється необхідність збережен­ня урядової таємниці. Замість нього там діє ряд законів, які на­дають громадськості доступ до ряду документів державних уста­нов у конкретних галузях професійної діяльності. Однак навіть ця обмежена форма доступу до урядової інформації з'явилася у Великобританії досить пізно. Початок поклав Закон про захист даних 1984 p., який надав громадянам право переглянути комп'ютерні записи, які стосуються них самих. Донині саме цей Закон гарантує право громадян також і на отримання некомп'юте-ризованих документів, які заведені на них. Кроком уперед був Закон про інформацію про стан оточуючого середовища і безпе­ки, який був прийнятий у 1988 р. Він вимагає обнародування адміністративних заходів, що застосовуються щодо компаній, які порушують закони про охорону навколишнього середовища.

Канадський Закон про доступ до інформації 1983 р. побудо-

₆₅

Теорія журналістики

ваний аналогічно американському Закону про свободу інформа­ції, але містить декілька додаткових положень, покликаних спри­яти громадянам в отриманні урядових документів, що можуть викликати соціальний розголос. Канадський Закон передбачає, що усякий громадянин Канади чи особа, яка постійно проживає на території цієї країни, може отримати доступ до урядових об­лікових документів. Дискусії з питань політики, які проводяться Кабінетом Міністрів, повністю виключені із сфери дії цього за­кону на двадцятирічний термін, і, крім того, існує список винят­ків для інших видів інформаційних матеріалів. До унікальних положень канадського Закону про доступ до соціальної інфор­мації можна віднести опис методів, які мають у своєму розпо­рядженні громадяни у тих випадках, коли їм потрібно отримати доступ до урядової інформації. З метою сприяння громадянам в отриманні такого доступу Закон зобов'язує публікувати так зва­ний «Покажчик доступу до інформації». Цей документ поділя­ється на окремі глави, які відповідають основним державним установам, і в кожній з них дається опис основних облікових документів, які знаходяться під контролем даної установи, при­чому цей опис є настільки детальним, що дозволяє громадянам запитувати різні конкретні матеріали з проблем соціально-еко­номічного і політичного життя, тобто діставали соціальну інфор­мацію.

Види інформації Ми навмисне акцентували увагу на тер-

міні «соціальна інформація». Адже те, що ми називаємо соціальною інформацією, пов'язане з життям сус­пільства передусім своїм походженням і виділяється серед інших видів «несоціальної» інформації — фізичної, біологічної, геоло­гічної і т. ін., пов'язане з явищами і процесами в живій і неживій природі.

Справді, поглянемо на розділ у вже згаданому Законі, де виз­начається інформаційна діяльність. Інформаційна діяльність, підкреслюється у цьому документі, — це суспільна і державна діяльність по задоволенню інформаційних потреб громадян, юри­дичних осіб і держави.

Якщо ж розглядати інформаційну діяльність у політичній, економічній, духовній (культурній), екологічній, науково-техніч­ній та інших сферах, то вона так чи інакше торкається соціальної сфери. А тому поділ на галузі інформації уявляється дещо умов­ним і штучним. На наш погляд, не можна соціальну інформацію звужувати лише до офіційних документованих або публічно ого-

₆₆

Інформаційний підхід у журналістиці

лошуваних відомостей про стан функціонування і розвитку соці­альної сфери, її галузей: охорони здоров'я, соціального забезпе­чення, житлово-комунального господарювання, побутового об­слуговування тощо.

У широкому розумінні до соціальної інформації слід віднести всю, без винятку, сукупність повідомлень, які вийшли «з рук» людини. Це і науковий текст, присвячений аналізу хімічних спо­лук, і релігійна проповідь, і кінофільм, і газетна стаття, і лист у владні структури, і креслення, і анекдот.

Проте є істотна відмінність між статтею хіміка, робочими крес­леннями, технічною інформацією, що фігурує у роботі механіз­мів і систем, створених людиною, з одного боку, і всіма іншими переліченими прикладами інформації, з іншого.

Справа в тому, що інформація другого ряду — соціальна ін­формація у вузькому розумінні даного слова — пов'язана з жит­тям суспільства не тільки своїм існуванням, але і самим своїм змістом (її підмет, присудок — завжди предмети соціальної дій­сності, або предмети, що так або інакше безпосередньо стосу­ються соціальної дійсності), а також типом знакової системи, обраним для фіксування цього змісту (як правило, це рідна мова, яка використовується як загальний засіб спілкування).

Інша справа, що в залежності від тих або інших поділів в складі такої інформації можна виділити найрізноманітніші її види.

Предметом нашої пильної уваги є насамперед так звана масо­во-поширювана (масова) інформація, яка виділяється поряд з іншими видами інформації.

Масово-поширювана (масова) інформація — це публічно по­ширювана друкована, аудіо- та аудіовізуальна інформація. Вона розмножується і передається у масовому масштабі, практично на необмежену аудиторію, поширюється за допомогою технічних каналів, які характеризуються великою потужністю і здатністю до широкої та оперативної передачі. Це — газети, часописи, бро­шури, бюлетені та інші періодичні видання, книги і разові ви­дання, а також теле- і радіопередачі, випуски кінохроніки, пові­домлення інформаційних агентств, аудіовізуальні програми і за­писи, в тому числі новини на лазерних компакт-дисках.

Статистична інформація — це офіційна документована дер­жавна інформація про процеси, що відбуваються в економічному, соціальному і культурному житті України та її адміністративних одиниць.

Державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню (в абсолютних і відносних величинах).

₆₇

Теорія журналістики

Забезпечується відкритий доступ громадян, наукових закладів і інших зацікавлених організацій до неопублікованих статистич­них даних. Наукові установи мають право публікувати статис­тичну інформацію, одержану ними шляхом проведення соціоло­гічних досліджень.

Система статистичної інформації, її джерела і порядок одер­жання визначаються Законом України «Про державну статисти­ку» та іншими правовими актами.

Інформація довідково-енциклопедичного характеру — це офіційні повідомлення та систематизовані відомості в установлених фор­мах або з використанням передбачених законом засобів про різ­номанітні події, явища і процеси суспільного життя.

Основними джерелами інформації довідково-енциклопедич­ного характеру є енциклопедії, словники, довідники, путівники, географічні карти, а також довідки, що даються уповноважени­ми на те державними і громадськими органами, організаціями, посадовими особами та автоматизованими інформаційними сис­темами.

Інформація про особу — це сукупність офіційних документова­них відомостей про неї. Основними даними про особу (персо­нальними даними) є: освіта, сімейний стан, стан здоров'я, релі­гія, а також адреса і т. ін.

Джерелами особистої документованої інформації є видані на ім'я особи документи, а також відомості про особу, зібрані дер­жавними органами, організаціями і посадовими особами в ме­жах своїх повноважень.

Інформація про діяльність державних органів і організацій (пра­вова інформація) — це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі діяльності органів законодавчої, виконав­чої і судової влади, органів місцевого самоврядування і місцевої адміністрації, громадських об'єднань, державних підприємств, установ і організацій.

Основними джерелами цієї інформації є: законодавчі акти України, акти Верховної Ради та її органів, підзаконні норматив­ні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів міс­цевого самоврядування й адміністрації підприємств, установ і організацій.

Інформація про діяльність державних органів і організацій доводиться до відома заінтересованих осіб шляхом: опублікуван­ня в офіційних друкованих виданнях відповідних державних ор­ганів і організацій; опублікування в друкованих засобах масової інформації або публічного оголошення за допомогою аудіо- та

₆₈

Інформаційний підхід у журналістиці

аудіовізуальних засобів масової інформації; безпосереднього до­ведення до зацікавлених осіб (усно, письмово та іншими спосо­бами); оголошення її в процесі публічних виступів офіційних (посадових) осіб; поширення її інформаційними службами від­повідних державних органів і організацій; іншими способами.

Джерела і порядок одержання офіційної інформації про діяль­ність державних органів і організацій визначаються законодав­чими актами про ці органи та організації.

У засобах масової інформації реалізуються інформаційні відно­сини між системою окремих інститутів, які здійснюють функції управління у суспільстві, з одного боку, і населенням, з іншого.

Масова інформація ще поділяється на фундаментальну та опе­ративну.

Виробництвом і поширенням фундаментальної інформації займаються такі інститути, як дитячі заклади, середня і вища школа, книговидавництва тощо.

Оперативна інформація поширюється засобами масової кому­нікації.

Правила Швейцарський професор Роджер Блюм

передачі інформації обгрунтував кілька правил передачі інфор­мації, яких мають дотримуватися, на його погляд, журналісти у своїй практичній діяльності. Коротко оха­рактеризуємо ці правила:

Деклараційна журналістика

Нормальним вважається, коли працівники ЗМІ повідомляють про факти, залишаючись при цьому, наскільки це можливо, не­йтральними. Вони доводять до відома своєї аудиторії те, що роблять політичні діячі. Це і є деклараційна журналістика (жур­налістика повідомлень). її негативною стороною є «журналісти­ка сторонньої людини», мета якої — передавати «об'єктивну ін­формацію». При цьому працівник ЗМІ виконує тут роль сто­роннього передавача інформації.

Журналістика думки, власного погляду на проблему

Журналістика думки розглядає світ через призму однієї ідео­логії та пропускає те, що не гармонує з власною уявною карти­ною світу. Новини та коментарі до них тут подаються непослі­довно. При цьому працівники ЗМІ виконують роль прихильни­ків якої-небудь партії. Подібно до цього певною мірою працю­ють газети «Neue Zuricher Zeitung», «Le Figaro» або «Правда». Так само працює радіо Ватикану. Така журналістика зветься жур­налістикою боротьби.

₆₉